Родина Терещенків

Наука

Освіта

Важливим чинником пожвавлення культурного життя став розвиток освіти. У зв'язку з подальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, під впливом революційного руху в Наддніпрянщині мережа початкових шкіл та середніх навчальних закладів, а також учнів у них збільшувалися. Так, протягом 1897-1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13 570до 18 719. У 1914-1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл і понад 60 професійно-технічних училищ, у яких навчалося відповідно 12,5 тис. та 5 тис. осіб. Однак все це далеко не задовольняло потреб населення в освіті: близько 70% його не вміло читати і писати, обсяг і рівень знань набагато відставали від вимог часу, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання у школах рідною мовою.

Кількість студентів в університетах на початку XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Усього в 1908-1910 рр. в університетах України навчалося близько 12,7 тис. чоловік. Однак уряд обмежив доступ в університети для вихідців з "нижчих" станів, для робітників і селян він залишався практично закритим, на всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання.

Сприятливіші умови для розвитку освіти в українському дусі склалися на західноукраїнських землях. Перед Першою світовою війною у Галичині функціонувало шість українських державних гімназій. У них, а також у 2 510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл, діяли україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат. Доступною для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. Так, у 1911-1912 навчальному році у Львівському університеті було 5 271 студентів, частка українців серед яких становила 21%. У Львові значного розмаху набув рух за відкриття окремого українського університету. На знак протесту проти гальмування цієї справи 600 українських студентів Львівського університету у 1901 р. організовано залишили навчання.

Початок XX ст. позначений подальшим розвитком науки в Україні. Багатогранну діяльність проводили наукові товариства. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові (НТШ), яке фактично перетворилося в академію наук. Очолюване М.Грушевським, НТШ згуртувало навколо себе найбільш відомих науковців України - А.Кримського, Б.Грінченка, В.Гнатюка, І.Франка, К.Студинського та інших. їхні праці друкувалися у "Записках Наукового товариства імені Шевченка", "Збірнику математично-природничої і лікарської секції", "Етнографічному збірник" та інших виданнях товариства. У 1907 р. за ініціативою М.Грушевського на зразок НТШ створено Українське наукове товариство у Києві, яке видавало свої наукові записки та збірники, популярні видання.

Не тільки вітчизняну, а й світову науку збагатили талановиті вчені, які працювали в Україні. Великий внесок у розвиток математики зробили професори академіки В.Стеклов, Д Синцов, С.Бернштейн - засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. Рожанський - основоположник Харківської школи радіофізики. Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки у Львівському університеті займався М.Смолуховський, який своїми працями створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого принципу термодинаміки. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув професор Харківського університету І.Осипов, в органічній хімії - професор Київського університету С.Реформатський. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський, дослідження з фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Розвиток біології і медицини в Україні пов'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини, іменем визначного ботаніка-морфолога В. Арнольді - засновника Харківської школи альгологів. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високович та інші багато зробили для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо.

38) Становлення історії як науки: Д. Бантиш-Каменський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Грушевський.

Українські історики вказали на енергійні заходи, здійснені Богданом Хмельницьким у внутрішній та зовнішній політиці для подолання кризових явищ. М.Костомаров, О.Єфименко, М.Грушевський зазначали, що гетьман відновив українське військо, зміцнив свої позиції в козацькій державі, активізував зовнішньополітичну діяльність. Результатом цієї діяльності була перемога над польською армією у битві під Батогом у травні 1652 р., яка, на думку вчених відкрила знову шлях до визволення України та активізації процесів державотворення.

Д.Бантиш-Каменський, М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович, П.Буцинський, М.Грушевський, О.Єфименко, В.Липинський приділили увагу аналізу мотивації московської політики гетьманського уряду, яка після берестецької поразки стала головним напрямком його діяльності у міжнародних відносинах. Проте в історичній літературі неоднаково розглядалося це надто політизоване питання.

У підрозділі "Роль Переяславсько-Московського договору 1654 р. у становленні козацької держави" з історіографічних позицій розглядається вплив Переяславської угоди на процеси державотворення в Україні у середині ХVІІ ст. Ця подія до нашого часу викликає інтерес з боку громадськості, вчених, політиків в Україні та Росії. Висловлюються різні оцінки тих складних історичних процесів. Це питання потребує висвітлення в різних аспектах: історико-правовому, політологічному, історіографічному. Останній становить особливий інтерес, оскільки до цієї теми тією чи іншою мірою зверталися багато істориків, розглядаючи її з різних концептуальних позицій. Заслуговує на увагу історіографічний аналіз тих оцінок, які давали цьому договору у своїх дослідженнях Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович, М.Драгоманов, О.Єфименко, М.Грушевський, В.Липинський та інші. В їхніх працях були сформульовані і наукові, і емоційно- популістські засади висвітлення цих питань. Вони до нашого часу так чи інакше впливають на формування історичної свідомості українців.

В українській історіографії велика увага була приділена аналізу історичного значення Переяславської ради 1654 р. Більшість істориків пов'язувала її з питанням щодо з'єднання Війська Запорозького з Московським царством. М.Максимович твердив, що в Переяславі зібралась "народна рада для завершення справи". Дослідники стверджували, що саме в січні 1654 р. були вироблені умови об'єднання двох держав. Д.Бантиш-Каменський та М.Костомаров називали досягнуту угоду "Переяславським договором", М.Драгоманов – "Переяславською унією", "Переяславськими статтями", В.Антонович, М.Грушевський, В.Липинський – "Переяславською умовою". Це свідчить, що українські історики саме рішення Переяславської Ради, досягнуті в Переяславі домовленості висували на перший план при аналізі політико-правових актів укладення українсько-російського договору. Події, пов'язані з Переяславською радою, здебільшого висвітлювалися не тільки як факт історії українсько-російських відносин, але також як певний крок у складному процесі державотворення в Україні доби Національно-визвольної війни.

39) Розвиток українського народознавства: М. Максимович, І. Срезневський, М. Драгоманов, Ф. Вовк, І. Франко.

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етнографії були горезвісні валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 p., які забороняли друкувати українською мовою, українську пресу, публікації українських перекладів, українські театральні вистави, санкціонували широке переслідування "українського руху", закривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих надто несприятливих умовах українське народознавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етнографії друкувалися в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі "Киевская старина", що виходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрянських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншомовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етнографічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччині, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

М. Драгоманов належав уже до нового покоління вчених, котрі розглядали фольклор як відображення історичної пам'яті народу, його поглядів на минулі події. Дума й історична пісня були основними об'єктами в дослідженнях вченого. Він, застосовуючи порівняльний метод у фольклористиці, розглядав українську народну творчість у контексті європейського та світового народознавства.

Розпочавши ще в київський період життя величезну працю, спрямовану на збір публікації етнографічного та фольклорного матеріалу (Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К., 1874, Т. 1; 1875, Т. 2. Малорусские народные предания и рассказы. — К., 1876), вчений продовжив її в еміграції (Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. з увагами. Женева, 1883. — Т. 1, 1885. — Т. 2; Нові українські пісні про громадські справи (1754—1880). — Женева 1881). У Женеві та Софії М. Драгоманов опублікував низку досліджень і методичо-теоретичних етнологічних праць, зокрема "Науковий метод в етнографії" (1888), "Для начинаючих фольклористів на Україні" та багато інших. Деякі з них згодом видав М. Павлик у чотиритомнику під назвою "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність та письменство" (1889—1907).

40) Кирило-Мефодіївське братство.

Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

У 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності. Володимир Антонович на початку XX століття вже не очолював український національний рух;Микола Костомаров (1817–1885), 1861 року тяжко переживаючи особисту драму, нічим не зарадив петербурзьким студентам, які виступили з протестом проти несправедливих умов реформи; Пантелеймон Куліш (1819–1897) фактично сховався на своєму хуторі, хоча й писав про політику та національні рухи. Виключно просвітницькою працею займався ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович, який раніше своїм ентузіазмом надихав братчиків. Натомість Михайло Драгомиров — наприкінці XIX століття генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині — став «таємним Никодимом українства», розвиваючи в цих областях освіту й культуру^[6]. У 90-і роки провідною ідеєю було вже не загальнослов'янське єднання, а національна самостійність^[7].

41) "Руська трійця".

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угрупування, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацькимта Іваном Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на західних українських землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразний слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися на Закарпатті.

Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що русини Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову та культуру.

Діяльність «Руської трійці», викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів, переступила межі вузького культурництва. Особливу пошану членів літературного угрупування мала поема «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського,

Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будин (зараз Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністровая», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Руської трійці». Вплив на постання «Руської трійці» мав і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

42) Громадівський рух.

Грома́дівський рух — це добровільне формування людей, що виникає на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних політичних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу політичну перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні та нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).

Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з політичними конкурентами за вплив на громадську думку.

Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як певної цілі досягнуто, такі рухи зникають.

Зазвичай це відбувається у такий спосіб:

1. громадські рухи трансформуються у стійкіші та складні форми організації;

2. громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій.

Стійкішими формами об'єднань громадян є політичні організації і політичні партії.

43. Українська література ХІХ ст. Т.Г. Шевченко.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим па просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.

Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М.Погодіп, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "...Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поста, мало сказати — новатора, а поста особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка з їх народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

44) Розвиток образотворчого мистецтва в Україні в ХІХ ст. Живопис.

У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826- 1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина "Садиба Г.Тарновського в Качанівці" органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв "чувства добрые" та повагу.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

45)Розвиток українського театру в ХІХ - на початку ХХ ст. Видатні діячі сцени.

Демократична українська драматургія другої половини XIX ст. була складовою частиною передової української літератури. Вона знаходилась під благотворним впливом творчості М.В.Гоголя і О.М.Островського - засновників самої передової в світі російської демократичної драматургії.

Найталановитішим представником української демократичної драматургії був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич) (1845-1907 рр.) автор таких видатних п'єс, написаних у дусі критичного реалізму, як "Бурлак", "Наймичка", "Мартін Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" і ін. Багато п'єс Карпенка-Карого увійшли до репертуару радянського театру. У цих п'єсах показаний хижацький характер селянської буржуазії, її жадність до наживи.

Драматургія Карпенка-Карого протистояла ворожій реалізму антинародній драматургії буржуазно-націоналістичних письменників і драматургів - Куліша, Грінченка і ін.

Разом з Карпенком-Карим писав драматургічні твори М.Л.Кропивницький (1840-1910). У його кращій драмі "Глитай, або ж павук" розкрите трагічне положення селянської бідноти, експлуатованої кулаками-глитаями.

Знамениту роль в українській драматургії епохи капіталізму зіграв М.П.Старицький. Частина його п'єс пройнята соціальними мотивами і наближається до реалістичного трактування життя різних соціальних шарів українського народу ("Не судилося", "Щаслива частка", "Талан"). Ряд драматургічних творів Старицького близький до мелодрами, насиченої побутовими елементами.

У другій половині XIX-початку XX ст.ст., не дивлячись на заборони і обмеження з боку царського уряду, росло українське театральне мистецтво, що спиралося на демократичну драматургію. У 80-90-х роках в українському театрі виросли чудові таланти драматичних акторів М.Л.Кропивницького, Саксаганського (П.Тобілевича), М.К.Заньковецької, Садовського (М.Тобілевича).

Михайло Петрович Старицький увійшов до історії української літератури як поет і драматург, чудовий перекладач російських і західноєвропейських класиків на українську мову як письменник демократичного напряму. Поет, драматург і прозаїк М.Старицький залишив багату літературну спадщину. У своїх кращих творах Старицький виступав як продовжувач реалістичних традицій Т.Шевченка. Він співпереживав соціально і національно пригноблюваному народу, частиною якого він відчував себе. М. Старицький написав більше 30 драматичних творів. Серед них є немало оригінальних драм;

Звертався Старицький і до історичної тематики. Подіям визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького він присвятив історичну віршовану драму "Богдан Хмельницький" (1897), історичну драму у віршах і прозі "Оборона Буші", а також історичній драмі "Остання ніч" (1899).

Характерним для більшості творів Старицького є поєднання реалізму і романтизму, особливо в творах на історичні теми. Кращі п'єси Старицького, зокрема драми "Не судилося", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ставлять на сценах театру і в даний час. По багатьох творах створені кінофільми.

Карпенко-Карий зробив перші і якнайкращі зразки нових жанрів в українській драматургії - соціальної комедії і трагедії. У літературній і сценічній діяльності Карпенка-Карого з особливою виразністю виражається органічний зв'язок реалістичної української драматургії і театру з життям народних мас, з передовою російською театральною культурою, славні традиції, якій мали велике значення в розвитку таланту письменника.

Пристрасний викривач буржуазії, поміщиків, самодержавного ладу, художник-демократ Карпенко-Карий своїми правдивими творами сприяв визвольній боротьбі трудящих проти соціального і національного пригноблення.

Карпенко-Карий створив 18 п'єс. Більшість з них є класичними зразками української драматургії. А комедія "Мартін Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" і трагедія "Сава Чалий" є зразками критичного реалізму в українській драматургії.

Творчість Карпенка-Карого росла з самих глибин життя українського народу. Теми, матеріал для сюжетів своїх п'єс письменник черпав з сучасної йому дійсності і достовірних історичних джерел.

Велика заслуга Карпенка-Карого в тому, що він в своїй творчості відобразив багато образів трудящих, розкрив їх душевний світ, їх прагнення до щасливого життя.

46. Архітектура України ХІХ ст.

Ознаками класицистичної архітектури були імпозантність та офіційна сухість. Зовнішня сухість поєднувалася з внутрішньою зручністю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням. Класицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821— 1841 рр. на честь перемоги над Наполеоном, Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині.

Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. У центрі міста створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величезні адміністративні споруди. На перетині центральних вулиць і навколо храмів теж були невеликі майдани. Від головного майдану розходилися здебільшого прямокутні квартали. Хоча, зважаючи на особливості вже існуючої забудови та ландшафту, архітектори вдавалися і до радіально-кільцевого й діагонального планування. Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом. Так поступово формувалися архітектурні ансамблі.(цілісна група споруд, об'єднана спільністю форм і стилю)

Середина XIX ст.— час стилізованих реставрацій. Архітектурні пам'ятки ретельно вивчали, брали до уваги аналогічні споруди й відновлювали чи добудовували їх, дотримуючись визначеного стилю. Так у Києві в 1851-1852 рр. добудували дзвіницю Софійського собору.

Ще на початку XIX ст. в Україні було заборонено споруджувати оригінальні українські храми. Споконвічні українські традиції будівництва дерев'яних церков зберігали лише народні майстри Лемківщини, Гуцульщини й Буковини. На Східній Україні, за поодинокими винятками, і дерев'яні, і муровані церкви зводили в стилі російської народної архітектури — Російська імперія прагнула позбутися навіть спогадів про українські традиції церковного будівництва.

47)Національно-культурне відродження в Західній Україні в ХІХ ст.

Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося.

Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

48)Скульптура, живопис, графіка в Україні в ХІХ ст.

ЖИВОПИС

У другій половині XVIII століття живопис на Україні розвивається, в основному, в трьох жанрах: монументально-настінному, станковому (іконопис) і портретному.

На західноукраїнських землях був поширений так званий ілюзорно-просторовий метод розписів монументальних споруд, в яких фантастичні зображення продовжували реальні архітектурні деталі, розширюючи простір приміщення. Представником такого живопису був С. Строїнський (Львів), який виконав розписи Бернардинського костелу у Львові, Домініканського костелу в Тернополі і інших.

Іконописна живопис набуває нових рис: у канонічні композиції потрапляють світські мотиви, вводяться історичні персонажі, реальний пейзаж. Так, на іконі Покрова (Переяславль) зображені Петро I з Катериною, гетьман України І. Скоропадський з козацькою старшиною.

Поступово формуються самостійні жанри портретної і історичного живопису. Портрет стає одним з провідних жанрів українського образотворчого мистецтва. У першій половині XVIII століття переважав парадний портрет, наприклад, портрети Данила Єфремовича і запорожця Григорія Гамалії.

Згодом в портретному живописі спостерігається рух до реалізму (портрети київського міщанина І. Гудими, братів-козаків Якова та Івана Шиянов, козачки Суліміхі та інші).

У XVIII столітті формується оригінальний жанр станкового живопису - картини, що служила для прикраси жител козацької старшини, багатих городян. Як правило, це зображення патріотичних історичних сцен, ратних подвигів козаків. Їх авторами були народні майстри, імена яких до нас не дійшли. Елементи реалізму проникають і в пейзажі.

Кінець XVIII століття в живописі пов'язаний з утвердженням класицизму. Саме в цей період у мистецтво приходять українці - випускники Петербурзької академії мистецтв: А. П. Лосенко, К. І. Головачевський, І. С. Саблуков, Д. Г. Левицький, В. Л. Боровиковський, діяльність яких розгорнеться в основному в XIX столітті.

ГРАФІКА, ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО

У культурному житті України мала велике значення графіка, а саме гравюра. Відомі майстри цього жанру - І. Мігу-pa, І. Щирський, Л. Тарасевич. Особливого поширення набуває історична тематика, популярністю користуються твори, присвячені найважливішим подіям у житті народу: військовим перемогам, видним історичним діячам. Прикладом може бути гравюра І. Зубрицького "Облога Пугачова турками". Майстром графічного портрета був Д. Голяховський (портрет Петра I, Феофана Прокоповича та інші).

У XVIII столітті продовжує розвиватися жанр книжкової ілюстрації. У цьому жанрі працює Л. Тарасевич, який створив ілюстрації до "Києво-Печерському патерику" (1702) та іншим книгам. Подальший розвиток отримало оформлення рукописних книг. Безперечну художню цінність представляють малюнки В. Григоровича-Барського до його дорожнім записками під час подорожі по Польщі, Греції, Італії, країнах Близького Сходу в середині XVIII століття.

Графіка стала одним з провідних жанрів в українському образотворчому мистецтві.

49) Музична культура в ХІХ- на початку ХХ ст.

Переломне значення для розвитку української національної класичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка. Здобувши технічну освіту в Київському університеті, змінив свій життєвий шлях і вирішив стати композитором.

Закінчив Лейпцизьку та Петербурзьку консерваторії. Повернувшись до Києва, розгорнув активно мистецьку, педагогічну, виконавську та громадську діяльність.

Лисенко започаткував різні жанри української опери\ історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну, прикладами яких є опери «Утоплена», «Наталка Полтавка». «Енеїда», «Ноктюрн». Найвищим досягненням оперної творчості М. Лисенка вважають оперу «Тарас Бульба». Написав М. Лисенко й перші дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький». Внеском у скарбницю української камерно-вокальної музики стали солоспіви - романси й ансамблі, написані на тексти давньої української літератури, західноєвропейських класиків і сучасних йому українських поетів.

Важливий напрям діяльності М. Лисенка - збиранні та обробка українських народних пісень Композитор підготував 7 збірок народних пісень, покладених на фортепіано, загалом опублікував 600 пісень. У1904 р. створює першу в Україні Музично-драматичну школу. М. Лисенко працював майже в усіх існуючих музичних жанрах, заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні, теоретичними працями істотно розвинув вітчизняну науку про народну музично-пісенну творчість.

50) Репресивні заходи царського уряду проти української культури в ХІХ ст.

Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долюадміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів, обраних на з'їздах великих землевласників, міського населення і селян. Врезультаті, відповідно до укладених виборчих законів, влада забезпечувалася дворянам і багатим купцям та підприємцям. Земські управи постійно займалисясправами місцевої промисловості і торгівлі, дорогами, освітою, охороною здоров'я та ін. Діяльність земств контролювали губернатори і міністр внутрішніх справ, якімогли заборонити будь-яку їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів. При виборах міських дум завдяки особливостям закону фактична владаперебувала в руках буржуазії та дворянства. Діяльність міських дум була аналогічною діяльності земської. Попри всі обмеження, самоврядування відіграло значнуроль, турбуючись про розвиток культури, медицини, сільського господарства і промисловості, дорожнє будівництво та ін. Земська діяльність сприяла залученню догромадських та суспільнополітичних справ значного кола ліберального дворянства, інтелігенції, виховувала у багатьох його діячів творче ставлення до державноїдіяльності у майбутньому. Громадська та суспільно-політична активність інтелігенції в атмосфері реформ наростала, спрямовувалася на благо широких народнихмас. Основна увага зверталася на розвиток народної освіти, організацію шкіл, створення і видання популярної літератури та підручників. Ставилася мета нестизнання, культурні досягнення в народні маси, розвинути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадянами. До цього закликали члени Кирило-Мефодіївського братства через свій журнал "Основа".

Уже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення "недільних шкіл". Вони призначалися для міської молоді, всіх неграмотних. Навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій і навіть Київського університету. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала піднесення в середовищі інтелігенції, яка розгортала широку і різнобічну діяльність. П. Куліш організував у Петербурзі видавництво книг для народу і шкільних підручників. Друкується "Буквар южноруський" Т. Шевченка, "Граматика" П. Куліша, інші книги, спеціально підготовлені для народних шкіл. М. Костомаров організував доброчинний збір коштів. Багато студентів пішли простими народними учителями по селах, а також на посади сільських писарів, вели продаж книг на ярмарках, поширювали популярні видання, читали міщанам "Кобзаря". Багато молодих людей відмовлялися від кар'єри, наукової діяльності, часом навіть поривали зі своїми сім'ями, щоб всі сили віддати служінню народові.

51)Роль «Просвіт» та НТШ в духовному відродженні українського народу в кі нці

Вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. (у Львові) товариства „Просвіта”.
Товариство „Просвіта” видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, молочарні, народні крамниці, позичкові каси. На кінець XIX ст. „Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою. „Просвіта” ініціювала створення друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної організації народовців.

52)Українське меценацтво в ХІХ - на початку ХХ ст.

Терещенки – українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Відомі глава родини Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб.

У 1872 році Терещенкам було присвоєне дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), рафінадного (1903 р.), та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897 р.).

Артем Якович під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. розбагатів на поставках провіанту, на торгівлі хлібом, цукром і худобою. Після селянської реформи 1861 р. скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та промислові підприємства, став великим землевласником.

Один із нащадків Терещенків, Михайло Іванович, обирався до IV Державної Думи (1912 р.), після Лютневої революції 1917 року був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ.

Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – "Прагнули до громадянських справ". Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Дата добавления: 2015-05-23