Тенденції еклектики в українській архітектурі 19 ст

Архітектура другої половини 20 – початку 21 ст.

Поширення модерну. Специфіка національного модерну.

Архітектура Львова у другій половині 19 ст.

Тенденції еклектики в українській архітектурі 19 ст.

Архітектура другої половини 19 – 20 ст., початку 21 ст.

Контрольні запитання та завдання

1. Визначте основні риси архітектури класицизму.

2. Назвіть провідний напрям архітектури класицизму.

3. Через які великі міста здійснювалося поширення класицизму в Україні?

4. Визначте особливості спорудження палацових комплексів та паркових ансамблів Поділля і Волині.

5. Розкрийте характер розвитку класицистичної архітектури у Львові.

6. Висвітліть специфіку розвитку архітектури класицизму Лівобережжя, Слобожанщини та півдня України.

7. Охарактеризуйте розвиток архітектури у стилі класицизму в Києві.

8. Назвіть видатних архітекторів класицистичного стилю.

9. Назвіть найвидатніші споруди української архітектури у стилі класицизму.

19 ст. характеризується швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової. Здійснювалася реконструкція великих міст, вирівнювалися вулиці, змінювалася їхня мережа, розвивалася мережа доріг, зносились навіть забудовані квартали й ансамблі для вирішення економічно доцільних комунікацій. Будувалися фабрики, заводи, адміністративні, торговельні споруди, вокзали, лікарні, школи, магазини, банки, спортивні й розважальні заклади, виставкові зали. У містах зростала кількість населення за рахунок сільських мешканців, які були змушені шукати тут роботу, тому зросли потреби в житлі, будувалися бараки, доходні будинки, притулки. Усі ці процеси впливали на розвиток архітектури, нові конструктивні можливості поєдналися з новими творчими ідеями. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних технологій і матеріалів (бетон, залізо, залізобетон, цемент, алюміній, скло). До того ж індустріальні і технологічні потреби переважали над естетичними.

Протягом першої половини 19 ст. провідним і визначальним стилем залишався класицизм, виражаючись в окремих спорудах палацового типу, оточених сквериками.

Із другої половини 19 ст. втрачається стильова єдність української архітектури. У середині 19 ст. сформувалась еклектика (грец. eklektikos – той, що вибирає) – довільне поєднання художніх елементів різних стилів. Еклектику називають також історизмом. Відмінною рисою еклектики є поєднання різнорідних стильових елементів в одній споруді. Напрями еклектики складно систематизувати, зазвичай у їхніх назвах використовують префікс «нео» (від лат. – новий) або «псевдо» (від лат. – фальшивий): неовізантійський стиль, псевдоготика, неокласицизм, необароко, неорококо, неомавританський стиль, також виділяють романтизм та боз-ар. Загальний вигляд забудови визначали смаки замовників, важливу роль відігравало і її функціональне призначення. Театри зазвичай будували у формах необароко, університети – у стилі неокласики, православні храми зводили у візантійських або давньоруських традиціях. Однак дуже часто одна споруда поєднувала риси кількох стилів, тому не вдається визначити її стиль. У житловій забудові також домінує еклектика.

Здобутки минулих століть, зокрема епохи Ренесансу, яка активно сприймалась через недавній класицизм, мали велике значення у духовному житті суспільства. Традиції ренесансної архітектури використовувались у будівництві навчальних закладів, державних установ, театрів, музеїв, бібліотек. Високохудожній і гуманістичний зміст такої архітектури незаперечний. Виявилось чимало варіантних оновлень, що засвідчило подальший розвиток архітектури, естетичний розквіт міст і архітектурні образно-стильові пошуки. Будівництво окремих споруд у стилі ренесансу продовжувалося протягом усього 20 ст.

У цей період повністю визначилися центри великих міст: Хрещатик (Київ), проспект Свободи (Львів), вул. Сумська (Харків). Розбудова столиці та великих міст зумовила нові вимоги до адміністративних споруд, зовнішній вигляд яких мав відповідати їх призначенню. У більшості губернських міст України ці споруди побудовані у класичних формах (Київ, Одеса, Полтава, Чернігів, Дніпропетровськ, Львів). Особлива увага приділялась вокзалам як своєрідному «обличчю» міста. Великі залізничні станції вміщували могутні дебаркадери – конструкції із заліза і скла, що закривають перони. Так виглядає вокзал у Львові, збудований за прикладом Відня.

Важливим завданням у кожному місті було створення садів та парків, озеленення пішохідних вулиць. Таким чином в урбаністичний краєвид уводили фрагменти живої природи. Парки та сади були призначені для прогулянок і відпочинку. Зокрема, у Львові створено парки перед Університетом, на Високому Замку, Стрийський парк, у Києві – Володимирську гірку.

У цей період працювали видатні архітектори, серед них – випускники Петербурзької академії мистецтв (П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, В. Ніколаєв, В. Риков), Петербурзького інституту цивільних інженерів (О. Вербицький, О. Кобелєв) та Московського училища живопису, скульптури й архітектури (К. Жуков), а також архітектори, які приїхали з Росії (Л. Бенуа, Ф. Лідваль, В. Покровський, І. Фомін, О. Щусєв, В. Щуко). У Львові працювали в основному вихованці Віденської академії. Усі вони відіграли значну роль у створенні високопрофесійної школи української архітектури.

У розвитку архітектури велике значення мали набутки минулих століть, зокрема епохи Відродження. Традиції ренесансної архітектури використовували у будівництві навчальних закладів, державних установ, театрів, музеїв, бібліотек. Зведення споруд у стилі ренесансу продовжувалося ще протягом усього 20 ст.

У стильових нормах ренесансу за проектом Віктора Шретера збудовано Київський оперний театр (1898 – 1901). У ренесансно-бароковому стилі зведено оперні театри в Одесі (1884 – 1887, архітектори Г. Гельмер, Ф.Фельнер), Львові (1897 – 1900, архітектор З. Горголевський), Чернівцях (1905, архітектори Г. Гельмер, Ф. Фельнер).

Оперний театр в Одесі – один із найкрасивіших театрів України – є взірцем стилю боз-ар, для якого характерний синтез елементів ренесансу та бароко. Автори проекту – німецькі архітектори мюнхенської школи Герман Готліб Гельмер і Фердинанд Фельнер. Зовнішній вигляд будівлі вирізняється пластичною виразністю, складністю вертикальних і горизонтальних членувань, виступів та ніш, великою кількістю аркад, лоджій, колон, пілястр. На фасаді широко використані ордерні мотиви: перший поверх оперізують парні тосканські колони, а другий – іонічні. Розкішно оздоблений інтер’єр: величезні холи, фойє, сходові марші збагачені балюстрадами, скульптурними деталями й позолотою.

У 19 ст. продовжувалась розбудова Києва. Авторами плану розвитку міста (1837) стали інженер Л. Шмегельський, архітектори В. Беретті і Л. Станзані. За цим планом прокладались нові вулиці, формувались нові поселення, споруджувалися багатоповерхові будинки, що розташовувалися суцільним фронтом. В оформленні фасадів переважали стильові риси Ренесансу. Унаслідок цього вулиці Хрещатик, Володимирська, Миколаївська, Фундуклеївська, Велика Васильківська, Бібіківський бульвар (тепер – бульвар ім. Тараса Шевченка) набули однакового стильового характеру. Посилилось використання класики на поч. 20 ст., її активним прихильником був архітектор І.Фомін.

На початку 20 ст. Хрещатик став центральною вулицею Києва. Тут було споруджено громадські будівлі: біржа, банки, критий ринок, центральний телеграф, пасаж, купецьке зібрання. Архітектор В. Ніколаєв брав участь у спорудженні найвизначніших будівель Києва – Оперного театру, міського музею, будинку колишнього Купецького зібрання (1882, тепер – Київська державна філармонія), ресторану «Лейпціг» на перехресті Володимирської та Прорізної, трапезної Києво-Печерської лаври (1900). Архітектурний вигляд центра Києва визначили споруди таких відомих архітекторів, як О. Шілле, В. Ніколаєв, В. Городецький, О. Кобелєв, А. Андрєєв, Л. Бенуа, Ф. Лідваль. Поряд з Хрещатиком прокладені вулиці Миколаївська, Мерінгівська, Ольгінська і Нова. На цих вулицях за проектами архітекторів Е. Брадтмана, В. Городецького та Г. Шлейфера були створені значні архітектурні споруди: готель «Континенталь» (1897), цирк Крутикова (1898 – 1903), театр Соловцова (1898, тепер – Український академічний театр імені Івана Франка). На пагорбі над театром розташований особняк архітектора Владислава Городецького (1901 – 1903) – екзотична споруда, завдяки скульптурній декорації (Е. Саля) відома як «будинок із химерами». Він не має стильової єдності. Тут декоративні барокові елементи поєднуються з готичними та модерними. Тоді В. Городецький вирішував споруди у різних стилях, залишивши в історії архітектури Києва виняткові досягнення. Однією з перших його споруд (зведена у 1897 – 1900 pp., із використанням конкурсного проекту Г. Бойцова) є колишній Київський художньо-промисловий і науковий музей (тепер – Національний музей образотворчого мистецтва) з доричним портиком і скульптурами (скульптор Е. Саля). Проект музею вирізняє чіткість плану, що зумовив зручність експозиції. В. Городецький збудував також у модернізованому мавританському стилі кенасу (молитовня громади караїмів; 1898 – 1902, сьогодні Будинок актора), у готичному стилі – Миколаївський костел (1899 – 1901, тепер – Будинок органної та камерної музики).

Однією з найкращих вулиць Києва є Володимирська з її скверами і парком, вільним розташуванням житлових та громадських споруд, театру опери і Педагогічного музею (1944, архітектор П. Альошин), бібліотеки Київського національного університету (1944, архітектор В. Осьмак), колишньої Ольгинської гімназії (1914, архітектор П. Альошин). На вулиці Володимирській знаходяться стародавні пам’ятки архітектури, що визначили характер стилістики нових форм – класицизм, ренесанс, бароко.

Володимирський собор, що знаходиться на бульварі ім.Тараса Шевченка, зведений у російсько-візантійському стилі, котрий нав’язувався тоді як звертання до форм «національного стилю». Храм будувався довго – протягом 1862 – 1895 рр. Первісний план споруди розробив І. Штром, згодом проект було перероблено архітекторами П. Спарро, О. Беретті та Р. Бернгардтом. Затягнуте будівництво завершив В. Ніколаєв. Це – тринефна хрестово-купольна споруда, яку увінчує сім бань. Вигляд собору є наслідуванням візантійських взірців 10 ст., однак тут наявне інтенсивне членування фасадів, багатогранність об’ємів, рельєфний декор. Надмірне нашарування елементів різних історичних періодів разом із декоративним перенасиченням призвело до втрати цілісності архітектурного образу. Славу собору приніс живопис. Інтер’єр розписували видатні українські (В. Котарбінський, П. Сведомський, М. Пимоненко) та російські художники (В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель). Малярське оздоблення собору стало видатним явищем монументального мистецтва того часу. 1929 р. з ініціативи Народного комісаріату освіти собор перетворено на Антирелігійний музей, у 1990-х рр. знову відкрито для парафіян.

Новий житловий район формувався на Шулявці (колись робітнича, невлаштована околиця), де споруджено перший у тодішній Росії Політехнічний інститут (1898 – 1902, архітектори І. Кітнер, П. Реутов, О. Кобелєв та ін.). У ті самі роки студенти закладали парк. Інститут збудовано на одному з пагорбів поблизу Брест-Литовського шосе. Так постав великий містобудівний ансамбль цього району.

Активно розвивалося будівництво в інших містах. У тодішній Україні після Києва найбільшими містами за кількістю населення та значенням у торговому, промисловому і культурному житті були Одеса і Харків.

У другій половині 19 ст. Одеса швидко розросталася за рахунок численних заводів, фабрик (1910 р. їх налічувалося 430) та приросту населення. У місті працювали архітектори А. Бернардацці, М. Толвінський, С. Ландесман, Г. Дмитренко та ін. Забудовувалися головні вулиці – Преображенська, Дерибасівська, Старопортофранківська, планувалися міські сквери, бульвари озеленювалися акаціями. Все, що будувалося, мало підкреслено репрезентативний характер. Автором нової біржі (1899) і готелю «Брістоль» (1890) є архітектор А. Бернардацці. За проектом В. Шретера зведено вокзал (1879 – 1883), будувалося чимало громадських споруд і житлових будинків, які визначали вигляд міста. Тут споруджені цирк (1894), поштамт, критий ринок (1911), міська бібліотека (1907), розширилася будівля Одеського університету. Будівництво велося переважно в історичному стильовому напрямі архітектури міста, визначальною була класика. У класицистичному стилі збудовано корпус Новоросійського університету (1865) – тепер Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова, а у стилі ренесанс – нова біржа.

Швидко зростав Харків. Протягом 1890 – 1895 pp. групою архітекторів був розроблений генеральний план, який визначав перспективи зростання міста. Згідно з ним, старі вулиці «випрямлялись» і розширювались, до міста приєднувались околиці. За межі міста винесли десять заводів, кладовища, скотобійні та ін. Розвивалися кілька районів, що мали свою функціональну диференціацію. Нерідко забудова велася всупереч планам.

Вагомий внесок у будівництво Харкова зробив провідний архітектор Олексій Бекетов, прибічник класичних стильових норм. Серед його споруд – Земельний банк (1896 – 1898), бібліотека ім. В. Короленка (1901), Медичне товариство (1912), Комерційний інститут (1914 – 1916). Загалом О. Бекетов визначив архітектурний вигляд Харкова. Тоді головними вулицями стали Сумська і Пушкінська. У кінці вулиці Сумської студенти посадили міський парк (відкритий 1907), а Пушкінська вулиця закінчувалась іподромом (1906). Широка Катеринославська вулиця забудована доходними будинками, готелями, але складалась як торгова. Тут на початку 20 ст. збудовано Благовіщенську церкву (1901, архітектор М. Ловцов), торгові склади (1912 – 1914), критий ринок (1912 – 1915, архітектор І. Загоскін).

В інших великих містах забудова впродовж 20 ст. відбувалася також у стильових нормативах неокласицизму, неоукраїнських форм.

Дата добавления: 2015-05-23