Архітектура другої половини 20 – початку 21 ст

З 1920-х років і майже до кінця 20 ст. тривала радянська епоха, наповнена надуманою ідеологією, тоталітаризмом, обмеженням свободи, у тому числі й свободи творчості, а незалежна думка каралась в’язницями й смертю. Архітектура мала виконувати не стільки свою первісну функцію, скільки відображати статус «великої держави», бути символом могутності радянської влади. У ній планувалося втілити ще небачені містобудівні задуми, відповідно до нового історичного періоду, нові типи конструктивних рішень і форм архітектури.

На початку 20 ст. виникли численні мистецькі угруповання, що дотримувалися суперечливих позицій, хоча й об’єднаних ідеєю створення архітектури нової епохи. Видатні архітектори намагалися втілити нові ідеали в архітектурі, використовуючи новітні світові досягнення та вітчизняні традиції.

Продовжувалося звертання до європейського конструктивізму, творчості таких його представників, як Міс Ван дер Рое, В. Гропіус, Ле Корбюзьє. Водночас зростає увага до національної спадщини народної архітектури. Прикладом є діяльність Д. Дяченка, який у фасаді Сільськогосподарської академії у Києві (1925 – 1930) використав форми українського бароко; П. Альошин і Ф. Мадуленко також використовували форми української народної архітектури; В. Естерович у стильових нормах класицизму збудував поліклініку в Харкові (1925 – 1927); О. Вербицький надав риси раціоналістичного модерну споруді Київського вокзалу (1927 – 1933).

У 1920-х рр. в СРСР в архітектурі утвердився конструктивізм як новий авангардний напрям мистецтва.

Конструктивізм (лат. constructio – побудова) – мистецький напрям 20 ст. в архітектурі, образотворчому та ужитковому мистецтві, що ґрунтується на ідеї зближення мистецтва з досягненнями науки і техніки та на функціональній доцільності.

Для нього характерні раціональна доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження, геометризм, монолітність зовнішнього вигляду. Конструктивізм вирізняється повною відмовою від криволінійності в поєднанні зі сміливим компонуванням об’ємів. Конструктивістські споруди – це складні композиції з різноманітних за висотою та шириною прямокутників, що утворюють розчленовані фасади, засклені підвісні галереї, заплутану систему внітрішніх дворів, коридорів і терас. Виразними взірцями конструктивізму є Дніпрогес, ансамбль площі Дзержинського та Держпрому (Харків), соціалістичне місто (Запоріжжя).

Конструктивізм отримав підтримку в державі і став головним містобудівним напрямом у Радянському Союзі. Цей напрям найяскравіше виявився у новобудовах Харкова – тодішньої столиці України. Тут створено ансамбль центру міста у вигляді круглої площі з комплексом адміністративних організацій та установ. Серед споруд площі – будинок Держпрому (1925 – 1929, архітектори С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер) і будинок Проектних організацій (1930 – 1932, архітектори С. Серафимов та М. Зандберг-Серафимова). У цих спорудах використано останні досягнення будівельної техніки та нові архітектурні форми.

Держпром (Будинок державної промисловості) є визнаним шедевром конструктивізму і символом «соціалістичної» архітектури. Це перша будівля у світі, повністю виконана із залізобетону, перший радянський 13-типоверховий хмарочос. Держпром не є однією будівлею, це цілий ансамбль із трьох корпусів, з’єднаних між собою винятковими для свого часу підвісними переходами. Кожний із корпусів розчленовується на безліч різноманітних прямокутних об’ємів, які створюють гру світлотіні на кутах і засклених площинах. Центральний шестиповерховий блок із головним входом оточують дві одинадцятиметрові вежі-корпуси заввишки 68 м. Бічні корпуси наростають уступами до середнього й створюють виразну динамічну композицію, дуже складну, незвичайну і мальовничу. Здалеку Держпром виглядає як ціле місто.

Вплив ансамблю на тодішню архітектуру був значним. У стилі конструктивізму зведено багато інших споруд Харкова – Червонозірковий театр (1933 – 1938, архітектор В. Пушкарьов), поштамт (1928 – 1930, архітектор О. Мордвинов), Палац культури залізничників (1928 – 1932, архітектор О. Дмитрієв). У формах фасаду втілено структуру плану. Тут суцільне панування скляних площин і металевих вертикалей характеризує пафос соціалістичного будівництва.

В інших містах також будували численні робітничі гуртожитки і палаци культури у традиціях конструктивізму: Палац праці – Дніпропетровськ (1926 – 1932, архітектор О. Красносельський), гуртожиток ХТЗ «Гігант» – Харків (1926), Палац культури заводу «Більшовик» – Київ (1931 – 1934, архітектор Л. Мойсевич), санаторій ім. Ф.Е. Дзержинського – Одеса (20-ті рр., архітектор О. Дубинін) та ін. В усіх містах України зводили житлові споруди. Показовим є будівництво житлового містечка Харківського тракторного заводу і створення навколо нього санаторної зеленої зони шириною півкілометра. Донецьк на початку 30-х рр. був повністю реконструйований за проектом архітектора П. Головченка. Центральна магістраль міста була забудована великими громадськими установами з боків – Будинок Рад, театр, бібліотека та ін.

У промисловому будівництві провідне значення мало спорудження Дніпрогесу (1927 – 1932, архітектори В. Веснін, М. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський). Проект будови розроблявся на конкурсній основі, в ньому взяли участь провідні архітектори Москви й України. Комплекс споруди об’єднав греблю, силову станцію – на правому березі Дніпра, трикамерний шлюз – на лівому. Гребля має форму напруженої дуги завдовжки 760,5 м, розчленованої стояками на 47 прорізів. Стояки заввишки 60 м угорі об’єднані двоярусним мостовим переходом. Конструкція велична і спокійна; при грандіозності усієї споруди гармонійність пропорцій справляє сильне враження. Так сучасна архітектура виражала динамізм часу.

У 1932 р. ЦК ВКП(б) прийняв Постанову про перебудову літературно-художніх організацій і створення творчих спілок, у тому числі Спілки архітекторів України (1933). Підготовку архітекторів здійснювали архітектурні факультети у Києві, Харкові, Одесі, а з 1939 р. – у Львові.

Із середини 1930-х рр. простежується відхід від конструктивізму й повернення до класики. Після переведення столиці УРСР з Харкова (1934 р.) до Києва було розроблено проект генерального розвитку міста. Збільшилось будівництво адміністративних, промислових, навчальних і житлових споруд. В усіх проектах настійно пропагувалося повернення до класичної архітектури. Попередній період архітектури почали називати аскетично-примітивним, коли зводилися будинки-коробки. Класика сприймалась як інтернаціональна, зодчі зверталися до архітектури античності, ренесансу і класицизму.

За проектом Йосипа Лангбарда у 1936 – 1939 pp. було здійснено оформлення Урядової площі у Києві. Грандіозний ансамбль площі не був завершений, однак, на жаль, було знесено Михайлівський Золотоверхий собор.

Постанови уряду закликали до створення красивих, зручних, економічно доцільних будинків. На Першому Всеукраїнському з’їзді архітекторів України (1937) визначили принципи т. зв. соціалістичного реалізму в архітектурі. Наполегливо рекомендувалося поєднання ідейності й правдивості художнього образу з відповідністю кожної споруди технічним, культурним і побутовим вимогам, бо радянська архітектура мала прагнути до створення технічно й економічно досконалих споруд, які відображають велич ідей і прагнень епохи.

Яскравими взірцями класичної архітектури є будівлі Ради Міністрів(1935 – 1937, архітектор І. Фомін) та Верховної Ради (1936 – 1939, архітектор В. Заболотний) у Києві. Фасад першої споруди напівкруглий, горизонтально поділений на дві частини: нижню – п’єдестал і верхню – розчленовану рустованими півколонами з бронзовими коринфськими капітелями. Центральний корпус налічує десять поверхів, бічні крила – семи-, восьмиповерхові. Внутрішня система планування коридорна, з двобічним розміщенням робочих приміщень. Інтер’єри будинку майже позбавлені декоративно-художнього оздоблення. Офіційно-помпезний вигляд споруди є красномовним символом часу.

Будинок Верховної Ради України розташований у парковій зоні, на високому березі Дніпра. Він вирізняється суцільною кубічною формою, простотою об’єму, компактністю силуету, особливо не виділяється розмірами серед сусідніх будинків. Будівля має всього три поверхи, тут поєднуються класична схема загальної об’ємно-просторової побудови з національним декором (в оформленні інтер’єрів). Будинок спроектовано у строгій прямокутно-симетричній формі, його увінчує купол із металу і скла (його діаметр близько 16 м). Скляний купол з освітлюваним плафоном забезпечує приміщення природним світлом. У центрі купола розміщено кришталеву люстру, що за формою нагадує соняшник, мотив якого часто використовується в українському народному мистецтві. На основі національних мотивів в освітлюваний плафон зали введено кольорове скло. Пласка покрівля споруди додає їй композиційної гармонії. Фасад будівлі Верховної Ради підкреслює урочистий восьмиколонний портик.

Ці дві споруди – найвизначніші твори тодішньої архітектури Києва. У кожній по-різному використані засади класичної архітектури та вирішена художньо-образна система форм.

Водночас із використанням класики простежуються звертання до модерну та пошуки національних форм (переважно у декоруванні). Це засвідчує музей Т.Шевченка у Каневі (1934 – 1937, архітектори В. Кричевський, П. Костирко), житловий будинок на бульварі імені Т.Шевченка у Києві з використанням декоративних мотивів давньоруського зодчества (1936 – 1937, архітектор О. Смик). З елементами бароко (спарені пілястри і колони) на Брест-Литовському проспекті зведено будинок Торгової академії (1939, архітектор Д. Дяченко).

У 1930-х рр. у великих містах поширилося будівництво житлових багатоповерхових споруд, зумовлене вимогами економічності, створення кращих умов життя людей. Тоді ж розпочалося швидкісне будівництво за типовими проектами шкіл, дитячих садків, ясел, магазинів, кінотеатрів. Кращим оригінальним проектом була споруда театру в Донецьку (1935 – 1940, архітектор О. Котовський), де використані класичні форми з ордерною системою.

Після війни 1941 – 1945 pp. розпочалася відбудова міст і сіл України. У Києві збиралися видатні архітектори тодішнього Радянського Союзу – О. Щусєв, К. Алаб’ян, Л. Руднєв та ін. Проект відновлення Хрещатика розробляв О. Щусєв, звертаючись до архітектурної спадщини бароко. Проектуючи Хрещатик – головну магістраль Києва – було поєднано стильові риси модернізованої класики з елементами українського народного мистецтва в керамічному декорі. У відбудові Хрещатика брали участь також архітектори П. Альошин, В. Заболотний, О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, Б. Приймак, О. Заваров, О. Малиновський. Роботи тривали до 1956 р. Забудова Хрещатика має чимало позитивних рис – просторовість, світлий колорит, мальовничість, озеленення.

При відбудові багатьох міст України орієнтувалися на урахування стандартизації конструктивних елементів. Було розроблено проекти крупноблочних будинків, масове будівництво яких велося за типовими проектами.

У традиціях класичної ордерної системи із обов’язковими портиками з фронтонами споруджено театри у Полтаві (1957), Тернополі (1953 – 1955), Чернігові (1956), Запоріжжі (1953). Надмірність класичних форм – важкі колонади, портики – застосовували в багатьох будинках відпочинку, санаторіях, школах, навіть житлових будинках, що було значним перебільшенням, нерозумінням доцільності використання стилю.

У 60 – 90-х рр. 20 ст. відбувся перехід до індустріальних методів будівництва, крупноблочних і крупнопанельних споруд. Перевага надавалася не окремим будинкам, а великим комплексам. Нова стильова скерованість будівництва затверджувалося відповідними постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (1954 – 1955). На художню виразність споруд впливали будівельні матеріали – бетон, залізобетон, метал, скло. У 60 – 70-ті рр. з’являються перші прояви нової образності. Новизною форм вражав Палац спорту в Києві (1958 – 1960, архітектори М. Гречина, О. Заваров) – чотириповерхова конструкція зі скла, алюмінію та бетону. Тут суцільний скляний фасад «розчинений» залізобетонними стояками, відсутній декор. Архітектурні рішення створюють враження легкості і простору, у холи завдяки алюмінієвим склопакетам проникає рівномірне денне світло.

Класичні традиції ще відчутні в надземних і підземних станціях метро першої та другої черги. Проте в подальших будовах станцій помітне прагнення внести в їх образи риси сучасності, пов’язати з особливостями довкілля. Архітектурних повторень у спорудженні станцій не передбачалось ні у Києві, ні у Харкові, хоча простежується вплив метрополітенів Москви і Ленінграда (тепер – Санкт-Петербург).

Готелі, санаторії, дитячі табори споруджувалися з урахуванням розкриття фасаду до світла (готель «Славутич» (Київ, 1965 – 1972, архітектори В. Ладний, Г. Кульчицький), табір «Морський» (Артек, 1962, архітектори О. Полянський, Д. Вічухін, Н. Гіговська)). Річкові вокзали зводили у класичних традиціях (Київ, 1961; Черкаси, 1963). У будівлі київського Палацу школярів (1962 – 1965, архітектори О. Милецький, Е. Більський) домінують скло і металеві конструкції (як і в Бориспольському аеропорту).

Архітектори продовжували звертатись до форм української народної архітектури, найчастіше в побудовах пансіонатів (1963, Яремче, Івано-Франківської обл.), ресторанів із поетичними назвами («Млин», «Вітряк»).

Починаючи з 60-х рр. 20 ст. особливо поширилося будівництво житлових районів навколо великих міст. Воно проводилося за типовими проектами, що підвищувало темпи будівництва й знижувало його вартість. Однак такі однотипні невиразні споруди вирізнялися відсутністю будь-яких естетичних елементів, творчого начала, зв’язку з природою.

У 1980-х рр. в архітектурі України намітилося певне подолання стереотипів масового житлового будівництва, скерування його до еклектичної архітектури 19 ст. з її скульптурним оздобленням, красою зовнішнього вирішення. Складним був шлях до новизни у спорудах адміністративних, зокрема театральних, які без колонних портиків вважалися поза традицією. Однак поступово в театральних спорудах зникали колони, портики, фронтони, фасади членуються пілонами (Театр у Черкасах, 1965; Театр драми і музичної комедії імені М. Щепкіна у Сумах, 1978). По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «Україна» у Харкові (1963, архітектори В. Васильєв, Ю. Плаксиєв, В. Реусов, інженер Л. Фрідган) та Києві (1970, архітектори Є. Мариченко, П. Жилицький). Концертний зал у Києві (тепер – Національний палац мистецтв «Україна») належить до кращих зразків сучасної української архітектури. Палац збудований у формі трапеції та вміщує понад 300 приміщень, різних за величиною та функціональним призначенням. У будівництві палацу й облаштуванні інтер’єру використано природні та штучні матеріали: білий і рожевий мармур, граніт, вапняк, склопрофіліт, дерево тощо; обрамлення здійснено білим інкерманським каменем. Урочиста дуга палацу розчленована металічними ребрами, що надають споруді музичної гармонії.

Взірцем споруди у стилі метаболізм є готель «Салют» у Києві (1984). Він був споруджений за проектом групи архітекторів на чолі з А. Мілецьким. Конструкція будівлі відображає модель кукурудзяного качана, в якій однотипні будівельні блоки розташовуються навколо несучої циліндричної стіни. Конструктивною основою будівлі є потужна бетонна стіна, всередині якої містяться ліфти, стояки усіх комунікацій і спіральний пандус, по якому можна переміщатися з поверху на поверх. Навколо осі розміщені однотипні житлові блоки. Спочатку будівля проектувалася як вісімнадцятиповерхова, але в процесі будівництва її утричі вкоротили. Це змінило пропорції споруди: із хмарочоса вона перетворилася на елегантний особняк. Пропорції будівлі відзначаються футуристичною виразністю.

Найбільшим проектом у стилі хай-тек в Україні є стадіон «Донбас Арена». Архітектурний дизайн стадіону розробили спеціалісти компанії «АрупСпорт», які раніше створили стадіони «Манчестер Сіті» (Англія), «Альянц Арена» (Німеччина), «Валенсія» (Барселона), «Сідней» (Австралія). За формою донецький стадіон нагадує літаючу тарілку. Особливістю будівлі є її асиметричність: дах стадіону нахилений у напрямку з півночі на південь, повторюючи ухил ландшафту, підсилюючи природне освітлення та провітрювання поля. Фасади будівлі закриті суцільним склом, розділеним на кольорові зони. Зовнішнє підсвічування фасаду в темний час доби робить стадіон особливо яскравим. У будівлі стадіону розташовані три ресторани, п’ять барів, десятки фастфудів, фітнес-центр, фан-кафе, музей, фірмовий магазин футбольного клубу «Шахтар». Стадіон розрахований на 50 тисяч осіб.

Мова сучасної архітектури все частіше стає інтернаціональною, плюралістичною за творчим спрямуванням, водночас значну роль відіграють нові творчі пошуки вирішення форми та змісту в архітектурі. Отримують нове вирішення масштабні містобудівні комплекси. Сучасні високі технології надають нові можливості для пошуків ноу-хау в розвитку новітньої української архітектури. У творчості нової генерації українських архітекторів все частіше зустрічаємо прояви постмодерну та інших стильових шукань як віддзеркалення глобалізації сучасного світового архітектурного процесу Завдання сучасної української архітектури – різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.

Отже, процес оновлення архітектурних форм передбачає звернення до національних традицій, урахування особливостей природного довкілля, глибокий аналіз досягнень світової архітектури.

Дата добавления: 2015-05-23