Поширення модерну. Специфіка національного модерну

Наприкінці 19 – на початку 20 ст. у світовій та українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що отримав назву «стиль модерн». Його основою є динамічність форми, відмова від ордеру та еклектичних запозичень елементів інших стилів. Для споруд раннього модерну характерні надмірність декору на фасадах, відсутність чіткості силуету. Значну роль у формуванні модерну відіграли використання нових будівельних матеріалів – залізобетону, металу, скла, кераміки – та функціональне призначення будівлі. В українській архітектурі яскравим прикладом раннього модерну є власний будинок архітектора Владислава Городецького у Києві. Завершенням будинку слугують численні статуї із зображенням морської флори і фауни.

Український модерн вдало поєднував вітчизняні національні традиції, характерні пропорції народної сільської хати та дерев’яної церковної архітектури із сучасним розумінням зручності. У декорі широко застосовувалися мотиви української вишивки, дерев’яного різьблення.

В архітектурі українського модерну початку 20 ст. розрізняють два основні напрями: народний та раціоналістичний модерн. Використовують також терміни «конструктивний модерн», «декоративний модерн», «романтичний модерн». Народний модерн відзначається яскраво вираженим потягом до романтизму, барвистою мальовничістю, значною декоративністю. Український народний модерн найпоширеніший на Харківщині та Полтавщині. У цьому стилі в передреволюційний період будувалися лікарні, школи тощо. Найкращою спорудою був Будинок земства у Полтаві, споруджений 1905 – 1909 рр. (архіт. В. Кричевський).

Раціоналістичний модерн характеризується підкресленою увагою до функціонального призначення споруди; йому властиві стриманість у застосуванні декору, площинна пластика фасадів, менше захоплення романтичними атрибутами у вигляді веж, декоративних бань тощо.

У цьому стилі будували мости, промислові будівлі. На основі раціоналістичного модерну сформувалися конструктивізм та функціональний метод проектування. У стилі раціоналістичного модерну зведені зокрема школа ім. І. Котляревського у Полтаві (1903 – 1905, архітектори Е. Сердюк, М. Стасюк), міська залізнична каса на вулиці Пушкінській (1912 – 1914, архітектор О. Вербицький), Бессарабський критий ринок (1909 – 1912, архітектор Г. Гай) у Києві.

Однією з найвідоміших будівель Києва у стилі модерн є Будинок із химерами, що не має аналогів у світовій архітектурі. Його автор Владислав Городецький спорудив цей будинок протягом 1901 – 1904 рр. як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Будинок із химерами – цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети. Свою назву будівля отримала через скульптурні прикраси, тематика яких – тваринний наземний та підводний світ, атрибути полювання, казкові істоти.

Фасади будівлі споруджено у стилі конструктивного модерну: важкі грановані об’єми, гладкі стіни, великі прямокутні вікна тощо. Будинок спроектовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка – шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв’язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно багатим помешканням початку 20 ст. У будинку було сім електрифікованих квартир: дво- та трикімнатні на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два туалети, дві кладові), шестикімнатна – на другому, восьмикімнатні – на третьому та шостому, дев’ятикімнатна – на п’ятому та десятикімнатна – на четвертому. Цікавим є використання високого парапету на даху, що дало змогу практично «сховати» покрівлю – перша «бездахова» споруда в українській столиці.

Скульптурні прикраси за ескізами В.Городецького виконав міланський скульптор Еліо Саля. Над скульптурною битвою орла і левиці міститься автограф майстра: «E. Sala. 1902». У стіни загадкової будівлі вмуровані бетонні голови слонів, носорогів, антилоп та крокодила, на колонах – ящірки, замість водостоків – хоботи слонів. На даху гігантські жаби, морські чудовиська та підводні німфи – нереїди, на голові замість волосся вони несуть ланцюги, фантастичне листя та квіти. На розі будівлі – велетенський пітон. Владислав Городецький захоплювався полюванням і втілив це у своєму будинку.

Інтер’єр будинку є не менш дивовижним – він наповнений художніми розписами, мармуром, ліпним декором, дерев’яним різьбленням, інкрустацією. Тут і гвинтові сходи, і вітражі на мисливські теми, і багатокутні зали. Велику художню цінність становили каміни відомої німецької фірми Мейсона.

Вражає ліпнина, яка прикрашає стіни. В одній із кімнат стіни покриті розписами, на яких зображено підводний світ із затонулими кораблями, в іншій – картини на мисливські сюжети, між ними розвішані мисливські трофеї власника будинку – черепи, роги, чучела тварин. На одній зі стель – фризи з екзотичних рослин і фруктів, перемежовані скульптурними зображеннями черепів оленя, лося. При вході з центральних дверей стелю прикрашає ліпнина у вигляді величезного спрута. У центрі холу цікавий світильник-торшер у вигляді двох сповитих водоростями та квітками лотосу величезних риб із хвостами догори. Особливо пишно прикрашені плафони: гірлянди з фруктів і галузок винограду, ананаси, листя, квіти соняшника, морська тематика. У вестибюлі розетка плафона – морська зірка, пілястри – страусові ніжки, стеля – численні химери. У всіх приміщеннях є скульптура, наприклад, на стінах і стелі їдальні зображено всіляку мисливську здобич та їжу – птицю, рибу, крабів, фрукти, городину. У 2003 – 2004 рр. здійснено реконструкцію будинку. Було укріплено стіни з використанням сучасних технологій, відновлено інтер’єр споруди, паркет. Скульптури з фасаду зняли, заповнили їх зсередини та вкрили спеціальною фарбою, яка захищатиме їх від впливу атмосферних явищ. Після закінчення реставрації будинок набув статусу Малої резиденції президента України, призначеної для прийому закордонних делегацій.

Модерн як загальноєвропейський стиль зробив вагомий внесок у тогочасну українську архітектуру. Модернові тенденції захоплювали українських зодчих, і це відображалось у перших спорудах, де спостерігається домінування європейських канонів. Однак подальший розвиток мистецтва модерну набуває виразного національного характеру, яскравіше виявляються риси, притаманні українській архітектурній школі. Така тенденція загалом спостерігається у тих країнах Європи, що прагнули до національного самоутвердження. Поступово українські архітектори звертаються до освоєння у межах неоромантичної галузі модерну вітчизняної архітектурної спадщини, особливо дерев’яної культової архітектури та споруд барокової доби.

В Україні на поч. 20 ст. активізуються пошуки національного стилю, зумовлені об’єктивними процесами пожвавлення національно-визвольного руху, розвитку самоусвідомлення народу України. У багатьох містах тодішньої України модерн набув національних рис, запозичуючи мотиви з народного дерев’яного будівництва – форми дахів, віконних і дерев’яних прорізів зі скошеними верхніми кутами, майолікові вставки з національною орнаментикою й інші декоративні елементи народного мистецтва. Елементи традицій народного будівництва вносили у свої проекти видатні митці Іван Левинський, Василь Кричевський, Костянтин Жуков та їх послідовники. Український національний модерн найпоширеніший на Харківщині та Полтавщині. У цьому стилі в передреволюційний період будувалися лікарні, школи, комплекси селекційних станцій, деякі споруди в Миргороді, Чернігові й інших містах.

Народність у мистецтві означає відбиття в ньому укладу народного життя, психології самого народу, використання фольклорного, етнографічного матеріалу як відображення народного духу, національної специфіки. Дмитро Леонтьєв зазначає, що український модерн проявився в «народному» примітивізмі форм і силуетів, широкому використанні наївного геометричного орнаменту, лицювальної плитки та високих черепичних дахів.

Визначною подією тогочасного художнього життя країни стало зведення Будинку земства в Полтаві (1903 – 1908) за проектом Василя Кричевського. Цей будинок є видатним взірцем архітектури українського модерну. У створенні проекту земської управи В. Кричевський спирався на давні традиції української народної архітектури. Глибокі знання в галузі етнографії та історії народного мистецтва дали змогу митцю майстерно застосувати архітектурні канони народного будівництва. У зовнішньому вигляді та в оформленні інтер’єру широко використані мотиви народного декоративно-прикладного мистецтва: квіткові візерунки, зображення світового дерева, восьмигранні гербові щити. Найбільш характерним елементом української стилістики є форма дверних та віконних отворів. Віконні прорізи й портали мають специфічну для українського модерну п’ятигранну форму, запозичену з народної дерев’яної архітектури. Над головним порталом влаштовані потрійні вікна, оздоблені крученими майоліковими біло-синіми колонами. Висока покрівля вкрита кольоровою черепицею, що утворює орнаментальний візерунок. Загальна композиція будинку надзвичайно виразна, визначена трьома виступаючими вперед об’ємами і двома високими вежами. Фасад будівлі виглядає монументально та динамічно. Загальне колористичне вирішення фасаду має такий вигляд: поєднання рожевого цоколю зі світло-жовтою і золотаво-вохристою керамікою стіни, оперезаною на рівні вікон першого поверху широкою оранжевою смугою, поліхромні орнаментальні композиції, біло-сині кручені колонки, блакитно-зеленавий дах. Із головного фасаду будинок мав два з половиною поверхи, з двору – три з половиною. Стіни залу вкривали рослинні орнаменти, виконані за ескізами Миколи Самокиша, та три великі тематичні картини, написані Сергієм Васильківським за допомогою М. Уварова, М. Беркоса. На головній стіні залу була розташована картина «Вибори полтавського полковника М. Пушкаря», ліворуч на повздовжній стіні – «Козак Голота і татарин», праворуч – «Ромоданівський шлях». Перша картина прославляла демократичні форми вибору керівників, друга розкривала тему військової звитяги в обороні полтавського краю, третя – торговельні зв’язки. Створений з урахуванням симетричного канону в найкращих традиціях народного будівництва, Будинок земства В. Кричевського вражає органічним злиттям вишуканості і простоти. Стилістика народної архітектури простежується у творах інших архітекторів того часу.

Прикладом відповідності традиціям народного будівництва є споруда Харківського художнього училища (1913) за проектом К. Жукова; Прибутковий будинок у Катеринославі, збудований В. Хрінниковим; школа імені І. Котляревського у Полтаві (1903 – 1905, архітектори Є. Сердюк, М.Стасюков); церква у Плішіївцях (1902 – 1906, архітектор І. Кузнєцов); художня школа у Вовчанську (архітектор К. Жук). За ескізами художника О. Сластьона зведено будинок Миргородського курорту з високою баштою перед входом (1914 – 1917) та школу у Млинцях (1909 – 1911). У стилі національного модерну будували в Катеринославі, Харкові, Чернігові та ін.

Творчість архітекторів-новаторів, їх досягнення у формуванні національного стилю в архітектурі дали поштовх для обговорення цього питання серед мистецтвознавців. Проблеми українського стилю в архітектурі розглядаються у працях О. Новицького, О. Сластьона, О. Коваленка, М. Філянського, В. Кричевського, М. Шумицького. Зокрема Костянтин Жуков є автором книги«Український модерн в архітектурі ХХ ст.» (1936). Проблема звернення до давніх національних традицій у сучасній художній практиці була досить суперечливою і часто зазнавала критики з боку фахівців. Формування наукових уявлень про національний стиль в українській архітектурі та їх відображення у творчості провідних митців доби було одним із найважливіших явищ у культурному житті України початку 20 ст. Звернення до народних традицій було прогресивним кроком у мистецтві України початку 20 ст. і сприяло виявленню та утвердженню самобутності вітчизняної культури. Творчість таких видатних архітекторів, як Василь Кричевський, Опанас Сластьон, Костянтин Жуков, Володимир Хрінников, стала вагомим внеском в архітектурну спадщину України.

Значну роль відіграв модерн у спорудах центру Харкова: на Миколаївській і Павлівській площах зводилися банківські й житлові споруди, будівлі Міської думи, ломбарди (1908), численні банки, страхові товариства, готель «Версаль» (1915); на вулицях Сумській і Пушкінській – багатоповерхові прибуткові будинки. Центральний район відповідно розвивався як фінансовий і культурний центр міста.

У західних областях України архітектура модерну успішно розвивалася з урахуванням народного мистецтва гуцулів і бойків, зокрема у таких містах, як Львів, Кам’янка-Бузька, Дрогобич, Коломия, Трускавець та ін. Модерн у Львові мав віденське забарвлення (так званої сецесії, з характерним перебільшенням декоративних прикрас).

В історії архітектури Львова велика заслуга будівничого й архітектора Івана Левинського (1851 – 1919), який був прихильником модерної національної архітектури. І. Левинський працював разом з архітекторами Т. Обмінським, О. Лушпинським, В. Нагірним. Ці майстри збудували виняткові за красою споруди, прикрашені народним орнаментом і формами, запозиченими з народного мистецтва. Як архітектор Іван Левинський має великі заслуги передовсім у розробці питань планування і парцеляції будівельних ґрунтів, як автор майстерно розроблених планів великих фрагментів забудови Львова. Зокрема І. Левинський опікувався ділянками індивідуальної житлової забудови. Віллу з прилеглим садом він вважав ідеальним житлом цивілізованої людини і свого часу мав намір розпланувати цілу Кастелівку, виходячи із засад, близьких до концепції міста-саду. Пам’ятка з того періоду – квартал на початку вулиць І. Котляревського і ген. Чупринки (І.Котляревського, буд. №№ 2 і 4; І.Нечуя-Левицького, 20; Кольберґа, 4 і 6; будівництво велося протягом 1889, 1890 і 1891 pp.). Архітектор мріяв забудувати цю земельну ділянку гарними віллами з просторими сонячними кімнатами – серед зелені і квітів.

Наприкінці 19 ст. у Львові розпочався будівельний бум – якщо на початку століття у Львові мешкало 45 тис. осіб, то наприкінці – 212 тис. Реагуючи на це, І. Левинський, по суті, створив ціле фабричне містечко, де вироблялося все, що йшло на будівництво: штучний камінь, кахельні печі і майоліка, вироби з гіпсу, столярні, теслярні та слюсарні вироби, дахівка; добувався пісок, функціонувала система гуртових складів, магазинів, тартак і навіть житлові споруди для робітників. І. Левинський організував увесь виробничий ланцюжок – від архітектурного проекту до остаточної здачі об’єкту. І. Левинський, як і Морріс, розуміли і те, що без суспільної мобілізації та самоорганізації реалізувати ці плани неможливо. Естетичний максималізм Морріса зробив його соціалістом – він бере активну участь у політичній боротьбі на боці соціал-демократів. Так само і Левинський організовує на фабриці свого роду профспілку, а наприкінці життя заповідає третину власності фабрики її працівникам. Спілка проіснувала до 1939 р.

Як промисловець, І. Левинський почав з магазину будівельних матеріалів, згодом створив ціле фабричне містечко – фабрики з виготовлення промислової кераміки, штучного каміння, гіпсу, столярних, теслярних і слюсарних виробів; склади для сировини, матеріалів та готових виробів, а також комплекс магазинів та житлові споруди для робітників. На міжнародних і крайових виставках будівельного промислу за естетичний рівень, технічну досконалість і низькі ціни виробів він отримував найвищі нагороди, зокрема, золоту медаль на виставці в Одесі 1911 р. Заснував низку навчальних закладів для підготовки будівельників і технічного персоналу. У своїх архітектурно-будівельних бюро згуртував найкращі мистецькі сили Львова. Сприяв розвитку промисловості краю, заснувавши товариства «Український керамічний гурток», «Праця» (першу українську техніко-художню організацію, якій заповів третину свого багатомільйонного майна, згодом названу його ім’ям), «Зоря», де об’єдналися українські техніки і промисловці. Активно працював для утвердження Українського педагогічного товариства, будував для нього школи, гімназії, бурси, спортивні заклади тощо.

Фірма І. Левинського спланувала для Львова близько 40 споруд. Зокрема, це будинок страхового товариства «Дністер» на вул. Руській (тепер – сьома поліклініка), Головний залізничний вокзал, будинок банку «Південний» на вул. ген.Чупринки, 11, житлові будинки на вулицях ген.Чупринки, С. Бандери та І. Котляревського, палац Семенських-Левицьких на вул. Пекарській, готель «Жорж», монастир Кармеліток Босих, Музичний інститут ім. М. Лисенка, пасаж Міколяша.

Однією із найкращих споруд, у якій вдало поєднали архітектурні форми модерну з мотивами українського народного орнаменту, є будівля страхового товариства «Дністер» у Львові, що на вулиці Руській (тепер – сьома поліклініка). Споруда зведена 1905 р. І. Левинським, Т. Обмінським, О. Лушпинським. Увесь будинок пишно декоровано ліпниною, керамікою, а гостроверхі дахи нагадують бойківські храми. Ця ж група архітекторів спорудила у 1914 – 1916 pp. будинок Вищого музичного інституту імені М. Лисенка на вул. Шашкевича (тепер – музичне училище). Декоративне оздоблення великого і малого залів виконав художник М. Сосенко (1915). І. Левинський був автором проекту чотириповерхового будинку філіалу Наукової бібліотеки по вул. М. Лисенка. За його проектом збудовано у 1906 – 1908 pp. гімназію (тепер – вул. генерала Чупринки) і бурсу Українського педагогічного товариства (тепер – корпус Українського державного лісотехнічного університету). У будівництві також брав участь архітектор Т. Обмінський. Ця будівля разом зі спорудою «Дністер» належать до кращих творів української сецесії: трапецієподібні прорізи вікон, дахи із заломами, вежа, подібна до дзвіниці, у фронтонах – сецесійні обриси.

Отже, український архітектурний модерн існував майже протягом сорока років (1903 – 1941). Загальна тенденція модерну в Україні може бути визначена як прагнення до самобутності на ґрунті розвитку місцевих традицій і переосмислення їх згідно з вимогами того часу, творення нових форм, у яких поєднуються національні та інтернаціональні риси, що відзначаються тяжінням до новаторства, викликаного новими соціальними, технічними та естетичними вимогами.

Дата добавления: 2015-05-23