Поетика

ГОМЕР

ГОМЕР

ГОМЕР

(середина ІХ – УШ ст. до н.е.)

1. Вивчити уривок з твору.

2. Аналіз уривка, характеристика образів-персонажів.

Легендарний поет, який стоїть біля витоків грецької, а отже, і європейської літератури, чиє ім’я ще з античних часів пов’язують із створенням древнього літературного жанру, грецького героїчного епосу, зокрема, поемами „Іліада” та „Одіссея”. Антична традиція змальовує його мандрівним співцем, одним із аедів.

„Мудрий сліпець” Гомер (саме його ім’я розумілось як означення сліпого) мав безперечний авторитет як неперевершений поет і „учитель Греції).

ІЛІАДА

ПІСНЯ ПЕРША

ЗАСПІВ. СВАРКА БОГІВ

В. 1-345

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась,

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко,

Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди

Через те, що жерця його, Хріса, зневажив зухвало

Син Атріїв. Той до ахейських човнів бистрохідних

Доньку прийшов визволять, незлічений підносячи викуп.

Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок Аполлона

Далекострільного, й всіх почав він благати ахеїв,

А щонайбільше – Атрея синів, начальників війська:

„О Атрея сини й в наголінниках мідних ахеї!

Хай вам боги, що живуть на Олімпі, дадуть зруйнувати

Місто Пріама й щасливо додому усім повернутись.

Любу ж дочку відпустіть мені, викуп багатий прийнявши,

Далекострільному синові Зевса на честь – Аполлону”.

Криком загальним дали на те свою згоду ахеї, -

Зважить на просьбу жерця і лайкою тяжко зневажив:

„Діду, щоб більш я тебе між глибоких човнів цих не бачив!

Тож не барися тут нині і вдруге сюди не вертайся –

Не допоможуть нежезл золотий, ні вінок божественний.

Доньки не дам я тобі, - аж поки постаріє зовсім,

В Аргосі, в нашій оселі, від отчого краю далеко,

Ходячи кросен довкола і ділячи ложе зі мною.

Йди ж звідціля і не гнівай мене, щоб цілим вернутись!”

Так він сказав, і старець злякався й, послухавши слова,

Мовчки побрів по піску уздовж велешумного моря.

А, відійшовши далеко, почав владаря Аполлона,

Сина Лето пишнокосої, старець в молитві благати:

„Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священну

обороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш.

Отже, Смінтею, на втіху тобі колись храм я поставив

І для священної жертви гладкії спалював стегна

Кіз і биків, то тепер мені сповни єдине благання:

Хай за сльози мої відомстять твої стріли данаям!”

Так він молився, і вчув його Феб-Аполлон срібнолукий:

Із верховин олімпійських зійшов, розгніваний серцем,

Маючи лук за плечима й тугий сагайдак, геть закритий.

Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли,

Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший.

Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він –

Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся.

Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати,

Потім уже й на людей він кидати став гіркосмольні

Стріли. Скрізь похоронні вогні безустанно палали.

Дев’ять носилися днів над табором стріли божисті.

А на десятий людей Ахілл став на раду скликати –

Білораменна йому це Гера поклала на мислі,

Надто-бо важко було їй дивитись, як гинуть данаї.

Сходитись всі почали, і, коли вже на площу зібрались,

Раптом з’явились перед ними і мовив Ахілл прудконогий:

„видно-таки доведеться, Атріде, по довгих блуканнях

Нам повертатись додому, якщо ми уникнемо смерті:

Тяжко-бо нищить ахеїв війна і страшна моровиця.

Все ж запитаймо жерця якогось або ворожбита,

Чи хоч би сновіщуна – і сни-бо нам Зевс посилає –

Хай би сказав нам, за віщо так Феб-Аполлон прогнівився –

Чи за забуту обітницю гнівний, чи за гекатомбу?

Може, лиш диму від здору з козлиць та овечок добірних

Він дожида, щоб лиху моровицю від нас одвернути?”

Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народних

Встав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший.

Відав усе прозорливий – що є, що було і що буде,

Та й кораблі супроводив ахейські він до Іліона

В віщій вилі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий.

Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:

„О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщати

гнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.

Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися,

Що заступитись за мене ти словом готов і руками.

Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться,

Що в аргів’ян владарює, кому всі коряться ахеї.

ІЛІАДА

( давньогрецькою мовою )

ἄνδρα μοι ἔννεπε, μοῦσα, πολύτροπον, ὃς μάλα πολλὰ

πλάγχθη, ἐπεὶ Τροίης ἱερὸν πτολίεθρον ἔπερσεν·

πολλῶν δ᾽ ἀνθρώπων ἴδεν ἄστεα καὶ νόον ἔγνω,

πολλὰ δ᾽ ὅ γ᾽ ἐν πόντῳ πάθεν ἄλγεα ὃν κατὰ θυμόν,

ἀρνύμενος ἥν τε ψυχὴν καὶ νόστον ἑταίρων. [5

ἀλλ᾽ οὐδ᾽ ὣς ἑτάρους ἐρρύσατο, ἱέμενός περ·

αὐτῶν γὰρ σφετέρῃσιν ἀτασθαλίῃσιν ὄλοντο,

νήπιοι, οἳ κατὰ βοῦς Ὑπερίονος Ἠελίοιο

ἤσθιον· αὐτὰρ ὁ τοῖσιν ἀφείλετο νόστιμον ἦμαρ.

τῶν ἁμόθεν γε, θεά, θύγατερ Διός, εἰπὲ καὶ ἡμῖν. [10

ἔνθ᾽ ἄλλοι μὲν πάντες, ὅσοι φύγον αἰπὺν ὄλεθρον,

οἴκοι ἔσαν, πόλεμόν τε πεφευγότες ἠδὲ θάλασσαν·

τὸν δ᾽ οἶον νόστου κεχρημένον ἠδὲ γυναικὸς

νύμφη πότνι᾽ ἔρυκε Καλυψὼ δῖα θεάων

ἐν σπέσσι γλαφυροῖσι, λιλαιομένη πόσιν εἶναι. [15

ἀλλ᾽ ὅτε δὴ ἔτος ἦλθε περιπλομένων ἐνιαυτῶν,

τῷ οἱ ἐπεκλώσαντο θεοὶ οἶκόνδε νέεσθαι

εἰς Ἰθάκην, οὐδ᾽ ἔνθα πεφυγμένος ἦεν ἀέθλων

καὶ μετὰ οἷσι φίλοισι. θεοὶ δ᾽ ἐλέαιρον ἅπαντες

νόσφι Ποσειδάωνος· ὁ δ᾽ ἀσπερχὲς μενέαινεν [20

ἀντιθέῳ Ὀδυσῆι πάρος ἣν γαῖαν ἱκέσθαι.

ἀλλ᾽ ὁ μὲν Αἰθίοπας μετεκίαθε τηλόθ᾽ ἐόντας,

Αἰθίοπας τοὶ διχθὰ δεδαίαται, ἔσχατοι ἀνδρῶν,

οἱ μὲν δυσομένου Ὑπερίονος οἱ δ᾽ ἀνιόντος,

ἀντιόων ταύρων τε καὶ ἀρνειῶν ἑκατόμβης. [25

ОДІССЕЯ

РАДА БОГІВ. АФІНА НАСТАВЛЯЄ ТЕЛЕМАХА

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,

5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:

З’їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,

Що понад нами, - за те дня повернення він їх позбавив.

10] Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.

Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,

Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.

Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,

Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,

15] В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.

В круговороті часу, коли рік надійшов відповідний

І ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,

Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть

Скрути тяжкої. Тоді всі богове йому співчували,

20] Крім Посейдона, - гнівом його Одіссей богорівний

Вічно був гнаний, аж поки до рідного краю дістався.

Сам Посейдон у далеких тоді пробував ефіопів, -

У протилежних кінцях простягались поселення їхні, -

Де Гіперіон заходить, і там, де він сходить щоденно.

25] Там з баранів і биків гекатомби приймав він жертовні,

Там веселився на учтах. Тим часом інші богове

В Зевса, у домі його на Олімпі, всі разом зібрались.

Першим батько людей і богів тут слово промовив, -

В пам’яті серця його постав-бо Егіст бездоганний,

30] Вбитий Орестом палким, Агамемнона сином преславним.

Це він згадавши, з такими словами звернувсь до безсмертних:

«Горе! Як легко смертні тепер нас у всьому винують!

Зло - від богів, - вони кажуть, самі ж через власну зухвалість,

Всупереч долі, багато на себе нещасть накликають.

35] Так і Егіст проти долі дружину Атріда законну

Взяв за жону, а самого убив, щойно той повернувся.

Знав же й про згубу свою, бо завчасно до нього послали

Світлого ми дозорця Гермеса сказать, щоб не смів той

Ані Атріда вбивать, ні жони його брати за себе,

40] Бо за Атріда відомста відбудеться через Ореста,

Щойно змужніє й почне за рідним він краєм тужити.

Так йому мовив Гермес, та не зміг він на думку Егіста

Радою доброю вплинуть, - і той за все поплатився».

АРІСТОТЕЛЬ

(384-322 рр. до н.е.)

1. Законспектувати уривок з трактату Арістотеля.
2. Проаналізувати одну з грецьких трагедій за критеріями, визначеними Арістотелем.

Давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, засновник логіки, естетики, поетики, етики, мистецтвознавства. З величезної спадщини Арістотеля до наших днів дійшло близько 50 книг з різних галузей знань, найвідоміші з яких: „Метафізика”, „Нікомахова етика”, „Фізика”, „Афінська політія”, „Риторика”, „Про душу”. З естетикою Арістотеля знайомить його „Поетика”. Розділи про епос і лірику не збеоеглися, проте визначення видів поезії, грунтовний розгляд драматургії, зокрема трагедії, дають уявлення про роль і функцію мистецтва як однієї з форм пізнання дійсності.

(Розділ VІ)

Про поетичне відтворення в гекзаметрах і про комедію ми поговоримо пізніше, а тепер скажемо про трагедію, приймаючи те визначення її суті, яке випливає з усього сказаного.

Трагедія є відтворення прикрашеною мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань. Прикрашеною я називаю таку мову, яка має в собі ритм і гармонію, тобто мелодію; неоднаковість між прикрасами полягає в тому, що одні частини трагедії виконуються тільки метрами, а інші ще й співаються.

А що відтворення в трагедії провадиться дією, то насамперед одним з її елементів обов’язковою буде оздоблення сцени, потім музична композиція і спосіб вислову, бо саме цими засобами здійснюється відтворення.

Під способом вислову я розумію саме сполучення віршових розмірів, а під музичною композицією те, що має для всіх очевидне значення.

Далі, тому що трагедія є відтворення дії, а діють ті або інші особи, які обов’язково мають певні властивості характеру і мислення, - за ними даємо й діям певне визначення. З цього природно виникає дві причини дій – мислення і характер, і відповідно до них усі дії або успіх мають, або зазнають невдачі.

Відтворення дії є фабула. Під фабулою я тут розумію зв’язок подій, під характерами – те, в залежності від чого ми визначаємо властивості дійових осіб, а під мисленням – те, на підставі чого вони щось доводять або висловлюють свої думки.

Отже, в кожній трагедії повинно бути шість складових елементів, що від них залежить, якою саме буде трагедія. Ці елементи – фабула, характери, мислення, сценічна обстановка, спосіб вислову і музична композиція. До засобів відтворення належать два елементи, до його способів – один, до об’єкту відтворення – оти, і інших крім них немає. Немало поетів, а можна сказати, і всі вони, користуються цими елементами, бо кожна трагедія має і сценічну обстановку, і характер, і фабулу, і певний спосіб вислову, і музичну композицію, і мислення.

Але найважливіший за все це – зв’язок подій, оскільки трагедія є відтворення не людей, а подій та життя, щастя і нещастя. А щастя і нещастя полягають в дії, і мета трагедії – дії людей, а не їх властивості. За своїм характером люди бувають такі чи інші, а в залежності від подій бувають щасливі чи навпаки. Тому-то діють у трагедії не для того, щоб відтворювати характери, хоч і вони виявляються завдяки дії. Дії і фабула – ось мета трагедії, а мета – найважливіша від усього. В нових трагедях, наприклад, здебільшого немає виразних характерів, і взагалі серед поетів є багато схожих на художників Зевксіда характери відсутні.

Далі. Якщо хто-небудь прикрасить свою мову характерними висловами, добірними зворотами і думками, то він не виконає завдання трагедії. Значно краще досягне цього твір, який хоч і менше використовує всі ці прийоми, але має зате фабулу і певний зв’язок між подіями.

Крім того, найважливіше, чим трагедія захоплює душу – це елементи фабули перипетії та впізнавання; ще один доказ: ті, хто починає творити, раніше досягають вправності в мові і в змалюванні характерів, ніж у сполученні подій, як, наприклад, ми це спостерігаємо майже у всіх стародавніх поетів.

Отже, основа і немовби душа трагедії – це фабула, а характерам належить у ній друге місце. Подібне буває і в живопису: якщо хто-небудь розмаже без ладу хай навіть і найкращі фарби, він не дасть глядачеві такого задоволення, як той, хто лише накреслить малюнок крейдою. Так само в трагедії, яка є відтворенням дії, і переважно через неї – змалюванням дійових осіб.

Третє в трагедії – мислення. Вона полягає в умінні говорити по суті і відповідно до обставин, що в промовах є завданням політики і ораторської майстерності. Стародавні поети виводили в своїх творах дійових осіб, що розмовляють, як політики, а в сучасних – персонажі говорять, як оратори.

Характер – це те, в чому виявляються схильності людини. Тому-то не відбиває характеру та мова, з якої не ясно, до чого саме прагне людина або чого уникає. Мислення виявляється в тому, чим доводять існування або неіснування чого-небудь або взагалі що-небудь висловлюють.

Четверте в трагедії – це спосіб вислову. Як уже й раніше говорилось, під способом вислову я розумію вміння художньо висловлювати свою думку, що має однакову силу як у поезії, так і в прозі.

З решти елементів п’ятий – музична композиція – є найважливіша окраса трагедії, а сценічна обстановка хоч і захоплює душу, але зовсім не належить до нашого мистецтва і дуже далека від поезії, - адже сила трагедії залишається і без вистави, тобто без акторів; до того ж, у постановці спектаклів більше значення має вмілість декоратора, ніж поета.

(Текст подано за виданням:

Арістотель. Поетика. – К.: Мистецтво, 1967)

САПФО

1. Проаналізуйте вірш Сапфо.

2. Як біографія Сапфо відображена у віршах Л.Ставицької-Черняхівської та Лесі Українки.

Видатна грецька поетеса VІІ ст. до н. е. з острова Лесбос, представниця монодичної лірики. Головна тема її поезії – кохання, весілля, спілкування подруг, суперництво, ревнощі, розлука. Сапфо писала еолійським діалектом. Творам поетеси притаманна щирість, конкретне сприйняття природи, поетична виразність і мелодійність.

***

Барвношатна владико, Афродіто,

Дочка Зевса, підступів повна,

Я молю тебе. Не смути ти

Мені серце, богине,

Але знов прилинь, як колись бувало:

Здалеку ти мої благання чула,

Батьківський чертог кидала й до мене

На колісниці

Золотій летіла ти. Міцно крила

Горобина зграя, її несучи,

Над землею темною, наче вихор,

Мчала в ефірі.

Так мені являлась ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертним:

«Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш?

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Тейто повинна

І чого ярмо любовне тобі? Зневажив

Хто тебе, Сапфо?

Хто тікає – скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв – сам дари нестиме,

Хто не любив нині, полюбить скоро,

Хоч ти й не схочеш…»

О. прилинь і знов, од нової туги

Серце врятуй. Сповни, що бажаю,

Поспіши мені, вірна помічниця

На допомогу.

Л. СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА

Гімн до Афродіти

О, Афродіто, богине безсмертная!

Я припадаю з благанням до ніг твоїх.

Вчуй мою пісню, сльозами повитую,

Стогін дівочий впізнай!

Мати кохання! Тобі злато сяйна,

Ліру, і слово, і гімн присвятила я…

З неба веселкою часто злітала ти

Слухати співи мої.

Ти доторкнулась своєю правицею

До мого серця й сказала, безсмертная:

«О, моя доню! Сапфо над жонотою

В цілій Елладі знесу;

Я твоє серце розжеврію чарами,

Що і безсмертних стуманять до нестяму,

Любощів, пестощів, владу надам йому.

В очах жагу запалю!»

Що ж не палає ще серце Фаонове

Від тої ваби тобою наданої?

Мати кохання, богине безсмертная,

Серце йому запалили!

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Сапфо

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє

Із піснею тою у серці

Велика їй туга встає.

В тій пісні згадала і славу

Велику свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач…Дівчина

Зірвала лавровий вінець.

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

Дата добавления: 2015-05-23