Джерела та історія тексту Печерського патерика 2 страница

За дослідженнями О. Шахматова, певна інформація з житія увійшла також до т. з. Поліхрону — великого московського літописного зведення, укладеного бл. 1423 року \228, с. 257-289\. Щоправда, Шахматов вважав, що вона потрапила туди безпосередньо з тексту твору, але таке твердження викликає сумніви з тої ж причини, з якої ми не можемо вважати його джерелом Касіяна: коли б воно було добре відоме в Москві, де культ цього українського святого був досить розвиненим, воно б реґулярно тиражувалося і збереглося до нашого часу. Отже, лишається припустити, що в руках московських складачів літописних зведень XV ст. був певний український літопис, про Існування якого буде сказано нижче, ймовірно, привезений туди патріархом Фотієм, котрий неодноразово бував у Києві і мав зв'язки у Печерському монастирі \І25, с. 277-294; 102, с. 14б-149\.

Ще однією щонайважливішою першоосновою Києво-Печерського патерика був Літопис.

Печерське літописання — одне з найцікавіших та найзаплутаніших питань історії давньоруської літератури. Бо хоча перший український літопис (т. зв. літопис Аскольда, існування якого на відміну од вельми сумнівної аутентичності Велесової книги доведено серйозними науковими студіями \25; 174\), було створено за два століття до заснування Лаври, але саме тут, у Печерському монастирі, в другій половині XI ст. була заснована вітчизняна історія як наука; а методика історичного дослідження і порокового викладу, притаманна нашим літописам і розроблена печерськими літописцями, проіснувала багато століть й була запозичена іншими народами — московітами, білорусами, литовцями, молдаванами.

Перша наукова концепція походження східнослов'янського і, зокрема, печерського літописання була здійснена геніальним російським дослідником XIX — поч. XX ст. О. О. Шахматовим, який присвятив цій проблемі низку фундаментальних досліджень, шо не втратили свого значення до сьогодні. Щоправда, деякі висновки вченого були уточнені чи доповнені наступними науковими роботами, але загальна сітка редакцій, особливо раннього літописання, до сьогодні ще ніким серйозно не скритикована, хоча спроби такі робилися неодноразово.

Згідно з дослідженнями О. О. Шахматова, першим печерським літописцем прийнято вважати прп. Никона Великого — вірогідно одного із засновників Києво-Печерської лаври, вже згаданого митрополита Іларіона, котрий по скиненні з митрополії приймає велику схиму (вищу категорію чернецтва, шо, як і перший постриг, пов'язана зі зміною імені), і оселяється в печері у прп. Антонія, уже як Никон. Згідно зі студіями М. Присьолкова, постриг святого мав відбутися 7 листопада 1053 року, отже прп. Никон на прізвисько "Великий" мав замешкати у печерці близько того часу. І хоча бажання дослідника приписати всі заслуги в розвитку монастиря одній лише цій людині видається непереконливим, не слід забувати, що саме прп. Никон був, поряд Із прп. Антонієм, першим наставником прп. Феодосія. А останній є, по суті, творцем того, що ми називаємо тепер Києво-Печерською лаврою. І вплив ідей прп. Никона на майбутнє влаштування монастиря - безсумнівний. Зрозуміла і таємничість цієї постаті — присутність серед братії скинутого митрополита аж ніяк не прикрашала нову обитель в очах митрополії та інших недоброзичливців.

Деяку інформацію про прп. Никона знаходимо в житії прп. Феодосія. 1061 року прп. Никон був змушений покинути Київ, аби відвернути од новоутвореної общини княжий гнів. До 1067 року мешкає в Тмутаракані (звідки, можливо, був родом), де засновує монастир на зразок Печерського. 1067 року він приїжджає до Києва по нового Тмутараканського князя. 1068 року знову переселяється до Печерського монастиря, але 1073 року змушений ще раз тікати до Тмутаракані, звідки він повернувся уже в 1074-1077 роках, по смерті прп. Феодосія Печерського.

З 1077 й аж до своєї смерті у 1088 році прп. Никон був Ігуменом Печерського монастиря.

Літописне зведення, написане прп. Никоном і доведене до 1073 року, О. О. Шахматов назвав Найдавнішим (Древнейшим). За основу взято якийсь літописний пам'ятник, створений при Київській митрополії. Шахматов визначав його як спеціальний історичний огляд, складений бл. 1037 року для Константинопольського патріарха з приводу заснування митрополії \228, с. 416. Див. також: 165, с. 26-27\. Д. С. Ліхачов же називає його "Сказанием о распространении христианства на Руси" \103, с. 82-93\. Прп. Никон доповнив цей твір за різними писемними джерелами, а також народними переказами, власними хронологічними розвідками та спогадами \228, с. 465-489\. Останнє має для нас, у даному разі, особливе значення, оскільки саме на основі власних спогадів написано першоісторію Печерського монастиря.

О. О. Шахматов приписує прп. Никону дві великі статті, що стосуються ранньої історії Печерського монастиря: про заснування монастиря та про перших печерських подвижників \228, с- 444-450\.

Дослідник відніс першу з них до нині порожньої статті 1062 року, вважаючи, що лише наступний літописець, Іоан, перемістив її на 1051 рік. Незрозуміле закінчення оповіді, де говориться: "А про Феодосієве житіє далі скажемо", вважав свідченням того, що за нею йшла розповідь про перших чорноризців печерських (нині поміщена в статті 1074 року), яка тоді була доведена до 70-х рр., і оповідь велась у теперішньому часі, оскільки всі святі (крім прп. Даміана) були ще живі.

Незважаючи на заперечення Д. Абрамовича \1, с. XX-XXII\, атрибутація твору, як написаного прп. Никоном І переробленого ігуменом Іоаном, нібито видається досить арґументованою, хоча теорія стосовно первісної неподільності обох писань виглядає аж занадто натягнутою. Адже в оповіді про перших чорноризців Печерських говориться не про біографію самого прп. Феодосія, а про його паству, і нічого в ній не вказує на близьку спорідненість зі статтею 1051 року. Отже, питання лишається відкритим. І роздуми над розв'язанням цієї проблеми ведуть нас до двох можливих висновків: або в літописі не збереглась інформація, про яку прп. Никон обіцяв розповісти, або її там ніколи не було. Причому, другий висновок видається вірогіднішим. Здається, прп. Никон хотів створити щось на зразок Печерського монастирського літопису, на відміну од написаного ним загальноруського. О. О. Шахматов у своїх ранніх роботах обстоював існування такого літопису, який відносив до творчості прп. Нестора Літописця \223; 225\. І лише Сильвестр, на його думку, ввів фрагменти цього літопису до "Повісті минулих літ" (цієї ж самої думки дотримувався і П. В. Владимиров \32, с. 180-186\. Проте потім дослідник відмовився од цієї ідеї, віднісши печерські статті до авторської редакції "Повісті". Вважаючи пізніші висновки О. О. Шахматова загалом слушними, ми все ж припускаємо, що заключна фраза статті 1051 року веде нас до заснування монастирського літопису, так і не втіленого в життя. Ймовірно, цієї статті взагалі не було в основному тексті літопису прп. Никона, бо тоді автор неминуче змінив би її закінчення. Подібні записи й додаткові статті на полях основного рукопису відомі дослідникам у багатьох пам'ятках давньоруського літописання. Ось що, зокрема, пише з цього приводу О. М. Насонов: «Понять, что же представляли собой печерские записи, помогают дошедшие до нас рукописи с монастырскими записями XVI-XVII вв., троицкие, отчасти — кирилло-белозерские. Они обычно делались в рукописной "книге" вслед за каким-нибудь переписанным памятником или статьей, или в промежутке между текстами, на чистых листах, причем, нередко записи местные, монастырские, шли вперемешку с записями о событиях общерусских... Предполагаем, что и печерские записи делались на чистых листах какой-нибудь печерской рукописной книги, быть можєт, житийного содержання, или, возможно, вслед за текстом переписанного Древнейшего киевского свода» \125, с.53\.

Отже, існували якісь нотатки прп. Никона, котрі не мали відношення до основного тексту літопису. До цього ж самого збірника ми можемо віднести і протограф т. зв. шести повчань прп. Феодосія Печерського на Велику Чотиридесятницю. Можливо, прп. Никон планував використати їх для майбутньої історії монастиря, проте не зробив цього. Ігумен Іоан, котрий після смерті 1088 року прп. Никона змінив його на посту ігумена, значно розширив і доповнив зведення 1073 року, використавши для того новгородський літопис, а також низку релігійних легенд сумнівної вартості, серед яких, зокрема, знаменита Корсунська леґенда про хрещення Володимира \228, с. 135-170\, а також вже згадане вище житіє прп. Антонія Печерського. Проте, Іоан, використавши його, зумів взяти звідти те, що було вигідно Печерському монастирю — насамперед, постриження прп. Антонія на Афоні й заснування ним монастиря за благословінням тамтешнього ігумена. Це було дуже важливим моментом у протистоянні Печерського монастиря з митрополією, бо Афон належав виключно до імператорської, а не патріаршої юрисдикції \Див.; 173, с, 37; 165, с. 36\. Перу Іоана належить і автобіографічна примітка в кінці статті, яку дослідники ось уже років із двісті стараються якимось чином узгодити з інформацією, поданою про себе прп. Нестором у житії прп. Феодосія.

Щоправда, С. А. Бугославський заповзявся відкинути дану теорію, доводячи, що інформація про Афон була в тексті Сказання з самого початку, проте по суті єдиною його мотивацією є те, що ці правки занадто чисельні і великі, аби... бути правками \27, с. 159- 162\. А тому, вважаючи його твором ориґінальним, і чомусь приписуваним прп. Нестору (хоча С. Бугославський писав після щонай-ґрунтовніших робіт О. Шахматова, висновки яких нами уже приведені), він, зрозуміло, приходить до все того ж необхідного йому висновку: житіє прп. Феодосія та цей літописний текст писали різні люди \27, с. 162\.

Оповідь про перших чорноризців печерських у зведенні 1093 року розширена за рахунок власних спогадів літописця, і дві останні оповіді доведено до 80-х рр. XI ст. Ці записи не могли бути зроблені ні самим прп. Никоном, ні його найближчим оточенням, оскільки в житіях прп. Матфея й Ісакія є інформація, аж ніяк не позитивна для попереднього ігумена.

Не зовсім зрозуміло, хто був автором оповіді про смерть прп. Феодосія Печерського, оскільки вона аж занадто нагадує творіння прп. Нестора. Можливо, Іоан написав і вставив до свого літопису якийсь інший текст, пізніше замінений прп. Нестором. С. Бугославський, щоправда, однозначно відкидав авторство прп. Нестора на підставі несхожості на цю статтю відповідного тексту в житії прп. Феодосія \27, с. 172-173\, але його висновки не враховують особливості агіографічного жанру: як ми вже говорили, прп. Нестор, пишучи житіє, мав усі підстави строго притримуватися агіографічних канонів, тоді як в літописі він просто описав бачене ним чи кимось із братії.

Цікавою особливістю літописного зведення Іоана є різке протистояння з мирською владою, яку він звинувачує в "неситьстві" та постійних которах замість захищати рідну землю від нападів поган. Саме ця публіцистична спрямованість І дала О. О. Шахматову можливість поєднати особу Ігумена Іоана з автором зведення 1093 р. — адже відомо, що свого часу саме його Святополк зіслав у Туров за подібні викриття \Див. слово 31\. М. Д. Присьолков вважав навіть, що безпосередньою причиною заслання був літопис \І65, с. 36\.

Вершиною літописання Києво-Печерського монастиря стала створена прп. Нестором Літописцем бл. 1113 р. "Повість минулих літ".

Нам не дуже багато відомо про прп. Нестора. Його житіє вперше з'являється у виданні патерика 1661 р. І є бідною на Інформацію компіляцією XVII ст. По суті, ми зараз можемо сказати про нашого славетного літописця лише те, що він був пострижений у Печерському монастирі за ігуменства прп. Стефана, що, втім, не виключає його прихід до обителі ще за життя прп. Феодосія. Про подальшу долю святого нам відомо дуже й дуже небагато — насамперед із його власних творів. Проте ясно, що він був одним із найавторитетніших печерських ста'рців свого часу.

В "Іконописному подлиннику" його зовнішність описана так: "Сивий, борода на зразок

[Іоана] Богослова — не роздвоїлась. На плечах — клобук, у правій руці — перо, а в лівш - книга і чотки..." \16, с. 387\.

Антропологами С. І. Даниловою та В. Д. Дяченком проведено дослідження останків святого, що не лише підтвердили приналежність їх давньоруському письменникові, а й збагатили нас на деяку додаткову інформацію про нього. Ми тепер знаємо, що зріст мав 163- 164 см, і що за антропологічними ознаками святий належав до жителів Подніпров'я. Реконструйовано також його зовнішність.

Помер святий літописець, як вважають дослідники його творів, у 1113-1115 рр., коли мав, на думку антропологів, бл. 60-65 р.

Час канонізації прп. Нестора невідомий, проте є підстави думати, що його ім'я, вписане в зірку, як і Імена Інших святих, існувало в центральному нефі Великої церкви Києво-Печерської лаври з XV ст. \72\.

Як ми вже зазначали, деякі дослідники висували контраргументи щодо приналежності "Повісті минулих літ" до творчого доробку прп. Нестора-агіографа. Переважно ці аргументи базувалися на невідповідності між даними, приведеними в літописних оповідях про заснування Печерського монастиря та про смерть і поховання прп. Феодосія, і житієм того ж святого. Проте ці проблеми були розв'язані дослідженнями О. Шахматова. "Новітніми" доказами цього самого змісту можна вважати висновки С. Бугославського. Заплутаний спосіб викладу, притаманний цьому дослідникові, на жаль утруднює передачу його доказів та висновків у стислій формі. До того ж, знайомство його з творами О.Шахматова було досить поверховим, а тому він переважно не до кінця використовує докази останнього. Проте, загалом, можна сказати, що він відмовлявся визнавати прп, Нестора автором літопису на підставі того, що різні його частини написані різними людьми \27, с. 182-186\, і визнавав його хіба що як редактора "Повісті", проте, з тексту дослідження не зовсім ясно, про яку редакцію йдеться. Втім, у будь-якому разі, це була не редакція 1116 року \27, с. 187\. Стійку ж традицію, яка пов'язує прп. Нестора з літописанням, С. Бугославський пов'язав із Патериком, втім, не з'ясувавши, звідки її, в такому разі, взяв Патерик. Втім, дослідник не надто цікавився такими "дрібницями", в двох словах зазначивши, що дані Патерика взагалі забазовані "на устном предании" \27, с. 189-190\. Зайве говорити, що "докази" такого плану — аж занадто слабкі, аби брати їх до уваги, особливо на фоні численних історичних, філолологічних та, останнім часом, навіть антропологічних досліджень, котрі дозволяють з високим ступенем вірогідності віднести більшість творів, приписуваних нині прп. Нестору (крім, хіба що житія прп. Антонія Печерського) до його творчого доробку. Чи не найвищим злетом його літературної діяльності маємо визнати літописання.

Поклавши в основу своєї праці печерське зведення 1093 року, прп. Нестор не лише продовжив, а й поглибив та розширив історіографічну основу літопису, ввівши історію своєї Батьківщини до загальносвітового контексту. А. Кубарев, один із перших російських дослідників Печерського патерика, з любов’ю писав про святого: "Зто был один из тех гениальных людей, которых природа обрекает быть писателями на удивление векам отдаленньш, не советуясь ни с какими университетами й академиями" \90\.

На жаль, "Повість минулих літ" не дійшла до нашого часу в незмінному вигляді. Уже в найдавніших літописних зведеннях вона представлена в двох редакціях, які, проте, збереглися не в чистому вигляді, а зазнавши впливу одна одної \226, с. 35\.

Перша створена 1116 року видубицьким ігуменом Сильвестром, якого через авторську приписку в кінці редакції деякі дослідники безпідставно мали за автора "Повісті", а С. Т.Голубєв навіть вважав печерським пострижеником \42, с. 536-551\. Проте, це не так: Сильвестр, як видно з його правок, був аж ніяк не прихильником Печерського монастиря, і не так церковним, як політичним діячем -придворним літописцем Володимира Мономаха. Редакція 1116 року представлена, зокрема, в таких відомих літописних зведеннях, як Лаврентіївський, Троїцький, Радзивілівський та деякі ін. списки. \227, с. II\.

Ігумен Сильвестр піддав "Повість минулих літ" Нестора досить суттєвій переробці. О.Шахматов вважав, що ці переробки торкнулись тільки останніх десятиліть XI ст. Проте, як свідчать дослідження Б. Рибакова, це не так, Сильвестр понівечив також вступну частину "Повісті", знищивши логічну схему найдавнішої вселенської та української історії, викладену печерським святим \174, с. 243- 285\.

Втім, дещо з авторського тексту можна спробувати поновити. Зокрема, це стосується інформації про Печерський монастир. О. Шахматов визначив, що більшість житій частини Печерського патерика, написаної Полікарпом, взято з літописного джерела, яке органічно вкладається в хронологічні рамки "Повісті минулих літ" Сильвестрівської редакції, що, в свою чергу, не виходила за межі авторської \227, с. XII-XIII. На залежність добірки від літопису вказує й сам Полікарп, який тричі посилається на використаний ним "Літописець", Отже, найголовнішим джерелом послання Полікарпа була "Повість минулих літ", але у невідомій нам редакції, котру дослідник атрибутує, як авторську, написану самим прп. Нестором \227, с. XIV- XV\, і котра, таким чином, мала містити куди більше печерських статей, ніж нині.

Нещодавно відомий український вчений М. Брайчевський висунув гіпотезу відносно ще однієї особливості змісту авторської редакції "Повісті минулих літ", яка, щоправда, немає прямого відношення до Печерського патерика, але є такою вагомою, що обійти її вданому дослідженні ми не можемо. Мова йде про можливе введення до твору прп. Нестора інформації з т. зв. "Літопису Аскольда" — літописної пам'ятки, складеної першими київськими християнами в IX ст., і реконструйованої Б. Рибаковим за фрагментами, приведеними в Никонівському літописі \174, с. 160- 172\. Як відомо, Хрещенню Русі Володимиром передувала ше одна спроба загальнодержавного прийняття Християнської Віри, здійснена за часів Київського князя Аскольда. Згідно з дослідженнями вищеназваного вченого, ця подія та наступні поневіряння київських християн були описані у заснованому ще с IX ст. літописі.

Б. О. Рибаков відносив появу інформації з цього твору в Никонівському літописі до якогось забутого списку, знайденого в московських архівах у зв'язку з підготовкою величезного зведення. Проте М. Брайчевський довів, що цей текст був відомий і давньоруським літописцям \25\. Зокрема, він вважає, що частина інформації з "Літопису Аскольда" була введена до зведення 1037 року. Серед неї — т. зв. промова філософа, в повному чи скороченому вигляді наявна в усіх агіографічних джерелах. Цей твір, що описує основні події біблейської історії та догми Християнської Віри, приписувався в "Літописі Аскольда" св. Кирилу (до прийняття схими — Костянтинові), творцеві слов'янської азбуки. У зведенні 1037 року це ім'я було викреслене, але сам текст, з деякими скороченнями, був використаний в описі Хрещення Володимира \25, с. 187-190\.

Нам здається, що тут мова не йшла, як, наприклад, у створенні Корсунської леґенди, про свідому підтасовку фактів (Докладніше про це див.: 228, с. 133-157), хоча б у відношенні св. Володимира. Автор зведення 1037 чи, що більш вірогідно, 996 року (оскільки, згідно зі студіями Б. О. Рибакова, саме це зведення було створене при Десятинній церкві \174, с. 184-192\ штучно випнув діяльність фундатора церкви, як єдиного хрестителя Русі. Проте, використаний ним текст літопису Аскольда не обов'язково був механічним перенесенням подій IX ст. Вірогіднішим є те, що автор зведення першої половини XI ст. використав прекрасну проповідь та інші тексти при описі аналогічних чи близьких подій з життя святого Володимира. Адже зрозуміло, що Володимир не міг прийняти християнство без участі якогось місіонера, який би його до того схилив. Отже, поява цих фрагментів у зведенні першої половини XI ст. -закономірна.

Наступне, ширше використання запозичень із цього літопису М. Брайчевський відніс саме до авторської редакції "Повісті минулих літ". Дослідження української історіографії XVII ст. спонукають нас внести до цієї теорії певні корективи. Насамперед, маловірогідною є взагалі сама можливість перебування тексту "Літопису Аскольда" в руках прп. Нестора. Адже, Шахматовська версія про роботу святого літописця в князівських архівах не підтвердилася. Тим більше, не міг він мати доступу до архіву митрополії, де мав зберігатися такий документ. До того ж, коли й припустити, що "літопис Аскольда" потрапив до нього якимось іншим чином, то, все ж, існування цієї інформації в його зведенні видається маловірогідним, оскільки авторська редакція "Повісті" не зникла абсолютно безслідно. А ми не маємо жодних даних, які свідчили б про існування широкої підбірки даних Із "Літопису Аскольда" в давньоруський час. Навпаки, як видно з творів прп. Нестора і наступних історичних та агіографічних робіт, у Русі не вкорінилася думка про хрещення за часів Аскольда. І хоча, як свідчать дослідження Брайчевського, греки з IX ст. сприймали Русь як країну християнську \25, с. 60\, але це ше не означає, що так само вважали самі русини. Нам відомо, шо християни в Русі були, і, можливо, їх було досить багато. Проте, ні Аскольду, ні святій Ользі не вдалось хрестити хоча б досить великий відсоток населення. Ми знаємо, що і Володимирові не вдалося досягти повної християнізації своєї держави, але в очах літописця-киянина ці вади стосовно напівдиких східних земель не були серйозною проблемою. А сам акт Хрещення киян у пам'яті нащадків саме й асоціювався з актом загальнодержавного Хрещення. Християни більш раннього часу розчинилися у загальній масі новоохрещених, не лишивши в суспільстві серйозної пам'яті про себе. Наприклад, у літописній оповіді про перших печерських подвижників як само собою зрозуміле згадується "братъ именЂмь Иєремия, иже помъняше крЂщениє землЂ Русьскыя" (див. слово 12). Проте, наголосимо, що все це стосується саме тексту "Літопису", а не загальної інформації про хрещення київського князя та спроби християнізації країни, оскільки ця інформація не могла не бути відома прп. Нестору як із усних джерел, так, можливо, і з грецьких писань. Мабуть, дана інформація була викинута з "Повісті минулих літ" Сильвестром. Незначний обсяг даної інформації спричинився до того, що навіть у писемних пам'ятках, що використовували авторську редакцію "Повісті", але не знали тексту "Літопису Аскольда", вона з часом (можливо, не раніше XIII ст.) була доповнена відповідною грецькою, котра містила такий цікавий сюжет, як чудо з Євангелією.

Проте, версія Б. О. Рибакова про якийсь випадково знайдений у московських архівах список не пояснює появи інформації про Першого митрополита київського Михаїла та патріарха Фотія поряд уже не з іменем Аскольда, а св. Володимира буквально в усіх українських історичних джерелах. Причин вважати їх джерелом Никонівський літопис у нас нема, бо українські джерела не скрізь подають інформацію, тотожну останньому, та й культ св. Михаїла — митрополита Київського — склався у Печерському монастирі не пізніше XV ст. \див.: 72\. Таким чином, хоча, згідно з посиланнями св. Димитрія Туптала у його житії св. Володимира, інформація з "літопису Аскольда", причому уже "пристосована" до імені св. Володимира, справді увійшла до печерського літописання \202, лист 447 об\, але сталося це, на нашу думку, значно пізніше — на дальших етапах формування печерської історіографії, про що скажемо нижче.

Однією з найцікавіших в історії "Повісті минулих літ" с проблема, поставлена ще О. О. Шахматовим: що викликало таку швидку появу двох послідовних редакцій новонаписаного літопису? Сам дослідник припускав, шо причиною цього була просвятополківська спрямованість зведення прп. Нестора. Справді, на початку XII століття Печерський монастир здобув велику прихильність Святополка Ізяславовича, який був давнім суперником Володимира Мономаха. На підставі цього деякі дослідники навіть вважали, що монастир до певної міри перейшов до розряду князівських — т. з. "вотчих", а М. Д. Присьолков оголосив прп. Нестора першим придворним істориком Русі \163, с. 37\.

Наразі, саме гіпотетична особлива прихильність авторської редакції "Повісті" до великого князя Святополка спонукала, на думку О. Шахматова, Володимира Мономаха до створення власного літопису, який би прославляв лише його "подвиги" (що стало надалі традицією). Для цього літописання було, буцімто, відібране у Печерського монастиря, де "окопались" прихильники померлого князя, і віддане у "більш надійні" руки. Згідно з його студіями, Сильвестр не обмежився "чисткою" авторського тексту, а запобігливо приписав ім'я Володимира до всіх позитивних діянь його попередника, не забувши додати, шо його сюзерен не мав жодного відношення до всіх

діянь негативних \164, с. 42\. Появу ж редакції 1118 року О. Шахматов пов'язує з бажанням Печерського монастиря створити власний, але вже угідний Мономаху, літопис. А тим часом, наступні дослідники не зовсім приймають висновки О. Шахматова та М. Присьолкова. Зокрема, М. Алєшковський небезпідставно припускав, шо редакція "Повісті минулих літ", названа О. Шахматовим ред. 1116 року, є насправді переяславською переробкою редакції 1118 року (цей автор датує її 1119 р.), оскільки всі вставки, відомі в тексті Іпатіївського літопису, як ті, що віднесені О. Шахматовим до ред. 1116 року, так і ін., є однотипними і належать до творчого доробку одного автора. "Переяслівська" "Повість минулих літ" була написана Сильвестром, на той час єпископом, котрий за кілька років до того, живучи ще в Видубицькому монастирі, також "працював" над текстом ще авторської редакції \6, с. 14-40\. В принципі ми можемо прийняти це судження, яке розв'язує проблеми складної взаємодії редакцій 1116 і 1118 років, до яких довелося вдатися О, Шахматову, обґрунтовуючи власну теорію. Цілком можливо, що Сильвестр займався простою перлюстрацією тексту, викидаючи з нього все, що могло викликати невдоволення свого сюзерена, а вже автор 1118 року ввів до понівеченого тексту нову інформацію.

Не надто арґументованою видається й гіпотеза О- Шахматова про причини "невгідності" авторської редакції Мономаху. На це звернув увагу ще російський дослідник Л. Черепнін, котрий не лише відкинув версію просвятополківської орієнтації першої редакції "Повісті минулих літ", а й зазначав, шо, судячи з печерських джерел, Володимир Мономах аж ніяк не вороже ставився до Печерської обителі \219, с. 306-308\. До того ж, наведені Полікарпом оповіді аж ніяк не звеличують Святополка Ізяславовича. Скоріше навпаки. Князь показаний жадібним і не надто богобоязливим суб'єктом. Лише святість прп. Прохора Лебідника приводить його до істинної віри та поваги до Печерського монастиря, який, молитвами Пресвятої Богородиці та прп. Феодосія Печерського, дарує йому перемогу над невірними (про це див. сл. 31). Святополк був у тій "дружбі" далеко не активною стороною, і не монастир зумів підлеститися до князя, а саме князь потрапив під сильний вплив монастиря та його подвижника прп. Прохора Лебідника.

Крім того, у нас взагалі нема підстав твердити про будь-яку дотичність київської князівської адміністрації до написання зведення. Серйозним доказом цього було існування в тексті "Повісті" копій угод між русинами та греками, які могли потрапити до рук прп, Нестора тільки у випадку його роботи в князівських архівах. Зрозуміло, що в разі отримання для печерського історика дозволу на роботу там, і сам літопис мав сильну тенденцію перетворитися на князівський. Проте, як ловів М. Алєшковський, цих угод у авторській редакції "Повісті" не було \6, с. 27-30\.

Той же Алєшковський пропонує, як можливу ідеологічну спрямованість "Повісті", такі засади: тема єднання Русі та грекофільська ортодоксально-православна концепція (на відміну, від досить прозахїдної позиції редактора 1118 року, який писав у той час, коли стосунки Мономаха з Візантією були дуже загострені \б, с. 33\. Якщо перше твердження може бути прийняте однозначно, то з іншим — справа виглядає не так просто, оскільки ортодоксальна православність, і навіть визнання за греками прерогативи у хрещенні Русі, ще зовсім не є однозначною ознакою грекофільства. Та, в усякому разі, ці два чинники аж ніяк не могли спричинити таке паплюження, якому було піддано твір прп. Нестора. Отже, "провина" літопису полягала в іншому: в тому, що в центрі оповіді святого літописця був не київський князь, а Печерська обитель - унікальний осередок святості, який карає тих, хто не досить прихильно ставиться до нього, і нагороджує вірних. Так; спрямованість твору стає зрозумілою, коли ми згадаємо, що прп. Нестор прожив у Печерському монастирі практично все своє життя ніколи не був Ігуменом, тобто, до державно політики мав досить опосередковане відношення, і, попри вроджений талант та широту мислення історика, рідний монастир дійсно був для нього центром Всесвіту, а вся попередня історія Русі,- значною мірою,- передумовою його створення. Отже, маємо і причин) появи редакцій. Авторський текст "Повісті минулих літ" міг бути "неугодним" Володимиру Мономаху не тим, що там оспівувався його попередник, а тим, що суперечив його державницьким уподобанням, ставлячи монастир вище мирської влади.

Редакція "Повісті минулих літ", датована Шахматовим 1118 роком \227, с. III-IV\, а М. Алєшковським — 1119 \6, с. 30-39\ збереглась у Хлєбніковському та Іпатіївському списках. Ця редакція, також державницького спрямування, була написана вже на основі тексту Сильвестра 1116 року. О. Шахматов вважав автора редакції печерським пострижеником. Імені його навіть приблизно визначити не вдалося, проте деякі відомості можуть бути виявлені на основі вставок, здійснених ним у тексті літопису. Автор був людиною начитаною, близькою до Мономаха, а ще ближчим до його сина Мстислава, котрий до 1117 р. перебував на Новгородському князівстві, а потім переведений батьком до Бєлгорода. Автор зведення 1118 року також якийсь час жив на півночі. Оскільки ж протягом 1095-1108 років новгородським єпископом був лаврський постриженик прп. Никита, поява в тих місцях печерського ченця видається не випадковою. Повернувшись разом із Мстиславом в Україну, автор, можливо, не без втручання всемогутнього князя, пише літопис, шо був би догідливий його сюзерену \227, с. XXXVII-XLI\.

Дата добавления: 2015-05-23