Джерела та історія тексту Печерського патерика 4 страница

На жаль, до сьогодні ніхто з серйозних вчених, крім хіба що російського дослідника В. Колобанова \див.: 85; 86; 87\, не ставив собі за мету розглянути не лише літературну, а й усю церковно-політичну діяльність св. Серапіона. Причину цього бачимо насамперед у тому давньому стереотипі, який змушує вчених апріорно відкидати можливість будь-яких вагомих культурних процесів у помонгольському Києві. Проте, як уже мовилося, І місто, і його духовне серце — Києво-Печерська лавра, жили і продовжували примножувати, хай і не в тому обсязі, що раніше, духовні традиції нашого народу.

Безсумнівними в плані приналежності до творчості св. Серапіона є нині п'ять його повчань до пастви. Ще одним значним твором святого є "Похвала" прп. Феодосію, яка увійшла до більшості редакцій Печерського патерика, але відома також в окремих списках та в складі давніх Четій-Міней, і більшістю дослідників вважається анонімною (див. сл. 11).

Св. Серапіон виявив свій літературний талант не лише в проповідях, а й у творах церковно-юридичного характеру. Його поставленя на єпископство традиційно пов'язується з відомим церковним собором XIII ст., рішення якого стосувалися найболючіших питань ліяльності священнослужителів та інших церковних проблем другої половини XIII ст. і який звичайно датується дослідниками тим же 1274 роком, хоч насправді відбувся дещо раніше — 1273 р., І не у Володимирі, а в Києві \докладніше про це див.: 85, с. 443-445\.

З іменем св. Серапіона, як радника, і, сказати б, наукового консультанта митрополії, може бути пов'язане не лише написання вищеназваної соборної ухвали, а й загалом широка діяльність з проблем поновлення та кодифікації церковних правил, яку звичайно приписують виключно митрополитові Кирилу. Поновлення нормального функціонування церкви мало величезне значення для відродження духовної культури Русі, а особливо в ситуації, коли країна звільнилась од багатовікового візантійського впливу, який, попри свої негативні сторони, сприяв збереженню та розвою православних канонів і богослужбової практики, захищав їх від сторонніх впливів та перекручень невігласами. Тому такою актуальною була в другій половині XIII ст. справа адаптації до місцевих умов та запровадження в київській митрополії величезної підбірки візантійського церковного та мирського права — Номоканону, який отримав в Русі назву Кормчої. Взагалі Кормча з'явилась у нас разом із Хрещенням — в X ст. З того часу провадилось і поступове її редагування українськими книжниками. Проте лише в XIII ст. цю справу було здійснено комплексно і, сказати б, на науковій основі. Для цього митрополит Кирило 1262 р. виписує з Болгарії найновішу слов'янську обробку Кормчої. Ця обробка, названа Сербською (за іменем свого редактора Сави Сербського), була здійснена на Афоні в кінці XII ст. Вона включала не лише найголовніші візантійські церковні правила та юридичні компіляції, а й коментарі видатних константинопольських юристів XII ст. — Іоана Зонари та Олексія Аристина.

Я. М. Щапов \234, с. 243\ виділяв у процесі створення Руської Кормчої XIII ст. два етапи. На першому етапі текст Номоканона було дещо перероблено й доповнено місцевими церковно-юридичними документами та іншими джерелами. Нова редакція дуже швидко поширилась на величезній території України, Білорусі та Молдови \234, с. 243-244\. Я. Щапов датує цей перший етап переробки Номоканона 1262-1273 рр. (оскільки в соборних ухвалах 1273 р. є сліди користування саме Сербською Кормчою \234, с. І82\). Найстарший її список — Володимир-Волинський - датується 1286 р. Другий етап роботи Щапов пов'язує уже не з Києвом, а з Північно-Східною Руссю, оскільки саме там Кормча даної редакції набула найбільшого поширення. В 1270-х рр. цей збірник був уже відомий у Ростові та Переяславі-Суздальському, звідки потрапив до Новгорода \234, с. 244-245\.

На перший погляд, у нас нема підстав пов'язувати жодну з редакцій Кормчої з діяльністю саме св. Серапіона. Проте, ще Пл. Соколов, оповідаючи про особу митрополита Кирила, звернув увагу на його невисокий освітній рівень: "Ответ Невского папским послам по его форме и содержанию не показывает в Кирилле особенно просвещенного человека: по-видимому, выражаясь по-современному, это был скорее простой начетчик. Еще в большей степени это ясно из вопросов Феогноста, еп. Сарского, патриаршему синоду, данных в 1276 г., 12 августа, не без ведома, если не по поручению, митрополита Кирилла. Из них ясно, что вопрошающие бьгли очень слабыми знатоками канонов... Все эти вопросы часто слишком элементарны, частично таковы, что ответы на них легко могли бы быть найдены Кириллом в Сербской кормчей, если б он дал себе труд хорошенько с ней познакомиться. Очевидно, что Кирилла интересовала, как и других русских того времени, преимущественно обрядовая сторона православия" \187, с. 166-167\. Проте, якшо в 1276 р. Кирило звертався до Константинополя з такими запитаннями, — де ж тоді поділися ті надзвичайні місцеві знавці канонів - київські та володимиро-суздальські, — котрі свідомо обрали найкращий текст Номоканону й здійснили протягом десяти-двадпяти років двоетапне його редаґування?! Чи, може, знавець був один, і помер він попереднього, 1275 року? Чи не була здійснена ним у Лаврі перша редакція, яка пізніше поширилась в українських та білоруських землях? Тоді доводиться припустити, що поява другої редакції Руської Кормчої пов'язана з часом єписхопства св. Серапіона у Володимирі.

Певна річ, одна людина навряд чи могла виконати цю гігантську роботу, отже, ми маємо припустити, що Лавра в цей час мала для неї достатній "авторський колектив", причому ці люди, напевне, супроводжували св. Серапіона і в поїздці до Володимира, Проте ініціатором та керівником міг бути лише він, оскільки з його смертю під рукою в мадоосвіченого Кирила та його єпископів уже не лишилося справжнього знавця канонічного права.

До творчості св. Серапіона ми відносимо також житіє св. Ісайї Ростовського (див.: дод. 7).

Маємо підстави говорити і про причетність св. Серапіона до пізнього печерського літописання, до появи вищезгаданого "Нестора", хоча, можливо, безпосереднім автором зведення був Веніамін. Проте, створене воно було саме за св. Серапіона і з його благословіння. На думку про його написання в цей час наводить передусім згадана вище оповідь про сплюндрування Лаври татарами, яку знаходимо у "Синопсисі" й "Тератургімі" з посиланнями на літописне джерело, точно локалізоване в останньому виданні як "Нестор". Навіть якщо не зважати на неточність оповіді стосовно стану Великої Церкви (вона може бути результатом більш пізньої переробки тексту і пояснюватись як бажанням звеличити діяння Симеона Олельковича: поновлювача храму XV ст., так і елементарною помилкою), ми бачимо, що даний фраґмент носить явні сліди запису зі спогадів, зробленого через багато років після події, але в тому ж таки XIII ст. Наступний запис, причетний до Києво-Печерської лаври, знаходимо в російському літописанні та в Густинському літописі, і стосується він св. Серапіона — його поставлення та смерті. Цю інформацію М. Д. Присьолков відносить до володимирського літописання, поновленого св. Серапіоном під час його недовгого єпископства \165, с. 103-104\. Проте існування записів про поставлення та смерть Серапіона і в українському літописанні наводить на думку про їхню паралельність із Києво-Печерськими. В усякому разі, аби за якийсь рік свого перебування на кафедрі налагодити в єпархії літописання, св. Серапіон мав бути добре знайомий з цією справою і в Києві.

Для 40-х рр. XIII ст. маємо в історії Лаври ще дві точні дати, першу з яких цілком можна віднести до літописного джерела. Це -дата смерті архимандрита Києво-Печерського Агапіта — 1249 \72, с. 6; 21, с. 111\. Про її літописне походження свідчить брак у джерелах будь-яких дат стосовно його попередників і наступників (окрім хіба шо Серапіона), що, власне, вказує на використання для створення списку архимандритів на цьому етапі синодика, в якому були тільки імена настоятелів, а не дати їхнього упокоєння. Друга точна дата, яка дійшла до нашого часу з цього періоду історії Лаври — дата мучеництва св. Лукіана (собор святих Дальніх печер), убитого татарами 1243 року. Вона збереглася в написі на дерев'яній дошці-іконі, яка прикривала його поховання. Час виготовлення дошки невідомий, бо донині вона не збереглася, але вже в XIX ст. була дуже старою. Отже, в даному разі ми можемо припустити як літописне походження дати, так і те, що вона збереглася з XIII ст. на періодично поновлюваних дошках. Проте, нам видається більш вірогідним перше припущення, оскільки, наразі, ніяких інших точних дат на написах над похованнями до XV ст. у Дальніх печерах не виявлено.

Отже, маємо право припустити появу нового печерського літописання - "Нестора" -саме за архимандритства св. Серапіона. В основу нового зведення було покладено всі доступні на той час печерянам джерела і серед них - "Повість минулих літ" авторської редакції, житіє прп. Антонія, літописне зведення 1238 року і деякі інші літописи, серед яких — переробка "Літопису Аскольда". Наявність усіх цих джерел у Печерському монастирі др. пол. XIII ст. приводить нас до думки, шо обитель зуміла зберегти свою бібліотеку. А те, що серед них матеріалів був "літопис Аскольда", веде нас до такої самої гіпотези стосовно бібліотеки Київської митрополії. Адже леґенда про її зникнення — зрештою, всього лише леґенда, і ми з такою ж мірою вірогідності можемо приписати "честь" її подальшого знищення наступним татарським нашестям, діяльності "київських" митрополитів, які вивезли її до Москви ще до фактичного поділу митрополій, чи уніатів, які захопили Софію в кінці XVI ст. і довели до повного зубожіння.

Ще одним цікавим підтвердженням причетності прп. Серапіона як до написання нової редакції Кормчої, так і до створення "Нестора" є вказівка на використання автором першої інформації, що походить із "Літопису Аскольда".

Так утворився "Нестор". Як і кожне літописне зведення, він мав протягом своєї історії багато редакцій, деякі з них можуть бути, в загальних рисах, виділені. Так, одна редакція може бути датована 1518 роком, (це рік останнього порокового запису в Густинському літописі). На початку XVII ст. існувала, очевидно, ще одна його редакція з залученням західних історичних писань, появу якої ми пов'язуємо з діяльністю св. Петра Могили, і яка стала безпосереднім джерелом скороченої редакції зведення — Густинського літопису. Вірогідно, зокрема, що саме в цій останній редакції ім'я невідомого письменника того часу Веніаміна було замінено на ім'я шанованого печерського святого Нестора, який згадувався в тексті як автор "Повісті минулих літ". Так авторство святого розповсюдилося навіть на текст, який знаходився далеко за хронологічними рамками його життя. Ім'я ж Веніаміна збереглося лише в хронографі, який використав редакцію більш ранню.

Якась рання (можливо, первісна) редакція "Нестора" була на початку XV ст. вивезена до Москви, коли, за дослідженнями О. Шахматова, певна українська інформація, яку ми можемо віднести до нього, увійшла до т.з.

Поліхрону- великого московського літописного зведення, укладеного бл. 1423 року \228, с. 257-289\. Ця теорія до певної міри підтверджується також тим, що, як слушно відмічав ще А. Г. Кузьмін, майже всі вставки з житія Антонія, котрі були зроблені в "Поліхроні", знаходимо також у Густинському літописі \92, с. 84\.

Можливо, саме "Нестор" вплинув пізніше на молодше московське зведення 1479 року \228, с. 279-294\. Потрапили (вже в більш повній формі) його відомості і до Никонівського літопису. Що ж стосується друкованої Кормчої, то на неї, крім Никонівського літопису, вплинув також якийсь український (можливо, навіть скорочений, типу Густинського) літопис пізнішого часу. Це ясно з того, що в тексті передмови до неї є вказівки на знайомство автора з кошдепціею "багатоступінчастого" хрещення Русі, яке в більш ранньому російському літописанні не відобразилося, а, отже, з'явилося, мабуть, в наступних редакціях "Нестора".

"Нестор" (чи, можливо, саме авторська редакція "Повісті минулих літ" в західно-українській скороченій переробці — на це вказує відсутність дат, що характерно саме для західного літописання — була одним із джерел М. Стрийковського. Про це свідчить не лише існування в його писаннях великої кількості печерських даних (які він подає з посиланнями на якусь "Хронічку"), а й самий їхній зміст, зокрема, те, що тут знаходимо неґативну характеристику великого князя Святополка, невідому в нині існуючому тексті "Повісті минулих літ", але збережену в Патерику \171, с. 107-121\.

Власне, підвалини майбутнього "Києво-Печерського патерика" закладено на початку XIII ст. В основу збірки лягли три твори, уже згадані нами вище: два з них написані лаврським пострижеником, Володимирським єпископом прп. Симоном і один — його родичем чи духовним сином, ченцем Києво-Печерської лаври Полікарпом.

Св. Симон, печерський постриженик, був ігуменом Володимирського Різдво-Богородицького монастиря і духовником великої княгині Верхуслави, дружини Всеволода Юрійовича. Наступник останнього — Юрій Всеволодович — не бажаючи церковної залежностІ від Ростова, де його брат поставив на єпископію свого духовника Пахомія, 1214 року домігся від київського митрополита Матфея права мати свого окремого єпископа, яким і став св. Симон. Наступного року, коли Юрій був змушений лишити велике княжіння своєму братові Костянтину, а сам піти до містечка Радилова, св. Симон супроводжував свого сюзерена. 1217 року брати помирилися, і Юрію було повернуто Суздаль, куди його знову супроводжує св. Симон. Нарешті, 1218 р., після смерті Костянтина Всеволодовича, Юрій знову здобуває свій стіл, і св. Симон повертається на Володимирську кафедру.

Св. Симон брав участь у будівництві ряду церков своєї єпархії (про це див. прим. 28 до сл. 14).

Помер святитель 22 травня 1226 року і похований у Володимирському Золотоверхому соборі Пресвятої Богородиці.

Оскільки в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври знаходяться мощі св. Симона, єп. Суздальського, це зродило легенду про перенесення, згідно з заповітом, останків святого з Володимира до Києва. Проте, ця леґенда виявилася хибною — під час реставраційних робіт 1882-1884 рр. в Успенському Володимирському соборі було відкрито поховання єпископів, і серед них — могилу єп. Симона, Учасник реставраційних робіт протоієрей Олександр Виноградов писав, шо білокам'яна пробниця була цілою й міцною, а в отворі плити при світлі свічки можна було побачити людські кістки. В глибині ніші, під її склепінням, виявили напис: "Мощи преосвященного єпископа Симона. Преставился лета 6735 месяца мая 22" \180, с. 36\. Отже, поза сумнівом, у Києві упокоєна інша особа. На думку київської дослідниці Т. Себти, ця помилка сталася тому, то св. Симона, єп. Володимирського було переплутано із маловідомим ростово-суздальським єпископом к. XI — поч. XII ст. св. Симоном, мабуть, також пострижеником Печерського монастиря, справді похованим у лаврських печерах \180, с. 37\.

Бл. 1222-1226 року св. Симон написав "Слово про створення церкви Печерської" (між зруйнуванням церкви у Суздалі, шо згадується у тексті, та смертю св. Симона 1226 р.). В цьому творі святитель зібрав цілу низку різноманітних матеріалів, що стосувалися історії Великої Успенської церкви Києво-Печерської лаври. Можливо, це "Слово" мало стати першою частиною якогось великого збірника, присвяченого Печерській обителі — власне Патерика, подібного до величезних східних патериків. Проте, цій ідеї не судилося бути здійсненою. І єдиним продовженням роботи стало "Послання до Полікарпа", в якому святитель, поряд із духовними настановами, як приклад, навів короткі оповіді про печерських святих. Проте, воно не є безпосереднім продовженням суто агіографічної роботи. Це ж зазначає і сам автор у слові 19, де він говорить до Полікарпа: "Знаєш сам, шо можу оповісти з усіх книг подібне, однаково мені і тобі корисне. Але хочу, аби про те, що сталося в тому божественному і святому монастирі Печерському і від багатьох почуте, дещо з численного оповісти". Сенсом написання твору були настанови Полікарпові, а не докладний опис житій святих. Аналізуючи джерельну базу обох творів св. Симона, доходимо висновку, що він зібрав багатющий матеріал з історії Печерського монастиря. Звичайно, не можемо виключити, що св. Симон мав абсолютну пам'ять і довгі роки зберігав у ній оповіді, почуті ще в молодості в місці постригу. Але вірогіднішим буде припустити, що він ще з молодих літ, протягом багатьох років займався не лише збиранням археографічних джерел, а й записом печерських переказів. Як уже мовилось, святому не вдалося вповні використати цей багатющий матеріал. Не потрапив він, як видно, і до Печерського монастиря, бувши, напевне, знищений 1237 року під час сплюндрування м. Володимира татарами. Тому до нашого часу дійшли тільки "Слово" та "Послання". В авторському тексті св. Симона, де було зведено обидва твори, "Слово", на відміну од більшості редакцій Патерика, містилося після "Послання". На це вказують збережені в Арсеніївській редакції, але випущені в інших смислові зв'язки.

Другий автор Патерика — Полікарп — здавна ототожнювався печерськими агіографами з уже згадуваним нами печерським архимандритом Полікарпом І, котрий без жодних сумнівів був похований у печері. Проте, до написання Патерика він відношення не має. Автор останнього — Полікарп — жив у першій половині XIII ст. Адресатом Полікарпового послання був архимандрит Акіндін другий (а не перший, який посідав цю посаду 8 років, а, отже, писати до нього в п'ятнадцяте літо його архимандритства письменник аж ніяк не міг). Отже, в агіографічну традицію печерського монастиря знову вкралася помилка. Про того, дійсного автора Патерика, ми знаємо по суті лише те, шо побіжно згадано в тексті: один час Полікарп жив у Ростові з Симоном, потім перебрався до Києва, де постригся в Печерському монастирі. У друкованому церковнослов'янському патерику написано, що св. Полікарп і св. Симон — родичі. Цю ідею відкидали всі дослідники, починаючи з Кубарева \91, с. 13\, кажучи, що мова може йти лише про духовну спорідненість.

Втім, як доводила М. Вікторова, зв'язок між двома авторами Патерика був тіснішим, ніж він міг бути між, фактично, колишнім духовним батьком та сином (занадто вже велика відстань відділяла їх один від одного, аби св. Симон міг і надалі бути духовником Полікарпа). Проте обидва були тісно пов'язані між собою не лише у власних очах, а й в очах княгині Верхуслави (про це див. сл. 14). Тому не можна виключити і якоїсь кровної спорідненості цих двох видатних письменників \31, с. 17-18\, хоча, як пише сама дослідниця, це аж ніяк не можна вважати доведеним фактом \31, с. 36\.

Один час майбутній автор Патерика був ігуменом у Козьмодем'янівському монастирі (про це див. сл. 14). Полікарп був досить відомою особою. Це дало йому змогу невдовзі по тому претендувати на ігуменство у Київському Дмитрівському монастирі га, навіть, на єпископство. Саме з цього приводу св. Симон і написав своє послання, вважаючи його недостатньо духовно підготованим до зайняття високих ієрархічних посад.

Дальша доля письменника нам невідома, проте ясно, шо він лишився у Печерському монастирі, оскільки саме як його чернець звертається до ігумена Акіндіна у своєму власному посланні. Існує гіпотеза про те, шо цей Полікарп пізніше сам став архимандритом Києво-Печерським. Дійсно, наступника архимандрита Акіндіна звали Полікарпом, хоча однозначно довести, шо мова йде про одну й ту ж саму особу ми, зрозуміло, не можемо. Цей архимандрит Полікарп посідав архимандрію з 1232 р. Час його смерті невідомий. Проте, можливо, що він керував монастирем трагічного 1240 року, чим, зокрема, Т. Себта пояснює відсутність його мощей у печерах \180, с. 38\ — мабуть, його останків слід шукати у вищезгаданій "крипті убієнних Батиєм".

Уже після появи вищезгаданих творів св. Симона Полікарп написав послання до свого ігумена Акіндіна, в якому закликає останнього пам'ятати про давніх подвижників і наводить інформацію стосовно їхнього життя \225, с. 3\. Оскільки, на відміну од Симонових писань, оповіді про святих тут — не Ілюстрація до проповіді, а самоціль, житія, написані Полікарпом, хоч і є, через брак інформації в джерелах, короткими і неповними, все ж написані ширше і, по-своєму, цікавіше. Вони, разом із творами св. Симона, є своєрідним гімном щирої любові до своєї обителі та захвату перед подвигами її давніх насельників. Зважаючи на численні згадки Полікарпа про розповіді Симона, цей твір став спробою продовжити роботу святителя.

Характерною особливістю авторських текстів св. Симона і Полікарпа було, ймовірно, те, що вони не були поділені на окремі розділи, що й привело до значно меншої кількості їх у Арсеніївській редакції, яка мала в основі авторський текст творів \88, с. 9\.

Твори обох авторів написані на основі монастирських переказів (прп. Симон наводить також власні спогади), літописних джерел (насамперед, авторської редакції "Повісті минулих літ" та вже згаданого вище "житія прп. Антонія"), монастирського Синодика. Прп. Симону авторська редакція "Повісті минулих літ" була відома у складі "Літописця старого Ростовського", а прп. Полікарпу — можливо, в авторському списку. Щоправда, О. С. Орлов припустив, шо "Повість" дійшла до Полікарпа у Галицькому списку (оскільки, як зазначав Шахматов, вона вже в перші роки після свого написання була відома в Галичині) \137, с. 93\. Проте, це маловірогідно. Хай і зневажений нащадками, які віддали перевагу політизованому текстові 1118 року, список Несторівського літопису мав би лишитися в бібліотеці Печерського монастиря.

До нас не дійшло ніяких слідів збірника, який би містив лише твори Симона та Полікарпа \225, с. 4\. А отже, наступна історія їхніх творів була вже історією Печерського патерика.

Нині відома величезна кількість різноманітних редакцій Патерика. О. О. Шахматов розбив їх на декілька гілок, виділивши одну з них, як основну (позначена ним літерою А) \225, с. 1-2\.

В найбільш ранній редакції Патерика були зібрані три твори Симона і Полікарпа, до яких була додана однотипна з ними оповідь про перших чорноризців печерських, взята з літописного тексту. Дана редакція названа О. О. Шахматовим А1 \225, с. 4\.

Списків, де б А1 збереглася вповні, не лишилося, та у деяких, розширених за іншими редакціями, ці твори йдуть першими, а за ними — різноманітні додатки, що вказує на первинність ядра \225, с. 5; 1, с. 27-32\. Таких списків, датованих XVI-XVII ст., Шахматов нарахував б \225, с. 5\, а Д. І. Абрамович — 16 \1, с. 1-28\.

Пізніше з'явилася редакція А2, авторство якої Шахматов приписує невідомому Іоану мниху, чиє ім'я збереглося в багатьох списках, і яку датує XV ст. \225, с. 7\. Жодного списку А2 до нашого часу, знову ж таки, не дійшло. О. Шахматов пояснює це безпосередньою близькістю редакції до наступної редакції АЗ (Касіянівська І редакція). Д. Абрамович, не вельми обтяжуючи себе арґументацією, відкидає існування Іоанівської редакції (А2), вважаючи, що невідомий Іоан просго брав участь у складанні редакції АЗ \1, с, 67\, та таке твердження виглядає не надто вмотивованим.

В цій редакції вперше в основній гілці редакцій Патерика (А) з'являється житіє прп. Феодосія Печерського (подане в редакції XII ст.), оповідь про те, чому монастир названо Печерським, Похвала прп, Феодосію та ін.

У 1460 році Акакій, колишній митрополичий намісник, замовив у Києво-Печерському монастирі список Патерика, закінчений, згідно з авторською припискою, 19 червня. Ця редакція названа О. Шахматовим АЗ або Касіянівською І (іноді в літературі зустрічається і третя назіїа - Акакієвська), бо й вона, і наступна редакція — А4 (Касіянівська II) створені за наказом однієї людини - клирошанина Касіяна. Це тим більше дивно, що А4, написана невдовзі після АЗ, дуже не схожа на свою попередницю. З цього О. Шахматов робить висновок, що АЗ - список із редакції А2, лише дешо змінений правками Касіяна \225, с. 10- 11\, тоді як наступна редакція є результатом докорінної переробки тексту.

Серед статей, які вперше відомі нам у редакції А3, Несторове "Слово про перенесення мощей прп. Феодосія" та ряд літописних повідомлень: про постриг св. Николи Святоші, про вписання прп. Феодосія до Синодика, про видіння та смерть прп. Нифонта, про смерть прп. Полікарпа та обрання архимандритом Василія \1, с. 72-73\. О. О. Шахматов, втім, відносив усі ці вставки ще до А2 \225, с. 81\.

Мабуть, у руках Касіяна було певне джерело (про нього — нижче), звідки він виніс спочатку частину інформації (оскільки робота робилася на замовлення), а потім вирішив уже для себе та свого монастиря грунтовно переробити пам'ятку.

В тексті патерикових статей редакції АЗ Касіяном були зроблені цікаві зміни, Зокрема, до Патерика внесено ім'я прп. Нестора Літописця, як автора двох статей: оповіді про те, чому монастир прозвався Печерським та про перенесення мощей прп. Феодосія (причому, в останньому творі їм я печерськог літописця згадано двічі, як очевидця й учас ника подій). Крім того, до житія св. Феодо сія вставлено рік його постриження — 103: (докладніше про походження редакції АЗ див прим. 28 до слова 8) \І, с. 73-74\.

10 квітня 1462 року була завершена найвідоміша, крім хіба що друкованої, редакція Патерика — Касіянівська II або А4. Працюючи над нею, Касіян не просто переписав текст збірки, а й дуже грунтовно переробив його. Якщо в Касіянівській І редакції матеріал викладено за змістом, то в своїй другій редакції Касіян зробив спробу розташувати його за хронологічним принципом \1, с. 92\. Тому літописне повідомлення про внесення імені прп. Феодосія до Синодика поміщене за словом про перенесення мощей, а слово про перших чорноризців печерських — за похвалою прп. Феодосія.

В тексті твору було, крім того, зроблено такі правки:

1) До оповіді, чому прозвався монастир Печерським додано великий вступ, у якому, зокрема, з'явилась дивна вставка, за якою прп. Антоній двічі приходив до Києва, і між цими приходами повертався на Афон \225, с. 18; 1, с. 92-93\. Судячи з Густинського літопису, де також описано ні два приходи (в різних статтях), так було в літописному джерелі Касіяна, яке поєднувало текст прп. Нестора з житієм прп. Антонія Печерського. Проте, можливо, що у Касіяна під рукою був уже перероблений текст оповіді, про шо ми скажемо трохи далі.

2) До оповіді про перенесення мощей прп. Феодосія додано вступ \225, с. 18\.

3) В слові про видіння і преставлення прп. Нифонта зроблено перестановки, які також свідчать про користування більш раннім літописом \225, с. І8\,

4) До складу Патерика вперше увійшла стаття, яка містила послання прп. Феодосія до князя Ізяслава про латинян \225, с. 18\.

5) До слова про прп. Ісакія Печерника додано спеціальний початок \225, с. 18-19\.

Касіянівська II редакція

Ибо рауєтся не точію сынъ, но и раби...

Аще зерно пшенично впадетъ в землю не умретъ...

И симъ хотяще отвратити...

ВЂдяще єго тамо, иде же, яко слнце въсія на тверди

небесней

...и николи же собора церковного не отлучися...на тверди церковнЂй...

...аще бо небреженіє оума нашаго премножены... и неподобных оучения

"Похвала" за публікацією арх. Леоніда

Ибо радуєтся сынъ, и не точію сынъ...

Аще зерно пшенично впадъ в землю не оумретъ...

И симъ хотя отвратити...

ВЂдяще єго тамо яко солнце въсія на тверди небесней

...и николи же собора церковного отлучися

...на тверди небеснЂй...

...аще бо и небреженіе оума нашего преможе ны...

и неподобная отлучения

В результаті усіх цих правок редакція А4 набула того змісту, який має нині (саме її текст приведено у даній книзі).

Ще в минулому столітті до наукового обігу введено один документ, який дає певну можливість дещо поновому поглянути на звичну схему перебігу гілки редакцій А, та, конкретно, походження правок редакції А4. Відомий дослідник давньоруської церковної літератури архимандрит Леонід опублікував інформацію про цікаве поєднання двох патерикових статей — "Похвали прп. Феодосію Печерському" прп. Серапіона Печерського (слово 11) та оповіді про перенесення мощей св. Феодосія, написаної прп. Нестором Літописцем. Останній твір в оригіналі містить у собі т. зв. коротку похвалу святому, яка в даному разі була випущена І замінена на Серапіонову "Похвалу". Цікаво, що Несторова оповідь приведена тут не у початковому своєму вигляді, а в редакції, котра вперше з'являється у Касіянівській II ред. \96, с. З і далі\.

Найстаріший список опублікованої арх. Леонідом редакції походить із "Торжественника" XVI ст., і це, нібито, не вказує на давнє походження його протографа. Проте, хоч як це дивно, тексти обох творів у публікації Леоніда мають якість набагато кращу, ніж у списках Патерика.

Отже, в основі даного тексту лежить протограф кращий, а, може, й більш давній. Звідси - можемо припустити, що великі й не завжди вмотивовані вставки, зроблені в Касіянівській редакції до твору прп. Нестора є більш ранніми, ніж редакція Касіяна. Можливо, ці твори належали до того гіпотетичного збірника, присвяченого прп. Феодосію Печерському, де могла міститися служба святому, його житіє та похвала йому, вірогідність існування якого відмічав О. Шахматов \225, с. 44\. Поява такого збірника, відмінного од Патерика, стає цілком мотивованою, якщо ми згадаємо, що протягом віків прп. Феодосій був єдиним офіційно канонізованим печерським святим.

Втім, цей здогад вимагає додаткових підтверджень.

Вище ми вже торкалися питання про джерельну базу правок у ред. А4, а тому лише підсумуємо: О. Шахматов вважав, що в їхній основі лежала та чи інша літописна пам'ятка (згідно з різночасовими роботами дослідника — Печерський монастирський літопис чи авторська редакція "Повісті минулих літ"), а також головні дані з житія прп. Антонія

Печерського, взяті не з самої агіографічної пам'ятки, а також із літопису. Щоправда, Д. І. Абрамович спробував відкинути останнє твердження — на підставі того, що, на його думку, якби Касіян тримав у руках подібне джерело, "совершенно непонятно, почему Кассиан не воспользовался известием Жития Антония о пострижений митрополита Иллариона от него руки" \1, с. 94-95\. Це зауваження видається нам несуттєвим, оскільки інформація про постриг Іларіона св. Антонієм безсумнівно (про неї див.: сл. 17, а також прим. 28 до цього слова) уже була використана св. Симоном, і незрозуміле, чому Касіян мав торкатися її вдруге. Отже, ми відкидаємо дане зауваження Абрамовича, як невиправдане, тим більше, що, приводячи контраргументи проти теорії О. О. Шахматова, він, її свою чергу, не висунув ніякої реальної теорії походження Касіянових правок, відзначаючи тільки те, що «распространенное начало "сказання" принадлежит самому Кассиану» \1, с. 95\. Ще менше контраргументів потрібно було С. Бугославському, аби дійти того самого висновку \27, с. 155\.

На нашу думку, в основі правок Касіяна, як і вказував О. Шахматов, лежить літописне джерело, яке, крім печерських статей прп. Никона, Іоана та прп. Нестора, містило інформацію з житія прп. Антонія. Вище ми вже обґрунтовували існування такої літописної пам'ятки — "Нестора" — зведення XIII ст., яке саме й містило в собі як інформацію "Повісті минулих літ", так і з житія прп. Антонія, Дане твердження не виключає й існування збірника, присвяченого прп. Феодосієві Печерському, серед джерел якого було те саме літописне зведення.

БОКОВІ ГІЛКИ ПАТЕРИКА

Дата добавления: 2015-05-23