Джерела та історія тексту Печерського патерика 3 страница

Доля судила так, що саме дві останні редакції "Повісті минулих літ" дійшли до нас у складі багатьох літописів. Та що ж сталось із авторською редакцією? О. Шахматов вважав, що літопис цей невдовзі зник, встигнувши перед тим вплинути на декілька літописних та агіографічних творів, серед яких першим був західноукраїнський т. зв. літописець попа Василія \227, с. XXXIV-XXXVI; 226, с. 35-57\.

М. Алєшковський припустив також, що саме авторська редакція "Повісті" була тим українським літописом, який був використаний для складання т. зв. Синодального списку Новгородського І літопису (О. Шахматов вважав джерелом редакції зведення Іоана) \б, с. 27- 30\. Тому, попри надзвичайно сильне скорочення тексту, там збереглися залишки печерських повідомлень, що вийшли з-під пера прп. Нестора.

На основі авторської редакції "Повісті минулих літ" був також створений т. зв. Літописець старий Ростовський, котрий, разом із житієм прп. Антонія слугував джерелом для одного з авторів Патерика - прп. Симона \36; 101, с. 17-42\.

Цей літопис не дійшов до нашого часу, проте, його відомості збереглися не лише в Печерському патерику. Інформація з раннього ростовського літописання міститься в окремих пізніх російських зведеннях, серед яких Насонов називає Ти по графське та Львівське (не плутати останнє з однойменним пізнім українським літописцем!) \125, с. 119\.

У першій половині XII ст. літописання у Ростово-Суздальській землі велося при Дмитрівському монастирі в Суздалі. Цей монастир був заснований, мабуть, ще печерським пострижеником святителем Ісайєю (див. дод. 7), на що вказує, зокрема, його назва — адже святий до цього обіймав посаду ігумена у Дмитрівському монастирі в Києві. Отже, Суздальський Дмитрівський монастир з самого початку свого існування мав певне відношення до Печерського. Пізніше обитель перебувала під патронатом наближеного до Юрія Долгорукого — Георгія Шимоновича, рід якого був традиційно пов'язаний із Києво-Печерським монастирем, чи, в усякому разі, Георгієві дуже хотілося так вважати. Отже, нема нічого дивного в тому, що в основу раннього літописання Суздаля покладено авторську редакцію "Повісті минулих літ", та й у подальшому викладі прп. Симон, котрий, пишучи твори, які пізніше увійшли до Патерика, був Володимирським єпископом, знайшов чимало матеріалу для історії своєї обителі.

Втім, не слід забувати про тенденційність "старого літописця", який не завжди об'єктивно висвітлював роль батька свого ктитора — Шимона (після прийняття православ'я — Симона) в печерських подіях. Про те, як перекручувалися відомості авторської редакції "Повісті минулих літ" на догоду Георгію, можемо судити, порівнюючи текст прп. Симона з Густинським літописом, у якому відображено авторську редакцію "Повісті минулих літ" (про не зведення див. нижче). Так, у Патерику описаний випадок із Шимоном, коли той, за молитвою прп. Антонія Печерського, лишився живим у нещасливій для русинів битві на Альті (1068 р.). Проте насправді ця подія належить до власних спогадів великого київського боярина Яня Вишатича, який в описуваний період справді був київським воєводою і близькою до Печерського монастиря людиною (докладніше про це див. прим. 5 до сл. 1).

"Літописець старий Ростовський" обрива ється десь у 60-х рр. XII ст. О. Г. Кузьмін поєднував це з вигнанням із Ростова єпископа Нестора (взимку 1156-1157 рр.), якого він вважає останнім автором літопису. Попри зумовлені політичними чинниками негативні характеристики низки літописців, цей ієрарх, як видно з літописної статті 1231 року в Лаврентіївському зведенні, був добрим пастирем. Нестор, вигнаний із Ростова, повернувся до Києва, і це дало Кузьміну можливість припустити (хоча й не надто аргументовано), що він також був печерським пострижеником, тим більше, що скинутий архієрей був близьким до відомого печерського святого новгородського єпископа Ніфонта \92, с. 91-92\.

Триває у XII ст. літописання і в Печерському монастирі. Після деякої перерви, десь у 50-х рр., з'являється новий печерський літопис, який охоплював 1141-1171 рр, \176, с. 43\, а, може, доходив і до 1082 року. Цей літопис був виділений у складі видубицького зведення 1200 року, більше відомого як Київський літопис, Б. О. Рибаковим \176, с. 36-59\. Втім, на думку того самого дослідника, повний текст цього твору перебував і в руках складачів Никонівського зведення \176, с. 44\. Автором літопису був архимандрит Києво-Печерський Полікарп, а ініціатором відновлення літописання, можливо, його попередник на архимандрІЇ Акіндін І \176, с. 48\. Проте основа літопису була закладена набагато раніше, коли, ще до свого постригу, прп. Полікарп був наближеним до Святослава Ольговича і якийсь час мешкав зі своїм сюзереном у Новгороді. Б. О, Рибаков навіть припускає, що на манеру викладу Полікарпа вплинув відомий новгородський книжник і математик Кирик \176, с. 58\. Не пізніше 1139-1141 рр. молодий "попин" Полікарп починає свою літописну роботу, присвячену лише сюзерену та його родові \176, с.58\. Десь між 1156 і 1163 роком він постригається в Печерському монастирі, де починає вести новий Печерський літопис, для якого використав свої попередні записи \17б, с. 58\. Характеризуючи новий Печерський літопис XII ст., Б. О. Рибаков пише: "Общерусская Печерская летопись не была историческим сочинением. Это была ежегодная хроника больших и малых дел, без специального подбора, хроника, находившаяся вне контроля в. кн. киевского." Пов'язаний у молодості зі Святославом та його сім'єю, автор і надалі слідкує за їхнім життям.

Прп. Полікарп був вельми помітною історичною постаттю XII ст., протягом двох десятиліть брав участь в усіх церковних подіях того неспокійного часу. З його ім'ям пов'язують надання Києво-Печерській лаврі ставропігії (про це докладніше див. у дод. 9). Помер старець 1182 року (про його смерть та обрання наступного архимандрита див. у слові 38).

Сліди авторської редакції "Повісті минулих літ", що, як уже принагідно мовилось, помітні і в пам'ятках XII початку XIII ст. Бонн не зникають і в помонгольський час. Так, згідно з дослідженнями А. Рогова, якийсь літопис (можливо, західно-українського походження, але заснований саме на авторській редакції "Повісті минулих літ") був одним із джерел М. Стрийковського \І71, с. 115-121\. Ще раз вона, як і певна інформація житія прп. Антонія Печерського, дає про себ знати в т. зв. Касіянівських редакціях Пат(рика 1460 і 1462 рр. (про це докладніше м скажемо нижче, при описі історії редакці: Печерського патерика.) Оскільки використанн Касіяном агіографічних джерел виключаєтьс. (інакше він обов'язково включив би їх до свої писань), можна припустити: його джерело! було якесь літописне зведення, створене иа основі авторської редакції "Повісті минули: літ", але, яке зазнало й впливу житія прг Антонія.

Що ж це було за зведення? Навряд чи це міг бути печерський Полікарпів літопис XII ст. Проте, і його відомості також містяться у цьому гіпотетичному літописному джерелі. Отже, зведення, відоме у XV ст., мало бути написане пізніше від літописання Полікарпа, яке стало одним із його джерел, і було відоме зводчику в оригіналі чи в складі Київського літопису, причому перше, як видно з патерикової оповіді про успіння св. Нифонта (див. слово 13), є більш вірогідним.

* * *

У плані визначення слідів даного літописного зведення цікавими є студії щодо існування в різних літописних джерелах імені прп. Нестора. Адже повна назва "Повісті минулих літ" у авторській редакції звучала, очевидно, так: "Се повести временных лет, черноризца Федосьева монастыря Печерьского Нестора, откуду єсть пошла Русская земля, кто в Киеве нача перве княжити, и откуду Русская земля стала єсть" (збереглася в Хлєбніковському літописі) \165, с. 38\. Сильвестр у заголовку до своєї редакції пропустив згадку про його творця повністю. В редакції 1118 року вказівку на монастир залишено, а викинуто лише ім'я автора.

Отже, ім'я прп. Нестора, як автора літопису, мусило зберегтися лише в тих творах, на котрі справила певний вплив авторська редакція "Повісті минулих літ". Насамперед, є воно в Патерику. Причому, знаходиться там не з самого початку його літературної історії, а внесене автором двох найвідоміших його редакцій XV ст. Касіяном (про неї див. нижче). О. О. Шахматов справедливо вважав, що проставлення Касіяном імені прп. Нестора, як автора патерикових статей літописного походження, є результатом власних "домислов" редактора на основі наявної у нього інформації: «Невероятно было бы предположить, что Касиан руководствовался одним только авторитетом Поликарпа, дважды упоминавшего в своих сказаннях летописца Нестора. Правдоподобно думать, что в распоряжении

Касиана находился такой список "Повести временных лет", в заголовке которого было указано что "Повесть" составлена Нестором. Подобные списки с именем Нестора в заглавии могли несомненно существовать в XV в. в Києве. Это видно из того, что до нас дошли подобные списки южнорусского происхождения XVI-XVII вв. Это Хлебниковский список (XVI в.) Императорской публичной библиотеки и происшедшия от него Толстовский, Ермолаевский, Краковский и др.... Мы не имеем основания предполагать, чтобы составитель Хлебниковского списка внес имя Нестора под влиянием Касиановской ред. Патерика; такое основание было бы слишком спорным и малоубедительным. Скореє перед нами указание на исправление текста Хлебниковского списка по какому-то другому древнему списку, из которого заимствованы редакции старых и более исправных чтений и, между прочим, чтение "Нестора черноризца" вместо "черноризца". Итак перед нами два факта, ведущих к глубокой древности; во-первых, свидетельство Поликарпа о том, что известный ему летописец, тождественный, как указано, с "Повестью временных лет", составлен Нестором; во-вторых, наличность старых списков (не позже XV в.) "Повести временных лет" с именем Нестора в заглавии. Возможно, что и Поликарп основывал свое сообщение о летописце Нестора на списке, содержавшем имя Нестора в заглавии. В таком случае перед нами был следующий один факт: наличность в XIII веке списка "Повести временных лет", озаглавленного именем Нестора. Этого одного факта было достаточно для появлення той упорной традиции, которая приписала "Повесть временных лет" Нестору» \226, с. 43-45\.

Крім вищезгаданих писань ім'я прп. Нестора було у використаних Татіщевим списках, тотожність яких із згаданими Шахматовим творами є не однозначно доведеною. Було воно і в зведенні 1479 року та Воскресенському літописі (який використав зведення 1479), де в описі перенесення мощей прп. Феодосія додано: "азъ грЂшный, иже и ЛЂтописаньє се в то время писахъ»". Це означає, що зводчик знав про печерського ченця — автора літопису. Приписка на полях з іменем прп. Нестора е і в Архівському списку XV ст., котрий належав цариці Катерині II \114, с. 251\.

Згодом ім'я Нестора, як автора загально-руського літопису, є в посиланнях друкованих Патериків, у Хроніці Софоновича, Синопсисі, Четіях-Мінеях свят. Димитрія Туптала, Патерику Йосипа Тризни, Синопсисі Кохановського та ін. В той же час українські джерела однозначно вказують не лише на прп. Нестора, як автора літопису, а й на певний загальноруський літопис, котрий скорочено називають "Нестор". Проте, в усякому разі з XVII ст., із цим літописом пов'язувався не лише більш докладний опис печерських подій та загальноруський літопис у хронологічних рамках "Повісті минулих літ", а літописне зведення, доведене, як мінімум, до татарського нашестя, причому не тотожне жодному відомому нині списку. Тим часом саме його св. Димитрій Туптало використав, пишучи статті, присвячені нашим святим: Володимиру, княгині Ользі, князеві Ігорю, митр. Костянтинові та ін. Святитель без суттєвих змін вписував до свого твору цілі частини цього першоджерела. Цікавими в цьому плані є також хронологічні розробки, вміщені ним у кінці цих житій. Ще Д. І. Абрамович вказував, що серед його джерел були: «літопись Нестора і Печерська літопись. Літопись Нестора.., це — "Повість временних літ", а Печерська — т. зв. "Київська літопись". Але, обидві ці літописні збірки укладчик Четій-Міней мав в якихось інших, незвІсних нам... редакціях» \3, с. 61\. На жаль, печерські статті в Димитрівських Четьях-Мінеях навряд чи можуть дати нам у даному разі якийсь вагомий матеріал — вони взяті з друкованого Патеририка.

Проте, розглядаючи інші руські статті, Д. Абрамович дійшов висновку, що вони поєднують у собі відомий текст "Повісті минулих літ" з текстом, майже тотожним Густинському літописові \3, 33-61\.

Зведення, відоме під назвою Густинського, створене на основі декількох джерел, серед яких як дослідження іноземних авторів, так і численні вітчизняні історичні та агіографічні твори. А. Єршов вважав одним із основних його джерел полемічний твір XVII ст. — "Палінодію", написану відомим печерським письменником Захарією Копистенським між 1620 і 1622 роками, що й дало дослідникові можливість припустити, шо Копистенський був водночас і автором зведення \61, с. 206\. Проте, на нашу думку, текстуальна схожість "Палінодії" та Густинського літопису витікає саме з користування одним і тим же літописним джерелом, на яке постійно посилається зводчик в описі подій до кінця XII ст. - тим самим "Нестором". Основний текст Густинського літопису доведено до 1518 року, після чого йде кілька додаткових статей. Отже, саме цей час закономірно вважається часом його створення \118а, с. 70-93\. Проте, А. Єршову, на основі дослідження списку московських патріархів вдалося виділити ще одну редакцію пам'ятки, здійснену у 1623-1633 рр. \61, с. 206\.

Що ж стосується посилань на патерикові статті, приведених у тексті зведення, за якими Патерик вважається одним із джерел Густинського літопису, то тут просдідковується певна закономірність. З усієї маси печерських статей у Густинському літописі посиланнями на Патерик позначено лише дев'ять. Причому, більшість із цих посилань — на твори саме Полікарпа! Винятком є зноски під 1130 і 1182 роком. Під 1025 роком зноска дана неправильно: до житія прп. Мойсея Угрина чомусь додано житіє прп. Єфрема скопця, Є і ще один момент; як видно зі зносок, ці примітки могли бути вставлені не раніше 1635 року — часу виходу "Патерикону" Сильвестра Косова. Адже тільки там (і в наступних церковнослов'янських виданнях) є окреме житіс прп, Єфрема, а оповідання про покування раки входить до житія прп. Феодосія лише в Патерику 1635 року.

В інших місцях, зокрема, причетних до житія прп. Антонія, жодних зносок немає. І це тоді, коли більшість посилань на закордонні джерела, за даними Єршова, вражають своєю точністю \61, с. 208\. Тому напрошується висновок, що посилання на Патерик проставлені не тією людиною, котра вводила до тесту іноземні джерела, а кимось, хто скорочував зведення, в якому оповіді про Печерський монастир наводилися повністю!

Ймовірно, зведення 1518 року було в XVII ст. значно скорочене та, можливо, саме тоді доповнене інформацією з іноземних історичних робіт, серед яких: Длугош, Меховіта, Кромер, М. Бєльський, М. Стрийковський, Гван'їні, Дітмар, Бароній, Слейден, М. Крузій, Куропалат, Зонар, Кедрін, Никифор Грегора, Єм. Маласса, Йосиф Флавій, Терту ліан та ін. Причому дуже часто посилання на іноземні джерела проставлено навпроти інформації, яка завідомо походить із літопису. Отже, таким чином шори підтверджували вірогідність української інформації.

Ще М. Д. Присьолков звертав увагу на існування зведення 1237 року, яке вплинуло на Новгородський І літопис \165, с. 55\. Тамі ж самої думки дотримувалися й Ю. Лишов, котрий доводив, що його основою був Київський літопис 1200 року \102, с. 149\, і В. Т. Пашуто, котрий, як і Лимонов, вбачав у ньому одне з джерел московського літописання XV ст. та, зрештою, Воскресенського літопису \І51, с. 273\.

В усіх літописах, на які вплинуло це джерело, найгірше відбилися суто київські події, оскільки вони найменше цікавили укладачів. По суті, збереглася лише констатація факту зміни митрополитів у 1220, 1224 та 1237 роках \151, с. 275\.

Пашуто вважав, що вищевказане літописне джерело було князівським літописом Мстислава Романовича і Володимира Рюриковича. Він зазначає: "Если выделить все известия южной летописи XIII в., как она отразились в летописи Воскресенской, то легко заметить, что в центре вниманиня этой летописи находилась деятельность смоленских князей Ростиславичей, их успехи в борьбе за княжеские столы Києва, Новгорода и Галича" \151, с. 274\.

Цей літопис відбився також у Historia Polonicae Яна Длугоша. Останній мав у руках саме це джерело, а не галицько-волинський літопис, як іноді вважається. Остання оповідь цього джерела у Длугоша — стаття про напад татар на Смоленську й Чернігівську землі (1238 р.), відтак про взяття Києва татарами Длугош не знав, як не знав про те й Синодальний новгородський літопис \15І, с. 27б\, Адже, оповідь про розорення Києва в Іпатіївському літописі — галицько-волинського походження, записана зі слів очевидця \151, с. 290\.

Походження літописного зведення 1238 року пов'язане з неканонічним (?) київським митрополитом Петром Акеровичем. 1230 року той був ігуменом Спаського монастиря на Берестові, недалеко від Лаври (вперше цей монастир згадано 1072 року; до сьогодні зберігся його головний храм Спас на Берестові). На соборі в Ліоні 24 червня 1245 року був присутній якийсь "архієпископ Петро", вигнаний з Русі татарами, який давав відповіді на запитання про татар \117, с. 180\. У 40-х рр., коли з'ясувалося, що греки уже не виявляють інтересу до київського митрополичого столу, майбутній мученик, тоді київський князь Михайло, спираючись на київське духовенство, спробував призначити власного митрополита. Мабуть, Михаїл був фігурою в політичному відношенні не досить вагомою, аби забезпечити його перебування на кафедрі, тим паче, якщо згадати, що у вигнанні Петра були зацікавлені галицькі та залісські можновладці, які з однаковою запопадливістю зазіхали на залишки "київського пирога", і цілком могли нацькувати на новообраного митрополита татар. Як один із доказів авторства Петра, Пашуто відмічає, що оповідь "архієпископа Петра" і літописний текст про татар — досить близькі \151, с. 298-305\.

Ймовірно, саме Петрове зведення лягло в основу печерського літописання потатарського часу.

Більшість дослідників і до сьогодні відкидає можливість будь-якого культурного поступу в Києві XIII, ба навіть наступних двох століть. І це не дивно, якщо згадати про те, як мало дійшло до нас інформації про київське життя цього часу. Як відомо, навіть оповідь про взяття татарами міста походить не з київського, а з галицько-волинського літописання (хоча й записана зі слів очевидців). Майже повний брак даних про Київ наступних десятиліть як в західноукраїнському, так і в північно-східному літописаннях, разом з писаннями Плано Карпіні, який свідчив про крайнє зубожіння міста, привела дослідників до думки, ніби татарське сплюндрування Києва було таким сильним, що він геть обезлюднів і довго стояв пусткою. Звідси — одіозна теорія Погодіна про відхід залишків київського населення на схід і наступне заселення ного людьми з Галичини, які й стали, буцімто, предками українців, котрі, таким чином, не мають до історії та культури Київської Русі ніякого відношення (докладніше про це див: 112, с. 179-190). Пізніше ця теорія була підхоплена Ключевським та іншими російськими дослідниками.

Незалежно від хибної погодінської теорії, Київ безсумнівно зазнав жахливих птрат (докладніше про це див.: 197, с. 275-280), хоча, звичайно, втрата ним функцій столиці уже, фактично, колишньої Київської Русі, пов'язана передусім з політичними проблемами — адже інші міські центри Галичини та Північного-Сходу зазнали плюндрування не меншого, але відродилися порівняно швидко. Проблема полягала в іншому: як галицькі, так І залісські властителі не лише не були зацікавлені у відродженні Києва, але й бажали його занепаду. Та все ж місто ніколи не припиняло свого існування (докладніше про це див.: 73), і лишалося значним адміністративним та, головне, релігійним центром уже колишньої Київської Русі - функція "другого Єрусалиму" на багато століть ставала для нього чи не найголовнішою. Серед відроджених київських монастирів була й Києво-Печерська лавра.

В цей самий час у Галичі з'являється місцевий претендент на митрополію — Кирило, ймовірно болгарин за національністю, колишній наближений Данила Галицького \187, с. 160-161\. Кирило отримав висвячення і приїхав до Києва не пізніше 1249 року \46, т. II, ч. 1, с. 54\. На цьому його контакти з Галичиною та Данилом раптово уриваються, причиною чого могли бути як постійні загравання останнього з папою (хоча б і до певної міри виправдані надією на хрестовий похід проти татар, що його, втім, папа лише обіцяв), так і його жорстке ставлення до духовенства. Олександр Невський щодо цього був повною протилежністю галицькому князеві — він гнівно відхилив пропозицію унії і ставився до духовенства з надзвичайним пієтетом. Впродовж кількох років він був не лише милостивим сюзереном, а й особистим другом митрополита. Ставши під патронат володимирського князя, Кирило не міг, зрозуміло, довго перебувати далеко від нього. Тому з 1252 по 1271 рік літопис постійно фіксує його відвідання Північно-Східних земель. Мабуть, він просто жив тоді у Володимирі при Олександрові Невському, а потім - при його братові Ярославі Ярославичу. Проте митрополичою столицею й далі вважав Київ, куди й повернувся після 1271 року, і де прожив решту життя. 1280 року митрополит знову вирушив до Володимир і помер 7 грудня 1280 року в Переяславі-Залісському, звідки його тіло перевезено до Києва. Таким чином, хоч офіційно Київ поки що не переставав бути митрополичою столицею, він протягом десятиліть лишався без вищої церковної адміністрації. А тому її функції мусили, по можливості, перейти до великих культових центрів міста — монастирів. Скільки їх на той час функціонувало у Києві? Важко сказати... В Галицько-Волинському літописі під 1245 роком описано відвідання Києва Данилом Галицьким, який побував у Видубицькому монастирі. Ймовірно, на цей час монастир уже був в основному поновлений. Про стан інших культових центрів Києва він нічого не повідомляє. Цей самий літопис, який у складі Іпатіївського зведення доніс до нас оповідь про взяття татарами Києва, нічого не каже про долю Лаври — мабуть, кияни просто не знали, що сталося з околицями міста. Тож, про обставини сплюндрування Лаври татарами ми можемо дізнатися хіба що з пізнього джерела - "Синопсиса" \182, лист 108-110\, яке, щоправда, скористалося з якоїсь літописної пам'ятки. Це видно з приписки в статті про пограбування Києва Батиєм: "Яко о томъ подробну въ древныхъ лЂтописехъ рускыхъ обрЂтаєтся".В статті про запровадження у Лаврі благовісту подібна ж приписка зроблена на полях: "От рус литопис". Походження статей підтверджено також "Тератургімою", де стисло переказано зміст оповіді, причому, на полях примітка: "Багато літ пустовала церква Печерська: Нестора читай" \193, с. 56\. Це саме повідомлення знаходимо і в українському хронографі, де, втім, посилання дане не на прп. Нестора, а на невідомого Веніаміна "кройникаря"! Ю. П. Князьков пов'язував це повідомлення з прп. Веніаміном Печерським, моші якого знаходяться у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври \84а, с. 16-17\ Оскільки повідомлення хронографа загалом попніші від наведених у "Синопсисі" (тут міститься опис подій 1239-1240 рр. \Там само\), ми цілком можемо припустити, що саме тут читання українського зведення наведені точніше. Цілком можливо також, що автор хронографа користувався більш ранньою редакцією зведення, ніж письменники XVII ст., і в ньому містилося ім'я, випадково чи свідомо втрачене при наступному редаґуванні. Тому ми вважаємо за цілком вірогідне те, що Веніамін був одним із редакторів зведення, котрі працювали після прп. Нестора. Інше питання — чи є цей "кройникар" саме тим прп. Веніаміном, шоком Печерським, чиї мощі нині упокоєні в Дальній печері. Річ у тому, що монастирська традиція не зберегла згадки про літописну працю пього святого. Так, давній напис на аркосольній ніші, витоки якого походять, як мінімум, з XVI-XVII ст., повідомляє про нього лише таке: "Преподобный отецъ нашъВеніамінъ, безчисленными, въ мірЂ живя, обовязанъ былъ куплями житейскими. Єгда же слыша словеса Євангелія яко неудобь богатій внидутъ въ Царствіє Небесноє, абіє измЂни богатство на нищету произвольную Христа ради, и раздавъ имЂніє все требующымъ, самъ присовокупился нищымъ въ ДухЂ, преподобнымъ отцемъ Печерскимъ, съ ними же добрЂ потрудився, преиде душею къ Подвигоположнику Христу пріяти вЂнецъ побЂды. Мощи же его святыя здЂ нетлЂнны почиваютъ ". Натомість, та ж монастирська традиція відносить час його життя до XIII ст., до якого відносимо і створення літописного зведення. Виходячи з усього вищеозааченого, лишаємо це питання відкритим. Нам не відомо достеменно, хто керував Лаврою трагічного 1240 року, коли «злочестивий Еатий, розоривши преславний град Київ, прийшов із поганами своїми й до святої обителі Печерської, де безліч народу було обкладено і мужньо проти того ворога Хреста Господнього задля святості місця стояло. Але через гріхи не змогли християни відбитися та вціліти: бо нечестиві варвари "овнами" чи таранами стіни кам'яні монастирські розбивши й до фундаментів розламавши, до святої обителі увійшли, людей всякого чину посікли, а інших полонили; і саму до Небес подібну церкву Пресвятої Богородиці Печерську осквернили, від усіх прикрас оголили, і хрест з глави церковної золотокований знявши, верх до половини церкви по вікна повелінням проклятого Батия зруйнували. Також і верх Вівтаря великого по перси ікони Пресвятої Богородиці розбили й весь монастир з усіма прикрасами та кам'яними стінами до фундаментів зруйнували та розметали, як про те докладно в давніх літописах руських знаходимо. Звідтоді прикрашена Божою славою Діви [Богородиці] обитель свята Печерська до свого первісного буття й краси давньої не може повернутися: бо нинішня забудова далеко відрізняється від початкової. Тих же, шо полюбили благоліпство храма Богородиці — одних смерть своєю посікла косою, інших меч нашестя Іноплеменного поїв, іншим перепоною [життю] стали міжусобні війни... Від злочестивого Батия до кінця була розорена свята обитель Печерська і до Небес подібна церква Успіння Пречистої Богородиці протягом багатьох літ перебувала в запустінні. Але в деякому предІлі, що вцілів від поган, Божественна Служба через страх [перед невірними] таємно здійснювалась. Чорноризці ж по лісах та печерах поневірялися під керівництвом... [Агапіта —? — І. Ж.], аж до відновлення церкви й монастиря [там] перебували, й до зібрання на Службу Божу до церкви приходили. Задля того встановили [бити] в один малий дзвін, названий Благовістом, і не часто в нього вдаряти, а повільно, аби той благовіст краще чули, і з далеких та підземних місць могли сходитися до церковної служби» \182, с. 109-110\. Тут на місці імені архимандрита у "Синопсисі" явний пропуск — чи то автор не зумів прочитати імені, чи то воно було випущене переписувачами літописного джерела. Це міг бути як Агапіт І, про якого нам відомо, що він помер 1249 року \118, с. 138\, так і його попередник Полікарп II \21, с. Ш\. Столітні студії Лаври фахівцями різних наук не так уже й багато додали до вищенаведеного опису. Ясно, що Лавра зазнала втрат не менших, ніж весь Київ, про що свідчить існування в Ближніх печерах великих підземних об'ємів, заповнених кістками "убієнних Батиєм". Серед них — останки не лише чоловіків, а й жінок та дітей, що підтверджує оповідь "Синопсиса" — в Лаврі справді заховалися навколишні жителі. Проте зараз ми можемо однозначно сказати: життя тут не припинялося ні на рік, а, отже, якась кількість братії дійсно пережила нашестя. Крім того, Велика Церква справді постраждала не так страшно, як про те свідчив автор "Синопсиса". Про це дізнаємося, зокрема, з писань архидиякона Павла з міста Алєппо, який в середині XVII ст, супроводжував у поїздці до Москви антіохійського патріарха Макарія, й, проїхавши з ним усю Україну, залишив, серед іншого, прекрасний опис тогочасної Лаври. Даний автор зазначає: у Великій Церкві на той час ще збереглося давньоруське мозаїчне зображення Богородиці в головній вівтарній абсиді, згідно із Синопсисом, знищене татарами \169, с. 52\. Це ж підтвердив і київський дослідник XIX — поч. XX ст. П. Лашкарьои, який оглядав зовнішні стіни Церкви по знятті з них штукатурки під час ремонтних робіт 1880-1882 рр. Він зазначав, що в центральній апсиді храму повністю збереглася кладка давньоруського часу, хоча в ній була виявлена велика тріщина, яку П. Лашкарьов пов'язує з сильним землетрусом у Києві 1230 р., коли той, згідно з Лаврентіївським літописом, отримав значні пошкодження \95, с. 3-4\.

На порівняно швидке поновлення життя монастиря вказує й розкопана В. О. Харламовим та В. Н. Гончаром частина монастирського посаду кінця XIII — поч. XIV ст. Отже, Лавра продовжувала жити. І, як нам здається, в її остаточному духовному відродженні (до матеріального було ще далеко) велику роль відіграв прп. Серапіон, котрий обіймав печерську архимандрію до 1274 року, коли був поставлений єпископом до м. Володимира-на-Клязьмі, де й помер через рік. Звідси -загальновживане в російській церковній та науковій літературі прізвисько святого — "Володимирський", і навіть нічим не виправдана спроба віднести його писання до російської літератури. Св. Серапіон відомий дослідникам, насамперед, як один із найцікавіших письменників Києво-Печерської лаври, тим більше, що є єдиним однозначно атрибутованим представником цієї літературної школи другої половини XIII ст. Нам не відомий час його сходження на архимандрію, проте, можливо, його служіння рідній обителі було таким же довгим, як і його сучасника митрополита Кирила — митрополії. Адже попередній відомий нам архимандрит Києво-Печерський — Агапіт І — помер 1249 року \72, с. 6; 22, с. 111\.

Дата добавления: 2015-05-23