Роки князювання Ярослава (1019—1054)

— час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Глибокоешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Ярослав же на честь перемоги 1037 на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава -Володимиром здійснили невдалий похід на Константинополь. Важливе місце в народній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод— з дочкою візантійського імператора Костянтина, Ізяслав - з сестрою, польського князя Казимира, Святослав - з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі -«Руської правди»(1016 рік).

Ярослав з відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

У цей час суттєво змінилась столиця держави - Київ, його площа зросла в 7 разів. Монастирі та церкви стали осередками культури та науки.

У останні роки життя Ярослав спробував вирішити проблему престолонаслідування. Він поділив землі поміж своїх синів, а великокняжий престол повинен був переходити до старшого сина.

2.4. ПОЛІТИЧНА РОЗДРІБНЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ, (кінець XI — середина ХШ ст.)

У 1054 р. помер Ярослав Мудрий. З цього моменту одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну,при колективному сюзеренітеті. Після смерті батька три брати Ізяслав, Святослав та Всеволод уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія привела до захоплення кочівниками Переяславки, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між братами.

Брати починають проводити княжі з’їзди. На Вишгородському з’їзді (1072) їм вдалося прийняти важливий спільний документ— загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів». Але вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в історії тріумвірату. Протягом 1073—1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло.

Всі спроби княжих з’їздів 1097,1100,1101 і 1107рр. заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.

На з’їзді князів у Любечі (1097 р.) було схвалено принцип князівської вотчини – тобто володіння, що належали батькам. Вотчинні землі закріплялися за певними гілками княжого роду і передавалися в спадщину дітям. Так,Київ став вотчиною Ізяславичів, Чернігів – Святославичам, Переяслав – Володимиру Мономаху.

Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (111З—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу»)- своєрідного доповнення до «Руської правди», подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи.

Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.

У XII столітті на теренах Київської Русі одне за одним з’являються-окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та ін.

Але істрики вважають, що держава не розпалась, а перетворилась в федеративну монархію.

Київське князівство.

Впродовж 12 – у першій половині 13 ст. Київ був одним із найбільших європейських міст. В ньому мешкало 50 тис. чоловік. Києвське князівство складалося з 80 міст та містечок. Боротьба за князівство в часи роздробленості йшла постійно, через 6 – 8 років мінялися князі. Найдовше привили Святослав (1177 – 1194 рр.) та Рюрик (1180 – 1202 рр.). Домовившись про співправління вони поклали край міжкнязівським чварам, що поліпшило внутрішньо - державне становище.

Чернігово – Сіверське князівство.

Воно сформовано в 11 ст. з волі Ярослава Мудрого. За доби роздробленості Чернігівське князівство розпалося на меньші уділи. Найбільшим з них було Новгород – Сіверське князівство. Найбільші міста- Чернігів, Путивль, Брянск, Курськ та ін.Столиця Чернігів. В ньому побудовано Борисоглібський собор, Михайлівську, Благовещенську, П’ятницьку, Успенську церкви. За заповітом Я.Мудрого князівство належало його сину Святославу.

Переяславське князівство.

Знаходилось поміж Київського та Чернігівського князівств та межувало з Золотою ордою. Це були ворота від Києва. Сам Переяслав та міста князівства будувалися як фортеці. Половці, які не раз вдиралися в межі князівства саме місто так і не взяли. Переяславські князі завжди чекали нагоди щоб захопити Київ Князівство не мало політичної незалежності, воно цілком залежало від Києва. Видатних князів не було крім Володими Мономаха, який князював 20 років.

Піднесення князівства пов’язують з князем Володимиром Глібовичем. Він був учасником багатьох антиполовецьких походів, про нього згадують в «Слові..», де вперше у 1187 році згадується назва Україна.

Причини феодальної роздрібленості:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність заселення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння, зміцненя його вотчиної форми, що створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості.

3.Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4.Зміна торговельної конюктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

5.Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

2.5 Монгольска навала та встановлення золотоординського іга.

Монгольська держава утворилася наприкінці ХІІ - початку ХІІІ ст. в наслідок активної об’єднуючої політики монгольського хана Темучіана (Чінгісхана). Почалось активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на р.Калці відбулася перша битва монголо-татарського війська з руськими дружинами, останні зазнали страшної поразки. 3агинуло 6 князів і 9\10 руських воїнів.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається в 1237 р. Під командування хана Батия завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. На вимогу здати місто кияни відповіли відмовою. Через рік (у 1240р.) почалась облога Києва. Вона тривала більше ніж 10 тижнів. Головний удар Батий завдав з півдня. Він припав на Лядські ворота. Захопивши місто татаро-монголи зруйнували його, пограбували Софію, монастирі, а людей від малого до великого убили мечем.

Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторгнися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу. Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

1.Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів із 74 руських міст ХП—XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникненню цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.)

3.Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на Півдні Русі.

4.Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення в початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.

Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах:

-економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, кормче, ловче та ін.);

-політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управляння землями);

-військовій (обов’язок слов’янських князів посилати своє військо до монгольського і брати участь у їх походах);

Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях — баскаки.

Прогресуючий занепад Києва призвів до втрати ним ролі об’єднувача слов’янських земель, внаслідок чого виникли нові центри політичної консолідації.

Дата добавления: 2015-05-23