Галицько-волинська держава

3.1 Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави

Галицьке князівство входило до складу Київської Русі. Засновником галицької династії князів були Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. У 1141 р. при князі Володимирку столицею стає м. Галич. Найбільшого розквіту досягло при владі сина Володимирка Ярославі Осмомислу.

Наприкінці ХП — у першій половині ХПІ ст. князівства Середнього Подніпров’я — Київське, Чернігово - Сіверське та Переяславське економічно та політично занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання—Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення;

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя;

3) енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 — 1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4)існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів:

1 етап (1199 —1205)—утворення та становлення. Волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину й Волинь. Вже в 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем.

Столицею своєї держави Роман обрав Галич.

У 1205 р. він трагічно загинув в бою під Завихвостом.

II етап (1205—1238)—тимчасовий розпад єдиної держави..

III етап (1238-1264) — об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. При Данилі Галицькому Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції.

Навесні 1238 р.Данило розгромив тевтонських лицарів в битві під Дорогочином.
У 1239 р. поширює свій, вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві, він перебував в Угорщині. Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі.

Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава,угорців та їх союзників Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства.

У тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями, формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по ординцях.

Князь примирюється, й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами—Польщею, Угорщиною та Литвою. Данило Галицький погоджується на пропозицію Папи Римського коронуватись на короля(1253 рік) та укласти унію руської православної церкви з католицькою. Папа оголошує хрестовий похід проти монголо - татар, але плани цього походу так і не були здійснені. Данило розриває угоду з Ватіканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький сам починає боротьбу з Золотою Ордою і програє. Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV етап (1264—1323) стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: землі поділено між трьома нащадками князя-Левом, Мстиславом і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264—1301 Князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

Наступник Лева князяь Юрія І (1301 — 1315). як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимирії». Він був змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю.

У 1303 р. засновано окрему Галицьку митрополію, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі.

Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев П (1315—1323). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви—Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено, трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

У етап (1325-1340 рр.) - поступовий занепад. Головою держави було обрано Юрія ІІ Болеслава. Протягом його правління держава занепала та розчленувалася.Її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь-під Литвою, Буковини -у складі Молдавського королівства.

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

-зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства;

-стало новим,після занепаду Києва,центром політичного та економічного життя;

-модернізувало давньоруську державну організацію;

-розширило сферу дії західноєвропейської культури;

-продовжило дипломатичні традиції Київської Русі, що ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло слов’янську державність на міжнародній арені.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ТА ГАЛИЦЬКО – ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА.

3.1 Політичний устрій.

Найбільшу владу в обох князівствах мали князі. Це були ранньофеодальні держави з монархічною формою правління. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада, князівські з’їзди та віче (збори міського населення).

Великий київський князь був головним носієм державної влади. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви.

Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя.

Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної.

3.2 Соціальний устрій Київської русі та

Галицько – Волинського князівства.

У X—ХПІ ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були:

-князі, бояри та дружинники, духівництво.

Інші категорії населення поділялись на наступні групи:

-смерди — більша частина селян, що мали, приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

-закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);-

- рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

-холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

Окремо стояли ізгої люди які втратили зв’язок зі своїм станом і були відносно вільними.

3.3Форми землеволодіння.

Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов’ян.У X—ХП ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади поширення набирає вотчина—спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Крім князів. до землевласників належали бояри. Які мали у власності місто чи кілька сіл.

В Галицькій землі боярські роди володіли фактично всією землею.

Дрібними власниками землі були дружинники, вони отримували її за військову службу.

Значні землі були у власності монастирів та церкви.

Головне місце в с\г займало рільництво.

Тягар повинностей лягав на плечи селян. Вони платила данину (натуральна або грошова форма). До найдавніших форм збирання данини належало полюддя. Ольга запровадила фінансові розміри данини – уроки. Данину збирали з кожного диму (подимне), а потім з кожного наділу – від рала.

Займалися городництвом, садівництвом, твариництвом.

Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Дата добавления: 2015-05-23