Предмет, завдання і методи політичної психології

Тема 1.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙНИХ ЗАНЯТЬ

Список літератури

Підручники і посібники

1. Полянська-Василенко Н. Історія України: У 2т. – К.: Либідь, 1995; т.1, сс. 113-120, 233-239, 373-394, 469-499; т.2, сс. 192-211, 351-373

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: "Академвидав", 2004. – сс. 76–80, 120-123.

3. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. – К.: Глобус, 1991, т.1, сс. 45-46, 162-178, 178-186, 205-208, 213-215, 220-223; т.2, сс. 98-99, 262-263.

4. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / А.М. Колодний, П.Л. Яроцький, Б.О. Лобовик та ін.; За ред. А.М.Колодного, П.Л.Яроцького. – К.: "Знання", 1999. – 735 с.

5. Лубський В., Козленко В., Лубська М., Севрюков Г. Історія релігій. Навчальний посібник. – Київ: Тандем, 2002. – 735с.

Додаткова література для написання рефератів і поглибленого вивчення теми

6. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.

7. Русское православие: вехи истории / Науч. Ред. А.И. Клибанов. – М.: Политиздат, 1989. – 719 с.

8. Огієнко І.І. Українська церква: нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т.1-2. – К.: Україна,1993. – 284 с.

9. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: 1987.– с.

10. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян – М.: 1981.– с.

11. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в історії українського народу. – К.:, 1996. – сс.

12. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. / В.І. Ульяновський. – К.: Либідь, 1994. – 256 с.

13. Пащенко В.О. Держава і православ’я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст.. – К.:, 1993. – с.

14. Баран В. Влада і церква: з історії взаємин у 1945–1965 роках // Сучасність. – 1995.– Ч.5. – сс.113-128

15. Плохій С. Державна церква в Україні: ідеї, моделі, реалії // Сучасність. – 1995. – Ч. 6-7 – сс. 106-114

16. Меркатун І. П. Антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні // УІЖ. – 1991. – №10.

17. Косик В. Про шляхи розвитку церкви в Україні і Росії (ХІ–ХVІ ст.) // УІЖ. – 1993, – №№2-3, 4-6.

18. Шевченко О.М. Про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату наприкінці ХVІІ ст. // УІЖ. – 1994. –№ 1.

19. Ричка В. М. Повсякденне життя монастирів Київської Русі // УІЖ. – 1995. – № 5.

20. Лисенко О. Є. До питання про становище церкви в Україні в період другої світової війни // УІЖ. – 1995. – № 3.

21. Греко-католицька церква в 1944-1991 // УІЖ. – 1997. – № 2.

22. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський режим і православні конфесії в Україні // УІЖ. – 1998. – № 5

23. Уткін О.І. Львівський церковний собор 1046 р. в контексті тогочасних політичних реалій // УІЖ. – 1998. – № 5.

24. Греко-католицька церква в 1944-1973 рр. // УІЖ. – 1999. – №1

25. Марчук В.В. Греко-католицька церква у 1914-1923 рр. // УІЖ. – 2000. – №6

26. Фарбей О.М. Джерела з історії християнства в Криму в ІV–ІХ ст. // УІЖ. – 2000. – №4.

27. Зальмон Б.Й. Православ’я в Україні // УІЖ. – 2000. – № 3.

1. Поняття, предмет політичної психології та її структура.

Серед усіх визначень поняття психології, що неістотно різняться, наведемо найбільш містке: психологія — це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища у житті людини. Оскільки предметом психології є така складна сфера життєдіяль­ності людини, як її психіка, то серед наук про людину психологія є най-багатограннішою і найскладнішою. Можливо, тому, що психічні явища, які властиві людині, залежать передусім від біологічних, а потім і від со­ціальних умов та обставин. Якщо виходити з того, що психологія включає в себе соціальні та фізіологічні механізми відтворення почуттів та емоцій, можна стверджу­вати, що політична психологія охоплює такі аспекти: • спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відображенням інтересів певної людини і формуванням мотивів її політичної діяльності. Ідеться про соціальний аспект політичної психології; • індивідуально-психічні властивості— пам'ять, волю, розумові здібності; • біохімічні та фізіологічні механізми, зумовлені генетичними властивостями індивіда. Вони проявляються в темпераменті людини, її вікових, демографічних, статевих (збудження, спадковість) та інших характеристиках. Розглянемо політичну психологію як науку. Як явище політична пси­хологія з'явилася з виникненням політичного життя. Фактично політич­на психологія виокремилася в науку з політології лише у 60-ті роки XXст. Однією з причин цього було те, що політичні партії, організації, об'єднання змушені були шукати нові методи ефективного управління учасниками політичного процесу. Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Петерсон, Р. Мертон. Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних про­цесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила в соціології та соціальної психології. Більш-менш єдиного, усталеного визначення поняття "політична психологія" не існує. Наведемо кілька найбільш вдалих з погляду автора. Найчастіше політична психологія трактується як наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політики. При цьому її об'єктивно вважають відносно самостійною складовою системи політичних наук. Найбільш загальним і простим можна вважати таке визначення політичної психології: політична психологія — це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя. Багато фахівців політичну психологію визначають як систему проявів суспільної психології (тобто свідомості), які виражають став­лення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їхню поведінку в політичному житті суспільства. На думку фахівців з проблем засобів масової інформації, зв'язків з громадськістю, політична психологія становить інтерес тим, що може відповісти, зокрема, на такі питання: яким є політичний портрет лідера і виборця, якими мотивами може керуватися лідер, приймаючи ті чи ті рішення, тобто політичну психологію розглядають під певним практич­ним кутом зору, що також важливо і об'єктивно зумовлене. Оскільки, як зазначалося, предметом політичної психології є психологічні компоненти політичної поведінки людей, досить вдалим видається її дефініція відомого вченого Г. Щокіна, який вважає, що політич­на психологія — це галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їхніх конкретних політичних діях. Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення). Відома і так звана двовимірна модель політичної психології, при­хильниками якої є, зокрема, група психологів на чолі з Т. Адорно. Ця модель зумовлена історико-традиційним існуванням чітко визначених дуалістичних партійно-політичних систем республіканців і демократів (США), лібералів і консерваторів, правих і лівих. Звичайно, у "чистому" вигляді такої моделі практично не існує, але в політичному житті їй на­лежить важливе значення. У тоталітарному суспільстві психологія беззастережно захищала принципи класовості. Навіть визнаючи індивідуальність окремо взятої людини, психологи в колишньому СРСР стверджували, що "в інди­відуальній своєрідності будь-якої людини тією чи іншою мірою прояв­ляється загальнокласове, оскільки багатогранність особистих доль має межі, які визначають належність до певного класу". Саме на такому твердженні і грунтувався загальний висновок, що "у спільності психологічних рис, типових для членів класу, і виявляється реальність класової психології". Далі виводились особливості співвідно­шення психології та ідеології класів, їх спільне та особливе, обґрунто­вувалися історичний характер і динаміка класової психології. Беззастережно обстоюючи класовий характер психології, В. Ленін стверджував, що є психологія буржуа і пролетаря, закликав "уміти зро­зуміти особливості, своєрідність рис психології кожного прошарку, професії тощо... маси", доводив, що пролетаріату в умовах ка­піталізму властивий "справжній потяг до соціалізму". Виокремлюють такі основні функції політичної психології: • пізнавальну — дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичному житті і вибирати способи своїх дій; • адаптаційну — сприяє пристосуванню суб'єкта політики до навколишнього середовища; • мотиваційну — дає змогу втілити наміри у певні політичні дії. Обмеженість наведеного пояснення суті політичної психології оче­видна. Слід виходити з того, що її основою є власне психологія як на­ука про психічне відображення дійсності у процесі життєдіяльності, внутрішнього світу людини, конкретних її зв'язків із зовнішнім світом, про можливості розвитку психіки людини. З огляду на викладене окрес­лимо предмет, об'єкт і метод політичної психології.

Предметом політичної психології є відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються, коли вона взаємодіє з владою.

Таке загальне визначення предмета політичної психології можна дещо поглибити, деталізувати. На думку західних авторів, предметом політичної психології є психологічні компоненти політичної поведінки людини, дослідження і аналіз яких дає змогу застосувати психологічні знання до пояснення власне політики. Це визначення, однак, не вклю­чає психологічних компонентів політичної поведінки окремих соціаль­них та етнічних груп.

Важливо врахувати й те, що в психологічній науці багато складових, які є предметом політичної психології, вирішуються в межах соціальної, педагогічної і вікової психології, соціології, економічної науки, філософії, історії. Це, зокрема, політичне виховання, суспільна свідомість, політична активність, політична культура та ін.

Оскільки основними напрямками політичної психології є біхевіо-ристичний, когнітивістський, психобіографічний та психоісторичний, то в кожному з них дещо по-різному трактується і об'єкт політичної психології.

Психологи-біхевіористи, наприклад, предметом політичної психо­логії вважають певні особливості політичної поведінки конкретної лю­дини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації тощо. Вони стверджують, що, вивчаючи поведінку, її можна не лише зрозуміти, пояснити, а й відповідно змоделювати, сконструювати. Тому і самі полі­тики, на думку біхевіористів, є об'єктом маніпулювання. Такий погляд не можна заперечувати.

Когнітивісти вивчають і досліджують закономірності ідеологічного процесу як складного, суперечливого і неоднозначного явища; їх мета — на основі розвитку політичної психології гуманізувати політичні відноси­ни. Не можна відкидати й такий погляд.

Психологи-психоаналітики предмет політичної психології розгля­дають крізь призму насамперед підсвідомого. Використовуючи своє­рідний психобіографічний метод, вони прагнуть насамперед зрозумі­ти мотиви конкретних політичних вчинків.

У колишньому СРСР до 60-х років XX ст. політичної психології як науки фактично не існувало, оскільки політична свідомість громадян ототожнювалася з панівною ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважались абсолютно неприпустимими. Інакше кажучи, політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології.

Наприкінці 90-х років в умовах розпаду СРСР, кризи комуністичної ідеології, відмови від комуністично-соціалістичних ідеалів, формування політичного плюралізму інтерес до політичної психології набагато під­вищився, оскільки до того часу не було потреби теоретично обґрунто­вувати складні політичні явища, яких не існувало.

Останніми роками інтерес до політичної психології за кордоном, зокрема в посткомуністичних країнах близького і далекого зарубіжжя, посилився завдяки таким складним політико-психологічним явищам, як внутрішня і зовнішня політика, тероризм, етноконфлікти, дискри­мінація окремих соціальних груп, наявність конфліктного потенціалу, формування субкультури протесту і недовіри громадян до владних структур.

Основними об'єктами політико-психологічних досліджень є по­літична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки, мотиви, що впливають на політичну поведінку, політична соціаліза­ція, індивідуальна, групова та масова політична свідомість.

2. Політика як психологічне явище.

Проаналізуємо політику як суспільне явище. Досить часто політи­ку помилково розглядають як щось виключно пов'язане з політичними структурами — державою, її політичною системою — і залежне від них. Проте діапазон її дії, взаємодії з численними соціальними політичними суб'єктами надто широкий, складний і потребує окремого докладного розгляду.

Існують два основні підходи до визначення політики як суспільного явища — це сфера людської діяльності загалом і спрямування або спо­сіб діяльності людини. Перший підхід називають ще загальнонауковим, а другий — публіцистичним.

Політика має певні особливості, структуру, класифікацію та функції.

Особливості політики: універсальність, здатність проникати в усі сфери суспільного життя і стосуватися їх; тісний зв'язок з неполітич-ними суспільними явищами і процесами.

Структура політики охоплює певні політичні інтереси її суб'єктів, політичні відносини, політичні організації, політичну свідомість суб'єк­тів політики та їхню політичну діяльність. Структурні складові політики тісно переплітаються, взаємодіють і впливають одна на одну.

Політику класифікують так:

• за сферами суспільного життя — економічна, національна, військова, екологічна, науково-технічна, соціальна, культурна;

• за об'єктом впливу — внутрішня і зовнішня;

• за суб'єктами політики, політичного процесу — державна, політика політичних партій, громадських об'єднань, рухів, груп;

• за пріоритетом діяльності (тобто метою) — політика нейтралітету, національного примирення, "великого стрибка", "відкритих дверей", компромісів та ін.

Основні функції політики:

• забезпечення та стимулювання інноваційного, поступального розвитку суспільства;

• управління суспільними процесами;

• урівноваження, узгодження та взаємодія суб'єктів політичного процесу, усунення суперечностей між суб'єктами політичного процесу;

• вираження інтересів і потреб усіх соціальних груп та верств населення;

• стабілізація соціального стану особистості, її соціалізація, саморозвиток та самореалізація.

Окремо варто розглянути особливості політичного життя, його зв'я­зок з життям економічним, специфіку політичних процесів та політичні технології, завдяки яким ці процеси відбуваються.

Вирізняють чотири основних рівні політики, які характеризуються певними особливостями, закономірностями і конкретними суб'єктами.

1. Геополітичний. Охоплює відносини, діяльність окремих держав, міжнародних організацій, що створюються здебільшого для координації політики на міжконтинентальному, міждержавному рівні. Безпосередні суб'єкти: політики — керівники держав, окремих гілок влади, політики — лідери провідних політичних партій, громадських об'єднань, представники економічної, творчої, духовної еліти та ін.

2. Державний. Основою такої політики є організація публічної влади, діяльність державних структур різних рівнів (центральний, регіоналний), організація місцевого самоврядування.

3. Структурний. Мається на увазі політика таких суб'єктів політичного процесу, як партії, об'єднання, рухи, окремі авторитетні соціальні формування.

4. Особистісний. На цьому рівні здійснюється політика, пов'язана з діяльністю окремих індивідів, громадян, політичних діячів, лідерів нижчого рівня (передусім регіонального).

Найбільша кількість учасників політичних процесів припадає на третій і четвертий рівні.

Надзвичайно важливі в політиці символи. Вони відтворюють, фік­сують характер, особливості нації, народу, держави, є ідейними або ідейно-образними структурами.

Символи мають велике значення у житті людей. Саме за допомогою символів люди спілкуються, взаємодіють.

До основних політичних символів належать конституції, прапори, емблеми, свята, окремі знаки.

3. Категоріальний апарат політичної психології.

Хоча категоріальний апарат політичної психології перебуває ще в стадії розробки, до основних її понять належать: мотиви, потреби, інтереси індивіда та групи; політико-психологічні установи, настрої, політичні звички, традиції, політична воля, мужність, рішучість (або, навпаки, їх відсутність); політична поведінка і реакція індивіда, еліти, соціальної групи, натовпу, спільноти тощо. У концептуальній схемі політичної психології ключове значення мають також поняття особистості, політичної соціалізації, переконань, свідомості і самосвідомості, політико-психологічний простір поведінки, психологічна модель “панування – підкорення” т. ін.

Політична психологія акумулює і вносить до політичної науки систематизоване знання про закономірності та особливості взаємодії людської психіки зі світом політичного буття, вона вивчає саме “людський вимір” політики: особливості і стереотипне сприйняття політичних подій, засвоєння політичних цінностей, настрої широких мас, і т. ін.

Таким чином, політична психологія досліджує, як політичні фактори впливають на особистість людини, її психологічні характеристики, на сприйняття людьми політики з точки зору психології.

4. Методи політичної психології.

У політичній психології використовують такі методи досліджень: спостереження, соціологічні опитування, тестування, моделювання по­літичних ситуацій, психосемантичний аналіз, експертна оцінка, створення психологічних портретів, аналіз біографій політичних діячів та ін. Більшість перелічених методів дослідження політична психологія запозичила із соціального, клінічного, когнітивного та інших напрямків психології.

Розглянемо особливості найпоширеніших методів досліджень.

Спостереження — один з основних емпіричних методів психологічних досліджень. У політичній психології — це спеціальне, систематичне і цілеспрямоване спостереження за політичною поведінкою, діями, процесами з метою з'ясування їх сенсу, змісту, мети і спрямованості.

Соціологічні опитування — це метод, який часто використовують для збирання первинної вербальної інформації про явища індивідуаль­ної і суспільної свідомості, об'єктивні факти і процеси. Цей метод ши­роко використовують також у соціологічних, психологічних, економіч­них, демографічних, політологічних, педагогічних та інших дослідженнях. Оскільки в політичних процесах часто задіяно багато особистостей, то завдяки цьому методу вдається визначати психолого-політичні стани, орієнтації, прогнозувати поведінку значної кількості людей, окремих соціальних, демографічних груп, класів тощо. У політичній психології велике значення мають багаторазові соціологічні опитування (па­нельні), за допомогою яких можна простежити динаміку політичних явищ і процесів. Для оперативного вивчення громадської думки засто­совують так звані зондажні опитування (опитування-блискавки, опиту-вання-голосування). Найпоширеніші анкетні соціологічні опитування: поштові, друкування анкет у засобах масової інформації, телетайпні. Технологію опитувань політична психологія запозичила в соціології.

Взагалі різні феномени масової політичної поведінки потребують не тільки проведення масових опитувань різних груп населення, а й аналіз статистичних даних, проведення сфокусованих інтерв’ю та методу фокусу груп. Так, підготовка передвиборних кампаній в останні роки породила широкий попит на складання так званого паспорту округу. Політичні соціологи і психологи проводять аналіз статистичних даних конкретного виборчого округу з послідовним описом основних психологічних та соціологічних типів виборця. При наявності результатів моніторингових досліджень в окрузі на протязі кількох років така робота дає дуже точні результати. Політик отримує детальне уявлення як про глибинні та малорухомі установи своїх виборців, так і про ситуативні зміни в їх настроях.

Тестування — метод психологічної діагностики за допомогою за­здалегідь заготовлених стандартизованих запитань та завдань (тестів). У політичній психології завдяки тестуванню можна виявити відмінності у політичних поглядах окремих політиків, між різними явищами, визна­чити рівень політичної культури, грамотності людини, наявність у неї певних навичок, знань, особистісних характеристик.

Моделювання політичних ситуацій — дослідження політико-пси-хологічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних (насамперед математичних) моделей. Під моделлю тут розу­міють систему об'єктів і знаків, які відтворюють окремі істотні власти­вості системи-оригіналу. У такий спосіб можна змоделювати прогнозо­ваний мітинг, дискусію, партійні збори, виборчу кампанію тощо.

Психосемантичний аналіз. Грунтується на психосемантиці — галузі психології, що вивчає генезис, будову і функціонування індиві­дуальної системи значень в індивідуальній свідомості (образи, симво­ли, символічні дії).

Хоча дослідження різних форм масової поведінки за своєю технікою найближче до соціологічних методів, але їх зміст диктує використання ряду методик, адекватних психологічним феноменам, що вивчаються. Звідси і відбір таких дослідницьких процедур, як проективні методики (наприклад, метод незакінчених речень), метод асоціації, семантичний метод і т. ін.

Указані підходи дають добрі результати при вивченні електоральної поведінки, масових політичних орієнтацій, цінностей, політичної культури. Але ці політико-психологічні феномени підкорюються аналізу і використанню інших методів. Так, наприклад, психобіографічний метод дозволяє не тільки виявити вплив окремих характеристик особистостей політиків на конкретні події, але й бачити в окремих політиках модель певного типу політичної культури. Так, у працях Б. Глед про американського політика Ч. Х’юза показано, що після Першої світової війни він був лише виразником пануючого в американській еліті ізоляціоністського настрою.

Вивчення феноменів політичного мислення та політичної свідомості ведеться в політичній психології переважно методами соціальної психології, головним чином її когнітивістського напрямку. Перш за все, об’єктом дослідження стають різні тексти, які обробляються за допомогою контент-аналізу різних модифікацій. Наприклад, у праці Д. Уінтера із співавторами контент-аналізу піддалися тексти виступів Дж. Буша і М. Горбачова для вияву ряду когнітивних характеристик цих політиків. Серед компонентів політичного мислення були переконання, понятійна складність, методи досліджень та деякі інші особливості, перш за все спонтанні (що не були написані раніше) тексти, проаналізовані через їх порівняння з аналогічними кількісними характеристиками 148 вищих політичних керівників з різних країн, культур та періодів. Таким чином, поряд з чисто якісними особливостями, метод контент-аналізу дозволяє використовувати і кількісні параметри, які дають більш об’єктивні результати.

Для вивчення політичного менталітету тих груп, що мають артикульовані політичні цінності, існує метод будування семантичного простору цих цінностей. Російський психолог В. Петренко проаналізував політичні штампи і кліше в лексиці нових російських партій. Матеріалом аналізу стали промови відомих політиків, партійні документи. Дані цього дослідження дозволили збудувати багатовимірну типологію створення політичних активістів.

Дослідження особистості у політичному процесі розпочалися ще у 30-ті рр. ХХ ст. і проводилися здебільшого за такими методиками, які дозволяють проникати до непритомної, емоційної галузі особистості, розкривати глибинні мотиви політичної поведінки. В одній із перших політико-психологічних робіт Г. Лассвела матеріалом для вивчення політиків стали їх медичні карти в одному з елітних санаторіїв, де їх лікували від неврозів, алкоголізму тощо.

Сучасні політичні психоаналітики продовжують традицію якісного вивчення особистості політика, створюючи психологічні профілі представників даної професії.

Поряд з цим у політичній психології широко використовуються методи дистанційного аналізу у випадках, коли об’єкт не доступний досліднику. У цих випадках вивчаються не тільки тексти їх виступів, але й відеозаписи, мемуари про них та інші прямі й непрямі джерела даних про особистість у політиці.

Іноді використовують і метод експертних оцінок, який дозволяє оцінити окремі якості особистості, дати прогноз її поведінки. В арсеналі дослідницьких процедур політичної психології постійне місце займає і метод експерименту. Частіше проводять лабораторний, але використовується і природний експеримент. Так, в результаті експериментальної перевірки отримали підтвердження важливі теоретичні положення про закономірності поведінки в політиці. Тверські і Канеман довели, що людині притаманно запобігати високого ступеня ризику.

Знамениті експерименти Мілгрема показали, що у випадку, коли є деякий авторитет у вигляді експериментатора, ті, кого досліджують, готові йти навіть на непотрібну в умовах експерименту жорстокість, знімаючи з себе відповідальність за результати своїх вчинків. Недавні експерименти Ласка і Джадда виявили схильність експертів давати більш крайні оцінки кандидатів, ніж це роблять нефахівці. Звичайні громадяни, оцінюючи політиків, керуються не стільки знаннями про те, що і як ті робили у політиці, а виключно враженнями, отриманими напередодні виборів.

Слід позначити, що, крім особисто дослідницьких процедур, в політичній психології використовуються і широкий набір методів, які, корегуючи, впливають на політичну поведінку, свідомість та непритомні структури особистості. Практика політичного консультування включає психодіагностику політичного діяча, аналіз і корекцію його публічного іміджу, розробку стратегії взаємодій як з широкою публікою, так і з особистими однодумцями та апаратом. Така робота політичного психолога передбачає використання методів тренінгу, участі в діяльності та “паблік рілейшнз”, розробку рекомендацій з ефективної політичної комунікації.

Як правило, чим складніші політична дія, процес, явище, тим більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психологія.

Нарешті, можна виокремити основні особливості політичної психології як науково-прикладної дисципліни. По-перше, вивчати та аналізувати політичну психологію можна з урахуванням формування політичної психології в процесі безпосередньої суспільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взаємодії між собою, з різними суб’єктами, інститутами влади. По-друге, враховуючи віддзеркалення політичних подій і процесів, яке має фактично поверховий характер, політичну психологію не можна сприймати спрощено, однозначно, без відповідного осмислення. По-третє, у зв’язку з тим, що у відносинах між суб’єктами політики домінують не раціональні, а чуттєві, емоційні елементи свідомості, політичні процеси важко спрогнозувати, передбачити їх соціальне значення. В-четвертих, переважній більшості суб’єктів політики властива швидка і чутлива реакція на зміну політичних умов, політичної ситуації. П’ята особливість політичної психології полягає в тому, що політичний процес взагалі неможливо уявити без боротьби ідеологій, їх неоднозначного впливу на людей, на формування та існування самої політичної психології. Нарешті, політичні процеси і події завжди детерміновані в часі, тому що це є відображення майбутніх не перпспективних інтересів і потреб людей, а насамперед сьогоденних, поточних.

Політична психологія має і різні форми виявлення, серед яких – політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля, відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи, звички, навички, традиції, переконання, чутки і т. ін. Завдяки результатам вивчення перелічених та багатьох інших форм виявлення політичної психології, що реально спонукають людей до політичної діяльності, політична наука збагачується знаннями про політичну поведінку як окремої людини, так і різних соціальних угрупувань (соціальних груп, класів, спільнот тощо), отримує можливість визначити індивідуальну відповідальність як окремого громадянина, так і групи політичних діячів за становище, що склалося в суспільстві. Оскільки політику творять конкретні люди з властивими їм рисами, остільки необхідно враховувати, що дії та вчинки людей безпосередньо пов’язані з їх психологічними особливостями, які і вивчає політична психологія, щоб надати практичні поради щодо попередження чи подолання різних небажаних для суспільства проявів поведінки людей у політиці.

Як правило, що складніші політична дія, процес, явище, то більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психо­логія.

Дата добавления: 2015-05-23