Особистість в політичній психології 2 страница

У сучасній політології досить поширена деталізована типологія політичної культури, запропонована відомим польським політологом Є. Вятром в 70-х роках ХХ ст. у книзі “Соціологія політичних відношень”. Його типологія базується на аналізі суспільно-політичних формацій і відповідних їм політичних систем. Є. Вятр виділяє три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Традиційному типу політичної культури відповідає рабовласницький і феодальний лад. Йому притаманні ідеї священного характеру влади, традиційні норми регулювання прав влади і громадянина за твердженням “так було завжди”, незмінність основних норм функціонування політичної системи. Цей тип політичної культури має три різновиди: 1) племінна культура зі значною владою народного віча і обмеженою владою вождя; 2) теократична культура, де володар обожнюється, а його влада обумовлюється релігійними канонами; 3) деспо-тична культура, в якій влада визнається підданими абсолютною і нічим не обмеженою. Є. Вятр для добуржуазної епохи вводить також інший тип політичної культури – станову демократію, де більшість населення повністю відокремлена від влади і позбавлена усіх особистих прав, а останні існують лише для привілейованої меншості. Різновидами політичної культури станової демократії є патриціанська культура (помісі культур давньої Греції і республіканського Риму) і дворянська культура (пізнє середньовіччя у Польщі, Росії, Англії).

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох різновидах: консервативно-ліберальна, яка визнає громадянські права і свободи як цінності, але заперечує соціальні реформи; ліберально-демократична, де основні цінності буржуазної демократії поєднуються з державною практикою соціальних реформ.

Масова політична культура буржуазного суспільства протягом ХХ ст. породила автократичний тип буржуазної політичної культури з його мілітаристськими і фашистськими різновидами: авторитарну і тоталітарну політичні культури, які базуються на скасуванні демократичних прав і свобод громадян і визнанні сильної неконтрольованої влади. Авторитарна політична культура не передбачає активних політичних дій народних мас і вимагає лише їх пасивного послуху. Тоталітарна політична культура, притаманна фашистським і напівфашистським політичним режимам влади, поєднує культ сильного лідера і влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті, але відповідно лише до принципів, встановлених лідером.

Слід зазначити, в сучасній політології визнано, що політичні режими, які існували в країнах світової системи соціалізму, є різновидами тоталітаризму. Це означає, що політична культура соціалістичної демократії у типології Є. Вятра теж є різновидом тоталітарного типу політичної культури.

Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур: класових, етнічних, професійних, релігійних, освітніх, регіональних тощо. Політична субкультура – це сукупність політичних орієнтацій, які значно відрізняються від культурних орієнтацій, домінуючих у суспільстві. Кожна політична субкультура містить в собі і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє цю субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями в стані суспільних груп в економічній і соціальній структурах суспільства, відмінностями з етнічних, расових, релігійних та інших ознак. У деяких випадках відмінності субкультур від загальної політичної культури суспільства не мають принципового характеру, вони інтегруються в неї. В інших випадках субкультури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Таким чином, в кожному суспільстві одночасно можуть існувати кілька політичних культур: загальна політична культура, субкультури, контркультура. Такий плюралізм політичної культури суспільства містить у собі загрозу дестабілізації політичної системи завдяки втраті спільних ідеалів і цілей, руйнуванню звичних уявлень, утворенню в переломні періоди суспільного розвитку розриву між політичною культурою старшого й молодшого поколінь.

Основною особливістю політичної культури сучасного українського суспільства є зародження багатьох субкультур – певних політичних орієнтацій більшості людей в межах існуючої політичної культури. За умов соціальної і політичної диференціації суспільства вони ще не досить стабільні для того, щоб позитивно впливати на процес стабілізації політичної культури суспільства в цілому. Звідси їх конфронтаційний характер, який накладає відбиток на всю гаму політичних відносин в Україні.

Тому однією з найважливіших завдань політичного розвитку нашого суспільства є розвинення і вдосконалення політичної культури в цілому і кожного з її елементів зокрема.

Вплив політичної культури на діяльність суб’єктів політики конкретно проявляється через функції, що вона виконує.

Функція ідентифікації полягає у вираженні і реалізації соціальних інтересів громадян, в усвідомленні ними своєї групової приналежності і визначенні прийнятних для себе способів участі у захисті корінних інтересів соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві.

Функція орієнтації знаходить свій вияв у прагненні людини до змістовного відображення політичних явищ і реалій, розумінню власних можливостей при реалізації прав і свобод в конкретній політичній системі.

Функція адаптації виявляє потребу індивіда в пристосуванні до мінливого політичного середовища, умов реалізації його політичних прав і владних повноважень.

Функція соціалізації сприяє набуттю людиною навичок і властивостей, які дозволяють їй реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права і інтереси.

Функція інтеграції спрямована на забезпечення різним групам громадян умов і можливостей співіснування в межах конкретної політичної системи, а також збереження цілісності держави та її відносин із суспільством.

Функція комунікації виявляється в забезпеченні взаємодії всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів, мислення і поведінки, забезпечує спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Нормативно-регулююча функція полягає у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки.

Функція пізнання спрямована на формування у громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань.

Прогностична функція полягає в тому, що на основі знання особливостей політичного життя і діяльності різних соціальних спільнот можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.

Деякі функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаково. Так, в періоди кризи в перехідних суспільствах знижується комунікативна і інтегративна функції політичної культури, що в результаті веде до загострення соціальних суперечностей, втрачається довіра до органів державної влади.

3. Ідеологічні уявлення та політичні орієнтації особистості.

Кожне суспільство характеризується властивою лише йому систе­мою та ієрархією цінностей, які не лише зумовлюють життя окремої людини, а й спроможні трансформувати розрізнене населення в народ з усіма розвиненими ознаками цивілізованості.

Цінності — це життєво значущі предмети, природні утворення і про­дукти людської діяльності. Розрізняють два види цінностей: пов'язані з вітальними потребами (насамперед забезпечення біологічного, фізич­ного життя); пов'язані з вищими, духовними потребами.

Цінності також поділяються на такі, що офіційно санкціонуються і культивуються за рахунок і за допомогою тієї системи засобів, які є в розпорядженні держави, і такі, що існують незалежно від офіційно про­пагованих, тобто на рівні буденної свідомості.

Нинішній стан ціннісного світу, зокрема, українського загалу надто неоднозначний, складний і багато в чому суперечливий. Він характери­зується, з одного боку, кризою старої ідеології, крахом застарілих цін­ностей, масовою відмовою від радянських символів, а з другого — перегрупуванням носіїв цієї ідеології. Замість монолітної, гомогенної культури, яка домінувала раніше, виникає багато співіснуючих куль­урно-ціннісних світів, різноманітних ціннісних систем. Тобто в українському соціумі немає нині ціннісного консенсусу, а навпаки, ціннісне поле надто розмаїте, тут відбувається складна "гра" корпоративних, групових інтересів.

У таких умовах дослідження проблеми формування та прояву цін­нісних орієнтацій громадян, особливо в нестабільних, перехідних суспільствах, видається надзвичайно актуальним як у науковому, так і в практичному, прикладному аспекті.

Вибір кожною окремою людиною позиції і відповідної лінії пове­дінки у суспільно-політичному житті залежить від загальної та політич­ної орієнтації. У свою чергу, політична орієнтація — це уявлення лю­дини про відповідну її потребам мету політичної діяльності, а також про засоби досягнення мети.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні зацікавлені в ній і бе­руть активну участь у її практичній реалізації, другі індиферентні до політики, треті взагалі байдужі до політики, зовсім не цікавляться нею.

Інтерес, безпосереднє ставлення людини до політики зумовлені ба­гатьма факторами (вік, стать, соціальний, сімейний стан, кланові, націо­нальні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Загалом можна погодитися з такою типологією політичних ролей:

• рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);

• рядові члени суспільства, що побічно включені в політичну практику як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

• громадяни, які входять до виборного органу, а також є активними членами певної політичної організації;

• громадський, політичний діяч, що досить активно займається практичною політичною діяльністю;

• професійний політик (для якого політична діяльність є домінуючою у житті);

• політичний лідер як остання інстанція (загальнодержавний, загальнонаціональний лідер).

Беручи участь у політиці, людина переважно керується двома мо­тивами: альтруїстичним (удосконалити суспільне життя усіх, зробити його кращим); егоїстичним (здобути владу, популярність, розбагатіти). Більшість політиків демонструють перше і намагаються приховати друге, особливо на початку політичної діяльності.

Мотиви детермінують, визначають мету і програму політичної діяльності. І мета, і програма також можуть бути помітно вираженими альтруїстичними або егоїстичними.

Мотивувальним фактором політичної діяльності є потреба або по­треби у самовираженні, самореалізації, визнанні, свободі, самозабезпеченні, владі, звеличенні та ін. Як правило, потреби тісно взаємопов'язані, взаємозалежні. Щоб зрозуміти справжню мету політичної діяльності будь-якого суб'єкта політики, передбачити її результат, потрібно уважно проаналізувати характер і особливості потреб, які спонукали його до такої діяльності.

Політична орієнтація, як уже зазначалося, є складним соціально-психологічним утворенням. З одного боку, маємо певні словесно оформлені ідеї та цінності, а з іншого — несвідомі або не зовсім усвідомлені мотиви і переваги, які людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація зумовлює політичний вибір. Робити вибір важко, оскільки він залежить не лише від сформованості особи, рівня її соціалізації, політичної культури, а й від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства.

Вибір може бути груповим та індивідуальним. Перший часто ро­биться автоматично, під впливом групи, особливо на етапі ранньої соціалізації особи в разі її низької політичної культури, другий властивий для людини з високим рівнем соціально-психологічного, духовного роз­витку громадсько-політичної активності.

Груповий вибір, як і групові політичні орієнтації, їх швидка зміна найчастіше спостерігаються в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування.

Вибір орієнтації далеко не завжди є визначеним і остаточним. Це ди­намічний процес, який часто супроводжується сумнівами або пов'яза­ний з цілковитою дезорієнтацією.

Загалом виокремлюють чотири основних підходи до детермінації політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуально-психологічний.

Ситуаційний підхід базується на тому, що будь-яка політична орієн­тація є не що інше, як реакція на конкретно-історичну ситуацію.

Соціологічний підхід спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до тих со­ціально-політичних обставин, ситуації, що склалися в суспільстві, в яких перебувають конкретні соціальні групи або окремі особистості.

Маніпулятивний підхід, як правило, обґрунтовують тим, що люди нібито роблять відповідний вибір у результаті їх психолого-політичної "обробки" ззовні, впливу на них, а то і просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації і технології як засіб своєрідного психологічного політичного впливу.

В умовах інтенсивного розвитку, вдосконалення засобів масової інформації, підвищення ролі засобів зв'язку з громадськістю у політич­ному житті людей маніпулятивний підхід відіграє неабияку роль у виборі та формуванні громадської думки взагалі, особливо у нестабільних суспільствах з недостатньо розвиненими демократичними засадами.

Індивідуально-психологічний підхід грунтується на тому, що в основі вибору лежать особистісні психологічні якості, риси. Саме вони — вроджені чи набуті — впливають передусім на вибір людини, на сус­пільно-політичну позицію особи загалом. Вперше цю думку висловив основоположник неофрейдизму Т. Адорно, який обстоював ідею "ав­торитарної особистості". Так, на основі досліджень він дійшов виснов­ку, що авторитарну особу вирізняють серед інших не лише відповідні соціально-політичні чи етнонаціональні орієнтації та установки, а й ха­рактерологічні особистісні риси та якості. Такій особистості, що цілком логічно, він протиставляв демократичну, або ліберальну, особистість.

Частково проблема індивідуально-психологічного підходу у політич­ному виборі була розроблена також не менш відомим представником неофрейдизму Е. Фроммом, соціальними психологами, політологами, спеціалістами інших галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не одноразова, одномоментна дія. Фактично такий вибір людина робить постійно, дещо його змінюючи, коригуючи. Крім того, такий вибір може бути стабільно-еволюційним або дискретним, коли індивід втрачає здатність вибору або різко змінює його під впливом певних соціально-економічних суспільних умов чи особистих психологічних змін.

У процесі вибору індивід певною мірою ідентифікує себе з окре­мою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, склада­ються в результаті макрогрупової, або "середовищної", ідентифікації. Наприклад, людина може ідентифікувати себе з великими власниками, бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації спостерігаються внаслідок відповідної психологічної близькості до тієї групи, якій людина симпатизує, до якої ставиться прихильно.

Характерними проявами згаданих групових психологічних іденти­фікацій є ідентифікації на національній основі, оскільки перш ніж виз­нати себе представником будь-якої соціальної групи людина відчуває себе представником певної національності — українцем, росіянином, поляком та ін. Звідси і виявляється, що, скажімо, національна чи націо-нал-державна орієнтація відображає відповідну систему політичних уподобань і переваг. Головним рушієм такої орієнтації є прагнення націй, етносів до незалежності, загроза незалежності (реальна чи по­зірна), міжнаціональні конфлікти, культурна експансія, імміграційні процеси націй та ін.

Політичний вибір, як і будь-який інший, здійснюється на основі пев­них цінностей. Зустрічаються люди, які роблять такий вибір під впли­вом, скажімо, цінностей певної релігії, соціальної групи.

Вибір може бути і суто прагматичним, в основу якого покладені вузькоособистісні цілі та інтереси, а для багатьох людей — і вузько-егоїстичні.

4. Установки та політична поведінка.

Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб'єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь — це втягнений (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь роз­глядається як участь громадян у певних справах держави.

Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини по­літичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість лю­дей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина нама­гається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального ре­зультату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.

Адепти теорії так званої мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від по­літичної соціалізації.

Представники так званої психологічної школи вважають, що домі­нуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки люди­ни. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив установок осо­би та її поведінки, конкретних дій.

На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від кон­кретних психологічних характеристик особистості, її соціального стату­су, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу.

Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і ко­лективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітим­ну і нелегітимну.

Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демо­кратичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.

Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Тому необхідно визначити психологічні особливості взаємозв'язку особи і політики.

Соціальні, політичні науки розглядають особу як соціальний індивід, свого роду первинний, неподільний елемент політичної системи, як ок­рему людину, що має політичні права і свободи і несе персональну відповідальність за акти своєї поведінки у політичній сфері.

Психіка і поведінка людини є продуктами біологічних і соціальних процесів. Ми поділяємо погляд, що в переважній більшості сучасних суспільств люди вибирають ті мотиви і цінності, мету і засоби, ту лінію поведінки, якими вони керуються саме в суспільно-політичному житті.

Особа є об'єктом і суб'єктом політики водночас. З одного боку, навіть усупереч бажанню, тією чи іншою мірою людина перебуває під впливом політики, політичних процесів, а з іншого — як носій певних політичних якостей людина залучається в конкретний політичний про­цес як представник держави, нації, народу, соціальної групи.

Кожній людині властиве індивідуальне ставлення до політики; її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціально-культурних, політико-правових умов. Так, малоосвічена, з низькою політичною культурою людина найчастіше є простим об'єктом політичного впливу, маніпулювання з боку інших; у суспільствах з високорозвиненими демократичними засадами і нормами безпосередню участь у політичних процесах беруть значно більше людей, ніж у суспільствах з низьким рівнем демократії.

Реальним учасником політичного життя людину робить її політич­на соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного "Я" як за рахунок засвоєння по­літичного досвіду, практики своїх попередників, так і саморозвитку, самореалізації.

Виокремлюють два основних періоди політичної соціалізації людини. Перший охоплює дитячі та юнацькі роки, другий — активне доросле життя і діяльність.

Політична соціалізація зумовлена конкретно-історичними умовами суспільства, характером політичного життя.

Існують такі форми політичної участі людини у політичному житті суспільства:

• узгодження свого життя, діяльності з органами влади відповідно до основних конституційно-правових норм;

• участь у виборчих кампаніях, референдумах, формуванні представницьких органів різних рівнів — від місцевих до центральних;

• участь у демонстраціях, мітингах, пікетуваннях, інших масових політичних акціях;

• участь у діяльності політичних партій, громадських об'єднань, в інших організованих формах політичного процесу;

• безпосередня політична діяльність у формах і на посадах, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, депутатського корпусу тощо;

• політична діяльність, яка фактично є для людини основним заняттям, джерелом її існування. Це державні діячі, лідери політичних партій, об'єднань, теоретики-ідеологи та ін.

Своєрідність і особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників, су­б'єктів. У свою чергу, політична діяльність визначається власне приро­дою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб'єктами політики, які мають не лише однакові, а й протилежні запити й інтереси, судження і напрямки активності.

У сукупності політична поведінка різних суб'єктів є тією взаємодією, яку називають політичними відносинами.

Політичні відносини мають відповідні особливості і характеристики. Вони виникають та існують за активної участі свідомості і проявляються у відповідних вчинках, процесах. При цьому розрізняють дві форми існування політичних відносин: політичну діяльність і політичну організацію. Якщо в політичній діяльності відбивається динамізм по­літичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників по­літичного процесу, то політична організація відображає відповідну структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі відпо­відних норм і правил. Останній аспект політики часто ще називають інституціональним.

Політична участь не тільки забезпечує реалізацію інтересів і за­питів громадянина в процесі політичної діяльності, а водночас, як уже зазначалося, є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч неодмін­но вступає у певні контакти, відносини з державою, владою, іншими політиками, засвоює ідеологію, бере участь у політиці. Ці відносини ба­гато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх суть, особли­вості функціонування, володіє прийомами або технологіями політичної діяльності. Скажімо, необхідно добре усвідомити, що таке держава, коли і як вона виникає, які її функції. Те саме стосується і політичних ре­жимів, оскільки політикові доводиться жити і діяти не взагалі, а в умо­вах існування конкретного політичного режиму, політичних партій, гро­мадських об'єднань, інших суб'єктів політики.

Нині до політики в широкому розумінні залучена переважна біль­шість пересічних громадян України, що засвідчує їх небайдуже ставлен­ня до того, що відбувається в державі. Так, останнім часом в Україні спостерігається досить висока активність громадян під час виборчих кампаній, опитувань громадської думки, інших суспільно-політичних акцій, що є ознакою демократичного розвитку суспільства.

Становлення України як суверенної, соборної, демократичної дер­жави — процес складний, довготривалий і далеко неоднозначний. Кар­динальні зміни відбуваються в усіх без винятку сферах життя нашого суспільства, але найпомітніші з них ті, що стосуються свідомості грома­дян, їхньої життєвої позиції, участі у державотворчих процесах.

Такі позитивні кроки багато в чому зумовлені розвитком соціально-політичних процесів, формуванням нової генерації політичних, держав­них, господарських діячів, підвищенням соціальної активності якомога більшої кількості наших співвітчизників. Інакше кажучи, нині потрібні люди не лише небайдужі до того, що відбувається в державі, потрібні активні учасники конструктивних економічних, політичних, духовних процесів, люди, які певною мірою володіють політичними технологіями.

Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий.

Для закритого типу політичної поведінки характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяль­ністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (від­сутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя про­ходить мимо неї. Участь у політичній діяльності залежить також від ма­теріальних, соціально-культурних і політико-правових умов, що існують у суспільстві. Політична бездіяльність — складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини.

Для другого типу політичної поведінки — відкритого — властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно пси­хологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.

Важливого значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже, й політиків. Загалом психологи виокремлюють три форми виявлення активності лю­дини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класи­фікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в по­літиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів: самозбережен­ня, жорстокість, агресія, насилля, солідарність та ін.

Коли говорять про політичні навички, то мають на увазі певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприк­лад, гальмують діяльність політика в нових умовах. Втім, будь-яка по­літична система вкрай зацікавлена, щоб населення, пересічні громадя­ни, а не лише професійні політики мали певні політичні навички.

Основною ознакою розумової поведінки є цілеспрямованість. її за­безпечують за рахунок усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.

Механізм політичної поведінки неоднозначний і складний. Незалеж­но від власного бажання кожен політик тією чи іншою мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

• об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується в діяльності політиків —лідерів політичних партій, об'єднань;

• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;

• захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша, експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;

• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;

• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіють словом і пером.

Політичний процес охоплює загалом такі види діяльності, як політич­на участь і політичне функціонування.

Політична участь насамперед має на меті формування у процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функ­ціонування — це професійна політична діяльність, мета якої — розро­бити правові норми, управляти різними політичними інститутами.

Політик як такий не існує поза політичною діяльністю. Політична ді­яльність — складова людської діяльності, специфічна особливість якої полягає в спрямованості на реалізацію політичних інтересів суб'єктів політики і насамперед на завоювання, утримання та реа­лізацію влади.

До структури політичної діяльності входять її об'єкти і суб'єкти. Об'єктом є політична влада, політико-владні структури, суб'єктом — політичні партії, рухи, об'єднання, політики, громадські, державні діячі таін.

На характер, особливості політичної діяльності впливають об'єктивні та суб'єктивні детермінанти. До об'єктивних належать запити, по­треби, інтереси, до суб'єктивних — політична культура, політична свідомість суб'єктів політичного процесу.

Виокремлюють політичну діяльність теоретичну і практичну. Перша — законотворча, ідеологічна, соціологічна, науково-організа­ційна, методична. Друга — урядова, депутатська, робота в органах міс­цевого самоврядування, політичних партіях, суспільно-політичних ру­хах, об'єднаннях, участь у референдумах, виборах, мітингах, опитуван­нях громадської думки, маршах протесту тощо.

Політичну діяльність здійснюють на громадських або професійних засадах.

Політичною діяльністю на громадських засадах вважають таку діяльність, за яку той, хто займається нею, не отримує матеріальної чи іншої винагороди, до того ж виконує її поза основною професійною діяльністю.

До політичної діяльності на професійних засадах зараховують де­путатську діяльність, роботу на посадах і в робочих апаратах політич­них партій, громадсько-політичних об'єднань тощо. Така діяльність найчастіше пов'язана з матеріальною винагородою.

Дата добавления: 2015-05-23