Історія розвитку політико-психологічних знань

Тема2.

1. Становлення та основні етапи розвитку політичної психології

Як явище політична психологія (ПП) з`явилася з виникненням політичного життя. Фактично ПП виокремилася в науку з політології лише у 60-ті роки ХХ століття. Однією з причин цього було те, що політичні партії, організації, об`єднання змушені були шукати нові методи ефективного управління учасниками політичного процесу.

Формування ПП як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т.Гоббс, Дж.Локк, Г.Спенсер, А.Сміт, Т.Петерсон. Дослідження проблем співвідношення особи і влади, місця людини в політиці знаходимо у працях Платона, Арістотеля, Сенеки, Гегеля та інших мислителів минулого. Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження ПП свого часу запозичила в соціології та соціальної психології. Більш менш єдиного, усталеного визначення поняття ПП не існує.

Найчастіше ПП трактується як наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політики. При цьому її об`єктивно вважають відносно самостійною складовою системи політичних наук. Найбільш загальним можна вважати таке визначення ПП: ПП – це наука, яка вивчає психологічні аспекти політичного життя. Це наука про закономірності, механізми, умови та факти прояву політики як соціально-психологічного феномену. На думку фахівців з проблем масової інформації, зв`язків із громадськістю, ПП становить інтерес тим, що може відповісти, зокрема, на такі питання: яким є політичний портрет лідера і виборця, якими мотивами може керуватися лідер, приймаючи ті чи інші рішення, тобто ПП розглядають під певним практичним кутом зору, що також дуже важливо.

Український політолог В.Бебик слушно наголошує, що ПП складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення).

Як стверджує Д.В.Ольшанський історія, теорія і практика використання політико-психологічних знань дозволяє виділити такі три основні завдання і, відповідно, функції, які вирішує і виконує ПП як наука. Першим завданням – є розуміння психологічних компонентів у політиці, осмислення ролі “людського фактору” в політичних процесах. З цим завданням пов`язана аналітична функція науки (дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичному житті, вибирати способи своїх дій). Другим завданням, яке ніби надбудовується над першим є передбачення подальшої ролі людського фактору і, в цілому, всіх психологічних аспектів політики. Його виконує прогностична функція науки: мало зрозуміти суть явища – необхідно прогнозувати його розвиток. Накінець, третім завданням, яке витікає із перших двох є модифікація, зміна явища. З ним пов`язана функція контрольно-управлінського впливу на політичну діяльність (дає змогу втілити наміри у конкретні політичні дії). Мало зрозуміти, мало спрогнозувати – потрібно ще й спрямувати розвиток у бажаному напрямку. Отже, основою ПП є власне психологія як наука про психічне відображення дійсності у процесі життєдіяльності, внутрішнього світу людини, конкретних її зв`язків із зовнішнім світом, про можливості розвитку психіки людини. З огляду на викладене вище окреслимо предмет, об`єкт і методи ПП. Предмет ПП в цілому – це політика як особлива людська діяльність, яка має власну структуру, суб`єкт і стимулюючі сили. Предметом ПП є відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються, коли вона взаємодіє з владою (М.Ф.Головатий). Таке загальне визначення предмета ПП можна дещо поглибити, деталізувати. На думку західних авторів, предметом ПП є психологічні компоненти політичної поведінки людини, дослідження і аналіз яких дає змогу застосувати психологічні знання до пояснення власне політики. З точки зору вітчизняних психологів, політика піддається спеціальному аналізу в рамках загальної концепції соціальної предметної діяльності, розробленої академіком А.Н.Леонтьєвим. Якщо розглядати внутрішню структуру, то політика як діяльність поділяється на окремі дії, а дії – на окремі операції. Діяльності в цілому відповідає мотив, діям – окремі конкретні цілі, операціям – завдання, задані в певних умовах. Відповідно всій політиці як діяльності відповідає узагальнений мотив керування людською поведінкою (його “оптимізація”). Конкретним політичним діям відповідають окремі акції різного типу, від переговорів до війн чи повстань. Суб`єктом політики як діяльності можуть виступати окремі індивіди (окремі політики), малі та великі соціальні групи, а також стихійні маси. Основними об`єктами політико-психологічних досліджень є політична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки, мотиви, що впливають на політичну поведінку, політична соціалізація, індивідуальна, групова та масова політична свідомість. Різноманіття об`єктів ПП можна помістити в три основні сфери: психологія внутрішньої політики, психологія зовнішньої політики та міжнародних відносин і воєнно-політична психологія. У ПП використовують діагностичні, прогностичні, консультаційні та корекційно-розвиваючі методи дослідження (див. загальна психологія, психодіагностика). Можна виокремити щонайменше шість основних особливостей ПП як науково-прикладної дисципліни. 1. Формування ПП у процесі безпосередньої суспільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взаємодії між собою, з різними суб`єктами, інститутами влади. Тому і вивчати, аналізувати ПП можна саме з урахуванням цих обставин. 2. Віддзеркалення політичних подій і процесів, яке має фактично поверховий характер. ПП не можна сприймати спрощено, однозначно, без відповідного осмислення. 3. Домінуюча роль чуттєвих, емоційних елементів свідомості, а не раціональних. Тому політичні процеси важко спрогнозувати, передбачити їх соціальне значення. 4. Швидка і чутлива реакція людини на зміну політичних умов, політичної ситуації. Така політична мобільність властива переважній більшості суб`єктів політики. 5. Неоднозначний вплив різних ідеологій на людей, а точніше на формування, існування ПП у процесі зіткнення, боротьби ідеологій. Без такого зіткнення політичний процес взагалі неможливо уявити. 6. Відображення не перспективних, майбутніх, а насамперед сьогогденних, поточних інтересів і потреб людей. Тому політичні процеси, події завжди детерміновані в часі. Форми виявлення ПП: – політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля; – політичні відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи; – звички, навички, традиції, вдача; – навіювання, переконання, наслідування, чутки. ПП має певні зв`язки з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подальший розвиток і перспективи. Очевидно, що ПП має багато спільного насамперед з психологією і певною мірою похідними від неї (зокрема, із загальною, педагогічною, етнопсихологією). Це пояснюється тим, що предметом дослідження психологічної науки є конкретні факти психологічної діяльності, психологічні властивості особистості (характер, темперамент, вольові якості тощо), тобто психологія вивчає факти, закономірності, механізми психіки – внутрішнього світу людини. Оскільки наукою про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, про її структуру, механізм розвитку та функціонування є соціальна психологія, то саме вона найчастіше пов`язана з ПП. Ще тісніший зв`язок ПП з політичною соціологією, оскільки її предметом є закони взаємодії всіх структур і сфер життєдіяльності суспільства з політичними, соціально-політичними портребами, інтересами, діяльністю особистостей, соціальних груп, етносів, їх організацій, рухів. З іншими науками ПП зближує певна схожість, подібність понятійних апаратів. Понятійний аппарат ПП досить близький до понятійного апарату психології, філософії, політології, соціальної психології та інших наукових дисциплін. Однак вона має і суто специфічні поняття, особливість яких зумовлена інтелектуально-почуттєвими якостям и. Саме почуттєве сприйняття людиною політичної ситуації призводить до того, що в історії політики і політичної діяльності існує так багато логічно незрозумілих політичних дій.

Передумови виникнення.

Американський психолог С. Хоффман справедливо помітив, що не вся психологія присвячена політиці, але уся політика психологічна. І він має рацію: оскільки політику "роблять" живі люди, то їх психологія неминуче накладає свою печать на все політичне життя суспільства.

Задовго до виникнення політичної психології інтерес до її проблем проявляли майже усі авторитетні передставники психологічної науки.

3. Фрейд, на думку деяких його послідовників, вважається "творцем сучасної соціальної науки", а сам же він претендував на розробку "психології народів, яка вела безпосередньо до походження найважливіших культурних установок, державних порядків, моральності, релігії.".

А. Адлер запропонував концепцію психології влади, яка досі зберігає свій вплив в політичній думці на заході.

Б. Скіннер розробив теорію "Запрограмованої культури" як нової форми суспільства і держави.

А. Маслоу написав роботу про спосіб формування політичної структури влади на основі принципів гуманістичної психології.

Г. Айзенк був заклопотаний пошуком психологічних передумов різноманітних політичних орієнтації громадян.

Етологічна течія в психології (К. Лоренц, Д. Моріс та ін.), що бурхливо проявило себе в розпал "холодної війни", відбивало запити політики того часу, пояснюючи неминучість гонки озброєнь біологічно детермінованою схильністю людини до агресивності.

Багато американських психологів - К. Левін, Г. Мюррей, Л. Фестінгер, О. Кляйнберг, Ю. Бронфенбреннер та ін. - запрошувались в якості консультантів при вирішенні конкретних політичних питань.

Росію можна по праву назвати першою країною, де вже в XIX ст. були проведені серйозні соціально-психологічні і політико-психологічні дослідження. Не випадково Г. Спенсер і В. Вундт, визнані світові авторитети, висловлювали обурення з приводу незнання російської мови, вважаючи, що російські дослідники в деяких питаннях випередили їх. До політико-психологічних досліджень можна віднести, наприклад, вивчення поведінки солдатів при розгоні натовпу і демонстрацій (Д.Д. Безсонов), роботи з проблем масових психічних заражень і самогубств (В. Х. Кандинский, А.А. Токарский та ін.), спроби знайти психологічні основи правосвідомості (Л.І. Петражицкий, М. А. Рейснер) і багато інших.

У 1905 р. вийшла книга К. Головіна "Поза партіями. Досвід політичної психології", в якій з дивною глибиною прослідковано вплив національно-історичних і етнопсихологічних особливостей народів Франції, Німеччини і США на розвиток державності і політичного життя в цих країнах.

Віхи становлення:

Відмінність політико-психологічних концепцій психологів різних часів від сучасної політичної психології полягає головним чином в тому, що перші зазвичай не були орієнтовані на практику. Ось лише деякі віхи на шляху її становлення:

початок 40-х рр. - перші соціально-психологічні дослідження поведінки виборців (дослідження виборців почалися в 30-х рр., але вони носили чисто соціологічний характер).

1942 р. - перше практично орієнтоване, проведене за замовленням уряду США дослідження особи політичного діяча. Це був психологічний аналіз особи Гітлера, що розробив психіатр У. Лангер.

1959 р. - публікація книги "Політична соціалізація" Г. Хаймена, що стала теоретичною основою одного з розділів політичної психології;

1967 р. - дослідження масових антиурядових виступів студентів в США, проведене в національному масштабі;

1966 р. - початок пошуків психологічних методів вирішення політичних конфліктів;

1968 р. - створення першої кафедри політичної психології у Йєльскому університеті. Цей рік можна умовно вважати роком народження політичної психології як самостійної наукової дисципліни;

1973 р. - видання першої фундаментальної праці "Керівництво з політичної психології" під редакцією Дж.Н. Кнутсон;

1978 р. - створення в США Міжнародного суспільства політичної психології;

1979 р. - Кемп-девідські угоди між лідерами Египту Садатом і Ізраїля - Бегіном. У їх підготовці активну участь брали американські психологи.

У Радянському Союзі, коли навіть соціальна психологія довгий час розглядалась як "буржуазна" наука, для виникнення політичної психології не було ніяких умов. Усі її можливі проблеми безапеляційно вирішувалися з позицій партійних догм. Лише у 1980 р. словосполучення "політична психологія" уперше з'явилося на сторінках професійних психологічних і політичних видань.

Відтоді в Інституті психології РАН було проведено ряд досліджень, присвячених проблемам політичної соціалізації, відношенню дітей і молоді до загрози ядерної війни, політико-психологічні типології суспільства, поведінці виборців, політичній пропаганді. У 1990 р. в університеті Петербургу створена перша кафедра політичної психології.

2. Політична психологія та інші науки

Політична психологія має певні зв'язки з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подаль­ший розвиток і перспективи.

Щоб знайти спільне та виокремити особливе у психології та інших науках, слід постійно вдосконалювати наукові завдання і конкретний предмет дослідження тієї чи іншої науки.

Очевидно, що політична психологія має багато спільного насампе­ред з психологією і певною мірою похідного від неї. Це пояснюється тим, що предметом дослідження психологічної науки є конкретні фак­ти психологічної діяльності, психологічні властивості особистості (ха­рактер, темперамент, вольові якості тощо), тобто психологія вивчає фак­ти, закономірності, механізми психіки — внутрішнього світу людини.

Політичну психологію можна розглядати у контексті трьох основних груп психічних явищ: психічних процесів; психічних станів; психічних властивостей.

Оскільки наукою про закономірності становлення соціально-психо­логічної реальності, про її структуру, механізм розвитку та функціону­вання є соціальна психологія, то саме вона найтісніше пов'язана з по­літичною психологією. Ці науки багато в чому поєднують пред­мет і завдання, але найважливіше те, що обидві вони торкаються у той чи інший спосіб проблем спілкування, психології особистості, малої групи, прийняття рішень тощо.

Ефективність політики залежить безпосередньо від характеру вико­ристання філософського знання. Отже, політична психологія не може розвиватися як наукова дисципліна без урахування особливостей роз­витку такої філософської науки, як філософія політики, тим більше що предметом цієї науки є не що інше, як політична влада в усіх її формах. Оскільки остання має на меті розкрити загальні закономірності політики, визначити внутрішню логіку її розвитку, зв'язки з іншими сферами суспільного життя (економічного, духовного, соціального), то можна вважати, що філософія політики вивчає загальне, тоді як по­літична психологія — особливе, а саме — психологічні особливості політичних явищ, процесів тощо.

Політична психологія функціонує і як певна складова соціальної філософії, оскільки містить дослідження суспільства, соціальних спіль­нот і верств, соціальних дій і соціальних взаємозв'язків у суспільстві.

Проблематика політичної психології тісно пов'язана з питаннями, які досліджує соціологія — наука про суспільство. Із соціологією по­літичну психологію єднає вивчення закономірностей, які спостеріга­ються у суспільних явищах, а також поведінки окремих суб'єктів со­ціально-політичних процесів.

Ще тісніший зв'язок політичної психології з політичною соціоло­гією, оскільки її предметом є закони взаємодії всіх структур і сфер жит­тєдіяльності суспільства з політичними, соціально-політичними потре­бами, інтересами, діяльністю особистостей, соціальних груп, етносів (народів), їх організацій, рухів, інститутів.

З іншими науками політичну психологію зближує певна схожість, подібність понятійних апаратів. Так, понятійний апарат політичної пси­хології досить близький до понятійного апарата психології, філософії, політології, соціальної психології та інших наукових дисциплін. Однак він має й суто специфічні поняття, особливість яких зумовлена інтелектуаль­но-почуттєвими якостями. Саме почуттєве сприйняття людиною полі­тичної ситуації призводить до того, що в історії політики і політичної діяльності існує так багато логічно незрозумілих політичних дій.

Дата добавления: 2015-05-23