Основні форми прояву діяльності

Тема 7.

1. Політична комунікація, її функції і засоби.

Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має постійно враховувати зміну внутрішньої й зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформації, що надходить із зовні, а також від власних субсистем про розвиток системи.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність.

З погляду К. Дойча (Гарвардський університет, США), який використав під час аналізу політичної сфери загальнокіберне-ичні ідеї Н. Вінера, політична система ніколи не перебуває у стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політика та врядування досліджуються в цьому разі як процес управління та координації зусиль щодо досягнення певних цілей.

Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності політичної системи? Як вона реагує на зміну ситуації, чи не запізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, передбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на небажані зміни? Усе це — життєво важливі проблеми. Відтак необхідними та першочерговими для політичної системи є політична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.

Початок вивчення проблем політичної комунікації пов'язують з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1918). Але фундаментальні праці та, власне, термін "політична комунікація" з'явилися наприкінці 40-х років XX ст.

Виокремлення цього напряму на межі соціальних і політичних наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії та наступом нових комунікаційних систем і технологій.

Нині особливу увагу дослідники політичної сфери суспільства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв'язків влади з громадськістю. Серед них — Дж. Бенігер, Д. Бродер, Дж. Кері, Р. Ентман, М. Харгрівз, С Ліхтер, М. Мак-Люхан, Д. Мак-Квайл, В. Паттерсон, Дж. Пауелл, Ю. Габермас, Г. Почепцов, Г. Ріді, Л. Сабато, М. Шрам, Дж. Спір, 3. Вурмен, А. Улєдов, М. Власенко, С Зорько, М. Сиротич та ін.

Якість урядових рішень, передбачення та випередження залежать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через недостовірність або недостатність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відбиває її політичний досвід. Процес передавання політичної інформації, що циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами, називається політичною комунікацією.

Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв'язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комунікації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.

Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.

Ліберальні структури політичної комунікації мають демократичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про "уряд громадської думки", який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлеглими.

Комунікація життєво необхідна політичній системі. Політичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політичної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження політичної сфери суспільства.

Наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комунікацію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямованості.

У розвинених суспільствах політичні "послання" (тексти, повідомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Вони знають певні загальноприйняті "правила гри". А в суспільствах, що розвиваються, політична інформація має бути більш диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, звичайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень культурного та політичного розвитку країни.

Аналогічно можна класифікувати системи політичної комунікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що циркулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказати і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тільки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересічних громадян до урядових структур найвищого рівня.

Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід'ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості.

Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська діяльність) є діяльністю соціального суб'єкта з виробництва й розповсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб'єктів політики та спрямування їхньої діяльності.

Ця діяльність здійснюється з допомогою специфічних соціально-політичних інститутів — засобів масової інформації.

Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам масової інформації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали,

книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп'ютер тощо) засоби масової інформації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями та підлеглими громадянами.

Процес комунікації через неформальні контакти характеризується двома ступенями передавання інформації. Аудиторія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами, (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо.)

І хоча спосіб неформальних контактів політичної комунікації був найефективнішим у примітивних суспільствах, людський чинник завжди буде одним із найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.

Невід'ємною складовою формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Зрозуміло, що вони не можуть самовідтворюватися без безпосередньої реалізації комунікативним шляхом.

Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. У широкому розумінні символ — це образ, у структурі якого предметний образ і зміст постають як нерозривні частини одного цілого.

Символи можна відображати графічно — у вигляді християнського хреста, герба, прапора, серпа й молота або таких людських постатей, як дядько Сем (США), Джон Булл (Великобританія), Маріанна (Франція).

Символами держави можуть бути меч, військо, поліція, урядові будинки (Білий дім, Кремль, Єлисейський палац) тощо.

Різноманітні символи мають велике значення в житті людей. З допомогою символів вони взаємодіють одне з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регулювання соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб'єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб'єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс.

Кожен народ опановує власні національно-державні символи, які створюються упродовж тривалого часу та базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина — запроваджується політичною елітою.

Центральне місце в системі політичної символіки, яка є, по суті, субсистемою політичної системи взагалі, посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (наприклад, процес інавгурації новообраного президента в США) тощо. Останні є важливим компонентом "громадянської релігії", характерної для певного суспільства.

Завершеним і сконцентрованим втіленням ідеалів свободи і прав людини стала для американців статуя Свободи, яка є символом "американської мрії", успіхів країни необмежених можливостей.

Виразником національного духу, чинником, що сприяє формуванню національної самосвідомості, та водночас символом країни можуть бути міста. Скажімо, Київ для більшості українців — це насамперед Президент, Верховна Рада, уряд, Києво-Печерська лавра та Софійський собор.

Символічним є також вибір назви національної грошової одиниці України — гривні. У контексті того, що в той час як Україна не мала власної державності, (Московське царство перебрало на себе, власне кажучи, українську назву держави — Русь), введення назви української грошової одиниці, тотожної назві грошової одиниці Київської Русі, є глибоко символічним актом. Він немовби перекидає місток психологічного зв'язку громадян українського суспільства з пращурами, чия держава була однією з наймогутніпіих у тодішній Європі.

Громадська думка формується насамперед під впливом мас-медіа. Зрозуміло, що політична, й особливо правляча, еліта намагається переконати більшість населення у правильності своїх дій і доцільності свого перебування при владі.

У цьому контексті виокремлюють констатуючу (нейтральну) та спонукальну (яка закликає до певних дій) політичну інформацію. Спонукальна інформація, у свою чергу, може бути спрямована на активізацію ("підштовхування" до дій у певному напрямі) і дестабілізацію (руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).

Якщо подивитися на політичну інформацію з погляду засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переконання.

Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію.

Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки. Мета — змінюючи систему ціннісних орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому пропагандистами напрямі.

Політична інформація, що надходить до її споживача, може сприйматися повністю, частково (після внутрішньої "цензури") або не сприйматися взагалі.

У цьому контексті велику роль відіграє соціокультурна група, до якої належить (якщо належить) споживач інформації.

Напевно, варто назвати особливості впливу соціокультурної групи на сприйняття політичної інформації індивідом:

• особистий погляд споживача інформації перебуває під сильним впливом групи, до якої він належить або прагне належати;

• людина заохочується (або карається) за дотримання (або невиконання) групових стандартів;

• якщо думка "озвучена" в аудиторії, її важче змінити, ніж особистий погляд;

• групові дискусії та рішення сприяють послабленню внутрішнього опору певній думці;

• підтримка навіть однієї людини ослаблює тиск "групового мислення";

• найортодоксальніші прихильники групи найменш готові до сприйняття інформації, яка суперечить її нормам;

• велике значення для успішного засвоєння інформації мають форма й особливості її подання (довіра до інформатора, враження від його об'єктивності та правдивості тощо).

Окрім того, варто звернути особливу увагу на адресність політичної інформації, її "упаковку" відповідно до споживацьких стандартів різних груп населення.

Якщо інформація подається "упакованою" в стандартні кліше (ідеологічні, мовно-культурні та ін.) цієї групи, ви отримаєте значно більше шансів на успішне засвоєння цієї інформації вищезгаданою групою.

Ось тут ми вже наблизилися до формулювання певних узагальнень щодо культури політичної комунікації.

Основні принципи політичної комунікації:

• пріоритетність якостей і цінностей культури (ієрархія);

• рівні права усіх громадян на отримання інформації (демократія);

• наближеність до культури нації, етносу, конфесії, класу тощо (ідентичність);

• урахування морально-етичних норм (мораль).

Характер політичної комунікації в суспільстві, рівень її розвитку визначаються рівнем загальної та політичної культури суспільства, опосередковуються їх цінностями й нормами. Але політична комунікація як засіб існування й передавання політичної культури саме й визначає рівень політичної культури суспільства, особливості функціонування політичної сфери суспільства.

Ви побачили в останній фразі ключове слово функція? Це не випадково.

Настав час назвати основні функції політичної комунікації:

• поширення ідейно-політичних цінностей, знань, політичної інформації;

• формування політичної свідомості;

• поширення норм політичної культури, здійснення політико-культурного обміну, розвиток політичної культури суб'єктів політики (індивідів, груп, політичних структур);

• інтеграція та регулювання політичних відносин;

• підготовка та сприяння громадськості до участі в політичній діяльності.

2. Психологія політичних конфліктів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології, політології, політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт-кнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб’єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов’язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою стадією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі-шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна помилка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількістю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику старих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з’ясуванні суті соціально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення конфліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан суспільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в тих чи інших поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлумачень і лише після другої світової війни набули прикладної спря-мованості — на аналіз і розв’язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо досить велику кількість визначень, які певним чином відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політологічних словниках найпоширенішим є таке трактування конфлікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з при-чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політичного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного елементу в конфлікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту».

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього. Суб’єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соці-ального індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнародний конфлікт). Суб’єктами конфліктів можуть виступати індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структури), об’єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримі-нальних груп, які домагаються певних цілей.

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У процесі свого формування він проминув три стадії:

1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема тран-сільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах значна частина населення не схотіла визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну; натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може привести до зняття гостроти й перетворення його на неантаго-ністичний. Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, одначе вони можуть перетворитися на реальна, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою. В об’єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними відносно суб’єктів — учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди».

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об’єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин.

2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов’язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов’язаний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існуючого політичного ладу.

Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, класові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регіональні та інші відносини.

Помітне місце нині займає один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, пов’язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).

Поняття «конфлікт» використовується в політичному контексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

3. Психологія політичних маніпуляцій, міфів та насилля.

Відомо, що інтерес до міфів як до складової соціально-політичних процесів виник ще в епоху еллінізму. Уже Платон говорив про міф як про знаряддя політики, хоч античність не ставила перед міфом специфічних політичних завдань і цілей. У працях Е. Кассірера, що представляють символічний напрям, політичні міфи розглядаються як техніка “соціального управління великими масами людей за допомогою уяви”. Дослідник Ф. Кессіді, розглядаючи міф, підкреслював, що основна його функція – соціально-практична, спрямована на забезпечення єдності і цілісності колективу.

Представники політологічної інтерпретації міфів (В. Парето, Ж. Сорель, А. Вінер) вважають, що міфи – це складова частина ідеології політичної системи суспільства, засіб маніпулювання масовою міфологічною свідомістю. Як стверджує В. Г. Ібрагімова, політична міфологія є “метод і зміст ідеологічного впливу на суспільну свідомість, характеризується помилковим, мінливим тлумаченням фактів”.

Проблема природи політичного міфу та його функціонування в соціально-політичному просторі не є новою, проте досі не існує єдиної концепції механізму його впливу на мотиваційну сферу людини, що залучена до соціально-інтеграційних процесів.

Для того щоб краще зрозуміти природу політичних міфів, слід насамперед розглянути їхні функції. Міф має складну, багатогранну природу, тому може виконувати цілу низку важливих функцій як на суспільному, так і на індивідуальному рівні. Узагальнюючи існуючі наукові знання про політичні міфи, можна виокремити такі їхні основні функції на суспільному рівні:

-· соціально-організаційна, або інтегративна – політичний міф координує дії членів суспільства, дає змогу інтегрувати їх, регулюючи таким чином життєдіяльність людської спільноти;

-· пізнавальна – політичний міф виникає як спосіб пояснення й осмислення соціально-політичного світу там, де людині бракує знань;

-· об’єктивуюча – у політичних міфах віддзеркалюються уявлення, потреби, бажання, цінності, надії і сподівання як окремих персоналій, здатних впливати на соціально-політичні процеси, так і спільноти в цілому;

-· нормативна – політичний міф транслює і навіює певні задані моделі соціальної поведінки. Ця функція пов’язана з об’єктивуючою.

На рівні індивіда політичний міф виконує такі функції:

-· пізнавальна – як “чуттєвий, синкретичний, образний спосіб осмислення і пояснення складної і незрозумілої дійсності”; політичний міф виникає там, де існує серйозна нестача знань про світ, компенсуючи її;

-· аксіологічна – політичний міф, як зазначалося вище, є носієм очікувань, потреб, надій як суспільства в цілому, так і індивіда. Міфологічні образи, будучи співзвучними цінностям та очікуванням окремої особи, взаємодіятимуть з ними, спрямовуючи поведінку до певних цілей та нормуючи її.

Зупинимося докладніше на соціально-організаційній, або інтегративній, функції політичного міфу. В умовах, що склалися сьогодні в українському суспільстві (зміна політичного устрою, конфліктна природа відносин між західними і східними областями, нестабільність ситуації у владних структурах, недостатня інформованість населення), на перший план виходить саме інтегративна функція міфу.

З давніх часів міф є засобом інтеграції між людиною та окремими групами; він забезпечує єдність і цілісність людської спільноти, сприяючи досягненню цілей, зниженню рівня конфлікт­ності, підвищенню лояльності особи до держави. Міф є однією з тих ланок, які дають змогу підтримувати взаємозв’язок індивіда і групи, що передбачає прийняття єдиних ідей і цінностей, об’єднання навколо них та спрямування людей до визначених цілей.

Міфологічні образи – це своєрідний засіб комунікації між суспільством та індивідом, це “спільна мова” у спілкуванні колективного й індивідуального суб’єктів, завдяки якій стає можливою побудова єдиного когнітивного простору групи. Через прийняття цінностей, ідей, образів, що містяться в міфі, стає можливим прилучення індивіда до життєдіяльності соціуму.

Загальне уявлення про механізм реалізації соціально-інтегративної функції міфів може дати теорія соціальних уявлень С. Московічі. Спираючись на цю концепцію, можна припустити, що міф (у т. ч. і політичний) являє собою емоційно забарвлене уявлення про світ, яке поділяє певна спільнота людей. Поділяючи такі спільні уявлення, група починає сприймати світ крізь їх призму, тобто схожим чином. На думку Московічі, такі соціально-когнітивні репрезентації те тільки обумовлюють бачення світу, а ще й приписують відповідні моделі поведінки. Завдяки роботі ЗМІ, поширенню чуток, діяльності соціальних інституцій (церква, система освіти, традиції) певні міфи починає поділяти все більше і більше людей, носіями таких уявлень стає велика спільнота, відтак міф у такий спосіб виконує інтегративну функцію, оскільки громадяни об’єднуються на основі спільних цінностей, поглядів і цілей. Об’єднавши людей навколо єдиних цілей (побудова комуністичного суспільства, перевага арійської нації, освоєння цілинних земель, ідеї національної єдності) і координуючи таким чином їхні дії, міф дає змогу інтегрувати членів суспільства, регулювати його життєдіяльність.

Однак сьогодні важливо розуміти, що, виконуючи соціально-організаційну функцію в суспільстві, міф може допомагати розвитку і саморегуляції суспільства та індивіда, а може гальмувати або порушувати гармонійний перебіг цих процесів.

Будучи необ’єктивним уявленням про світ, міф здатний істотно спотворити уявлення про соціальну дійсність, що може спричинитися до постановки неадекватних цілей і спрямування суспільства на хибний шлях. На рівні індивіда високий рівень міфологізації свідо­мо­сті підвищує ризик дезадаптації, призводить до низької ефективності в діях, розчарування і виникнення ілюзорних цілей та орієнтирів.

Міф, будучи досить могутнім засобом впливу на масову та індивідуальну психіку, може бути використаний у негуманних цілях. Міф – це лише особлива форма організації інформації; це повідомлення, що має особливу природу. Тому, враховуючи дієвість такого засобу комунікації, треба особливу увагу приділяти змістові, або, як сьогодні кажуть, месиджу, що закладається в повідомлення. Адже цілі, для досягнення яких можуть використовуватися міфи, не завжди гармонізуються та узгоджуються із суспільними та індивідуальними інтересами. Особливо часто це можна спостерігати під час передвиборних кампаній.

Отже, політичні міфи можна розглядати як один із способів реалізації сучасних соціально-інтеграційних процесів, що розгортаються сьогодні в Україні. Серед психологічних феноменів, через які можуть виявлятися соціально-інтеграційні процеси, пов’язані з політичним міфом, – феномен мотивації політичного вибору.

Яким чином міфологічні повідомлення можуть визначати політичний вибір особистості? Як виглядає механізм впливу політичного міфу на мотиваційну сферу виборця? Що саме в природі міфу дає йому змогу детермінувати електоральну поведінку людей? На нашу думку, відповіді на ці запитання слід шукати в просторі проблем, пов’язаних з природою політичного міфу і механізмом його впливу на мотиваційно-ціннісну сферу особистості.

Розглянемо спочатку природу і соціально-психологічні особливості політичних міфів. Попередні розробки автора, а також узагальнення та систематизація існуючих знань є підставою для припущення, що політичний міф являє собою особливу форму організації інформації у вигляді повідомлення, яке існує в певних соціально-політичних координатах (просторі й часі). У характеристиці політичного міфу слід акцентувати насамперед такі ознаки:

1) багатошаровість значень. У політичному міфі, як і у класичному, завжди співіснують три складові, що утворюють його структуру: форма – образ, що презентує зміст; концепт – головна ідея, яка презентується; зміст (значення) – відношення між особистим переживанням і дискурсом;

2) політичний міф завжди є інтенціональним, тобто має спонукальний характер і роз’яснює, як діяти в певній соціально-політичній ситуації;

3) політичний міф пов’язаний з емоційно-чуттєвим, ірраціональним пізнанням світу. Ці дві складові можуть повністю підміняти раціональне, рефлексивне осмислення ситуації та слугувати єдиною основою для прийняття рішення. Зазвичай це призводить до того, що політичний міф не усвідомлюється як міф,тобто віра – одна з умов його існування;

4) образи міфологічного повідомлення віддзеркалюють абстрактність, суспільну тематику і зв’язок з найбільш загальними людськими цінностями;

5) двоїстість. У політичному міфі соціальне й індивідуальне сплетені в єдине ціле. З одного боку, він занурений у потреби суспільства або окремих особистостей, що мають вплив на соціально-політичний простір; з другого – у потреби індивіда. Тобто міфологічні образи тісно пов’язані як із потребами групи, так і з емоційно-мотиваційною сферою окремої людини. Двоїстість політичного міфу може існувати завдяки багатошаровості його значень (форма, концепт, значення), оскільки така структурна будова міфологічного повідом­лення дає змогу одночасно задовольняти як суспільні, так і індивідуальні інтереси.

Описані вище ознаки політичного міфу, безумовно, стосуються того його різновиду, що використовується в політичній передвиборній рекламі, хоч останній має низку особливостей.

У структурі рекламного політичного міфу, так само як і в структурі політичного, можна виділити такі складові: форму, концепт і значення. Форма рекламного політичного міфу зазвичай є максимально абстрактною й апелює до вищих загальнолюдських і соціальних цінностей (єдність, наша країна, світ, діти, майбутнє тощо). Концепт містить у собі ідею вибору цінностей, що озвучені формою. Значення виникає в процесі ідентифікації індивіда із загальнолюдськими цінностями, про які йдеться в повідомленні, і пов’язане з прийняттям цінностей та можливістю задоволення потреб, які описуються озвученими міфом цінностями.

Крім того, рекламний політичний міф має низку особливостей:

1) він вузькоманіпуляційний, оскільки має специфічні політичні цілі, визначені його творцями, – спонукання аудиторії до здійснення певної дії, зокрема політичного вибору певного кандидата, блоку або партії;

2) такий міф усвідомлено створюється фахівцями відповідно до поставлених цілей і не є плодом вільної уяви та несвідомої діяльності;

3) каналом передачі рекламного політичного міфу є засоби масової комунікації, тому він “огранований” за допомогою рекламних технологій;

4) точна відповідність тематики образу так званим чутливим точкам цільової аудиторії, на яку він спрямований.

Особливо яскраво виявляється в рекламному політичному міфі двоїстість його природи, що поєднує і соціальні, й індивідуальні інтереси. Вона полягає в тому, що за формою міф є аполітичним, хоч по суті має винятково політичні цілі. Двоїстість політичного рекламного міфу виявляється і в тому, що, з одного боку, він є засобом досягнення цілей групи, яка створила його, і в ньому відображаються потреби цієї групи. З іншого боку, у міфі відображаються потреби й цінності, актуальні для цільової аудиторії, на яку спрямована реклама. Отже, “неправдивість” та ілюзорність політичного міфу полягає в тому, що індивід, вибираючи свої цінності й потреби, у кінцевому підсумку голосує за потреби групи, що створила цей міф. Тобто рекламний політичний міф робить соціально-політичні реалії привабливими для індивіда.

Описана двоїстість перетворює політичний міф на спосіб реалізації соціально-інтеграційних процесів у суспільстві. Роблячи вибір цінностей, про які йдеться в міфологічному повідомленні, людина обирає насамперед політичну силу, що створила такий PR-месидж, і таким чином прилучається до політичного життя.

Розглянемо питання, що саме спонукає індивіда робити такий вибір, докладніше. У результаті проведеного раніше дослідження було виокремлено складові механізму впливу політичного рекламного міфу на мотиваційну сферу виборця:

-·значущі цінності (привабливість інформації) суб’єкта;

-·очікування індивіда;

-·характеристики інформації: міра достовірності та рівень її узагальнення.

Модель механізму впливу міфологічних повідомлень на мотиваційно-ціннісну сферу особистості було створено на основі напрацювань М. Варій (структура соціально-психологічного впливу), А. Мехрабяна і С. Ксєндзького (конструкт афіліативних диспозицій), а також розробок К. Левіна, Дж. Хоманса, Р. Боллса, Е. Толмена.

З огляду на виконану роботу було зроблено певні узагальнення щодо механізму впливу рекламного політичного міфу. Видається правомірним припустити, що абстрактні значущі образи політичних рекламних міфів, які є малоінформативними (у розумінні конкретної вірогідної інформації як основи вибору), але достатньою мірою при­ваб­ливими для виборця, породжуватимуть високий рівень узага­ль­нених очікувань. Поява останніх, своєю чергою, запускатиме емоції, які спрямовуватимуть поведінку виборця на вибір тієї політичної партії чи блоку, чия реклама зумовила виникнення таких очікувань.

Для перевірки положень, викладених вище, було проведено емпіричне дослідження. Його метою стала перевірка припущення щодо існування в механізмі впливу рекламного політичного міфу на мотиваційно-ціннісну сферу особистості таких складових моделі, як: значущі цінності суб’єкта, очікування індивіда, характеристики інформації (міра достовірності та рівень узагальнення).

Щоб підтвердити або спростувати припущення, було вико­рис­та­но метод вербального семантичного диференціалу в класичному ва­ріа­н­ті. У дослідженні взяли участь 60 студентів-психологів обох статей.

У ході дослідження за 28-ма двополярними п’ятизначними шкалами оцінювалися три рекламні міфологізовані тексти, що використовувалися під час передостанніх парламентських виборів 2006 р. Шкали було розроблено на основі моделі “Середовищні характеристики як чинник електоральної поведінки молоді”. Як стимульний матеріал студентам було запропоновано рекламні слогани, що відповідають наведеним вище особливостям міфологічних повідомлень:

1. Наш план простий – змінити життя на краще. Не словом, а ділом!

2. Що таке вибори для віруючого? Це можливість обрати достойного. Не тих, хто думає тільки про себе, а тих, хто не забуває про інших. Живи і працюй за Біблією!

3. Час жінкам об’єднатися. Подумай про дітей! Зроби правильний вибір!

Отримані результати опрацьовувалися за допомогою факторному аналізу. Для статистичної обробки даних було використано програму SPSS. У ході аналізу застосовувався метод ротації за принципом Varimax. Результатом опрацювання вихідних матриць стало виокремлення факторних структур для кожного рекламного тексту.

До методу висувалися певні вимоги, зокрема щоб з його допомогою можна було:

-·вимірювати стани, що виникають слідом за сприйманням символа-подразника, і, як наслідок, поведінкову реакцію на слово;

-·вивчати передуючі політичному вибору процеси сприй­мання, опрацювання інформації та прийняття рішення, які містять як раціональні складові, так і чуттєву тканину, а також неусвідомлювані або слабо усвідомлювані складові, у т. ч. і міфологічні.

Дата добавления: 2015-05-23