Методичні вказівки. Експериментальна частина

Експериментальна частина

Інформаційна частина

Визначення ізотонічного коефіцієнту розчину електроліту

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА

Якщо при розчиненні речовина розпадається на йони, то число частинок у розчині збільшується. Тому величина пониження температури замерзання в розчині електроліту більша, ніж у розчині неелектроліту з тією ж молярною концентрацією. За величиною пониження температури замерзання можна судити про ступінь дисоціації розчиненого слабкого електроліту, якщо ця величина не надто мала (не менше 0,1).

Якщо a – ступінь йонізації електроліту, тобто частка речовини, що розпалася на йони у водному розчині, а n – число йонів, що утворилося із однієї молекули, то із N₀ молекул розчиненої речовини утворюється N₀ a n йонів і залишається в недисоційованому стані N₀(1 – a) молекул. Загальне число всіх частинок у розчині рівне:

N₀(1 – a) + N₀ a n = N₀[1 + a (n – 1)] = N₀ i, (5.1)

де i = 1 + a (n – 1) – ізотонічний коефіцієнт Вант-Гоффа, який показує, у скільки разів збільшиться число частинок в розчині, внаслідок дисоціації. У відповідності з цим, спостережуваний ефект пониження температури замерзання (D T _зам) повинен збільшитись в i раз, порівняно з теоретичним, тобто:

D T _зам = ik _крС_m. (5.2)

Виміривши DT_зам, і знаючи моляльну концентрацію розчиненої речовини C_m, можна обчислити коефіцієнт Вант-Гоффа і, а відповідно ступінь йонізації a:

i = DT_зам/(k _крС_m). (5.3)

a = (i – 1)/(n – 1). (5.4)

Для сильних електролітів у розбавлених розчинах ступінь йонізації a = 1, тобто при розчиненні число частинок збільшується в n раз (i = n). Розчин електроліту в даному випадку є ідеальним. Однак, в дійсності коефіцієнт Вант-Гоффа і завжди менший n, оскільки йони в розчині зв’язані силами електростатичної взаємодії і не можуть проявляти себе як повністю вільні частинки. Чим більша сила міжйонної взаємодії, тим більше відхиляється реальний розчин від ідеального розчину електроліту, і тим менше значення ізотонічного коефіцієнту.

Мірою відхилення реального розчину від ідеальної поведінки служить осмотичний коефіцієнт g:

g = i/n`, (5.5)

де n` – граничне значення n при умові повної дисоціації і відсутності сил взаємодії між йонами. По мірі розбавлення розчину електроліту осмотичний коефіцієнт наближається до одиниці: і ® 1 при с ® 0.

Обладнання та реактиви: термометр Бекмана; кріоскопічна установка; аналітичні терези; дистильована вода; натрій сульфат х.ч.; піпетки на 10 см³.

Для кріоскопічних вимірювань застосовують прилад, який складається з широкої скляної пробірки 1 з відростком 2 для внесення речовини, яку будуть розчиняти. Пробірку закривають корком 3, в який встановлюють термометр Бекмана 4 і мішалку 5. За допомогою гумової прокладки 6 пробірку поміщають у повітряний скляний кожух 7, який занурюють в кріостат 8. Кріостат представляє собою товстостінну склянку або металічну ванну, заповнену охолоджувальною сумішшю (лід + сіль), в середині якої встановлена мішалка 9 і термометр 10.

Настроювання термометра Бекмана. Термометр Бекмана відрізняється від звичайного, по-перше, більш точною шкалою, яка дозволяє спостерігати зміну температури до 0,002 °С; по-друге, додатковим запасним ртутним резервуаром, за допомогою якого можна змінювати кількість ртуті, в основному, в нижньому резервуарі, і значно розширити діапазон визначення температури. Шкала такого термометра, яка має довжину 25-30 см, поділена всього на 5 (іноді на 6) поділок з відмітками між ними десятих і сотих часток. Перевівши деяку кількість ртуті з нижнього резервуару в верхній, або додаючи з верхнього в нижній, завжди можна настроїти термометр так, щоб температура замерзання даного розчинника попадала б на середину цієї умовної шкали (тобто між 4° і 2°).

Щоб настроїти термометр, необхідно привести в контакт ртуть двох резервуарів. Для цього, підігріваючи рукою (а якщо цього недостатньо, то опустивши в теплу воду), викликають розширення ртуті в нижньому резервуарі для того, щоб заповнити весь капіляр доверху. Потім швидко перевертають головкою вниз і злегка постукуючи по головці, добиваються того, щоб ртуть у запасному резервуарі підійшла щільно до верхньої частини капіляра, наповненого ртуттю із нижнього резервуару і злилася з нею. Після цього термометр обережно (щоб не розірвати ртуть) повертають в попереднє вертикальне положення. Нижній резервуар з ртуттю відразу занурюють в попередньо підготовлену склянку з водою, температура якої повинна дорівнювати температурі замерзання чистого розчинника. Металічну головку термометра закріплюють в штативі. При цьому, термометр не повинен торкатися стінок склянки і дна. Охолоджувальну воду, впродовж 3–5 хв, перемішують скляною паличкою, додаючи до неї невеличкі кусочки снігу. У процесі охолодження ртуть з нижнього резервуару зливається з ртуттю верхнього резервуару (через капіляр) і перетягує деяку кількість ртуті із верхнього резервуару в нижній. Через 5 хв, звільнивши із штатива головку термометра, беруть основний стержень термометра однією рукою посередині, швидко його виймають із води і енергійно стукнувши руку з затисненим термометром до другої, викликають відрив верхньої ртуті від капіляра. Таким чином, закінчується основне, але ще не повне настроювання термометра, оскільки в робочій частині його (нижньому резервуарі з капіляром) є деякий надлишок ртуті. Таким надлишком є та невелика кількість ртуті, яка знаходиться у верхній половині капіляра, між потрібними поділками шкали і місцем, де був здійснений розрив ртуті. Легко підігрівши рукою нижній резервуар, викликають розширення ртуті, яке помічають за невеличкою крапелькою ртуті, яка появиться біля кінця капіляра в верхньому резервуарі. Цю крапельку слід струсити в верхній резервуар. Необхідно перевірити, чи достатньо цієї кількості скиненої ртуті, чи ні, повторним зануренням термометра в склянку з водою. Якщо температура, що відповідає температурі замерзання розчинника, попадає на шкалу вище бажаної поділки (тобто вище, ніж середина між 2° і 4°), то струшування крапельки ртуті слід повторити і ще раз перевірити покази термометра, опустивши його в ту ж склянку з водою. Після цього необхідно записати, яка температура в 0 °С відповідає градусам шкали термометра Бекмана.

З настроєним термометром Бекмана потрібно поводитися особливо обережно: його не можна класти на стіл або залишати довго при кімнатній температурі. В неробочий час термометр повинен бути закріплений вертикально за головку в штативі, а нижній резервуар повинен бути опущений або безпосередньо в рідину або в сухий повітряний кожух, який обов’язково занурений в охолоджувальну суміш.

Послідовність проведення дослідження. Настроєний термометр Бекмана ставлять у прилад і починають спостерігати за температурою. Для рівномірного охолодження рідини її повільно перемішують мішалкою. Перемішування припиняють, коли температура опуститься на 0,5 °С вище очікуваної температури кристалізації. Після цього уважно слідкують за пониженням температури. Без перемішування рідина легко переохолоджується, про що свідчать покази термометра. Для чистого розчинника переохолодження допустиме на 0,5–1 °С, подальше перемішування переохолодженої суміші призводить до кристалізації. При кристалізації виділяється прихована теплота і температура починає помітно підвищуватися. Не припиняючи рівномірного перемішування, слідкують за температурою, відмічаючи максимальну температуру підняття (із переохолодженого стану), яка і буде істинною температурою кристалізації даної рідини. Після цього пробірку виймають із повітряного кожуха і, підігріваючи її рукою, розчиняють утворені кристали. Потім все повторюють декілька разів, поки останні два визначення температури кристалізації будуть відрізнятися не більше, ніж на 0,001 °С.

Визначивши температуру кристалізації розчинника, приступають до визначення температури замерзання розчину досліджуваної речовини (натрій сульфату). У пробірку з розчинником кількісно переносять наважку натрій сульфату, зважену на аналітичних терезах з точністю 0,0002 г. Наважку необхідно брати такою, щоб одержати не надто концентрований розчин (0,1–0,2 моль на 1000 г розчинника – води). Коли введена речовина повністю розчиниться, поміщають пробірку з розчином в охолоджувальну суміш і проводять процес охолодження в такій послідовності як із чистим розчинником. Температуру кристалізації розчину визначають 3–4 рази. З отриманих даних обчислюють середню температуру кристалізації, а також різницю середніх температур кристалізації розчинника і розчину. Одержані величини вносять у таблицю 5.1.

Таблиця 5.1

Результати кріоскопічного визначення пониження температури

замерзання розчину натрій сульфату

№ п/п	Температура замерзання розчинника, поділок	Температура замерзання розчину Na2SO4, поділок	Пониження температури замерзання (DТзам), °С
1.
2.
3.
	Середнє значення (DТзам), °С
	Ізотонічний коефіцієнт (і)
	Осмотичний коефіцієнт (g)

За одержаним середнім значенням величини пониження температури замерзання розчину натрій сульфату, використовуючи формули (5.3 і 5.5), визначають ізотонічний та осмотичний коефіцієнти. На основі одержаних значень і та g роблять відповідні висновки.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке ізотонічний коефіцієнт? Який фізичний зміст цієї величини? Які методи існують для визначення ізотонічного коефіцієнта?

2. В чому полягає суть кріоскопічного методу визначення ізотонічного коефіцієнту електроліту в розчині? Які переваги та недоліки даного методу порівняно з іншими?

3. Які методи кондуктометричного титрування розрізняють? В чому полягають переваги кондуктометричного титрування перед класичним титруванням?

4. Чим зумовлена висока рухливість йонів гідроксонію та гідроксилу порівняно з іншими йонами? Який механізм електричної провідності цих йонів?

5. Яка основна умова визначає можливість роздільного визначення кислот у сумішах методом кондуктометричного титрування?

Дата добавления: 2015-05-23