Власність на засоби виробництва та способи з”єднання факторів виробництва

Власність на засоби виробництва та способи з’єднання факторів виробництва. Тенденції в розвитку відносин власності в Україні та у світі.

Відносини привла снення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Особливість природних ресурсів як засобів виробництва полягає в тому, що вони не є результатом людської праці. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Право власності - це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Права власності:

право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу благ у спадок;

право на безстроковість володіння благом;

право на відповідальність увигляді стягнення;

право на залишковий характер.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва - це однопорядкові, але не тотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі їх поєднання - конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил. У способі відбивається організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Йому відповідають організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил. Поєднання факторів виробництва - це динамічне явище. Проблеми, що виникають при поєднанні такі: 1) забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів; 2) формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва; 3) забезпечення заміни ручної праці на технологічно оснащену; 4) досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва; 5) створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва.

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці роз­винених країн світу корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить майже 90 від­сотків. У західних країнах на корпоративну форму власності припа­дає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приват­ного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливість корпоративної форми власності поля­гає у тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собі приват­на власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспіль­ного багатства, право безстрокового успадкування). Більше того, кор­порація примножує приватну власність. Особами, що володіють апіталом і отримують з цього прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння, приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації виробництва. Йдеться про реалізацію через струк­туру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення при­ватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку кор­порації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку мину­лого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового доз­волу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що ви­значають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробни­ча гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобіліза­ції найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпо­рації. Якщо приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолан­ня відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий про­цес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками ка­піталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголоувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуа­ція багато в чому змінилася. Якщо у 1929 р. у США з 200 найбіль­ших корпорацій контрольним пакетом акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби те­лекомунікації), яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме завдяки цьому управління ними здійснюють не при­ватні власники, а професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада людей, що управляють нею (корпора­цією. — А. Г.), — писав він, — не залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество. — М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної власності, її структурної перебудови. Розпорошення влас­ності, як пише з приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в май­бутнє. — К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість здійснення приватним власни­ком прямого контролю над засобами виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася у бік компе­тенції, технічної спроможності забезпечувати економічне ефектив­не використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у роз­витку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі кор­порації, пов'язану з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони пра­цюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються, було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним планом розвитку акціонерної власності зако­ном. Зміст його зводиться до здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прий­нято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих при­бутків або кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють таку соціаліза­цію корпоративної власності, надають довгострокові податкові пре­ференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 ком­панія, що повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700. Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У 1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як «Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-лароїд». Підраховано, що продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою, ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців може стати влас­никами підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробниц­тва сприяло істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у со­ціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим проце­сам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взає­модії робочої сили з засобами виробництва. На основі формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника (пра­цюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівни­ка на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалі­зації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня 1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промисло­вої продукції. Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та земельних паїв (табл. 4). Однак незрілість рин­кових відносин в Україні заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що доко­рінно змінює відносини приватно-капіталістичної власності, пози­тивно заперечуючи її сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у вироб­ництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що

Таблиця 1. Структура власності промисловості України за 1998 р.

Форма власності	Частка
за кількістю підприємств	за обсягом виробництва
Державна	19,9	32,1
у тому числі: загальнодержавна комунальна	16,3 3,6	31,7 0,4
Колективна	79,1	67,7
Приватна	0,7	0,1
Власність міжна­род­них організацій та юридичних осіб інших держав	0,2	0,05

безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній влас­ності. Це так звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій грунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить ва­гомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з од­ного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який по­стійно змінюється, з іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з пере­творенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації — на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від власності на матеріально-уречевлені і засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній І основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі І розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ І означає одночасне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного І товару — послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, що стають на шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації інформації, перетворення її на безпосередній В об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсум­ку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника — людини. Водночас на грунті її всебічного розвитку формується спільна ду­ховна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуально­го потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє зем­лею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може вико­ристовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним матеріальним елементом у структурі власності була власність на зем­лю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної сис­теми приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відно­син власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвали­ни всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем прин­ципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких пере­творень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія гранич­ної корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничі структури можуть бути предметом еконо­мічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певного то­вару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корис­ності відомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания по-литической зкономии. Общая часть: Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідпо­відністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений, зро­бити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втра­тить свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише нау­ково коректна, а й така, що створює відповідну методологічну осно­ву для розуміння принципу історизму відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

Дата добавления: 2015-05-23