Етапи формування та фактори впливу на громадську думку. 4 страница

Загальнотеоретична частина соціології політики визначає у найзагальніших поняттях соціальні основи і соціальні дії (сили, мету, наслідки) влади, яка встановилася у суспільстві. Отже, тут вступають у силу закони і гіпотези, які пояснюють генетичні і функціональні залежності між політичними та неполітич-ними суспільними явищами. Ця частина соціології політики є саме політичною соціологією, яка розуміється як загальносоціологічна теорія політики. Вона знаходить застосування у спеціальних розділах соціології політики, які займаються описом і аналізом окремих галузей політичного життя.

До спеціалізованих розділів соціології політики належать:

1) соціологія політичних партій, громадських об'єднань і рухів;

2) соціологія держави та її окремих інститутів (наприклад, представницьких органів, армії);

3) соціологія політичної культури, в тому числі громадської думки і політичної ідеології;

4) соціологія політичної поведінки; соціологія електорату; соціологія влади; соціологія міжнародних політичних відносин та ін.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

• яким чином взаємодія соціальних спільностей відбивається на характері і способах функціонування політичних інститутів;

• в якій мірі політичне нормування впливає на усталеність структури;• як характер процесів інституціоналізації спільності змінює її політичний статус в суспільстві;

• якою є соціальна база того чи іншого політичного порядку;

• якими мають бути соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого.

Важливим аспектом соціології політики є дослідження соціального механіз-му влади та її впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціо. нування. Саме вивчення механізму перетворення соціального у політичне, зокрема, формування із соціальної спільності механізму суб'єкта, відрізняє соціо-логтю політики від інших політичних дисциплін.

2. Основні поняття соціології політики та їх зміст

Основними поняттями соціології політики є: "політика", "політична влада" "політичний суб'єкт", "політичне життя", "політична культура", "політична свідомість", "політичнівідносини", "політична діяльність", "політична система", "держава", "політична партія", "політичний процес", "політична соціалізація", "політичнірухи"гаіп.

Політика є особливим видом діяльності, який пов'язаний із одержанням і здійсненням влади, насамперед, державної. Незважаючи на численність підходів до визначення суті політики, їх можна, узагальнюючи, звести до двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільностей, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спосіб бачити у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягнення визначеної мети. Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною. Більше того, сформувати повну, цілісну уяву про політику можна лише враховуючи обидві.

Поняття влади взагалі, як і поняття політичної влади, трактується по-різному, але боротьба за завоювання і здійснення влади - це основний зміст політики, а тому й основне питання-яким займаються науки, що вивчають її, в тому числі і соціологія політики. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми-про владу пророка над послідовниками його вчення, про владу над людиною сил природи, про владу держави над своїми громадянами тощо. Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до і неї як до людської діяльності, пов'язаної з відношенням до влади.

Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх поітичних інтересів і відповідних політичних відносин, змісту діяльності політичних інститутів, у вивченні політичних партій та рухів, поведінки і свідомості електорату.

Соціологія політики вивчає суть влади, її природу і прояв з погляду конкретної людини, організацій та об'єднань. Саме тому для неї предметом особливі уваги є розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві - об'єкт політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки та поведінки, миру і стабільності, органів управління та їх апарату, політичних партій і рухів, профспілок, участі народних мас у виборах, діяльності керівників держави, політичної ідеології, взагалі держав та їх форм. Соціологи виділяють три вектори виміру простору політичної влади:

• перший вимір утворюється відносинами політичного суб'єкта і тієї соціальної спільності, інтереси якої він презентує - "вісь представництва";

• другий вимір являє собою багатоманітні відносини політичного суб'єкта і соціальних інститутів суспільства, владної еліти - "інституційна вісь ";

• на третій вісі позначаються "технології" розв'язання політичним суб'єктом проблем, що постають перед суспільством - "вісь політичної діяльності".

Зміст політичного життя становить форму реалізації інтересів людей, верств, груп, класів, націй і тих, що їх представляють - партій та об'єднань.

Поняття "політичний суб'єкт" може позначати як окрему людину (наприклад, виборця, учасника мітингу, члена політичної партії), так і соціальну Спільноту (наприклад, фракція, яка бореться за незалежність), соціальний йститут (наприклад, армія, яка здійснює переворот у державі).

Під політичною культурою розуміється сукупність зразків поведінки і діяльності, які забезпечують передачу накопиченого досвіду від покоління до покоління і тим самим сприяють сталості політичних відносин. Разом з тим політична культура виступає як нормативний механізм, який забезпечує регуляцію поведінки і діяльності. Політична соціалізація - це залучення індивіда до цінностей, знань, рольових зразків, які дозволяють йому адаптуватися до політичного життя суспільств. Політична соціалізація - це двосторонній процес. З одного боку, вплив соціально-політичного середовища на індивіда, а з іншого - формування політичної індивідуальності, яка передбача вільний вибір і відповідальність за прийняті рішення з боку індивіда. Результатом політичної соціалізації є готовність індивіда до участі у політичній акці; тобто певний рівень соціальної мобілізації.

Політичний процес можна визначити як перехід від однієї політичної події до іншої за певний проміжок часу. Під подією розуміється деяке порушення регулярності звичайного стану речей, наприклад, референдум 1 грудня 1991р виявився подією, яка значно прискорила поступ України до незалежності.

З.Соціологія громадської думки як наука

Соціологія громадської думки - галузева соціологічна наука, предметом вивчення якої є закономірності і механізми формування і функціонування оціночного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу в цілому до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес.

Термін "громадська думка " виник в Англії в другій половині XII ст., з кінця ХУШ ст. став загальноприйнятим. Під громадською думкою розуміється сукупність думок людей відносно питань, які мають суспільний інтерес. Громадська думка завжди пов'язана з ціннісними відносинами, тож в дуже різних випадках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта - носія. Громадська думка є "середньоарифметичним" віддзеркаленням оцінок, суджень і уявлень різноманітних елементів соціальної структури.

При розв'язанні проблеми суб'єкта громадської думки необхідно розрізняти поняття "суб'єкт" і "виразник громадської думки". В якості виразника можуть виступати окремі особи, групи людей. Що ж стосується суб'єкта громадської думки, то в даній якості виступає суспільство в цілому, народ, партія, міжнародна громадськість і т. п. Отже, не будь-яка групова, колективна думка стає чи є суспільною, а лише та, що відповідає критеріям -соціальний інтерес, дискусійність, компетентність. А її виразники - соціальні групи, верстви, класи, народ. Думку можна класифікувати: індивідуальна, групова або загальна; думка громадськості, або суспільна.

Визначний німецький філософ Г. Ф. Гегель виділив цілий ряд структурних елементів громадської думки:»

• умови існування громадської думки;

• об'єкт (зміст) громадської думки;

• носій громадської думки;

• характер судження, яке виступає в якості громадської думки;

• співвідношення "всезагальної" і "особливої" думки, поєднання і "протилежність" в "явищі" елементів істини і брехні.

Різнорідність у суспільній думці, її багатоколірність, пластичність і мінливість зумовлюють соціальні потреби в постійному і оперативному її вимірі.

Відомий російський соціолог Б. Грушин вважає, що дослідження об'єкта гро-мадської думки треба вести з таких позицій:

• аналіз загальної здатності судження громадської думки з точки зору специфіки віддзеркалення в ньому дійсності;• виділення деяких критеріїв, перш за все формальних, в силу яких те або інше явище незалежно від його конкретного змісту стає об'єктом громадської думки.

Українськими науковцями сформульовані деякі концептуальні положення щодо особливостей розвитку громадської думки в умовах перехідного періоду і формування громадянського суспільства, її рівнів, типів, функцій, методики і техніки вивчення. Можна говорити про три основні етапи розвитку громадської думки: виникнення, формування і функціонування.

• На першому етапі знання про нове явище ситуації співставляється з власним інтересом та інтересами інших членів суспільства.

• На етапі формування в процесі спілкування, зіткнекння різних думок виникають єдині спільні судження, позиції.

• На третьому етапі громадська думка орієнтує, регулює, диктує певну поведінку, дію і взаємодію.

На розвиток громадської думки впливають найрізноманітніші фактори:

• рівень розвитку демократії;

• рівень інституціоналізації громадської думки;

• стан соціально-економічиих відносин в країні;

• моральна атмосфера в суспільстві;

• наявність реальних свобод, прав особистості, свобода слова, друку, мітингів, страйку і т. д.

Як багатосуб'єктивне явище громадська думка характеризується плюралізмом. Тому для соціології важливим завданням і напрямом є вивчення і аналіз думок різних соціальних груп, класів, верств, категорій населення, визначення «видів, рівнів, показників зрілості, функцій.

Думки можуть бути; панівними і опозиційними, публічними та анонімними, іфіційни.ии та неофіційними, істинними і хибними, чіткими і розмитими, мати по-гсякденний та науковий характер. Побутують також новаторські і консервативні іїумки, прогресивні і реакційні, зрілі і незрілі та ін., породжені суперечливістю інтересів соціальних груп.

Основними рисами громадської думки с: стабільність, вагомість, інтенсивність, поширеність, результативність, компетентність, соціальна спрямо0аність та ін.

Щодо основних функцій громадської думки, то серед них такі: оцінювальна, орієнтовна, виховна, регулятивна, соціального контролю, регламентації, зах'исна та директивна. Всі ці функції тісна пов'язані між собою і є моментами 'вловної функції регулювання.

Інтенсивне вивчення громадської думки в Україні розпочалось в 90-і рр., що було обумовлено створенням і зміцненням правових основ вираження громадської думки, конституційними гарантіями прав і свобод громадян. Активно вивчають громадську думку Інститут соціології НАН України, Центр "Соціальний моніторинг" Українського інституту соціальних досліджень, Фонд "Демократичні ініціативи"...

Основними каналами вивчення громадської думки є: референдуми, листи в борців до народних депутатів, вивчення питань, що надходять під час прямої теле фонної лінії до представників влади, політичних і економічних оглядачів, форумі нарад, засоби масової інформації, прикладні конкретно-соціологічні дослідження

Аналіз громадської думки має не лише вагоме практичне, але й теоретичне значення, сприяючи розвитку наук про суспільство. Соціологія, юридичні і політичні науки, економічні і етичні теорії не можуть обійтися без такого аналізу, намагаючись знайти відповідь на питання: "Що з того чи іншого приводу думає народ, українська нація?" і т. п. Правильна відповідь на подібні питання допомогають пов'язувати наукову роботу з життям, теорію з практикою, гарантує від помилок в узагальненнях, оцінках.

Лекція №6

ТЕМА: Соціальні процеси. Особливості етнічних, релігійних процесів в Україні

План викладу і засвоєння матеріалу:

1. Етносоціологія та предмет її дослідження.

2. Основні підходи до вивчення етнічних спільнот.

3. Національне відродження України та роль етносоціології в розбудові українського суспільства.

4.Особливості релігійних процесів в Україні.

1. Етносоціологія та предмет її дослідження

Етносоціологія є порівняно молодою спеціальносоціологічною наукою, що виникла на межі етнографії та соціології. Сам термін "етносоціологія" виник у ЗО рр XX ст., і складається з двох слів різного походження: етнос (народ) і соціологія (суспільство і вчення). Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також: механізми їх входження у систему соціальних відносин.

Для етносоціології етнічні і національні спільноти є складними соціальними системами, що динамічно розвиваються у взаємозв'язку з динамікою соціальної структури суспільства, з політичними, економічними, соціокультурними процесами, які відбуваються у суспільстві. Таким чином, предметом етносоціології є взаємозв'язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними, а об'єктом -особливості етнічних виявів соціального.

Предметом етносоціології є соціальні аспекти:

•розвитку і функціонування етнічних спільнот і груп;

• формування їх ідентичностей, інтересів і форм самоорганізації;

• закономірностей їх колективної поведінки;

• взаємодії етнічних груп;

Дослідники відзначають, що сфера етносоціологічного вивчення є надзвичайно широкою, а проблеми, які досліджуються етносоціологією, - вельми численними. Етносоціологія має свою внутрішню структуру і поділяється на соціологічні субдисципліни, які вивчають певні етнічні спільноти - племена, народності тощо. Серед них особливе місце займає соціологія нації.

Предмет досліджень соціології націй:

• соціальні, економічні, політичні, духовні взаємовідносини між націями та національними меншинами як в окремих багатонаціональних державно-територіальних утвореннях, так і у федеративній державі;

• процеси формування і розвитку національних спільнот і груп, зміни в їх складі, відмінності у способі життя та культурних проявах;

• сфера міжнаціональних напруг і конфліктів.

Роль соціології вбачається у виявленні таких точок напруги і недопущенні міжнаціональної конфронтації; в разі ж виникнення міжнаціональних конфліктів соціологи допомагають знайти шляхи їх мирного розв'язання, полагодження міжнаціональних стосунків. З наведеного видно, що етносоціологія і соціологія нації покликані виконувати важливі, соціальні функції у суспільстві

І.Теоретико-пізнавальна. Вона полягає у тому, що етносоціологічні дослідження дозволяють: • одержати знання про розвиток етнічно-національних спільнот у сучасних умовах, • з'ясувати їх місце і роль у суспільному розвитку, • виявити вплив соціуму на

2.Описово-інформаційна. її суть в тому, що соціологами здійснюється систематичний опис і накопичення матеріалу про етнонаціональні спільноти і групи. На основі цього в подальшому робляться практичні висновки, законодавчі акти, виробляється державна національна політика.

З.Функція соціального планування. Соціологи надають результати своїх досліджень для: • планування розвитку і життєдіяльності нації та національних меншин, • забезпечення умов для всебічної реалізації національних інтересів як всередині країни, так і за її межами.

4. Прогностична функція. Етносоціологія та соціологія нації здатні розробляти науково обгрунтовані прогнози про тенденції розвитку етнонаціональних спільнот і груп в майбутньому, особливо в перехідні періоди

Можна вичленувати й інші функції етносоціології та соціології нації, такі, як критична (суть якої полягає в критичному аналізі теоретичних положень і практики регулювання етнонаціональної політики), світоглядна (їх вплив на формування національної свідомості й культури, етнополітичніорієнтації та поведінки), інтеграційна (що передбачає інтегрування знань, набутих іншими соціогуманітарними науками щодо етнонаціональних процесів) тощо. Всі вони засвідчують велику роль і значення етносоціології в житті суспільства та в забезпеченні гармонійного розвитку етнонаціональних процесів і явищ.

2. Основні підходи до вивчення етнічних спільнот

Головними категоріями етносоціології та соціології нації є етнос і нація. З приводу їх суті, утворення й функціонування існують різноманітні концепції і точки зору.

• Соціобіологічний підхід, - описує етнос з еволюційно-генетичних позицій, як природню форму існування людини, як живий організм з певними віхами розвитку (народження, розквіт, занепад). Етнос як жива система працює на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Надлишок енергії приводить до активізації етнічної системи, а дефіцит - до згасання її життєвих функцій і розпаду.

• Еволюційно-історичний підхід, - пов'язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності. Можна виділити такі стадії етнічності, як «плем'я», «народ», «нація. Плем'я - найбільш стародавня етнічна спільнота, життя і діяльність якої була заснована на родинних і соціальних зв'язках. Кожне плем'я мало ознаки етнічної спільності: вони різнились одне від одного своїм * походженням,

• мовою, ♦ сформованими традиціями і ♦ звичаями, ♦ поведінкою і ♦духовною культурою. У кожного племені формувалася своя етнічна самосвідомість. На відміну від племені народи досягли в епоху цивілізації незрівняно більшої соціально-етнічної колонізації і більш високого розвитку своєї ♦ мови, ♦матеріальної і ♦духовної культури. Саме в цей період почали формуватися національні характери багатьох народів, що знайшло своє вираження в їх національній свідомості і самосвідомості. Нація в цьому ланцюгу виникає на індустріальній фазі розвитку соціуму, в період становлення капіталізму; саме тому нація розглядається як вища (для сучасності) форма існування етносу.

• Інструментальний підхід. Згідно з цим підходом потреба збереження етнонаціональних спільнот зумовлена практикою сьогодення, а саме: розгортанням процесів інтеграції, асиміляції, нищення етнічної ідентичності, а відтак виступає противагою цим процесам.

• Конструктивістський підхід. Він полягає у твердженні, що етносів і націй насправді не існує, що це - зконструйовані інтелектуальною елітою чи вченими поняття. Етнічна спільнота - це об'єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам'ять тощо.• Психологічний підхід, його суть полягає у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних спільнот. Тому нація - спільнота, згуртована волею і бажанням людей належати до неї. Це окремий суб'єкт історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Це логічно веде до висновку, що в сучасну добу люди можуть самі обирати ту етнічну/національну групу, до якої вони прагнуть належати. Слова Ренана: нація - це щоденний плебісцит.

Незважаючи на існування різноманітних підходів і концепцій етносу і нації, уявляється можливим дати їх сучасні соціологічні тлумачення.

Етнос - це специфічна природно-соціальна і антропологічна стала спільнота людей, яка виникає і розвивається на основі єдності природно-ландшафтних умов, кровної спорідненості, мови, особливостей зовнішнього вигляду, спільної культури і релігії, яка володіє самоусвідомленням себе як соціальної солідарності і відмежуванням себе від інших спільнот.

Нація ж - це поліетнічна соціальна спільнота людей, що історично склалася, яка виникла і розвивається на основі спільності їх території економічних зв'язків, особливостей національної самосвідомості, психічного складу, єдиної уніфікованої мови в її літературній формі, поліфонічної культури з своєю системою цінностей і символів, державно-правового регулювання усіх сфер життєдіяльності.

Якщо етнос є спільнотою, утвореною на культурно-історичних та духовно-регулятивних засадах, то нація є утворенням політико-правовим і соціально-економічним. Єднає їх те, що нація є вищою формою існування етносу. Раса - вказує на рідство за кров'ю, а нації можуть формуватися в процесі сумісного життя і "змішування" представників різних рас. Найбільш великі країни - Росія, Англія, Франція, Італія, Німеччина, США - це ті, в яких кров найбільш змішана. Саме дана обставина характеризує нації всіх країн. По суті, немає нації, всі представники якої відносилися б тільки до однієї раси.

3. Національне відродження України та роль етносоціологн в розбудові українського суспільства

Проблема національного відродження виступає однією з центральних в етносоціології включно з соціологією нації. Це зумовлено тим, що нині український народ, будуючи свою державу, відроджує досвід минулого з метою перетворення національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево. Професор Празького університету М.Грох вважає, що він для низки центрально- і східноєвропейських країн (до яких належить й Україна) вкладається у тричленну модель, основні фази якої є наступними.

• На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію.

• У другій фазі - культурницькій -мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературної і загальновживаною у науці, технічній літературі, політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо па селі нею користувалися здавна).

• Завершенням національного відродження і одночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення або реалізація цієї мети.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення мети національного відродження - проголошення української самостійної незалежної держави - ще не означає остаточного вирішення завдань всіх трьох попередніх фаз відродження нації. Дані сучасної науки мають стати основою державної національної політики в нашій країні.

Нині стоять і проблеми вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щабляхсуспільного життя - від Верховної Ради до школи і дошкілля. досягнення структурної повноти української культури та виведення її на світовий щабель. Консолідація української нації ускладнюється наявністю багатьох проблем етнонаціонального розвитку.

Проблеми етнонаціонального розвитку української нації:

• Скорочення питомої ваги українців у складі населення

• Зростання числа росіян, як проживали і проживають в Україні

• Поділ населення на три лінгвоетнічні групи: україномовних українців(40 %, російськомовних українців (33 %), російськомовних росіян (20 %).

• Існування різного ставлення у регіонах України до державного суверенітету

• Наявність різних політичних симпатій у регіонах України

Водночас наведені проблеми, багато з яких зумовлені спадщиною радянських часів, не можуть перешкодити процесам поступової консолідації українського суспільства. Соціологи дедалі частіше фіксують факт поступового нівелювання різниць і відмінностей серед мешканців основних регіонів країни, тенденцію творення єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями у сенсі громадянства, незалежно від своєї етносоціальної чи лінгвоетнічної приналежності. Цьому сприяє й виважена державна національна політика України, для вироблення якої великою мірою прислужилися й українські соціологи, досліджуючи проблеми етнонаціонального розвитку суспільства і постачаючи матеріал для прийняття законодавчих рішень і актів у цій сфері.

Державна національна політика базується насамперед на Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, Декларації прав національностей України а також на низці спеціальних законів. Зокрема, у Законі України "Про національні меншини" визначено статус, права та обов'язки осіб, що належать до титульної нації та інших етнонаціональних груп як колективних суб'єктів. Нині українське законодавство у цій галузі, і це визнано міжнародною громадськістю, є одним з найдосконаліших у Європі.

Завданням соціології нині є ґрунтовне дослідження проблем розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності етнонаціональних спільнот країни, вироблення науково обгрунтованих пропозицій Президентові, Верховній Раді, уряду України щодо формування і реалізації державної національної політики.

4.0собливості релігійних процесів в Україні.

Під релігією розуміють систему вірувань і ритуалів, на основі яких група людей пояснює те, що вважає надприродним і священним.

Соціологія релігії - одна із галузей соціології, об'єктом дослідження якої є різні релігійні феномени.

Предметом соціологічного аналізу, може бути як релігія в цілому, так і окремі її елементи: релігійні групи і організації, релігійна свідомість, релігійна діяльність релігійна психологія, громадська думка про релігію і церкву, церковно-громадські рухи, конфесійно орієнтовані політичні партії, вплив релігії на поведінку людей в різних сферах суспільного життя і т. д.

За роки незалежності релігійна ситуація в нашій країні докорінно змінилася. Відбувалась нормалізація державно-церковних відносин, усунені деформації недалекого минулого у вирішенні релігійного питання, прийнято ряд законодавчих актів, за якими релігійні організації одержали право юридичної особи, право володіння власністю, повну свободу пропаганди своїх віровчень, держава повернула церкві значну частину вилучених у неї храмів, монастирів, церковне начиння. Стаття 35 Конституції України проголошує право кожного громадянина на свободу світогляду і віросповідання.., свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безпосередньо відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується таким чином:

• всі без виключення релігійні конфесії відновлюють і широко використовують права на дійсне і істинне слідування свободі совісті;

• виріс громадський престиж релігії і церкви, серед населення різко зріс інтерес до релігійних вірувань, хоча цей інтерес для багатьох викликаний скоріше впливом моди, ніж проникненням в сутність релігійного вчення;

• активно відроджуються народні звичаї, традиції релігійних свят і ритуалів;

• небувалий розмах одержало видання релігійної літератури, висвітлення в засобах масової інформації діяльності різних конфесій;

Дата добавления: 2015-05-23