Ренесанс пандрійської мислі

Хто з українських письменників не полюбив Гуцульщини саме за старинність і багатство її звичаїв і обрядів? Франко, Коцюбинський, Гнатюк, Хоткевич, Шухевич, Кобилянська, Пачовський, а з мистців Новаківський, Мороз та інші, були залюблені на все життя в Гуцульщині. Осип Федькович просто перейняв старинну Віру і писав молитви до Білобога. Назвали його божевільним і в літературі не згадується про його «язичество»... Його драма «Довбуш» жде ще на студії оригінального світогляду Федьковича.

Мені довелося прожити півтора року на теренах Гуцульщини. Там стався дивний пролом у моєму житті. Це чудо Великого Пробудження вивершилося одного світанку в пречудовий Схід Сонця на священній горі Ґрехіт.

Озброєний вже тоді знанням Риґведи і Авести, я знав глибоку мудрість виявлену в цих найстарших пам'ятниках арійської Віри і Духовости. Там усе дише чистим і первісним духом так нерозривно зв'язаним з природою, як українська духовість.

В 1934 році я вирішив у трьох ночах духової боротьби і натхнень відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію.

Я черпав пригорщами з мудрости Вед і Упанішад і через аналогію робив деякі заключення відносно нашої забутої та знищеної національної Віри. «СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ» опанувало своїм чаром і поезією мою душу ще в гімназії. Цілі частини його я знав напам'ять.

В той час і ще давніше підчас студій Риґведи я утотожнив понад усякий можливий сумнів Божество Індри з Перуном.

Вибухало часто палке, горіюче натхнення, яке я утотожнював з об'явленням.

Тоді я почав послідовно шукати відгуків чи засвідчень про [74] нашу рідну Віру у записах чужих письменників, в яких є якінебудь згадки про часи зудару старинної Віри з жорстокою заборчістю християнізму. Дуже тут пригодився Саксо Грамматікус із його прекрасним описом святині Свантевита. Було там триста кінних лицарів, що належали до святині і служили Свантевитові на білому коні з прекрасним мечем у руках.

Я зрозумів теж, що Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу.

Деякі важливі сліди я знайшов в історії Литви Нарбута, а зокрема засвідчення про Троїстість Перуна та сліди легенд, які я знав з Риґведи. Не було найменшого наукового сумніву про безперервну, хоч ріжновидну тяглість арійської Віри саме споконвіку.

Назрівало обурення проти доби, коли так звана «Свята Римська Імперія Німецького Народу» винищувала цілі народи, ось як балтійських Прусів, буцім-то поширюючи християнізм. А вже перед тим Шевченко, а далі студії Грушевського, навчили мене розуміти історію вірорелігійних цькувань папи римського в добу козацьких визвольних війн.

Звичайно, мені допомагали критичні і нового напрямку досліди порівняльної лінгвістики і філології відносно історії культур і філософії. Зокрема славна лекція Макса Мюлера в Лідсі про основи і значення порівняльного релігіознавства, яке на його думку змінить обличчя людської історії.

Так постала суцільна система відродження староарійської, старослов'янської і строукраїнської Віри. В ділянці філософії я дійшов до висновку, що метафізичні й онтологічні системи можна висловлювати однаково добре через мітологію, ритуал, а далі через психологічну інтерпретацію Божества. Европейська метафізика Канта, Шопенгауера, Фіхте, чи братів Шлегелів, а зокрема система Регеля – це тільки один напрям у формуванні метафізики, саме в Европі, як європейської психо-метафізичної школи.

Я мріяв про віднайдення оригінальних староукраїнських текстів. Студія «СЛОВА» переконала мене, що такі мусіли існувати, як існувала ще власна традиція нашої історії за княжих часів.

В одній із розмов на цю тему проф. Стасяк сказав мені, що перебуваючи в Західній Европі, він чув неясну вістку, що десь у Бельгії є якісь старослов'янські тексти із дохристиянської доби. Вістка була непевна і загальна, очевидно, я найменше не мав змоги слідкувати за її джерелом. Ця розмова виринула в моїй пам'яті, коли я стрінувся з наявністю «Дощечок Ізенбека» в Лондоні, друкованих в журналі «Жар-Птиця»... [75]

«ЖАР-ПТИЦЯ»

Десь мабуть у 1967 році (точніша дата є в листах) мій знайомий п. Євген Попівський передав мені вістку, що журнал «Жар-Птиця» є в Британському Музеї.

Я з місця взявся до фотографування всіх чисел журнаду з відомостями про «Дощечки Ізенбека» та текстами, які там у маленьких частинах і зовсім несистематично появлялися. Деякі бракуючі числа я знайшов у Бібліотеці Інституту Слов'янських і Східноєвропейських Студій Університету в Лондоні.

Я розіслав ці тексти моїм приятелям, але перевантажений суспільно-громадською працею, працями з ділянки літературознавства та невідкладними завданнями на зовнішньому фронті, ось як участю в Конгресах Світового ПЕН, де я постійно виступав в обороні арештованих письменників в Україні, я не міг зразу присвятитися якслід солідним дослідам текстів Книги Велеса, як це було моїм бажанням.

З того самого джерела Британського Музею добув ці тексти також інж. М. Скрипник і з того часу історія дослідів відома вже з друкованого слова. За переклади взявся А. КИРПИЧ, який хоч не підготований до лінгвістично-порівняльних студій, переклав публіковані до того часу дощечки. Переклав ведений якоюсь чудесною інтуїцією і здогадливістю і слід виразно ствердити, що розплутав найтрудніші місця тексту, з якими навіть фахівці нелегко могли б собі дати раду.

Виданням цих перекладів А. Кирпича, поруч із цілістю текстів, п. інж. М. Скрипник поклав визначну історичну заслугу для дослідження текстів. Від того часу українська громадськість могла з ними познайомитися, а їх передрук в часописі «Канадійський Фармер» та в Календарі того ж Фармера на 1970 рік широко спопуляризували справу «Влес Книги».

Над долею цих текстів повис засуд Російської Академії Наук в Москві, яка визнала ці тексти фальшивкою, причому названо Сулукудзева, як автора текстів дощечок. Довелося шукати зразків Сулукудзева, щоб розглянути це обвинувачення. Нащастя були зразки знову ж таки в Британському Музеї і я переконався, як перед тим і Міролюбов, що ці закиди не дійсні.

Пригадаймо собі, що понад сто років велася дискусія про автентичність самого «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ». Французький учений Мазон ще в сучасну добу обстоював цілою рішучістю свого авторитету, що «СЛОВО» – це фальшивка, а навіть «семинарійна [76] вправа». Вчинив перверсійно, перевернувши всі впливи популярного «Слова» на його джерела. Це так якби хтось обстоював «неавтентичність» Шевченка на тій основі, що Федькович і численні інші писали під його впливом, мовляв «твори» Шевченка є компіляцією подібних місць у пізніших авторів.

За такі неповажні праці упередженого француза Н.Т.Ш. іменувало його почесним членом, виявляючи традиційне рабство наших учених супроти чужинецьких фігур на офіційних постах університетів.

Дискусії поклав край на терені европейської науки щолиш Якобсен, який завдав собі у грубому томищі труду розтрощити закиди Мазона...

Однак, питання автентичности текстів дощечок Ізенбека не можна було легковажити з наукового боку з огляду на жалюгідну затрату їх оригіналу. Не залишився навіть кусочок однієї дощечки, на основі якої можна б було понад усякий сумнів ствердити через електро-карбографію їх точну дату. Справу скомплікували ще суперечні заяви Кура і Міролюбова в самій «Жар-Птиці». Неясність постала зокрема щодо кількости збережених фотографій зроблених Міролюбовим. В «Жар-Птиці» була оголошена одна. В листі, який зберігся після смерти Міролюбова з підтвердженням Кура, стоїть, що він отримав чотири фотографії дощечок. До сьогодні неясно: де є три інші, або негативи.

Сам текст дощечок залишився тільки у відписі Міролюбова, який не завжди розумів те, що переписував, як це доказують перші спроби його відчитання.

Все ж таки ці відписи Міролюбова, після затрати оригіналу, на сьогодні є першоджерелом так, як Єкатериненський список «СЛОВА» після згоріння манускрипту підчас пожежі Москви в 1812-м році.

В такому стані справи залишилася тільки основна аналіза відписів Міролюбова, дослід тексту і мови, як єдиний можливий доказ автентичности Влес Книги. На добру справу треба було б спорядити докладний словник мови і граматику текстів та перевести порівняльну аналізу на грунті наших знань, саме про старинну Віру арійських народів того часу. Тут безсумнівно придадуться знання Риґведи і Авести, як найстарших пам'ятників арійського «ВІРУЮ».

Після смерти Міролюбова копії його машиноскрипту попали в руки п. інж. М. Скрипника, який видав їх фотокопії в частині 6-й Влес Книги, а в частині 5-й тексти були подані в оригіналі та перекладі [77] п. А. Кирпича. Переклад цих текстів п. А. Кирпичем є навіть кращим, як у першій частині текстів.

Декілька манускриптів Міролюбова мав теж ще за його життя проф. Парамонов, який оголосив їх і свої досліди над текстами частинно неоголошеними у «Жар-Птиці». Так постала вже солідна література, яка проситься про дальші досліди.

Знайомість із цими текстами була торжеством і завершенням мого життя. Серед радісного натхнення я відкрив тут моїх добрих знайомих ІНДРУ і МІТРУ з Риґведи і Авести. Що-більше, я не сподівався знайти тут пряме ствердження про тотожність ІНДРИ і ПЕРУНА. До цього ствердження я дійшов ще на початку моїх студій. Ці численні рівнобіжності будуть, очевидно, висвітлені в часі цієї студії.

Але і цілість світогляду відповідає старинній добі Риґведи і Авести. Наприклад, така буцім-то подробиця як «ТВЕРДЬ СИНІХ НЕБЕС», яку то твердь закріпив сам Перун, формуючи свій лад у космосі, була б трудною для видумки сучасною людиною.

Читаємо в Ригведі «ЙО Д'ЯМ АСТАДГНАТ» – «ТОЙ, ЩО ЗАКРІПИВ НЕБЕСА». Але це тільки попередній приклад.

Проте найбільшою несподіванкою для мене був наш староукраїнський генотеїзм, клясичний в своїй чіткості і усвідомленні та сформуваннях. Те саме відноситься до обрядів, а зокрема до ОБРЯДУ І ЖЕРТВИ СОМИ, в нашому тексті СУРИ, як основи старинного ритуалу і жертвоприношення.

Відкривається широке поле якраз для історично-порівняльиих студій. Я не маю сумніву, що для цих студій я є покищо єдинопокликаний. Стверджую це з жалем, а не з ніякою гордістю.

Рівночасно, поява текстів у «Канадійському Фармері» викликала значний фермент. Постало два чи три відгалуження руху Рідної Віри. Ще передчасно вдаватися в критичну оцінку цих рухів.

Завдяки невтомній і самовідреченій праці великої поетеси Лариси МУРОВИЧ відновлено журнал «СВІТАННЯ», що виходив у Авгсбурзі, після закінчення 2-ї світової війни. Цей журнал згуртував групу новаторських письменників і поетів і систематично підготовляв самовизначення ідеології цієї групи та її еволюції в напрямі староукраїнської Віри. Нічого дивного, що Лариса Мурович завдячує її духове пробудження впливам чи спогадам про її гуцульську Няню.

В дальшому розвитку з групи Світання виріс Підготовчий Комітет, який здійснив постання Інституту Володимира ШАЯНА в Торонто, в Канаді. І тут вперше в моєму житті я зазнав підтримки моїх розвідок і їх появи друком. Це основоположні праці п.з. «Найвище Світло» (Студія про Сварбга і Хорса) та «Найвища Святість» (Студія про Свантевита). І тут знову я знайшов у Книгах Велеса безсумнівне потвердження моїх наукових вислідів на порівняльному ґрунті. Зокрема концепцію Сварога, як єдиного Прабатька Всесвіту і Богів, який є рівночасно Найвищим Божеством і сам Собою є Небесами, в якому всі Живі Душі його синів перебувають. [78]

Із ще більшим хвилюванням я знайшов у Книгах Велеса підтвердження про Троїстість Гіпостатей Сварога та про ґенотеїчну єдність основних Божеств, з якими всі інші є споріднені та їм найрідніші браття, сестри чи синове.

Рівночасно я відчув щиросердечний вплив моїх друзів, щоб зайняти ясне і недвозначне становище на підставі моїх студій про назрілі в сучасності проблеми Рідної Віри. Появилися жалюгідні спроби «реформи» старинної мудрости наших предків та Вед і Упанішад. Для упрощення та дешевих «успіхів» при популяризації Рідної Віри «реформатори» хочуть заступити ім'я християнського Бога іменем ДАЖБОГА і так, змінивши саму назву, думають, що такою простацькою зміною «відкрили» Рідну Віру.

При чому допускається навіть нічим не оправдане цькування мене за буцім-то «многобожжя», зовсім всупереч відомому їм моєму вченні в книзі «ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМНЕ»...

Хоч я здавна розголосив мудрість Вед про те, що «РІЖНО НАЗИВАЮТЬ ВІЩУНИ ТЕ, ЩО Є ЄДИНЕ». Ріжниця між аналітичним і синтетичним науковим поглядом на Космос очима сьогоднішньої науки.

Ствердимо на вступі, що сучасна наука дійшла до того, що розглядає нашу сонячну систему і цілий Космос як «НЕОРГАНІЧНИЙ ОРГАНІЗМ». Слово «неорганічний» уживають тому, що вони не годні уявити організми не того типу, який знають із біології.

Те саме відноситься до пізнання Космосу як «ЄДИНОГО ВОЗУ», якого спрягає в Єдність Всетворча Сила ІНДРИ-ПЕРУНА, як вчать нас образово Веди...

Але історія перейде до порядку денного над цим простацтвом думки і демагогією «реформаторів». На привеликий жаль, на боці «реформаторів» стали й особи, які поклали великі заслуги для відновлення СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ВІРИ.

Дата добавления: 2015-05-24