Імені В.Г. Короленка і його попередниках упродовж 1914 – 2014 років 5 страница

Двадцяті роки минулого століття характеризуються спадом у розробці теоретичних проблем економічної географії, оскільки на цей час припадає трансформація економіко-географічних досліджень в галузево-статистичний напрям, який сформувався ще в дореволюційні роки.Праця Ф.Т. Матвієнка-Гарнаги є дослідженням з теоретичних основ і прикладних питань економічної географії України, здійснена на етапі згортання більшовиками т.зв. «українізації» та початку репресій проти всіх, хто стояв на національних позиціях.Учений у вступі до своїх «Нарисів» зазначав, що у вітчизняній географічній літературі досить мала кількість робіт, присвячених методології економіко-географічної науки. І у зв’язку з цим він окремим розділом виділив дослідження проблем завдань, предмету і методології економічної географії, детально розглянув проблему взаємовідносин природи і суспільства, запропонував визначення економічної географії на основі аналізу поглядів інших вчених, аналізував думки про предмет і методи економіко-географічних досліджень.

Щоб у повній мірі дати теоретичне обґрунтування економічній географії, Ф.Т.Матвієнко-Гарнага звертався до думок інших учених, які досліджували методологічні основи даної галузі знань, враховував наявні наукові досягнення і визначав на свій лад предмет економічної географії. Вчений, зокрема, зупинявся на аналізі поглядів російських науковців С.В.Бернштайн-Когана, О.А.Костянтинова.

Ф.Т. Матвієнко-Гарнага зазначав, що економічна географія перебуває у стані «початкового нагромадження», а тому думки дослідників на її зміст досить розбіжні. Одні учені відносять її до економічних дисциплін, а інші – до природничих наук.Таким чином, Ф.Т.Матвієнко-Гарнага приходить до висновку, що до предмету економічної географії необхідно відносити не лише виключно суспільні чи виключно природні фактори, а сукупність (систему) цих процесів і явищ. Хоча, на думку вченого, економічна географія вивчає факти природничого і соціального характеру, «вона підходить до них (чинників. – С.Ш.) зі специфічного погляду і розглядає властивості цих фактів за особливим критерієм – значенням їх як витворчих чинників господарства; вона є наука про господарчі чинники, а не події» [3, с.25].

Завданням економічної географії, на думку Ф.Матвієнка-Гарнаги, є встановлення системи взаємозалежності природних і суспільних факторів, їх впливу на галузі господарства певної території. Звідси, він виділяв світову економічну географію, яка вивчає загальні принципи зв’язку між чинниками розвитку галузей господарства і самим господарством та місцеву (регіональну) економічну географію, що покликана, за переконаннями Ф.Т.Матвієнка-Гарнаги, пояснювати як загальні принципові чинники впливають на місцеве господарство.

У своїх «Нарисах» Ф.Т.Матвієнко-Гарнага подавав географічну характеристику природних факторів, що визначають умови формування і територіального розміщення галузей господарства, а також розкривав учення про економіко-географічне районування та пропонував власну модель районування території України. У спеціальній частині автор давав досить детальний опис природних й економіко-географічних особливостей кожного району за наступним планом (який, по суті, є планом комплексної географічної характеристики території): клімат, ґрунти, рослинність і тваринний світ, корисні копалини, добробут населення, сільське господарство, рівень розвитку промисловості, відносини району з іншими регіонами України.

Окремо вчений зупинявся на економіко-географічній характеристиці сільського господарства, галузей промисловості, транспорту й торгівлі.

Отже, саме в праці «Нариси з економічної географії України» Ф.Т.Матвієнка-Гарнаги економічна географія як наука в Україні остаточно отримала своє методологічне обґрунтування, відображене у категоріях «предмет», «завдання», «класифікація», «теорія», «чинник розміщення», «закон», «принцип» і т.д. Ф.Т.Матвієнко-Гарнага розглядав економічну географію в регіональному і теоретичному аспектах. У загальній частині свого дослідження він чітко визначає вплив закону географічної зональності на формування і розміщення галузей господарства.

Слід відзначити напрацювання ученого стосовно теоретичного обґрунтування основ економіко-географічного районування території України, при цьому особливу увагу він приділив сільськогосподарському районуванню території. Дослідник знову звертався до аналізу відомої літератури, присвяченої проблемам теорії і практики районування, й характеризував спроби такого районування за окремими напрямками (природними особливостями, суспільними умовами, спеціалізацією сільського господарства та наявністю енергетичних ресурсів в районі).

У межах районного напрямку своїх досліджень Ф.Т.Матвієнко-Гарнага охарактеризував теоретичні напрацювання т.зв. природничого районування в економічній географії, розкривав погляди акад. П.Тутковського, проф. А.Єрмолова, О.Скворцова та тих дослідників, які відкидали вплив природних чинників в економіко-географічному районуванні (проф. О.Челінцев), а також районування за системою господарства (проф. І.Бруцкус).

Ф.Т.Матвієнко-Гарнага приходить до висновку, що «єдиного універсального покажчика (критерію районування. – С.Ш.) в різноманітності структур сільського господарства, як і промисловості, не може бути» [3, с.52]. І тому запропонував свій критерій: класифікувати галузі господарства для виділення економічних районів за таким планом: характер продукції галузі, система виробництва, соціально-економічний стан господарства.

Розкривши попередній досвід районування території України, зокрема, за природними ознаками, що його склав акад. П.Тутковський, та ботаніко-географічними ознаками (модель районування А.Фоміна), Ф. Матвієнко-Гарнага запропонував власну модель економіко-географічного районування території України, виокремивши в ній вісім районів: Правобережне і Лівобережне Полісся, Правобережний і Лівобережний лісостеп, Північно-Східний район, Промисловий район, Хліботоргівельний та Надчорноморський райони.

Ф.Т.Матвієнко-Гарнага звертав також увагу на галузеву характеристику господарства України. Прикладами цього можуть слугувати праці «Вугляно-рудно-металюргійний район УСРР» (1930) та «Цукрова промисловість України за п'ятирічним пляном» (1931). Характеризуючи економіко-географічні особливості вугільно-металургійного регіону України, вчений фактично вивчав регіональну економічну географію Донецького регіону. При цьому він визначав «вугляно-рудно-металюргійний» [4] район та виокремлював його серед інших районів УСРР. Автор зупинявся на описі природних умов і ресурсів та сільського господарства району через аналіз чинників, що формують природні особливості регіону, та визначав їх вплив на розвиток і розміщення галузей сільського господарства. Ф.Т. Матвієнко-Гарнага характеризував видобувну і обробну галузі промисловості Донбасу й робив висновки стосовно економічного значення цього економічного району в господарській структурі України.

Монографія Ф.Матвієнка-Гарнаги «Цукрова промисловість України за п’ятирічним пляном» [7] може стати прикладом фундаментального дослідження галузі господарства і для нинішніх дослідників. Адже вченому вдається настільки структурувати матеріал, що фактично він формулює план економіко-географічної характеристики галузі господарства. Ф.Т. Матвієнко-Гарнага починав дослідження цієї важливої для економічного розвитку України галузі господарства з детального огляду історії її формування. Далі учений пропонував економіко-географічну характеристику галузі через врожайність і цукристість буряка, основні центри його переробки, а завершував дослідження аналізом географії ринку цукру в Україні.

У своїх дослідженнях Ф.Т. Матвієнко-Гарнага приділяв увагу також вивченню природно-ресурсного потенціалу країни. Зокрема, монографія «Підземні багатства України» (1930) [6] присвячена детальній географічній характеристиці мінерально-сировинної бази України.

Отже, крім теоретичних аспектів економіко-географічних досліджень Ф.Т.Матвієнко-Гарнага значну увагу зосереджував на дослідженнях галузей господарства України. Проте йому вдалося вивчити й описати лише декілька галузей, оскільки його наукова діяльність припала на кінець 20-х – початок 30-х років ХХ ст., коли «українізації» на українських землях в складі тоталітарної імперії було навішено ярлик «буржуазного націоналізму». Розвиток науки почав гальмуватись, а боротьба з прихильниками заборонених совєтською цензурою певних галузей наукового пізнання набула жорстоких форм.

Значний внесок зробив Ф.Т.Матвієнко-Гарнага у становлення і розвитоквищої географічної освітив Україні. Свідченням цього є ґрунтовна праця «Краєзнавство і краєзнавча робота», що побачила світ у 1930 р. У цій монографії він висвітлив методологічні основи краєзнавства та досить детально описав методологію і методику власне краєзнавчих досліджень.Зупинимось на більш детальному аналізі цього посібника Ф.Т.Матвієнка-Гарнаги, який фактично став першим подібним підручником такого типу в Україні. Багатозначне розуміння терміну «краєзнавство» Ф.Т. Матвієнко-Гарнага розкривав через три складові: «1) краєзнавство як певна сума якихось відомостей; 2) краєзнавство як робота або процес для засвоювання відомостей; 3) форми проведення краєзнавчої роботи» [5, с.3]. Велика заслуга його у тому, що він один із перших теоретиків краєзнавчих досліджень запропонував чітке й узагальнене визначення цієї галузі наукового пізнання: «краєзнавство – це є певна сума знаннів широких кіл людности про природні й соціяльні факти та явища краю, про взаємну залежність цих фактів і явищ; ці знання набуваються внаслідок організованого громадського руху з метою вивчити й використати витворчі сили країни, виховати дослідників і активних будівників життя на підставі наукових досягнень та загальнодержавних завдань» [5, с. 6-7]. Фактично це формулювання поняття «краєзнавство» не втратило своєї актуальності і до наших днів, воно ще більше розкриває важливість і значення поглядів і думок Ф.Т.Матвієнка-Гарнаги для сьогодення географічної науки.

Об’єктом краєзнавчих досліджень вчений називав «витворчі сили» природи, економіки та побуту народу. Ф.Т. Матвієнко-Гарнага приділяв увагу плану фізико-географічного та економіко-географічного краєзнавчого дослідження, давав розуміння практичного краєзнавства, процесу збору інформації та її використання у практичному житті. Методами і етапами дослідницької діяльності краєзнавця він називає «зібрання і облік матеріалу, аналіз матеріалу та встановлення зв'язку між фактами і явищами, розподіл матеріалу по групах відповідно до питань, наукові висновки матеріялу, практичні висновки, пропаганда наукових і практичних висновків або освітня робота…» [5, с. 28-29].

Ф.Т. Матвієнко-Гарнага аналізував сукупність форм проведення краєзнавчих досліджень на кожному етапі, починаючи від організації такої роботи і закінчуючи формами пропаганди та методикою створення краєзнавчих музеїв. Завершував працю «Краєзнавство і краєзнавча робота» переліком літератури з підготовки до проведення краєзнавчих досліджень. Такий підхід до теоретичних і методичних основ краєзнавчої роботи, визначений Ф.Т.Матвієнком-Гарнагою, не втратив свого сенсу до нашого часу.

Ф. Матвієнко-Гарнага був також одним з відомих українськихекономістів, особливо у сфері дослідження шляхів і засобів нагромадження капіталу та проблем формування державного бюджету. Нам відомо лише декілька статей вченого, присвячених актуальним проблемам економічного розвитку України. Наприклад, «Восстановление и воспроизводство основных капиталов госпромышлености Украины в связи с налогами и сборами в ней» (Хозяйство Украины, 1925, №5), «Бюджет і господарство України» [2].

«Культурна боротьба радянської громадської думки» наприкінці 1920-х років поклала край українській національній думці, а в 1930-ті роки оголосила заборону і остаточну ліквідацію в Україні цілого ряду наук, закриття науково-дослідних установ, згортання національної освіти і науки. Саме масові репресії в Україні у 1930-х рр. поклали край економіко-географічним і економічним студіям Ф.Т. Матвієнка-Гарнаги, на якого було навішено ярлик «буржуазного націоналіста», а ім’я самого вченого вже не згадувалось у жодному біографічному довіднику совєтської держави.

Література

1. Матвиенко-Гарнага Ф. Восстановление и воспроизводство основных капиталов госпромышленности Украины // Хозяйство Украины. – 1925. – № 5. – С.127-139.

2. Матвієнко-Гарнага Ф. Бюджет і господарство України // Земельник. - 1925. - № 8-9. - С. 3-15.

3. Матвієнко-Гарнага Ф. Нариси з економічної географії України. Підручник для вищих шкіл. – Харків: Держвидав України, 1929. – 200 с.

4. Матвієнко-Гарнага Ф. Вугляно-рудно-металюргійний район УСРР. - Харків: Держвидав України, 1930. – 50 с.

5. Матвієнко-Гарнага Ф.Т. Краєзнавство і краєзнавча робота. – Харків: Держвидав України, 1930. - 50 с.

6. Матвієнко-Гарнага Ф.Т. Підземні багатства України. - Харків: Держвидав України, 1930. - 56 с.

7. Матвієнко-Гарнага Ф.Т. Цукрова промисловість УСРР за п’ятирічним пляном. – Харків: Господарство України, 1931. - 56 с.

ПАРХОМЕНКО Володимир Олександрович

Народився 09.09.1880 р. в с. Сміле Роменського повіту Полтавської губернії (тепер – Роменський район Сумської області), в родині священика.

Освіту здобув у Полтавській семінарії та Санкт-Петербурзькій Духовній Академії. Член Санкт-Петербурзького Археологічний інституту. Історик.

З грудня 1905 р. викладав у Полтавській семінарії. Брав активну участь у створенні полтавського церковно-археологічного комітету(1906). У 1912 р. одержав ступінь магістра богослов’я. У 1913-1917 роках – викладач Тіфліського учительського інституту і директор Сухумської учительської семінарії.

З 1917 р. – директор Канівської гімназії, пізніше приват-доцент кафедри російської історії Університету Святого Володимира в Києві. Наприкінці 1918 р., уникаючи кар'єри в урядових установах Директорії, Володимир Олександрович переїздить до Полтави, а звідти, разом з дружиною, в Сімферополь, де обирається приват-доцентом Таврійського університету й виконує обов'язки діловода Кримського Міністерства народної освіти (в уряді Вітцевера-Никонова).З 1919 р. працює в Кубанському політехнічному інституті та Кубанському університеті (тепер – м. Краснодар). У 1920 – 1921 рр. організував та очолив Північнокавказьку етнолого-археологічну комісію.

У 1921-1923 р. – викладач Київського інституту народної освіти (курс історії класової боротьби), й одночасно — співробітник Всеукраїнської Академії наук.

У 1924 р., відчуваючи певні матеріальні труднощі, він взяв в Академії відпустку і на рік переїхав до Полтави на роботу в Інститут народної освіти. У 1924/1925 н.р. професор В.О. Пархоменко викладав тут два курси класової боротьби, в т.ч. на Полтавщині; а через відсутність фахівця-географа — економічну географію України на 1-му курсі для всіх студентів факультету соціального виховання (по дві години на тиждень в 1-му і 2-му триместрах). Тільки його й В.Верховинця ректор ІНО О.В.Ходак відносить у звіті за 1924 рік до висококваліфікованих викладачів [ 2 ].

З 1925 до 1929 рр. - професор Дніпропетровського ІНО; директор відділу в Дніпропетровському обласному історико-археологічному музеї.

30.09.1929 р. В.О. Пархоменко заарештований, а 28.01.1930 р. засуджений у справі СВУ до 10 років концтаборів. Як інвалід, у червні 1933 р. відпущений. Пізніше влаштувався на роботу в одній із установ Академії наук в Ленінграді.

Помер у блокадному Ленінграді в 1942 році. Реабілітований 17.06.1989 року.

Джерела інформації про В.О. Пархоменка (історика Київської Русі та православної церкви):

1. ЦДАВО, Ф. 166. – Оп. 3. – Спр. 419; Оп. 4. – Спр. 634; Оп. 5. – Спр. 567-568; Оп. 12. – Спр. 5715.

2. ДАПО, Ф. 495. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 176.

3. Ричка В.М. Дослідник сивої давнини. Пархоменко Володимир Олександрович // Реабілітовані історією. – Київ-Полтава: Рідний край, 1992. – С. 58-63.

4. Портнов А.Бібліографія наукової спадщини Володимира Пархоменка. //Записки наукового товариства імені Шевченка. – 2000. – Т. 240. – С. 664 – 673.

5. Андрій Портнов. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії

XX століття Київ: Критика, 2011. – С. 39-98.

6. http://history-poltava.org.ua/?p=5871

НІКОЛАЄВ Микола Федорович

Народився 4.11.1882* р. у місті Слов’янськ

Харківської губернії (нині Донецької області).

* У виданні «Адрессная книга ботаников СССР» (Л., 1929) вказано як дату народження 1.11.1883 р.

Старший і любимий син провізора, купця й громадського діяча Федора Ніколаєва (він, зокрема, завідував грязьовим курортом біля Слов’янська, за що отримав персональне дворянство). Крім Миколи, у родині було ще двоє синів – Валентин та Федір. Ще з дитинства вони самостійно вирощували квіти, доглядали за птахами, відвідували різноманітні виставки. Все це далось взнаки: усі брати стали професійними біологами.

За спогадами Валентина Ніколаєва, брат добре навчався в Бахмутській гімназії й рано почав мріяти стати вченим-біологом. Тому вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Під час революції 1905 року брав участь у студентських заворушеннях і кілька місяців провів у тюрмі. За спогадами брата, М.Ф. Ніколаєв взятий батьком на поруки (за досить значну суму) й відправлений нелегально закордон, де продовжив навчання у політехнічному інституті в Швейцарії (за спеціальністю «хімія»). Там же одружися з дочкою медичного чиновника із Полтави – Лідією Михайлівною Вороновською (із якою познайомився в Харкові, в часи студентської революційної діяльності). У 1908 р. повернувся до Харкова й був амністований. Але оскільки в царській Росії іноземний диплом не визнавався, то М.Ф.Ніколаєв, за матеріальної допомоги дружини (батько на той час помер), змушений був складати ще ряд екзаменів на останньому курсі й державні екзамени, і в 1910 р. таки отримав диплом університету.

У листі до В.І.Вернадського від 17-го серпня 1918 р. Микола Федорович інформує видатного натураліста про те, що за фахом він міколог,«…працював у мікологічній лабораторії А. Ячевського у Петрограді та у Харкові у Потебенька»[насправді йдеться про А.О. Потебню]. Відомо, що і А.А.Ячевський, і А.О. Потебня – видатні мікологи, які стояли у витоків фітопатологічних шкіл як в Росії, так і в Україні.

Ще за рік до закінчення університету Микола Федорович переїхав до Полтави, де жили батьки дружини, і з 1-го вересня 1909 р. по вересень 1911 р. працював викладачем («Ґрунтознавство» та «Рослинництво») Полтавського чотирикласного землемірного училища. За деякими джерелами відомо, що він поєднував цю роботу із викладацькою діяльністю в Петровському Полтавському кадетському корпусі, а також працював помічником першого завідувача Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства М.О. Олеховського. Після смерті останнього, М.Ф.Ніколаєв став другим завідувачем музею (травень 1910 – листопад 1915 р.).

Він продовжив започатковану М.О. Олеховським традицію, за якою музей був осередком просвітницької роботи через Педагогічне бюро (мав постійні експозиції, адресовані освітянам, бібліотеку й зібрання унаочнень). М.Ф.Ніколаєв читав лекції з природознавства Полтавської губернії на літніх педагогічних курсах для вчителів початкових шкіл.

З іменем Миколи Федоровича пов’язане зародження та становлення природоохоронного руху на теренах Полтавщини. З огляду на це, слід відмітити, що саме він першим 16грудня 1913 р. виступив з доповіддю про охорону пам’яток природи Полтавської губернії перед членами Полтавського губернського земства. Це сприяло тому, що земство виділило 400 карбованців для проведення конкурсу на кращий нарис, присвячений охороні пам’яток природи. Цікаво й те, що в умовах приватної власності на землю М.Ф. Ніколаєв рекомендував управі налагодити контакти відносно виділення ними коштів, спрямованих для охорони найбільш цінних ділянок степів, лісів та боліт.

У подальшому (грудень 1913 – січень 1914) Микола Федорович залучив до здійснюваної ним природоохоронної роботи свого брата В.Ф. Ніколаєва (1889-1973), майбутнього кандидата біологічних наук, практиканта (1908, 1910, 1912, 1914), співробітника (1914-1923), а згодом також завідувача згаданого музею у Полтаві (1916-1923).

Брати Ніколаєви взяли активну участь в організації першої на теренах Російської імперії виставки з охорони природи у місті Харкові (1913-1914). Після цієї виставки М.Ф.Ніколаєв став палким пропагандистом нових для того часу питань охорони природи. З цілою низкою доповідей на цю тему він виступає у 1914 р. перед членами Полтавського гуртка фізико-математичних наук.

Велику зацікавленість викликало в них повідомлення Миколи Федоровича «Про охорону пам’ятників природи», яке лектор ілюстрував великою кількістю слайдів (як тоді казали «світлових картин»).

На березневому засіданні зазначеного гуртка у 1914 р. він виступив із повідомленням «Охорона пам’яток природи в Північній Америці, в Західній Європі та в Росії». Цю доповідь М.Ф. Ніколаєва попросили повторити для більшого кола слухачів. І це не дивно, адже доповідачем були поставленні проблеми, які і зараз не втратили свого значення і являються злободенними. Адже лейтмотивом повідомлення було визначення пам’яток природи у Полтавській губернії, їх кількості порівняно із Північною Америкою та Західною Європою, а головне – про участь громадськості в охороні природи.

Взагалі ж, як потім згадував про ці роки В.Ф. Ніколаєв, Микола Федорович «…працював головним чином як організатор, домігся значних асигнувань для виготовлення спеціального обладнання, придбання довідкових видань, наукової літератури для Музею». Відомо, що М.Ф. Ніколаєв за період з 1910 по 1915 рік передав до його фондів особисто зібраний гербарій, ентомологічну колекцію (Hemiptera-Heteroptera), чучела та тушки птахів.

Взагалі ж, працюючи директором Музею, Микола Федорович, уперше із моменту його заснування налагодив опис його експонатів та фондових колекцій, завів інвентарні та карточні каталоги, вперше репрезентував за межами Полтавської губернії, а саме – на знаменитій Катеринославській обласній сільськогосподарській виставці (1910). Як завідувач Музею, Микола Федорович тісно співпрацював з Полтавським Товариством сільського господарства. На організованих під його керівництвом навчаннях (зимових курсах, 1912-1914) читав цикл лекцій про природу Полтавщини. Крім цього обов’язково особисто проводив усім слухачам екскурсії експозицією Музею.

М.Ф. Ніколаєв першим на теренах Полтавщини почав висловлювати і відстоювати ідею про створення повітових сільськогосподарських музеїв. Ця його думка була виголошена на Губернській агрономічній нараді у Полтаві 24-27 листопада 1913 р.

М.Ф. Ніколаєв разом із досвідченим лісівником, завідувачем Полтавської піщано-яружної округи В.М. Борткевичем на Другому з’їзді лісовласників і лісоводів (18-21 грудня 1913) виголосили доповідь «Про заснування у Полтаві ботанічного саду». Полтавське Губернське земство підтримало цю ідею і навіть замовило знаменитому ботаніку А.М. Краснову проект саду, та на жаль через невдовзі розпочату Першу світову війну він не був втілений у життя.

У 1914 р. в Полтаві було створено перше в Російській імперії Ентомологічне Бюро, яке очолив Д.М. Бородін. Дмитро Миколайович розгорнув цікаву і напрочуд насичену дослідницьку діяльність, але у зв’язку із призовом до війська передав Бюро знаменитому фахівцю М.В. Курдюмову, але й Микола Васильович недовго обіймав цю посаду, бо пішов добровольцем до лав діючої армії в зв’язку з розпочатою Першою світовою війною. Обов’язки виконувача завідуючого Ентомологічним Бюро було покладено на очільника Музею М.Ф.Ніколаєва. На цій посаді Микола Федорович розгорнув активну діяльність, надто із нагального тоді питання боротьби з мишовидними гризунами. Крім цього, він вів визначення хвороб, якими були ушкоджені рослини, на підставі цього дослідник склав два цікавих огляди, які згодом були опубліковані у додатках до звіту про діяльність Бюро. Ці раритети, на жаль практично не відомі сучасним науковцям праці, свідчать про його високу фахову обізнаність. Взагалі ж, це ж саме підтверджує і участь М.Ф.Ніколаєва у роботі ентомологічних нарад у Харкові (вересень 1914) та Києві (грудень 1914), де він представив Полтаву і виступив з цікавими доповідями.

На початку Першої світової війни суміщав роботу в музеї з діяльністю в громадській організації, яка займалася питаннями допомоги земств в забезпеченні потреб армії («Земгор»). Але в листопаді 1915 році відмовився від завідування музеєм, фактично передавши цю посаду братові Валентину, оскільки сам зайняв посаду в «Земгорі», пов’язану з частими роз’їздами.

У 1916-1918 рр. М.Ф.Ніколаєв також проявляв себе як дійсний член Полтавської вченої архівної комісії, та як один з перших у Полтаві членів Російського ботанічного Товариства.

Про його діяльність у роки Громадянської війни відомо мало. 1917-1918 рр. Микола Федорович обіймав посаду завідувача фітопатологічним відділом Ботанічного саду у місті Кутаїсі (Грузія). Ця інформація потребує уточнення. Адже у своїх спогадах, відомий український археолог, завідувач археологічного відділу Полтавського музею (1912-1922) В.М.Щербаківський вказує, що у 1918р. М.Ф. Ніколаєв обіймав посаду лектора відкритого восени цього року в Полтаві Українського народного університету.

Крім цього відомо, що ще раніше, - 18 березня 1918 р., М.Ф. Ніколаєв вступив до створеного В.І. Вернадським Полтавського Товариства любителів природи. У його списках він значиться під № 69, сповіщається і про його адресу у Полтаві по вулиці Познанська, 8. Цікаво, що саме за цією адресою у той час мешкав і засновник Товариства В.І. Вернадський. Вже після його від’їзду з Полтави до Києва, у листі від 17-го серпня 1918 р. до нього М.Ф. Ніколаєва, читаємо: «Ось вже біля двох років…, як я полишив службу в музеї і захопився громадською роботою. Зараз крім втоми від цієї роботи в мене нічого не залишилось. Як хочеться працювати в улюбленій області яка… пов’язана з природою». Микола Федорович хоче знайти наукову або науково-прикладну роботу. При цьому він навіть готовий переїхати на нове місце проживання, але для нього бажано, щоб це була Полтавська губернія, а робота була б пов’язана з мікологією. І далі: «Лише Ваше добре відношення до мене, Володимире Івановичу, дало мені хоробрість звертатися до Вас із цим проханням».

І дійсно, В.І. Вернадський виділяв М.Ф. Ніколаєва із полтавського інтелектуального загалу, відносив його до «науково-працюючих» натуралістів (щоденник В.І. Вернадського, запис від 12 квітня 1918 р.). Взагалі ж, епістолярія М.Ф. Ніколаєва до В.І. Вернадського включає сім листів. Серед них вже згаданий від 17.08.1918р., який зберігається у фонді Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, а також листи від 9.05.1915 р. (Полтава); 31.05.1915 р. (Полтава); 19.08.1915 р. (Полтава); грудень 1915 р. (діюча армія); 2.08.1928 р. (Полтава); 21.10.1928 (Полтава), які зберігаються в особовому архіві В.І. Вернадського Архіву РАН (Москва).

Повертаючись до 1916-1918 рр., треба звернути увагу на вже процитований лист М.Ф. Ніколаєва до В.І. Вернадського, в якому Микола Федорович відмічає своє захоплення в ці роки громадською роботою. З огляду на це, можемо послатись на монографію В. Оголевця про діяльність Південноросійської Обласної Переселенчеської організація (1918), Бюро якої певний час, до середини 1918 р. очолював М.Ф. Ніколаєв.

Із 1920 р. Микола Федорович переходить на викладацьку роботу. Він читає курс природознавства для слухачів підготовчого відділення технічного факультету при Вищій робітничій школі в Полтаві. У 1921 р. цей факультет реорганізований у сільськогосподарський, а з 1923 р. – в агрокооперативний технікум (нині Полтавська державна аграрна академія).

Крім того, у 1920 р. він працював на посаді завідувача сільськогосподарського відділу Центрального Пролетарського музею Полтавщини (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). У 1923 р. М.Ф. Ніколаєв обійняв посаду завідувача хлібного відділу Полтавського державного банку.

У 1924 р. Микола Федорович на 6 років пов’язує своє життя з Полтавським інститутом народної освіти (нині Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка), де з 2 липня зайняв посаду штатного лектора з ботаніки – завідувача ботанічним кабінетом. Тут знову, як і в Музеї, розкрився його організаторський та педагогічний хист, вміння читати лекції, вести наукову роботу, переглядати різну, в тому числі і іноземну літературу. Щодо останньої, то це було не складно, адже Микола Федорович добре знав і досконало володів німецькою та французькою мовами.

Працюючи у Полтавському ІНО, з 1926 р., Микола Федорович почав вивчати рослинність степів Полтавщини. Ось як він сам писав про це у 1927 р.: «Я вирішив зосередити свою увагу на заповідній ділянці степу, що зветься «Академічним степом». Крім нього, він «побував на степовому участку Ланнівського цукрового заводу… наступним був «Струківський» заповідний участок». При цьому, М.Ф. Ніколаєва навіть сплутали з якимсь конокрадом і заарештували, але згодом випустили. Зібраний Миколою Федоровичем дуже цікавий гербарний матеріал опрацював лаборант – штатний асистент ботанічного кабінету ІНО – Ф.К. Курінний. З тих пір Федір Каленикович став постійно працювати під проводом М.Ф. Ніколаєва (а згодом, навіть змінив його на посаді завідувача ботанічним кабінетом).

Дата добавления: 2015-05-24