Гончарство

Гончарство- виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів – посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Виникло в епоху неоліту. Гончарство розвивалось там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку на відкритих вогнищах, пізніше у звичайних печах і наприкінці у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. В часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальованими кольоровими фарбами мінерального походження.

Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану мають назву - кераміка.

Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є:

1. Гончарство;

2. Теракота;

3. Майоліка;

4. Фарфор;

5. Кам’яні маси.

Українська народна кераміка

На території України сліди гончарства археологи датують VI – початку IV тисячоліття до н.е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України. У I тис. до н.е. до початку I тис. н.е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор’ї існувало високо розвинуте мистецтво численних племен – кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике значення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд – горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблювали пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н.е. поширюється виробництво чорно лощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.

11 група:

Історична довідка

Ранньослов’янська кераміка найкраще представлена пам’ятками черняхівської культури II - V ст. н.е., поширеної в зоні лісостепу. Тут побутували горщики сірого кольору з лощеною поверхнею, широким отвором і вузьким дном, великі і малі миски, глечики з високою циліндричною шийкою, кубки, кухлі, вази. Для української народної кераміки після монгольської доби характерне широке запровадження швидкообертового гончарського круга. Це дало можливість витягувати тонкостінний високоякісний посуд. Розширився його асортимент: з’явилися ринки, кухлики, чарки; горщики стають ширшими, отримують покришку. Переважна більшість виробів у XIV - XV ст. була сірого кольору внаслідок випалювання в без кисневому середовищі. Декор складався з простих мотивів – смужок, зірок, трикутників, хвилястих ліній, нанесених на сирі стінки штампом, орнаментальним валиком або зубчастим коліщатком. Прикраси утворювали горизонтальну смугу у верхній частині предмета. Кераміку такого типу виробляли у Львові, Кам’янець-Подільському, Кременці, Косові, Луцьку. У XV -XVI ст. у західних районах України поширюється оздоблення стінок посуду кілкуванням. Поширеним видом оздоблення сірого посуду в XIV - XVI ст. було лискування. Крім сірого посуду, в цей час щораз ширше розповсюджується виробництво посуду з черепком природного червоного або жовтого кольорів, випаленого в кисневому середовищі. Ці вироби почали оздоблювати опискою або кальовкою, тобто кольоровими глинами. З XVI ст. міські гончарі починають вживати свинцеву поливу, яка надає нових декоративних якостей. Виникає нова техніка – підглазурний розпис кольоровими ангобами. Українські гончарі виробляють кахлі, архітектурні вставки, черепицю. У XIX - на початку XX ст. вироблялись дитячі глиняні іграшки (Поділля і Полтавщина). Протягом XVIII - XIX ст. викристалізувались характерні особливості української кераміки, формувалися її головні осередки, кожному з яких притаманний свій оригінальний стиль декоративного оздоблення керамічних виробів:

1. Дибинецька кераміка (Київщина);

2. Ічнянські кахлі (Чернігівщина);

3. Подільська народна кераміка;

4. Кераміка західних регіонів України – Косівська кераміка, Закарпатська народна кераміка, Буковинська народна кераміка, народна кераміка Львівщини.

5. Опішнянська кераміка (Полтавщина).

В кінці 20-років почалося кооперування гончарів. Виникли керамічні артілі в Дибинцях, Василькові, Цвітній, Бубнів ці, Опішні. У 1935 році при Музеї українського народного мистецтва в Києві було організовано керамічну майстерню. Тут працювали П. Іванченко, П.Мусієнко, С.Пучко, брати Герасименки, М. Приймаченко. Найвизначнішим у цьому колективі був І.Т.Гончар. В 1960 році у зв’язку з ліквідацією промкооперації художні артілі було реорганізовані у фабрики і комбінати:

1. Васильківський майоліковий завод.

2. Виноградівський керамічний завод (Закарпаття).

3. Косівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина».

4. Опішнянський керамічний завод «Художній керамік».

5. Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худ фонду України.

У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народних майстрів і художників-професіоналів: В.Біляк, Т.Демченко, В.Омельченко, Г.Пошивайло, В.Газдик, І.Галас, М.Денисенко, В.Коваленко, Т.Левків, Я. Шеремета, Б.Горбалюк та інші.

12 група:

6. Деревообробні промисли і ремесла

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ковганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва і т.п.

Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини.Найпростішим і, очевидно, найдавнішим, що зберігся ще в ХІХ - на початку ХХ ст., прийомом обробки дерева був випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості («мужицькі», «циганські») і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір («руські»).

Дата добавления: 2015-05-24