Теслярство

Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) з дерева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилювали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а по кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосування – «драчки» щільно з’єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталізму з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об’єднуючись в артілі, будували водяні і вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.

Художнє оздоблення виробів з дерева

Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Так, наличники вікон прикрашали різьбою; сволок у хаті – написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. З особливим старанням розписували скрині.

Плетіння

У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займало плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гнули з дранки – тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.

Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом’яники) для зберігання зерна, брилі – з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою досконалістю. Нині в Україні, крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.

13 група:

6. Український костюм

Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою. Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.

Український костюм до ХІХ – початку ХХ ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, що формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природнокліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразилася спільність походження східнослов’янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх з них слов’янських, а також неслов’янських народів.

Історія українського традиційного вбрання генетично пов’язана з одягом населення Київської Русі, з її культурою, що простежується при вивченні археологічних матеріалів, писемних джерел та усної народної творчості. Археологічні знахідки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел, а також дають уявлення про давньоруське вбрання. Так, археологічні матеріали, що стосуються другої половини I тисячоліття та періоду Київської Русі, засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського межиріччя вже на той час вирощувались льон та коноплі як основна сировина для тканини. На базі землеробства розвивалось і скотарство. Рослинні волокна, вовна, шкіра та хутро домашніх і диких звірів були основою та сировиною для розвитку промислів і ремесел по виготовленню матеріалів для одягу.

Давні слов’яни підтримували торговельні зв’язки з населенням Північного Причорномор’я, зокрема Криму, Візантійської імперії, арабського Сходу, з безпосередніми сусідами на південному сході – степовими та осілими племенами, а з XVII - XVIII ст. – із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин – шовкові, сукняні, оксамитові. Шовкові тканини найрізноманітніших кольорів під загальною назвою «паволока» поділялися на парчу, пурпур, порфир, червленицю або багр. Із Західної Європи руські князі вивозили фрицькі і фламандські сукна. Їх використовували переважно князі і бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу надходили, крім тканин, намистини з кольорового та посрібленого чи позолоченого скла.

Загалом в економіці давньої Русі імпорт відігравав другорядну роль. Це були переважно предмети розкоші, які поширювалися серед вузького кола населення, а пізніше використовувались для культового призначення. Широкі верстви населення користувалися виробами місцевих майстрів та ремісників. Як матеріали, так і саме вбрання селян і простих городян були саморобними.

Відомості про одяг зберігався в давньоруських писемних пам’ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові про похід Ігорів» - кожух і опанча, в інших письмових джерелах – сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець. Археологічні матеріали засвідчують і побутування в Київській Русі взуття шкіряного – постолів, чобіт із стебел рослин і кори дерев - личниць, а також великої кількості прикрас. Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюють іконографічні матеріали ХІ - XIV ст. – фрески, ікони, книжкові мініатюри, які здебільшого дають уявлення про одяг князів, бояр, дружинників. Фрески Софійського собору у Києві зберегли зображення не тільки київської сім ї, характерним елементом вбрання якої був плащ – корзно, а й музикантів, мисливців, зодягнених у вузькі штани та сорочки з поясом.

Давні писемні та археологічні пам’ятки свідчать про майнову та соціальну диференціацію східнослов’янського суспільства. Про нагромадження значних багатств серед певної частини населення Київської Русі свідчать як численні скарби, так і коштовності, зброя. Прикраси часто художньо декорувалися реалістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій; поширеним був геометричний орнамент.

Самобутнім та мальовничим був костюм давньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше з двох частково зшитих шматів орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець, а в заміжньої жінки – рушникоподібний шматок тканини, головний убір, яким закривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Не таким мальовничим був чоловічий одяг. Він складався із сорочки довжиною до колін, що зодягалася навипуск та підперезувалася шкіряним або в’язаним поясом, а також нешироких штанів (порти, гачі). На голові – валяна шапка, на ногах плетені або шкіряні постоли з онучами. У холодну пору року одягали сукняну свиту, а взимку – кожух.

У XV - XVII столітті сформувався суто український народний одяг: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки – у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики – у жінок. У костюмах переважав світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки і штани, а часто і вовняний верхній одяг – свити, гулі, гуні. Майже білого кольору було некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» - кожухи, кептарі. Ця білизна підкреслювала яскраві барви плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Широко вживались коричневий і сірий кольори різних відтінків, чорний, яскраво-червоний (особливо у запорізьких козаків), у жіночих плахтах та поясах статей. Популярним був синій колір. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромності у кольоровому вирішенні костюмів.

Роль начіпних прикрас була відносно незначною: у жінок нашийне і нагрудне намисто різного типу, сережки, персні, а у чоловіків тільки персні. Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. Намисто низали переважно з бісеру, коралів, металевих бляшок, ланцюжків і монет. Чоловічі і жіночі головні убори оздоблювалися пір’ям і квітами, колосками, мітелками ковили, стрічками.

Український народний костюм при всіх спільних рисах відзначається великою різноманітністю, регіональними особливостями, які визначалися в силу історичних, економічних, географічних причин. Приблизно до 70-х рр. ХІХ ст. народний одяг виготовлявся переважно з тканин домашнього виробу. З розвитком промислового виробництва на селі з’являються дешеві фабричні тканини, які народ пристосовує до традиційних форм одягу.

14 група:

7. Ювелірні вироби з каменю та бісеру

Ювелірна прикраса – це ніби той штрих, яким художник завершує полотно, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак.

Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Рао Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів є одним з найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, нефрит, агат та інші кольорові камені служили людям прикрасою ще VII - X тисяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Сінайському півострові за 3 тисячоліття до нашої ери. У знаменитих «копальнях Клеопатри» на березі Червоного моря за 2 тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі три тисячі років тому назад. Ювелірне ремесло належить до найдавніших. Воно – майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність.

Краса каменів не лише додавала ошатності одягу, а й упродовж віків надихала людей на створення чарівних поетичних образів: «Онікс, яхонт і перли – твої очі, ланіти й зуби»,- так змальовував сірійський поет Х сторіччя Ас-Санаубарі дівочу красу. А марновірні люди приписували каменям цілющі властивості, магічну силу, пов’язували їх з місцями народження або відповідними знаками Зодіаку (в перекладі з грецької – «коло із зображень тварин»). Таємнича сила, нібито властива тому чи іншому каменю, визначала його місце, коли ювелір оздоблював одяг, зброю, інші речі.

У східних народів вважалося, що сердолік, бірюза приносять щастя, добробут, коралам приписували цілющу силу. В Західній Європі у великій пошані були топаз, рубін, смарагд. Вірили, що смарагд оберігає подружню вірність, сапфір дає заспокоєння вдові, червоний рубін дарує пристрасть, рожевий – ніжне кохання, аметист – відданість, сардонікс – подружнє щастя, агат – здоров’я, хризопраз – успіх, бурштин - «морський ладан» - здоров’я і щастя, а топазу остерігалися, бо він пробуджує ревнощі… У поетичній легенді, яку переповів грецький драматург Есхіл, говориться, що бурштин – це застиглі сльози дочок Геліоса, бога Сонця. Коли їхній брат Фаетон, виблагавши у батька дозвіл сісти у вогненну колісницю, щоб проїхатися по небу, не справився з крилатими кіньми й загинув, сестри дуже побивалися за ним. Боги перетворили їх на тополі. Стоять вони над Ериданом, роняють сльози в холодну воду, й гіркі ті краплі перетворюються на бурштин.

Стародавні єгиптяни любили червоний сердолік, на ньому вирізьблювали зображення священного жука-скарабея. Греки з халцедону, агату, сардоніксу виготовляли дивної краси мініатюри – камеї. Деякі з них збереглися в Ермітажі – «Камея Гонзага», «Адам і Єва», «Едіп і сфінкс» та інші, вирізані саме із сардоніксу. Античні геми – камені із вирізьбленим зображенням – різноманітні за сюжетами. Стародавні майстри прагнули увічнити всі гідні уваги аспекти тогочасного світу.

Камея вважалася надзвичайно престижною прикрасою. Існувало дивне переконання, що магічна сила каменя вповні проявиться лише тоді, як його проковтнеш, розтерши на порошок. Нині, певна річ, коштовностей уже ніхто не ковтає. Що ж до магічної сили, то, на жаль, лиховісні пророкування аж надто часто збувалися: власники славетних діамантів, смарагдів нерідко прощалися з ними за трагічних обставин, однак виною тому були не якісь потойбічні сили, а людська зажерливість і жорстокість. Але в усі часи і за будь-яких обставин самоцвіти, що виграють усіма барвами райдуги, прикраси, зроблені з них, дають людям незрівнянну естетичну насолоду. Дорогоцінні камені не лише напрочуд гарні, а й довговічні, над ними не владні ні плин часу, ні фізичні чи хімічні чинники. Видатні вчені розробили класифікацію мінералів виходячи з основних їх властивостей, таких, як реальна цінність, поширеність у природі, мода на прикраси тощо.

Поділяють мінерали на три групи:

a. Ювелірні (дорогоцінні) – алмаз, смарагд (зелений різновид берилу), олександрит (блакитнувато-зелений різновид хризоберилу), рубін (червоний різновид корунду), сапфір (синій різновид корунду), благородна шпінель, евклаз, топаз, берил (із безліччю різновидів), червоний рожевий, зелений, синій і поліхромний турмаліни, аметист (фіолетовий різновид кварцу), деякі гранати: альмандин (червоний), демантоїд (зелений), уваровіт (смарагдово-зелений); циркон і його червоно-бурий різновид – гіацинт, благородний опал, бірюза (від небесно-блакитної до сірувато-зеленої), яблучно-зелений хризопраз.

b. Ювелірно-виробні – зелений малахіт, темно-зелений геліотроп, деякі різновиди кварцу – безбарвний гірський кришталь, димчастий кварц, оранжево-червоний халцедон – сердолік, агат, рожевий кварц; бурштин, нефрит, лазурит, амазоніт, родоніт, обсидіан, лабрадор, непрозорі шпати.

c. Виробні – яшма, мармуровий онікс, лиственіт, агат, скам’яніле дерево, граніт, джеспіліт, флюорит, рисунчастий кремінь, авантюриновий кварцит, селеніт, кольоровий мармур тощо.

Нині зросла популярність яшми, агату. Колись вони вважалися малоцінними, однак візерунки, які створила у них сама природа, дедалі більше привертали увагу майстрів. На відшліфованому камені часом можна побачити справжню картину – морську хвилю, захід сонця… Ні домальовувати, ні усувати нічого не треба, слід лише надати виробові певної форми, відполірувати, підкреслюючи його найперше достоїнство – природну красу. Класичні старовинні прикраси з коштовними каменями виконані в стриманому, строгому стилі. Їх завжди цінують, передають у спадок. Більш сучасні ювелірні вироби виконані у техніці скані (філіграні). Тонке металеве мереживо з крученого дроту - вдячний, пластичний матеріал. Вправні руки майстрів створюють логічні, викінчені композиції, які відзначаються м’якістю, співучістю ліній, тонким відчуттям пропорцій. Можливості цього виду ювелірної техніки необмежені. Майстри, що опанували її, виготовляють будь-які прикраси – персні, брошки, намисто, кольє, відтворюючи найвигадливіші узори. Годяться для скані м’які метали й сплави з них, здатні витягуватись у дуже тонкий дріт, - золото, срібло, мельхіор, нейзильбер, мідь. Заготовки з крученого дроту, котрі можна компонувати в узори, мають назви, які зберігаються впродовж багатьох віків: гладь, вірьовочка, плетінка, різноманітні доріжки, ялинка, колечко, листочок, жучок та інші. Узори скані гарно поєднуються з ювелірними й кольоровими виробними каменями. У деяких прикрасах камені становлять основу композиції, а метал виконує суто конструктивну функцію, в інших – складові виступають як єдине ціле. Вставки (кабошони) у виробах розташовують по-різному: великі в оточенні малих, рівномірно розподілені по всій поверхні, як окремі острівці, а іноді навіть їх підвішують на тонких ланцюжках.

Найдавніша й найпопулярніша з прикрас – каблучка походить з Грузії. Її виникнення пов’язують з легендою про мудрого титана Прометея. За те, що він подарував людям вогонь, Зевс покарав титана, наказавши прикувати на скелі, де його щодня катував орел. Героїчний Геракл визволив Прометея розірвавши ланцюг, але, поспішаючи, лишив уривок ланцюга з уламком каменя в руках. Тому каблучки і вважали за оправу для каменя і носили на лівій руці. Виняток становили обручки, які носять постійно на правій руці.

8. Народна іграшка

Всі народи світу мають іграшки. Це японські традиційні дерев'яні іграшки, російські матрьошки і коники-каталки з дерева, пап'є-маше, гли­ни. Найдавніші іграшки, знайдені на території нашої країни, відносяться до II тисячоліття до н.е. Це - мініатюрні знаряддя охоти - луки, стріли, сокирки, предмети побуту, посуд, брязкальця.

У III тис. до н. є. у Древньому Єгипті були поширені іграшки з дерева та тканини, м'ячі з шкіри та статуетки тварин. З дерев'яних дощечок вирізувалися ляльки та розписувалися геометричним орнаментом. У древній Греції та Римі виготовляли іграшки з дерева, глини. По свідоцтвам істориків, вже у ті далекі часи майстрами були створені механічні іграшки. Виготовлялися також ляльки-маріонетки з теракоти та речі для ігор з ляльками, вовчки, брязкальця.

З глибини віків прийшли до нас традиції швейної іграшки - ляльки, пошитої з клаптиків тканини, хутра.

Іноді іграшці надавалося магічне значення. Наприклад, різні свищики, брязкальця, тарахтушки за язичними віруваннями давніх слов'ян своїм свистом та шумом відганяли злих духів. За такими причинами заборонялося зображувати обличчя у ляльок, тому саме у саморобних ганчіркових ляльок різних народів замість зображення обличчя можна бачити візерунок у вигляді хреста, ромба, квадрата, качиний дзьоб і т.д.

Найвищий розквіт іграшкового промислу в Україні припадає на середину XIX ст. в трьох регіонах: Піддніпров'я, Поділля і Прикарпаття. Відомим центром виробництва дитячої дерев'яної іграшки є м.Яворів Львівської області. Тут іграшки виробляли ще у XVIII столітті. Майстри з Яворова виготовляють візки з кониками; пташок, які махають крилами, якщо їх возити по підлозі: тачечки, скриньки, дитячі колиски та іграшкові меблі, посуд, музичні інструменти — сопілочки, скрипочки, пищики тощо. У Яворові також виготовляють дерев'яну точену іграшку, яку розфарбовують та розписують.

Серед керамічних іграшок найулюбленіші та найпоширеніші — свищики (свистунці, пищики). Вони здавна виготовлялися по всій Україні. Де існує гончарство, там, як правило, роблять свищики — птахи, звірі, свійські тварини або глиняні зображення людей — «барині», «куми», «панни», «наречені», «молоді». (Косівські птахи-свищики, на Уманщині: свищики — коні, олені, птахи, вершники на конях, вершники на баранах, півники, птахи-олені тощо. Опішнянські іграшки виділяються теплими кольорами, що ніби відтворюють золотаве тепло масної землі, вкритої зелено-брунатними пагонами пророслих зерен, які впали у землю наче із самого сонця і тягнуться, повертаються до нього...)

Ляльки з тканини робили в хатніх умовах з тканин (ганчір'я, клапті, частини старого одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних місцевостях вони зберігали риси, властиві давнім обрядовим лялькам.

Одни із найпоширеніших типів українських народних ляльок так звані «вузлові» ляльки (їх роблять способом крутіння, завивання, перев'язування). Їх виготовляли на території Київщини, Полтавщини. Черкащини. Крім внутрішньої вузлової основи (хустка, напхана ганчір'ям і зав'язана у вигляді голови), спільною прикметою є обличчя із хрестом, набраним із різноколірних або однотонних ниток так, що посередині утворюється ромб або квадрат. «Вузлові» ляльки належать до «невдягнених» ляльок. Ляльки, зібрані на решті території України, «вдягнені» — їх одяг спеціально розкроюється й шиється.

У селах Карпат робилися на продаж великі декоративні ляльки з виточеною на верстаті дерев'яною основою, вдягнені у майже точні копії гуцульського святкового вбрання старих часів.

У іграшки з сиру та тіста ігрове призначення поєднується з обрядовим. Особливо це стосується виробів із тіста — фігурного печива у вигляді птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин, сезонне випікання яких (до певних свят, найчастіше навесні). Це печиво нерідко буває яскраво розмальоване. Діти спочатку граються ним, а потім з'їдають.

Іграшки з сиру виготовляють в окремих селах Карпат — Косівського та Верховинського районів: сирні коні, барани, цапи, корови, «оріпки», птахи, коні з вершниками, олені. Частину їх розфарбовують цяточками та крапочками, проте більшість лишається не разфарбованою.

Іграшки з сиру використовуються і як настільні скульптури, які прикрашають інтер'єр. Також їх, роблячи навесні та восени, дарують близьким та друзям, ставлять на могили у дні весняного та осіннього поминання покійних.

Дата добавления: 2015-05-24