Педагогічна діяльність і погляди С.В.Васильченка

Після закінчення семінарії 1898 року дев’ятнадцятирічний юнак їде вчителювати в село Потоки на Канівщину. Працювати з дітьми, відкривати перед ними дивовижний світ знань С.Васильченко мріяв давно. Він мав природний педагогічний талант і любов до дітей, про що яскраво свідчать художні твори письменника, спогади про педагогічну діяльність, свідчення його сучасників.

Молодий учитель із запалом береться до педагогічної роботи, хоч умови для праці були нелегкі: у школі було холодно, не вистачало підручників, у навчання постійно втручалися піп, урядник. Незважаючи на це, С.Васильченко повністю віддає себе школі: працює над удосконаленням навчального процесу, розгортає позакласну роботу. Турбуючись про освіту для дорослих, відкриває для них вечірні класи. Тому з перших же років учителювання С.Васильченко потрапляє до числа "неблагодійних". Через чотири роки його переводять до Богуславської школи, де він, людина справедлива й кришталево чесна, не зміг змиритися з місцевим начальством і не попрацював тут і одного року, як його звільняють. У пошуках роботи письменник їде на Полтавщину.

Про тогочасне становище вчителів В.І.Ленін писав: "Народні вчителі голодують і мерзнуть в нетоплених і майже нежилих хатах. Народні вчителі живуть разом з худобою, яку селяни взимку беруть до хати. Народних учителів цькує кожний урядник, кожний сільський чорносотенець або добровільний охранник і шпик, не кажучи вже про причіпки і переслідування з боку начальства".

Звичайно, письменник не міг миритися з таким становищем учителів і вирішив:"...Так жити не можна - треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово". І С.Васильченко пише ряд творів, де майстерно змальовує життя школи, правдиво відтворює образи народних учителів ("Над Россю", "Вова" та ін.). Учитель, на думку письменника, "повинен бути сильний, незалежний, - до цього мусить прагнути".

Напередодні революції С.Васильченко, як згадує у своїх мемуарах письменник Є.Кротевич, був активним учасником підпільного гуртка, який в основному відвідували молоді робітники, пропагандистом революційних ідей. Було це 1903 року в Богуславі на Київщині, де письменник якийсь час учителював. У гуртку С.Васильченко "не тільки робив певні роз’яснення, коли комусь з робітників ставало щось незрозумілим, а й виступав з цілими промовами. І варто сказати, що Васильченко виголошував промови досить палко, з великим піднесенням, так що важко було тоді і пізнати його, - людину в житті взагалі переважно спокійну й навіть мовчазну".

1904 року С.Васильченко вступив до Глухівського вчительського інституту. Пізніше він так згадував про цей навчальний заклад: "Сумна була ця школа. Незважаючи на те, що її вважали за мужицький університет, офіційно її прирахували навіть не до середніх шкіл, а до нижчих. Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої освіти".

В цей час у країні назрівала революція. Студенти інституту активно включаються в політичну боротьбу. Вони розповсюджують заборонену літературу, співають революційні пісні й, головне, організовують страйк, одним з керівників якого був С.Васильченко.

Письменник гаряче вітав революцію 1905 року, брав активну участь у демонстраціях, виступав на мітингах.

Провчившись в інституті півтора року та відчувши, що цей заклад не задовольняє його, не сприяє літературній праці, С.Васильченко залишає навчання і знову працює в школі: спочатку на Полтавщині, а потім переїжджає на Донбас, "до живого й шумного шахтарського життя".

Та довго працювати С.Васильченку на Донбасі не довелось. Його заарештовують. І хоч для цього не було ніякої підстави, письменника разом з двома іншими вчителями внаслідок провокації судові власті звинувачують в нападі з метою пограбування і тримають півтора року в Бахмутській тюрмі. Тут від ув’язненого осетина Олексія Хостнаєва С.Васильченко записав чимало осетинських казок, які згодом надрукував і таким чином познайомив українського читача з фольклором закавказьких народів.

Вийшовши 1908 року на волю, хворий, виснажений письменник повертається в Ічню до старенької матері. Вчителювати С.Васильченку було категорично заборонено, і він цілком віддається літературі, а на прожиття заробляє приватними уроками. З 1910 року С.Васильченко працює журналістом у Києві.

Коли почалася перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. І майже три роки без перерви - аж до Лютневої буржуазної революції - він перебував на передових позиціях, командуючи саперною ротою. Тільки навесні 1917 року хворого С.Васильченка відправляють у Святошинський санаторій. Але незабаром цей лікувальний заклад було закрито, і хворого письменника демобілізували.

Побувавши на фронті, С.Васильченко переконався, що імперіалістична війна, яка велася в інтересах панівних класів, - це велике лихо для трудящих. Про страхіття війни він розповів у кількох новелах та "Окопному щоденнику".

Письменник радісно вітав перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, що відкрила перед ним широкі творчі горизонти. Разом з кращою частиною демократичної інтелігенції, яка виступала в літературі ще до революції, С.Васильченко активно включився в будівництво нового життя в нашій країні, віддаючи всі сили і яскравий літературний талант. Улітку 1920 року він подорожує з хоровою капелою "Думка" по Лівобережній Україні, пильно придивляється до нових зрушень у свідомості народу-переможця. Це позитивно відбилося на формуванні С.Васильченка як радянського письменника.

С.Васильченко знову повертається до своєї улюбленої справи - педагогічної діяльності. Деякий час він працює в Києві завідуючим дитячим будинком, а згодом учителем Київської школи № 61, що носила ім’я І.Франка (1921-1928). Тут він був учителем української мови та літератури, керівником драматичного гуртка, очолював шкільну літературну студію. Водночас займався літературною діяльністю. Довгий час жив тут же, при школі. Навіть отримавши у місті квартиру, знаходився в ній лише під час канікул. Коли починався навчальний рік, переходив жити до школи, щоб бути весь час серед дітей, спілкуватися з ними, допомагати їм у навчанні, прищеплювати любов до літератури й мистецтва.

Нелегко працювалось С.Васильченку в перші роки після Великого Жовтня. Давалися взнаки розруха, матеріальні нестатки, що виникли в результаті імперіалістичної та громадянської воєн, іноземної воєнної інтервенції. Взимку школі не вистачало дров, убогими були навчальні кабінети, у шкільній бібліотеці майже не було книг.

Та С.Васильченко був оптиміст. Він пишався тим, що "школа бадьоро дивиться в своє майбутнє, й вірить, що вона згодом стане в повному розумінні тією кузнею, "де кується краща доля". Пророцтво письменника й педагога збулося. Радянська влада відкрила перед дітьми широкий шлях до знань, до культури.

Як письменник і педагог С.Васильченко був дуже популярний серед радянської громадськості. 1 березня 1929 року в Києві було широко відзначено п’ятдесятиліття новеліста. Ювеляр отримав багато вітальних телеграм, сповнених тепла й великої любові до письменника.

Особливо дорогим для С.Васильченка був адрес учнів 61-ї школи ім.Франка, в якому вихованці талановитого педагога писали: "Дорогий Степане Васильовичу! Ми, колектив 61-ї школи ім.Франка, шлем палке привітання в день Вашого 50-літнього ювілею. Складаємо щиру подяку за Вашу працю під час перебування в школі вихователем та керівником стінгазети та фотогуртка. В часи громадянської війни, коли панувала розруха й голод. Ви, незважаючи на всі труднощі і не жалкуючи свого здоров’я, підвищували в нашій школі культурний рівень дітей. Ми ніколи не забудемо Вашого щирого ставлення до нас".

У кінці 20-х років стан здоров’я письменника різко погіршився. Хвороба серця настільки загострилася, що він змушений був покинути свою найулюбленішу справу - педагогічну діяльність, якій присвятив більшу частину свого життя. З цієї причини С.Васильченко не зміг бути присутнім на ювілейному вечорі, присвяченому його п’ятдесятиріччю.

11 серпня 1932 року смерть обірвала життя С.Васильченка. Поховали письменника в Києві на Байковому кладовищі.

Дата добавления: 2015-05-24