Навчання та виховання у Київській Русі

Запитання і завдання

1. У чому, на вашу думку, полягала різниця виховання дітей, підлітків і молоді праукраїнців палеоліту та неоліту? Аргументуйте свою відповідь.

2. Поясніть, чому не збереглись писемні свідчення про систему освіти й виховання підростаючого покоління праукраїнської цивілізації?

3. Проаналізуйте форми виховання у первісному суспільстві.

4. Доведіть можливість існування шкіл у племен трипільської культури.

5. Складіть логіко-структурну схему (таблицю, конспект-схему) змісту виховання в первісному суспільстві.

КУЛЬТУРНИЙ ТА ОСВІТНІЙ РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

(ПЕРІОД КНЯЖОЇ ДОБИ)

Власне княжа доба розпочалась задовго до прийняття християнства в Київській Русі. М.Грушевський вважав початком державного життя України У11-У111ст. Процес об’єднання праукраїнських (українослов’янських) племен завершився у 1Х ст. створенням могутньої держави Київської Русі (за іншою термінологією України-Русі). Перші літописні київські князі поряд з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти.

Важко припустити, що перші українські князі були неграмотними чи малописьменними, адже їх приймали в європейських царських домах як рівних. Літописи описують не тільки військову силу, а й мудрість, освіченість, ученість українських князів, їх ратників та простолюдинів.

Князі Рюриковичі, насамперед Олег (помер 912), Ігор (945), Ольга (969), Святослав (972), заклали підмурівок державної освіти і виховання.

Основними закладами цього періоду були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. Вони діяли до прийняття християнства. До 988р. наявні школи, крім навчання грамоти та лічби, були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім формальних знань, діти знайомились з суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів’я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного виховання, але й джерелом окремих історичних свідчень, які зафіксовані в соціально-генетичній пам’яті народу.

На основі східнослов’янської протописемності і літер грецького алфавіту в 1Хст. було створено нову загальновживану азбуку – спочатку глаголицю, пізніше – кирилицю, що цілком відповідало інтересам об’єднання східнослов’янських земель Києвом не тільки політично та економічно, але й культурно. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов’янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту більш доступною для широких верств населення Київської Русі.

Історичний розвиток спільності потребував переходу до однієї із світових релігій. Князь Володимир виявив себе реформатором церкви, який шукав форми зміцнення державної релігії, прагнув закріпити духовні надбання українського народу. Прийнявши у 988 р. хрещення, Київська Русь піддалася впливу Візантії – безпосередньої спадкоємниці стародавньої Греції. Цей акт сприяв залученню нашої Батьківщини до європейської культури, християнської моралі, духовному й культурному єднанню різних народів, позначився на освіті і письменній справі.

За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Десь з Х-Х11 ст. з’являється термін “Школа”. Християнізація Київської Русі поставила на перший план відкриття шкіл, в яких готувалися перекладачі і переписувачі церковної літератури, здобувало освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.

Найперша згадка про школи у Києві – повідомлення літопису від 988 р. про те, що київський князь Володимир Великий “почав брати у знатних людей дітей і віддавати на вчення книжне”. За тодішніми поняттями книжне вчення одержували ті, що були вже грамотними. Школа “була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками1”. Подібні їй відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.

Князь Ярослав Мудрий, син Володимира, заклав Софійський собор у Києві, благословив літописання, відкрив перші в Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл. Образ Софії Київської – центру українського православ’я княжої доби - відтворювався у вигляді книги, що була покладена на престол, - метафоричне свідчення того, що Київська Русь обрала миролюбний шлях розвитку в царині мудрості, освіти, шкільництва, знань.

Поширення шкіл було викликане потребами життя. Були відкриті школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, жіночі школи.

Вищі школи або школи “книжного вчення” відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були і для церкви, і для держави, і для реалізації економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча домінуючими були схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), вони наблизили Київську Русь до високої грамотності населення, формування науки, у тому числі й педагогіки.

Монастирські школи відкривали при монастирях. У них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи засновувались різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні і внутрішні. У перших навчалися миряни, у других – майбутні монахи. Зміст освіти мав диференційований характер. Ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії. Особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляховий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку – граматики, риторики і діалектики; у другому – арифметики, геометрії, астрономії і музики. Ці цикли становили “Сім вільних мистецтв” - класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав прямий і безпосередній зв’язок з надбанням античної школи й освіти. Монастирські школи України-Русі значно випередили європейські країни, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному ключі.

Постійна школа закритого типу працювала при Києво-Печерському монастирі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, після чого проводилося обговорення. На відміну від європейських шкіл, навчання проводилось рідною мовою. За прийнятим у ній статутом, перед ченцями ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденна робота з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць в священних книгах менш досвідченим монахам і пастві.

У школі Видубецького монастиря (м.Київ) навчалися і миряни, і майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони повинні були знати мови іноземні і живу розмовну, особливості навчанню лічбі й читанню.

Школи грамоти відкривалися при церквах. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників, які вчилися читати, писати, лічити. Навчання відбувалося за спрощеним 32-буквеним алфавітом, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Учителями були служителі церкви. Школи утримувалися світськими людьми. У зв’язку з тим що землям Київської Русі постійно загрожували з Півдня кочівники, надзвичайного значення набуло патріотичне виховання. Воно здійснювалося за допомогою билин, казок, оповідань учасників воєнних походів, піснень та інших засобів народної педагогіки.

Відкривалися церковні школи, які давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читанню, письму, церковному співу, християнській моралі, віровченню. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, дітям проповідувались покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було. Діти вчилися невеличкими групами з 3-10 чоловік. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливостей, особистого досвіду, моральних якостей учителів.

Всесвітньо відомим було, відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086), перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із знатних родів, яке сповістило про прогресивну педагогічну думку щодо рівноправності громадян обох статей.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарській праці, іншій домашній роботі, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання й для дітей знаті.

В Європі Київ здобув славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були престолонаслідники правлячих домів Європи.

Королева Франції Анна, дочка князя Ярослава, була освіченою, грамотною. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції немало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх 1, її чоловік, був неписьменним).

Дата добавления: 2015-05-24