Об’єктно-предметна сфера та джерельна база історичного краєзнавства

Розділ І.

Історичних досліджень.

1. Основні напрями краєзнавства, його переваги та специфіка.

2. Поділ краєзнавства за пріоритетними сферами наукових зацікавлень. Форми краєзнавчої діяльності.

3. Історичне краєзнавство. Співвідношення об’єктно-предметної сфери історичного краєзнавства та історичної регіоналістики.

4. Основні джерела історико-краєзнавчих досліджень.

1. Пріоритет у введенні до наукового обігу поняття "краєзнавство" належить Іванові Франку. У статті "Галицьке краєзнавство" (1892р.) він вперше дав наукові обґрунтування цього поняття, виклав своє бачення місця та ролі регіональних досліджень у вихованні й освіті народу, наголосив на науково - культурному значенні краєзнавства.

На думку Я. Верменич, краєзнавство, як підсистема регіоналістики, має виразну специфіку, яка дає підстави для окремого розгляду його когнітивних та соціально-інформаційних функцій. Відтак, регіональне дослідження набуває значення краєзнавчих знань тоді, коли у них виникає потреба в контексті вивчення історії "малої батьківщини", того чи іншого регіону або міста. З іншого боку, факти і знання, які здобуваються в рамках краєзнавства, можуть стати надбанням "великої науки", насамперед у руслі осмислення загального і часткового в історичному процесі.

Краєзнавство не лише вводить у канву природничих і соціогуманітарних досліджень місцевий колорит, але й незмірно розширює й організує коло людей, зацікавлених у дослідженні рідного краю. Значення краєзнавства у вихованні національної свідомості, патріотизму годі переоцінити.

М. Костриця вважає, що у найзагальнішому вигляді сучасне краєзнавство виступає як нижчий таксономічний елемент країнознавства. Функції країнознавства – освітня, науково-дослідницька, практична, прогностична, методологічна, світоглядна та ін. – підпорядковані завданню всебічної обробки первинної країнознавчої інформації, розробленню і популяризації цілісної концепції розвитку та функціонування країни, вироблення типології країн. Зональне країнознавство поміж іншим досліджує своєрідність певного регіону, основні історико-географічні типи спеціалізації і розміщення господарства, характер розселення людності, трудові традиції і навички, особливості середовища і пристосування до нього, антропогенне навантаження на територію тощо.

Краєзнавство входить одночасно і в сферу науки, і в сферу громадської діяльності. Притаманна йому комплексність і багатогранність утруднює його розгляд у науковому вимірі. Проте, перевагою краєзнавства є можливість застосувати не лише його наукові основи, але й та система зв’язків із громадськістю, які воно забезпечує.

Специфіка краєзнавства полягає у тому, що воно:

- зближує системи природничого і соціогуманітарного знання;

- дозволяє конкретизувати і персоніфікувати історико-культурний процес, руйнує бар’єри між професійною наукою і аматорами-ентузіастами.

Антропоцентризм, увага до людини та її оточення зближує краєзнавство з такими популярними на Заході напрямами історичної науки, як історія повсякденності, соціальна історія. Як і названі напрями, краєзнавство відкриває величезні можливості для виявлення ідеї закономірності у діях суб’єктів історичного процесу. Відмінність полягає в тому, що соціальна історія віддає перевагу дослідженню певних людських спільнот (груп), а краєзнавство ґрунтується на просторових обмежувачах. Втім, в обох підходах проглядається ідея певної автономності людини від держави і одночасної приналежності до "громади" як оптимального для неї суспільного середовища.

Джерела масовості краєзнавства і його популярності у тому й полягають, що усвідомлення спільності доль людей, які мешкають поруч, та особистої причетності до своєї історії створює у людини, з одного боку, відчуття захищеності, а з другого – відповідальності перед майбутніми поколіннями за збереження успадкованих від минулого безцінних духовних скарбів. Зв’язок поколінь, що змінюють одне одного на певній території, стає зримим і відчутним. Прилучаючись до вічного, людина усвідомлює себе співучасником історичного процесу, творцем нетлінного. І. Франко у згадуваній статті "Галицьке краєзнавство" писав: "перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму". Російський академік Д. Лихачов наближався до істини, коли писав про краєзнавство як "наймасовіший різновид науки".

У підвищеній емоційності, яка супроводить краєзнавчі пошуки, є також певні від’ємні моменти. Як громадський рух, краєзнавство тяжіє до максимального розширення своїх лав і не має власних систем відбору найерудованіших і найсумлінніших. Надто широке коло людей, причетних до творення краєзнавчої продукції, наявність серед них багатьох любителів-непрофесіоналів таїть у собі загрозу втрати критеріїв об’єктивності і науковості. Виникає небезпека штучної "героїзації" своєї історії, ідеалізації місцевих діячів – всього того, що найчастіше вкладається в поняття "історичний романтизм". Утім, від такої небезпеки не застрахована жодна галузь історичного знання.

Загалом, уявлення про краєзнавство як переважно "аматорську" сферу помилкове: у краєзнавчій продукції домінує доробок професіоналів-викладачів, архівістів, музейних працівників. Нині, коли навіть у столиці можливості ознайомлення з зарубіжною книжковою і журнальною продукцією вельми проблематичні, в регіонах знайдете не надто багато охочих займатися проблемами історіософії чи всесвітньої історії (хоча століття тому провінційна київська школа дослідників історії Франції користувалася неабияким авторитетом у Європі). Природно, що уподобання більшості істориків у провінції фокусуються на краєзнавчій проблематиці. Прекрасно, коли їхні зусилля скоординовано довкола створення таких масштабних праць, як "Історія міст і сіл" чи "Звід пам’яток". Але й тих краєзнавців, які самотужки досліджують історію однієї церковної будівлі чи біографію забутого маляра, звинувачувати у дрібнотем’ї несправедливо. Адже за самою своєю природою краєзнавство – це мозаїка деталей і подробиць. А вартість кожної з них визначить лише час. Адже писемні й речові пам’ятки, на жаль, не вічні. Багато що з утраченого під час руйнівних катаклізмів XX ст. дійшло до нас у вигляді копій і виписок, що їх зробили краєзнавці попередньої доби.

Описовість, фактографізм, за які часто картають краєзнавців, є, здебільшого, ознакою поваги до факту й інтересу до "неполітичних", побутових сфер життя. Впродовж останніх років краєзнавці ввели в обіг величезний масив нових джерел, і це кардинально змінило наші уявлення про роль діячів церкви і церковних історичних товариств у дослідженні історії України. Без краєзнавчих досліджень соціальних процесів в українській "глибинці" першої половини XX ст. історики не змогли б проникнути у духовний світ людей, що стали об’єктом жорстоких соціальних експериментів. Осягнути масштаби трагедій голодомору та масових репресій без введених в обіг краєзнавчих матеріалів було б неможливо.

Внаслідок своєї масовості краєзнавство водночас є засобом накопичення інформації і каналом її розповсюдження. Воно підтримує суспільний інтерес до історії не лише в місцевому соціокультурному середовищі, але й на всіх рівнях освіти, засобами музейництва, туризму тощо. Отже, серед його функцій важливе місце посідає соціально-історичне інформування шляхом збільшення обсягу актуалізованого історичного знання.

♦ ♦ ♦

Дата добавления: 2015-05-24