Зародження та етапи становлення краєзнавчого руху 4 страница

Галицько-Волинські землі виступають у С. Томашівського як терен, на якому відбувалося становлення першої національної держави. Історичне значення Галицької Русі він бачить у збереженні українського етносу від польської асиміляції і водночас – від "руськості", у створенні окремої національно-культурної індивідуальності і здобутті політичної самостійності. Поширення в Україні впливу візантійської церкви він розглядає як перепону західним впливам, джерело культурної відсталості України.

Заслугу С. Томашівського слід вбачати і в розробленні таких концептуальних проблем українознавства, які мали найбезпосередніше відношення до регіоналістики. Так, він звернув увагу на те, що історичне поняття "Україна" не збігається з Україною в етнографічному розумінні і ще менше відповідає її географічному поняттю. Трикутник "Степ – Московщина – Польща", в рамках якого історик розглядає політичний розвиток України, обмежений насамперед географічними координатами. С. Томашівський намагався пролити світло і на невідповідність географічного розташування України у східній половині європейського континенту західному вектору її розвитку.

Загальнометодологічні підходи, ледь намічені у працях учнів Грушевського, дістали ґрунтовне опрацювання в низці узагальнюючих праць учителя, зокрема в його "Очерке украинского народа", що виходив друком у Петербурзі тричі – у 1904, 1906 і 1911 рр. Акцент на процесах колонізації і розселення, історії князівств-земель, міст, виділення в окремі розділи історії Лівобережної, Правобережної, Західної України, спеціальне дослідження ролі регіонів у процесах національного відродження дає підставу говорити про цю працю як таку, що закладала основи української регіо­налістики XX ст.

Філософія історії у М. Грушевського базується на відмові від позитивістської одновимірності. Серед застосовуваних ним пізнавальних засобів – етичний та соціально-психологічний підходи, методи антропології, етнографії, мовознавства. Намагаючись представити у своїй "Історії України-Руси" узагальнений "образ історичного розвою життя українського народу", він прагнув покласти в основу дослідження соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи. Тому в його канву органічно впліталися здобутки молодих на той час наук – передісторичної археології (археологічної етнології), антропології., порівняльної соціології, порівняльного мовознавства (плотики), фольклористики.

Найбільшим здобутком львівського періоду діяльності М. Грушевського стало теоретичне обґрунтування єдності і безперервності історичного процесу на всій етнічній території України і наукове осмислення його просторово-часової локалізації. Дослідження окремих частин України у М. Грушевського відрізнялося від "обласних досліджень" В.Антоновича тим, що мало своїм стрижнем ідею незалежності і безперервності історичного процесу на всіх її територіях у всі періоди її історії. Ця схема, викладена 1904 р. у виданому Російською Академією Наук першому томі збірника "Статьи по славяноведенню", категорично заперечувала основоположну концепцію російських вчених, за якою історія Київської держави і Північно-Східної Русі представлялася у вигляді єдиного безперервного процесу. Відкинувши ідею тотожності і спадкоємного зв’язку київської та московської державності, М. Грушевський виступив і проти постулату про єдину давньоруську народність. Він вважав, що після припинення існування Київської держави її спадкоємицею стала не Владимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше – Велике Князівство Литовське.

Оскільки Україна ще в ранньому середньовіччі перестала жити самостійним державним політичним життям, зовнішні політичні і державні відносини цього часу, на думку Грушевського, повинні цікавити історика лише остільки, оскільки вони впливали на національне, економічне і культурне життя українського населення. "Внаслідок цього, навіть незалежно від загальних керівних принципів сучасного історичного дослідження, в історії українського народу взагалі на перший план мають бути висунуті явища економічної і культурної еволюції і простежені на всьому масиві, доступному дослідженню".

Як бачимо, М. Грушевський надавав чималого значення географічному чиннику у визначенні наріжних домінант розвитку України. Демонструючи високий рівень наукового аналізу, він простежує тенденції розвитку колонізаційних потоків на тлі бурхливого розвитку політичних подій. Суттєве значення мав при цьому той факт, що, на відміну від В. Антоновича, який не йшов далі звичайного "обласництва", М. Грушевський намагався будувати свою схему української історії на національних засадах, виходив із власного уявлення про індивідуальність української нації. Заперечуючи ідею тотожності та спадкоємного зв’язку київської та московської державної влади, він різко протиставив своє бачення української історії не тільки поглядам М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова, але й концепціям українських вчених, зокрема Д. Багалія.

Велику увагу у львівській школі М. Грушевського приділяли пропаганді знань з українознавства. Під керівництвом ученого "Товариство прихильників української науки, літератури й штуки" організувало університетські курси українознавства, які мислилися як зародок українського університету. Лекційні курси вели М.Грушевський (історія України), К. Студинський (Галичина у XIX ст.), І. Франко (українська література), Ф. Вовк (українська антропологія) та ін.

Особливу роль у становленні української історичної регіоналістики відіграло Наукове товариство імені Шевченка у Львові, засноване 1873 р. Організоване спочатку як науково-просвітницька інституція, товариство через дев’ять років було перетворене в наукове з досить високим статусом дійсних членів. У його складі працювали три секції: історико-філософічна, філологічна та математично-природописно-лікарська. Керівники НТШ намагалися зробити його всеукраїнською науковою установою, зародком майбутньої Академії Наук. І. Франк згадував, що існувала домовленість з австрійським цісарем – після видання товариством 2-3 томів "Наукових записок" надати йому статус академії і субсидію у 30 тис. гульденів. Ця висока мета об’єднала навколо товариства відомих учених-українознавців обабіч кордону. У товаристві активно співробітничали В. Перетц, В. Іконников, М. Довнар-Запольський, А. Кримський, М. Біляшівський, В. Гнатюк, Ф. Вовк. Серед зарубіжних членів були такі авторитетні в світі фахівці як А. Єнсен, І. Бодуен де Куртене, О. Шахматов, Л. Нідерле, Т. Масарик, В. Ягіч, Ф. Корш та ін.

Чимало зробив для розвитку історичного краєзнавства у Галичині активний член НТШ І. Франко (1856-1916). Він зібрав багатий фольклорний й етнографічний матеріал, що стосувався населення Галичини. Результати своїх пошуків І. Франко публікував у журналах "Світ", "Друг", "Житє і Слово", "Зоря", "Киевская старина", "Записки НТШ". Впродовж 1898 -1913 рр. І. Франко керував Етнографічною комісією НТШ і разом з В.Гнатюком редагував "Етнографічний збірник". Краєзнавчій проблематиці І.Франко присвятив низку статей. Серед них – "Дещо про Борислав", "Наші коляди", "Із уст народу" "Eine ethnologische Ekspedition in das Bojkenland", "Огляд праць над етнографією Галичини в ХІХ ст.". Блискучою узагальнюючою працею про розвиток історичного краєзнавства в Галичині є його стаття "Галицьке краєзнавство".

У своїх дослідженнях вчені НТШ спиралися на широку джерельну базу, яка завдяки їхнім же зусиллям активно вводилася у науковий обіг. Створена у 1896 р. Археографічна комісія НТШ виявляла і опрацьовувала документи в архівах, бібліотеках, музеях Петербурга, Москви, Кракова, Варшави, Києва. Товариство мало власний музей, заснований 1893 р.

Період головування М. Грушевського дослідники називають – "золотою добою" в історії НТШ. Під його редакцією від 1895 р. вийшло 110 томів "Записок" товариства, 88 книг "Літературно-наукового вісника", близько 30 інших праць. За його ініціативи були започатковано серії "Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України" та "Українсько-Руський Архів", де з’являлися переважно публікації з історії економічного і культурного життя Галичини. Чимало матеріалів, що стосувалися історії культури, побуту українства, було вміщено у виданнях "Етнографічний вісник" (38 томів) та "Матеріали до українсько-руської етнології" (22 томи). Загалом під редагуванням і головуванням Грушевського в рамках НТШ побачили світ 423 томи наукових публікацій. Для регіоналістики особливе значення має той факт, що в рамках НТШ на новій архівній базі почалося вивчення історія Галицької Русі, історії аграрних відносин у Галичині. IV, V, VIII томи "Записок НТШ" містили цікаві матеріали про історію шкільництва і культури в краї. Завдяки зусиллям Товариства побачила світ чотиритомна праця В. Шухевича "Гуцульщина".

Заслугою НТШ було насамперед те, що йому вдалося привернути до українського питання увагу світової громадськості й засвідчити факт існування української науки у надзвичайно складних умовах невизнання українського етносу. М. Грушевський пізніше писав з цього приводу, що коли поява Шевченка сама собою засвідчила факт існування української літератури, то товариство його імені "не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури... Хоч без титулу, воно знайшло признання свого академічного характеру в світових наукових кругах". Відомості про поточну наукову роботу, звіти правління товариства і його закладів вміщувалися в "Хроніках",, які виходили 4 рази на рік українською і німецькою мовами (з 1900 р. вийшло 48 номерів).

Пом’якшення урядових заборон щодо українського слова внаслідок революції 1905-1907 років дало змогу М. Грушевському створити Українське наукове товариство у Києві. У 1908 р. до Києва було перенесено і видання "Літературно-наукового вісника". Органами УНТ стали "Записки Українського наукового товариства у Києві", а також журнал "Україна", який замінив у 1906 р. "Киевскую старину".

Однією з суттєвих заслуг М. Грушевського як засновника галицької школи істориків було заохочування своїх учнів до дослідження у царині методологічних і теоретичних проблем історичного знання. Заснована завдяки Грушевському на сторінках "Записок НТШ" спеціальна рубрика "Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації" (її вів М. Кордуба) проіснувала аж до 1945 р. М. Кордуба мав тісні зв’язки із В. Ягічем, В. Нідерле, О. Редліхом та іншими зарубіжними науковцями, систематично реферував німецькі, французькі, чеські видання. С. Томашівський брав активну участь у роботі політичного факультету Інституту вивчення культури у Відні, а також Товариства для розповсюдження літератури з історії Сходу. Разом з І. Кревецьким у 20-х роках ХХ ст. він намагався застосовувати у своїх працях новітні онтологічні і гносеологічні підходи, зокрема теорію морфології історії, яка була на той час новим словом у науці.

♦ ♦ ♦

4. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. українська патріотично налаштована інтелігенція створює Громади. Серед суто просвітницьких цілей вони певною мірою виявляли інтерес до проведення історико-краєзнавчих досліджень тих регіонів, де проводили свою роботу. Деякі історико-краєзнавчі матеріали з’явилися на сторінках першого українського журналу "Основа", що виходив у Петербурзі впродовж 1861-1862 рр. за редакцією В. Білозерського, М. Костомарова та і П. Куліша. Тут друкувалися також праці М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, Т. Рильського, П.Житецького, Г. Ґе. Автори порушували проблематику національно-психологічного характеру українців, життя окремих суспільних станів, окреслювали поняття родини, роду, нації, держави, особливості взаємин між Наддніпрянщиною та Галичиною. У 1861 р. Громада виникла в Києві. Її засновниками були В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Усі діячі Громади жваво цікавилися й вивчали українську історію, етнографію, мову, літературу, використовували мінімальні можливості для розгортання історико-краєзнавчих студій, передусім, коли йшлося про участь у різного роду регіональних наукових установах, що з’являлися з дозволу царського уряду на території України.

У другій половині ХІХ ст. в Україні діяла, створена ще у 40-х роках, Київська археографічна комісія, яку з 1857 по 1889 р. очолював М. Юзефович. Комісія започаткувала видання "Архива Юго-Западной России", головним редактором якого був В. Антонович.

Важко переоцінити доробок для київської регіоналістики журналу "Киевская старина", який видавався з 1882 по 1906 р. Зусиллями В. Антоновича, О. Лазаревського, Ф. Лебединцева, П. Житецького, В. Науменка та інших діячів української науки й культури він не тільки перетворився в авторитетне наукове видання, але й став своєрідним регіональним науковим центром. Симптоматично, що перший номер журналу відкривався статтею В. Антоновича "Киев, его судьба и знаменне с XIV по XVI столетие", в якій стисло було викладено нову українську концепцію історичного процесу. Основи української регіоналістики заклали вміщені в журналі великий нарис "Очерк истории Юго-Западной Руси" (без зазначення автора), праці О. Лазаревського ("Из истории сел й селян Левобережной Малороссии", "Запорожье в конце XVIII в."), О. Єфименко ("Очерки истории Правобережной Украины"), Д. Багалія ("Колонизация Новоросийского края и первые шаги по пути культуры") та інші.

Усього у 94 томах, що вийшли за майже чвертьвікову історію журналу, було вміщено 1062 статті й замітки з історії, 228 – з археології, 304 – з історії церкви. За словами М. Грушевського, протягом усього цього часу "журнал зберігав за собою центральне значення в українознавстві, деякою мірою навіть – в українському інтелігентському житті Росії. У тодішніх умовах, за неможливості мати українські товариства, українську пресу, "Киевская старина" служила органом українофільства, своєрідною українською науковою корпорацією, вченою установою, єдиною у своєму роді. В усякому разі, при всіх недоліках своїх – певній вузькості кругозору і відсталості інтересів – "Киевская старина" відігравала визначну роль в українських студіях".

Дослідницьку роботу у галузі історичного краєзнавства організовувало Імператорське Російське географічне товариство. Перший варіант програми його досліджень називався "Программа для группировки этнографических сведений о южно-русском народе". У 1873 р. було створено "Юго-Западный отдел Императорского Российского географического общества". Активну участь у його діяльності брали Г. Галаган, П. Чубинський, П. Єфименко, М. Драгоманов. Відділ розробив програму досліджень, організовував експедиції у регіони для збору різного роду матеріалів – історичних, етнографічних, лінгвістичних. У Києві склався сильний науковий центр, який досяг значних успіхів у вивченні історико-краєзнавчої проблематики. Яскравим підтвердженням того стала участь українських учених в археологічних з’їздах – у Києві (1874,1899), в Одесі (1884), у Харкові (1902), у Катеринославі (1905), у Чернігові (1908). З’їзди дали поштовх до виникнення археологічних музеїв. Археологічні з’їзди організовували краєзнавчі екскурсії, виставки, свої матеріали друкували в "Трудах" – збірниках наукових праць.

У 1864 р. припинила існування "Комісія для опису губерній Київського учбового округу" (діяла з 1850 р.). Однак паралельно з нею в Києві на той час уже функціонувало історичне товариство. 16 грудня 1872 р. воно отримало дозвіл від імператора та Міністерства внутрішніх справ про своє офіційне відкриття. Перше засідання "Історичного товариства Нестора – літописця", як воно стало себе називати, відбулося 10 листопада 1873 р.

Загалом товариство мало офіційний, "общерусский" характер. Регіональна проблематика була представлена майже виключно дослідженнями з археології та історичної топографії Києва і Київщини.

У 1872 р. при Київській духовній академії було створене Церковно-археологічне товариство (з 1901 р. – Церковно-історичне та археологічне товариство). "Труды" Київської духовної академії, що були друкованим органом товариства, пропагували росієцентристський погляд на історію України. Однак у працях, підготована членами товариства (дійсних членів було 200), вводився в обіг чималий фактичний матеріал з історії Правобережної України, зокрема з історії Поділля, Волині.

Серед місцевих наукових товариств, які могли претендувати на роль регіональних центрів, слід насамперед згадати Товариство дослідників Волині, яке сформувалося наприкінці XIX ст. Завдяки ініціативі відомого українського етнографа М. Коробки навколо його утворення протягом 1896 р. велися активні дискусії, які допомогли визначити профіль майбутнього товариства і його завдання. Історична секція товариства мала відділи політичної і побутової історії, архівознавства, археографії, археології, палеографії., геральдики, етнографічна – відділи етнографії, статистики населення, звичаєвого права, народної мови й літератури, діалектології.

Особливо багатогранною діяльність товариства стала відтоді, коли його фактичним керівником у 1910 р. став майбутній академік П. Тутківський. Товариство мало власну бібліотеку і архів, видало 14 томів "Трудов". На відміну від інших наукових товариств історичного профілю, воно активно вивчало також природу, геологію, географію, мистецтво Волині, причому не тільки у межах губернії, але й на матеріалах Волинського князівства.

Для дослідження Поділля багато зробив Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, засно­ваний архієпископом Леонтієм 1865 р. Комітет ставив своєю метою суцільне історико-статистичне описання краю; ним було взято на облік 21 686 поселень та урочищ Поділля. Одним з найдіяльніших членів комітету був редактор "Подольских епархиальньгх ведомостей" М. Яворовський. До 1876 р. "Ведомости" відігравали роль друкованого органу комітету, публікуючи на своїх сторінках історико-статистичні описи міст, сіл, парафій, церков тощо. У комітеті активно працювали С. Лобатинський, М. Симашкевич, О. Павлович, М. Багинський, Й. Ролле. Члени комітету брали участь у проведенні етнографічної експедиції для комплексного вивчення Подільської губернії у 1869 – 1870 рр., якою керував П. Чубинський. У 1890 р. при Комітеті було створено Давньосховище старожитностей, яке складалося з бібліотеки, архіву та відділу речових пам’яток церковної старовини. Це був перший офіційний краєзнавчий музей на Поділлі, розташований у м. Кам’янці-Подільському.

Поступово комітет перетворився в авторитетне наукове товариство, визнаний центр наукового поділлєзнавства. У 1895 р. до його складу входило 3 почесних, 81 дійсний член і 31 кандидат у дійсні члени. У 1903 р. комітет був реорганізований у Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство; його головою аж до закриття у 1921 р. був відомий історик, археолог, етнограф, музеєзнавець Ю. Сіцінський. 12 випусків "Трудов" комітету і товариства (1876-1916) містять історико-статистичні описи краю, "Матеріали до історії унії в Поділлі", цінні бібліографічні покажчики з історії краю.

Чимала роль у дослідженні Лівобережжя і Слобожанщини належала історико-філологічному товариству при Харківському університеті, заснованому 1877 р. Як зазначав через чверть століття один з найактивніших членів товариства Є. Редін, "інтерес до вивчення питань, пов’язаних з культурною історією місцевого краю у широкому розумінні цього слова... був завжди головним серед інших наукових інтересів і запитів у діяльності Товариства". Саме тому у ньому "під зовнішньою російською формою снувалася міцна нитка українознавства. Коло інтересів товариства було досить широким: крім дослідження регіональних проблем Лівобережжя і Слобожанщини, воно впритул займалося пам’яткоохоронною діяльністю, проблемами етнографії, археології, української філології. З 1880 р. при товаристві існував архів, що зберігав документи Малоросійської колегії та місцевих установ ХVШ – ХІХ ст., етнографічний музей, дві бібліотеки. Орган товариства – "Сборник Харьковского историко-филологического общества" виходив з 1886 по 1914 рр.; усього було видано 21 том. Крім "Сборника", товариство видавало ще "Труды" (тт.1-7, 1893-1902) та "Вестник" (вип.1-5, 1911 – 1914). Товариство очолювали В.Надлер (1877-1878), О.Потебня (1878 – 1890), М.Дринов (1890 – 1897), М.Сумцов (1897 – 1918); активно працювали в ньому М. Плохинський, О. Русов, О. Кирпичников. Товариство припинило свою діяльність у роки громадянської війни; його бібліотечні фонди були передані Харківському університету.

У Чернігові роль регіонального краєзнавчого центру відігравав Чернігівський губернський статистичний комітет, який після реорганізації у 1861 р. проголосив своєю метою ’’повне, всебічне вивчення краю". Кілька томів "Записок" комітету, виданих за активнї участі О. Лазаревського, майже повністю укомплектовані історико-краєзнавчими матеріалами. У 70-х років ХІХ ст. роль місцевого краєзнавчого центру перейшла до статистичного відділення (бюро) губернської земської управи, яка видавала багатотомні серійні видання "Материалы для оценки земельнsх угодий Черниговской губернии" (у додатках до неї вміщувалися, зокрема, фрагменти Рум’янцевського опису, а також "Материалы к оценке недвижимьіх имуществ Черниговской губернии").

Помітний внесок у вивчення історії окремих місцевостей України належить губернським вченим архівним комісіям, які діяли в Чернігові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві, Києві. У працях, що вони видавали, вміщувалися цікаві матеріали з історії міст. Так, у "Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии" (вип. 3) було опубліковано змістовну працю Я. Новицького "История города Александровска". В "Трудах Черниговской УАК (вип.7) до 1000-річчя першої згадки про Чернігів з’явилася стаття К. Карпінського про найдав­нішу історію міста. У "Трудах Полтавской УАК" друкувалися нариси про минуле Ромен, Кобеляк, Решетилівки (вип.3, 4, 15).

З-поміж учених архівних комісій, які діяли на території нинішньої України, особливо активно працювала Таврійська, утворена 1887 р. (у 1923-1931 рр. – Таврійське товариство історії, археології й етнографії). Першим головою ТУАК був відомий громадський діяч і вчений О. Стевен, впродовж багатьох років її очолював О. Маркевич. Заслуги останнього у дослідженні історії Криму виявилися настільки вагомими, що у 1927 р. його було обрано членом-кореспондептом АН СРСР. З участі в роботі ТУАК почався шлях у науку відомих істориків – Б. Грекова, С. Бібікова.

Видання товариства "Известия" – налічують 61 том (Сімферополь, 1887-1931). Три випуски бібліографічного огляду О. Маркевича "Таuriса: опит сочинсиий, касающихся Крыма, Таврической губернии вообще" (1894—1902) і досі лишаються цінним посібником для всіх, хто цікавиться історією регіону. Це ж стосується вміщених в "Известиях" численних документальних публікацій і оглядів, значення яких незмірно зросло у зв’язку з втратою у воєнному вирі значної частини документів з історії Криму. Діяльність ТУАК відіграла вирішальну роль у створенні Центрального архіву Криму, Центрального музею Тавриди, його книгозбірня становить основу фондів кримознавчої бібліотеки "Таврика".

Авторитетним осередком краєзнавчих студій на початку ХХ ст. надалі залишався Київ. Починаючи з 1906 р., М.Грушевський, будучи головою НТШ у Львові, все більше зосереджується на роботі в Києві. З 1907 р. він очолював, крім львівського НТІІІ, ще й Наукове товариство в Києві і багато робив для того, щоб налагодити контакти між обома науковими товариствами – у Києві та Львові. У 1908 р. до Києва було перенесено і видання "Літературно-наукового вісника". Органами УНТ стали "Записки Українського наукового осередками у Києві", а також журнал "Україна", який замінив у 1906 р. "Киевскую старину".

Товариство складалося з історичної, філологічної, природнично-технічної, медичної та статистико-економічної секцій, етнографічної та археографічної комісій. Як зазначалося у статуті товариства, воно бачило своє завдання у тому, щоб "будувати розсипану храмину української науки, розбитої, зруйнованої довгими часами репресій і заборон". У 1908 р. до складу товариства входило 50 членів, серед яких були В. Антонович, М. Біляшівський, М. Василенко, П. Житецький, О. Русов, М. Сумцов, Д. Щербаківський та ін. Історичну секцію очолювали Г. Павлуцький, В. Щербина, І. Джиджора та А. Яковлів. Товариство проіснувало 14 років (у 1921 р. його секції, інститути та музеї увійшли до складу Української Академії Наук. УНТ видало 15 томів "Записок", виходив також "Український етнографічний збірник", збірники окремих секцій. Головну заслугу УНТ М. Грушевський вбачав у тому, що воно поставило на практичні рейки не тільки організацію Української Академії наук, "але й українізацію наукових установ Києва й України, всього її наукового життя". Проте обстановка, в якій довелося працювати товариству, внаслідок війн і революцій була дуже складною. Не в останню чергу завдяки цьому регіонально-краєзнавчі проблеми помітного місця в його виданнях не посідали. Те, що вдавалося розпочати, через брак коштів і утиски, які посилилися в час Першої світової війни, не завжди доводилося до кінця. Так, підготовлене до друку Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку вдалося видати лише у 1929 р., після того, як його ґрунтовн доопрацювала К. Лазаревська.

Загалом на території підросійської України на початку XX ст. діяло 13 регіональних та 9 загальноросійських наукових товариств і 6 губернських архівних комісій. Вивчення окремих регіонів України велися майже в усіх губернських містах. Однак зусилля дослідників були розпорошені оскільки бракувало координуючої установами, якою мала б бути Академія наук. У той час, як цілий ряд слов'янських народів уже мав свої Академії Наук (Югослов'янську у Загребі (1866), Польську у Кракові (1871), Сербську у Белграді (1886), Чеську у Празі (1889), в Україні питання про Академію Наук всерйоз навіть не ставилося. Лише в роки української революції процес інституалізації української науки якісно змінився. Заснування гетьманом П. Скоропадським у листопаді 1918 р. Української Академії Наук стало рубежем, за яким "горизонтальне" дослідження історії України набуло систематичного, скоординованого характеру.

Література

• Білолус В. Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях у третій чверті ХІХ ст. – Львів, 2000.
• Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст. – К., 1976.
• Козицький А. Український краєзнавчий рух Східної Галичини у міжвоєнний період // Краєзнавство і туристка. Львів. – 1995. – №1.
• Колесник М.П. Історичне товариство Нестора-літописця та його вклад в розвиток історичної науки в Україні // Укр.істор. журнал. – 1995. – № 5.
• Крип’якевич І. З історії галицького краєзнавства. – Львів, 1931.

§ Педич В. Історична школа М. Грушевського у Львові танародницький напрямв українській історіографії В. Антоновича // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича. 26-27 березня 1998 р. Доповіді і повідомлення. – К., 1999.

• Франко І. Галицьке краєзнавство // Зібрання творів у 50-ти тт. – Т. 46. – Кн. 2. – К., 1986.
• Матеріали з історії народознавства в Україні. Каталог етнографічних програм (друга половина XIX – XX ст.) /Уклала О. Боряк. – К., 1994.
• Шевчук М., Титов В. Відоме і невідоме "Товариство дослідників Волині" // Наука і культура. – К., 1990. – Вип. 24.

Дата добавления: 2015-05-24