Зародження та етапи становлення краєзнавчого руху 2 страница

Політичні реалії істотно впливали і на історіографічний процес на західноукраїнських землях. Австрійський уряд, зауважував І. Франко, не дуже дбав про розвиток краєзнавства, побоюючись пробудити у мешканців Галичини надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле. Змушений з адміністративних міркувань проводити обміри краю, укладати інвентарні описи земельної власності і панщинних повинностей, він публікував лише найзагальніші дані щодо гір, рік, геології чи адміністративного поділу, оминаючи так,і на його думку, небезпечні речі, як земельна власність, кріпосницькі відносини тощо. Лише бурхливі події 1848 р. зумовили появу першої польської праці про Галичину – анонімно видану книгу В. Калінки, від якої Франко виводив блискучий початок галицького краєзнавства.

Описові твори про західноукраїнські землі з’являлися й раніше. Однією із найперших була праця Е. Куропатніцького "Географія, або докладний опис королівства Галичини і Лодомерії", що вийшла польською мовою в Перемишлі 1786 р. (нині ця праця є бібліографічною рідкістю). Аналогічна праця про Галичину, але значно ширша тематично, видана 1865 р. у Львові польською мовою. Це дослідження Г. Ступніцького "Галичина під оглядом географічно-топографічно-статистичним". Опису Галичини присвятили праці й деякі чеські вчені. Наприклад, Й. Рорер у 1804 р. опублікував праці "Короткий огляд західних провінцій Австрійської держави" і "Спостереження під час подорожі від турецького кордону через Буковину, Східну і Західну Галичину, Сілезію та Моравію до Відня". У цих роботах поміщено цікавий статистичний матеріал, карти, опис побуту місцевих селян. Неабиякий інтерес викликає і зроблений у працях топографічний опис Львова. Інший чеський учений К.В. Зап, який проживав у Львові в 1836 -1845 рр., залишив цікаві замітки із своїх подорожей Галичиною. Найґрунтовнішими його працями історико-краєзнавчого спрямування про Галичину є "Детальний географічний опис Австрійської держави з використанням найкращих джерел і найновіших відомостей" (1837), "Дороги і подорожі Галицькою землею" (91840-1841), "Допис зі Львова" (1842), "Вістки зі Львова" (1845). Учений подав не лише матеріал про ландшафт краю, але і його історичні пам’ятки. Декілька нарисів про Львів та околиці належить відомому чеському музикознавцю Л. Ріттенберґові. Його нарис "Екскурсія до львівської околиці" (1852) присвячена навколишнім селам, містечкам, життю та побуту його мешканців.

Біля витоків українського краєзнавчого руху в Галичині, спроб перших наукових розробок у галузі краєзнавчої тематики стоять діячі "Руської трійці". М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони зробили вагомий внесок у розгортання й організацію цілеспрямованої етнографічно-фольклористичної збирацької роботи на західноукраїнських землях. Значний вплив на їхні краєзнавчі студії мали праці З. Доленги-Ходаковського, який здійснив чимало мандрівок Східною Галичиною. З метою надання етнографічно-фольклористичному збирацтву системного й наукового спрямування, діячі "Руської трійці" залучили до цієї роботи своїх знайомих і рідних. Так, фіксацією пам’яток фольклору та етнографії в околицях Глинян на Львівщині займався Й. Тим’як, на Самбірщині – М.Мінчакевич, на Сянщині – І. Бірецький, на Золочівщині – брати Я. Головацького Іван та М. Шашкевича Антон, на Бойківщині – брат І. Вагилевича Микола, на Гуцульщині – М. Бурачинська, на Станіславщині – О. Кобринський та К. Блонський, на Покутті – С. Семенович і Г. Вишневська та інші. Народознавчі мандрівки членів гуртка, особливо Я. Головацького та І. Вагилевича, а також їхніх сподвижників охопили практично усю українську частину Галичини, Буковини й Закарпаття. На підставі зібраних етнографічно-фольклорних матеріалів діячі "Руської трійці" зробили цінний внесок у вивчення локальних різновидів традиційно-побутової культури Галицького краю, особливо Українських Карпат і підгірської зони. Краєзнавчі дослідження "Руської трійці" певною мірою вплинули на наукові зацікавлення чеського вченого П.Шафарика, автора праці "Про землю, звану Бойки", що була першою науковою спробою характеристики однієї з етнографічних груп українців Карпат. І. Вагилевич у своїх статтях поглибив розроблювану ним тему про етнографічні групи карпатських українців, зокрема науково обґрунтував окреслення території розселення гуцулів і бойків, яке надалі прийняли інші дослідники. До історико-краєзнавчого доробку "Руської трійці" можна віднести і працю Я. Головацького "Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі", написаній у формі листів на основі вражень від подорожі по Карпатах і Закарпатті в 1839 р. Інформація в ній чітко паспортизована щодо конкретного місця і часу.

Українська історіографія Галичини у першій половині ХІХ ст. розвивалася у руслі москвофільства. Перший її фаховий історик Д. Зубрицький під впливом московського професора М. Погодіна став палким прихильником теорії "єдиного руського народу" і зневажливо ставився до народної української мови. Це, однак, не завадило Зубрицькому любити і досліджувати народні пісні, глибоко цікавитися історією українського книгодрукування, церковного життя в Галичині. Незаперечні заслуги Д. Зубрицького в галузі джерелознавства. Ставши членом Ставропігійського інституту у Львові, він по суті врятував занедбаний Ставропігійський архів і ввів у науковий обіг величезний джерельний матеріал з історії Галичини.

Д. Зубрицький першим у Галичині замислив велику наукову працю – "Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії у тому ж королівстві". Вона мала складатися з чотирьох частин і охоплювати історію Галичини від запровадження християнства до кінця XVIII ст. Проте видати (польською мовою) вдалося лише першу частину цієї праці у хронологічних рамках 988-1340 рр. Виклад був сфокусований на події перебували події церковного життя і національно-релігійної боротьби. Значення історіографічного джерела зберігають і пізніші праці Д. Зубрицького, насамперед "История древнего Галичско-Русского княжества" у трьох томах, яка вийшла друком у Львові 1852 р. На відміну від польських авторів, які вважали Галичину і Волинь одвічними польськими землями, Д. Зубрицький виклав їхню історію у тісному зв’язку з історією давньої Русі.

У золотий фонд українського краєзнавства та історичної науки увійшла написана Д. Зубрицьким "Хроніка міста Львова". Хроніка вперше була опублікована польською мовою у 1844 р. і видана також російською мовою стараннями О. Бодянського у "Чтениях в обществе истории и древностей Российских" (Москва, 1845). За оцінкою Я. Дашкевича, вона залишилася живою, цікавою, актуальною досі, незважаючи на те, що за понад півтора століття про Львів було написано десятки книжок і сотні статей. Будучи передвісником українського позитивізму в історіографії, Д. Зубрицький подав у своїй "Хроніці" "справжню "копальню відомостей". Тут відбита політична історія поруч з етнічною; адміністративно-правова, церковна, військова, демографія є близькою до соціотопографії; історична географія – до топоніміки, а всі ці ділянки пронизує історія "буденного дня" міста. Не дивно, що польська історіографія поставилася до "Хроніки" з неприхованою ворожістю, акцентуючи на її "антипольськості". Науковий доробок Д. Зубрицького дає незаперечні підстави вважати його найвидатнішим галицьким краєзнавцем першої половини ХІХ ст.

На з’їзді істориків у Львові (1848 р.) було засновано "Галицько-руську матицю", яка почала видавати "Галицкий исторический сборник". Значна частина вміщених у ньому матеріалів належала перу А. Петрушевича та І. Шараневича. Краєзнавчий доробок цих краєзнавців важко перебільшити. Антоній Петрушевич протягом 1858 р. впорядкував бібліотеку і архів греко-католицького капітулу, уклав систематичні каталоги, чим неоціненно доклався до впорядкування краєзнавчих матеріалів з історії Церкви та Галичини. Перейшовши під впливом Д. Зубрицького на москвофільство, з часом зрікся цих поглядів і доводив окремішність українського народу від російського та польського. А. Петрушевич першим почав збирати та видавати краєзнавчі джерела з історії Галичини. До найвизначніших джерелознавчихо праць належать Галицько-Волинський літопис 1201 – 1291, Львівський літопис, 6-томна "Сводная Галицко-Руская летопись" (1874-1897). А. Петрушевич опублікував грамоти Лева Даниловича (1854). Серед краєзнавчих публікацій відзначимо "Про місто Галич за Луквою", "Походження емблеми і гербу "Льва" і "Погоні" (1886), "Краткое историческое известие о времени введения християнства в Галичской Руси...", монографії з історії церкви в Галичині і Буковині, розвідки з історії друкарства. А. Петрушевич помер у Львові і похований на Личаківському цвинтарі.

"История Галицко-Володимирской Руси" професора Львівського університету І. Шараневича (1829-1901), за оцінкою М. Грушевського, "довго зіставалася одиноким і цінним підручником історії краю". Дослідник активно вивчав історію галицьких міст і містечок. На жаль, його краєзнавчий доробок мало опублікований, більшість праць зберігається в архівах Львова. Історією окремих повітів або міст Галичини займався також історик-краєзнавець С. Баронч. Серед його праць – "Надзвичайне торговельне місто Броди" (1865), "Пам’ятки міста Жовкви" (1877) та ін.

Впродовж XIX ст. краєзнавчі дослідження і в "російській" і в "австрійській" Україні переважно велися в руслі етнографізму, або романтизованого історизму.

Специфічний інтерес до місцевих особливостей побуту, мови, народної творчості, звичаєвого права відбивав прагнення дослідників проникнути у таємниці етносоціогенезу, з’ясувати першовитоки регіональних відмінностей, і, зрештою, довести право українського народу на самодостатнє існування. Стимулювала це зацікавлення і офіційна підтримка тих локальних досліджень, які мали доводити споконвічну "російськість" земель Наддніпрянщини. Роль польського і єврейського чинників у колонізації Правобережної України стала об’єктом посиленої політизації: у працях істориків-поляків її перебільшували, у виданнях, що стояли на позиціях росієцентризму – применшували.

Відтак, краєзнавчий рух в Україні, пройшовши ряд етапів, на середину ХІХ ст. набув нової якості: з емпіричного нагромадження фактів перейшов до їх наукового осмислення та узагальнення.

Література

§ Верменич Я. Становлення інформаційної системи та інфраструктури регіоналістики в Україні кінця ХІІІ-ХІХ ст. // Історіографія історії України. – Вип.14. – К., 2004.

§ Горинь В.І., Купчинський О.А., Стеблій Ф.І та ін. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.

§ Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. – К., 1994. – Т.1. – С. 123.

§ Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів, 1999.

§ Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ ст. – К.,1998.

§ Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. Короткий нарис. – К., 2000.

Розділ IV

Розвиток історичного краєзнавства в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Виділення історичного краєзнавства в окрему галузь історичної науки. В. Антонович і М. Костомаров.

2. "Обласництво" як метод краєзнавчих досліджень у працях історико-краєзнавчої школи Володимира Антоновича.

3. Історико-краєзначі студії Львівської школи М. Грушевського.

4. Регіональні краєзнавчі видання і товариства.

1. У другій половині ХІХ ст. пожвавлюється український національний рух. Певний поштовх цьому дали реформи Російської та Австро-Угорської імперій. Відносна лібералізація політичних режимів в обох імперіях відкрила простір для розвитку національної історичної науки. Передусім це стосувалося підросійської України, попри непослідовність політики російського самодержавства. Реформи початку 60-х років ХІХ ст. через кілька років змінилися наступом реакції, яка частково послабилася у першій половині 70 - х років. Контрреформи 80-х призвели до поглибленням кризи імперії Романових. Звісно, що за таких умов українська історична наука зазнавала на собі відчутного впливу політичного курсу імперського уряду. Зокрема, її було позбавлено можливості досліджувати проблеми загальноукраїнського характеру, котрі, на думку царських чиновників, обов’язково породжували загрозу "українського сепаратизму". Відтак історики зосереджувалися на регіональних дослідженнях, що сприяло становленню історичного краєзнавства й перетворення його в окрему галузь історичної науки.

Основи історичного краєзнавства як окремої галузі історичної науки заклали М. Костомаров та В. Антонович.

Новизна історіософських підходів М. Костомарова (1817-1885) полягала, по-перше, у прагненні зімкнути історичну науку з народознавством (державознавством), а, по-друге, у введенні в контекст історичної науки сповідуваних ним ідей федералізму. Виявляючи особливу увагу до впровадження народного елементу в науку історії "вільних людських співтовариств", він виводив корені "обласництва" з удільно-вічових начал, які, на його думку, домінували в історії Київської Русі.

У полеміці з виразно москвоцентристським напрямом офіційної російської історіографії викристалізовувалася вісь протистояння двох сил – народної, вічової і єдинодержавної, яку запропонував М. Костомаров. З утворенням Російської централізованої держави, вважав учений, відкривається період "Русі єдинодержавної", що прийшов на зміну "Русі удільновічовій". Проте, стверджує він, демократичні начала Русі не загинули, а втілилися в рисах народної південноросійської історії. "Південноросійська", або "малоросійська", народність стала носієм тих "федеративних начал", які домінували в історії Київської Русі.

У статті "Дві руські народності" різницю у розвитку цих "двох руських народностей" М. Костомаров вбачає у відмінностях психологічного складу великоруса і південноруса. У психічному складі великоруса, вважає він, домінує прагнення "дати міцність і формальність єдності своєї землі", а звідси й готовність скоритися, сприйняти "єдиновладдя". Що ж до південноруса, то він втілює дух свободи, схильність до "невизначеності форм" і до анархії. "У натурі південноросійській не було нічого, що силувало, нівелювало, не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до означеної мети". Звідси виводиться феномен українського козацтва, генетично зв’язаного зі "староруськими вічовими началами".

У протиставленні "двох руських начал" і "двох руських народностей" Костомарову не вдалося уникнути певних крайнощів і перебільшень. Але в його схемі російсько-українських відносин було схоплено головне: відмінність у ментальності росіян і українців, чим значною мірою був зумовлений драматизм української історії. У концептуальних поглядах М. Костомарова чітко простежено його прагнення розглядати Україну як специфічний регіон, який вимагає спеціального вивчення. Він не тільки обґрунтував право українців на власну, окрему від загальноросійської, історію, але й звернув увагу на землю як територіальну одиницю, що раніше жила своїм власним, незалежним життям. "Знайти і схопити ці особливості народного життя частей Руської держави було завданням моїх занять історією", – писав М. Костомаров. Надалі Микола Іванович і в своїх лекційних курсах, і в історичних працях намагався зосереджуватися на специфіці "місцевої історії руських земель і князівств", відшукуючи в самобутньому житті земель "народні начала, начала незалежності і окремішності, запоруки власного самоіснування".

В. Антонович (1834– 1908), якому в літературі віддається пріоритет в обґрунтуванні "земельного" напряму в історіографії, беззастережно визнавав його за М. Костомаровим. Стаття "Севернорусские народоправства", вважав він, знаменувала собою певний переворот в науці і була стимулом для початку дослідження минулого за крайовим, обласним принципом.

А проте саме В. Антоновичеві першому серед українських істориків вдалося зробити "обласництво" одночасно і принципом історичного дослідження, і пріоритетним напрямом роботи великого колективу вчених. Саме обласництво разом з зацікавленням до внутрішньої історії (стани, колонізаційні процеси, масові рухи), а також раціоналістичне і позитивістське тлумачення історичних процесів були тим новим, що він вніс в українську історіографію. Вчений немовби завершив своєю діяльністю період етнографізму і романтики і розпочав період об’єктивного вивчення історії в її багатогранних проявах. У науковій спадщині В. Антоновича домінують регіональні підходи. Він уважно проаналізував доробок польських історіографічних шкіл у дослідженні Правобережної і Західної України, зокрема праці Й. Ролле, О. Яблоновського, І. Коперницького, Г. Осовського. Чималий його внесок і в києвознавство – він одним з перших наголосив на тому, що знахідки в різних частинах Києва великої кількості римських монет II – IV ст. є свідченням існування на території міста безперервно функціонуючих поселень із розвинутими торговельними зв’язками ще в перші століття нашої ери. Знайдений 1876 р. знаменитий Оболонський скарб В. Антонович розцінив як "найдавніше з відомих до сьогодні письмових свідчень, що належать до історії Києва".

Підготувавши для першого номеру журналу "Киевская старина" програмну статтю з історії Києва, В. Антонович узяв активну участь у полеміці "южан с северянами". Учений аргументовано спростував погодінську тезу про запустіння київської Наддніпрянщини після нашестя монголів; це водночас було і ударом по постулатах польських історичних шкіл, які обґрунтовували колонізаторську місію польської шляхти в Україні посиланнями на спустошення українських земель у XIII – XV ст.

В. Антонович уперше ввів термін "Україна-Русь" для означення неперервності історичного процесу від початків державності у східних слов’ян. Почавши з розгляду історії Київської Русі під кутом зору протистояння "громади" і "дружини", він і весь наступний розвиток подій в Україні розглядав крізь призму боротьби ідей демократизму та аристократизму. Втіленням ідей демократизму у В. Антоновича виступають українське козацтво, церковні братства, копні суди. Досить своєрідно з цією концепцією "боротьби ідей" поєднується теза про безкласовість українського народу, яка виводиться із факту його бездержавності, тривалої денаціоналізації.

Для осмислення причин регіональної розмаїтості України велике значення мають міркування В. Антоновича про три домінуючі типи українців, виділені ним на основі аналізу антропологічних, етнографічних і духовних особливостей ментальності населення різних регіонів. Типологія Антоновича будується на протиставленні галицького, північного та "українського" (центрально-українського) типів, які він вважає явно вираженими.

Галицькому типові притаманна здатність до найширшої ініціативи, прагнення до зближення із західними народами, послідовність у зображенні своїх національних особ­ливостей. Українцям, що живуть на Середньому Подніпров’ї, властива гарячковість, завзяття, яке межує з нестриманістю, намагання діяти негайно, не обдумавши як слід наслідків вчинку. Третьому, північному типу українця, В. Антонович приписує політичну індиферентність, цілковиту відсутність ініціативи.

Незважаючи на приблизність і небезспірність таких дефініцій, цінність їх полягала в тому, що автор змушував читача замислюватися над неоднорідністю українського народу і специфічністю світосприймання у різних регіонах. Критичність В. Антоновича в оцінках психологічних рис українців підводила риску під романтичними уявленнями і прокладала шлях тверезим, неупередженим оцінкам драматичної історії народу, – саме народу, а не окремих представників еліти. У цьому сенсі мав рацію Д. Багалій, який писав, що В. Антонович і О. Лазаревський започаткували новий етап в українській історіографії: вони поставили у центр уваги не події, а внутрішнє життя нації, підняли "прапор внутрішньої історії України".

Починаючи від магістерської дисертації "Последние времена казачества на правом берегу Днепра", В. Антонович поглиблено вивчав історію українського Правобережжя. Майже повністю були присвячені Правобережній Україні 15 томів "Архива Юго-Западной России", які вийшли за редакцією В. Антоновича (матеріали для 9 з них він зібрав та упорядкував особисто).

За виданнями (з великими передмовами В. Антоновича) "Архива Юго-Западной России" легко простежити, як від тому до тому міцнів талант дослідника, як долав він крайнощі і не досить мотивовані гіпотези, характерні для початку цієї величезної роботи. Так сталося, приміром, з гіпотезою про походження козацтва з древніх слов’янських общин, що стала стрижнем опублікованої ще 1863 р. як додаток до першого тому третьої частини "Архива" розвідки "Исследования о казачестве по актам 1500 – 1648 гг." Побудована на некритичному запозиченні окремих висновків козацьких літописців, вона не витримала перевірки фактами: автор переглянув її вже у передмові до другої частини цього ж тому. Логічним продовженням магістерської дисертації стала передмова до третьої частини тому "Исследования о гайдамачестве" (1876). Головним стрижнем цих праць було, як писала О. Єфименко, зіткнення двох начал – "постійно і непримиренно ворожих" – аристократичного польського і демократичного українського".

Особливе місце у спадщині В. Антоновича займають праці з історії заселення Правобережної України. Сьома частина "Архива Юго-Западной России" може служити зразком тогочасних підходів до вивчення Київщини, Волині та Поділля в хронологічних межах від 1386 до 1700 рр. Як зазначено у вступі до першого тому, упорядники звертали насамперед увагу на такі характеристики регіону: 1) населеність, тобто густота населення і географічний розподіл його у різні епохи; 2) етнографічний склад населення і його періодичні припливи і відливи внаслідок спустошень і нової колонізації; і 3) соціальний склад населення, тобто класи, на які воно розпадалося у різні часи і які мали переважний вплив у тій чи іншій місцевості. Такий підхід давав змогу створити достовірну картину розміщення і міграцій населення впродовж тривалого історичного періоду, простежити вплив воєн і народних повстань на економічне і суспільно-політичне життя, розкрити специфіку демографічних процесів у регіоні.

В. Антонович заклав традицію порівняльного (в регіональному розрізі) дослідження колонізаційних процесів і їхнього впливу на суспільне життя. У полеміці з польськими істориками, які навперейми вихваляли заслуги польської шляхти у колонізації України, він доводив, що колонізаційні процеси успішніше розвивалися там, куди не досягали "ні пани з жалуваними грамотами на землі, ні їхні підстарости з нагаями". "Один і той самий народ, в один і той самий час і за однакового рівня розвитку заселяв дві суміжні області; в одній з них колонізація рухалася за участі польської шляхти і призвела до кривавого зіткнення...; в іншій, за відсутності шляхти, зразу встановилися правильні форми громадянського життя, і, розвиваючись без усяких потрясінь, через півтора століття привели до відкриття першого на півдні Росії університету". Пильна увага до причин постійної соціальної напруги на Правобережній Україні особливо рельєфно полмітна в його "Исследовании о крестьянах в Юго-Западной России" (1870), де він аналізує механізм закріпачення селян Правобережжя, в "Исследовании о городах в Юго-Западной Руси" (1869), "Очерке состояния православной церкви в Юго-Западной России в XVII й XVIII вв." (1871) та ін.

Уміння аналізувати соціальні та колонізаційні процеси, всебічно, з урахуванням багатьох складових і різноманітних факторів впливу – прикметна риса аналітичного методу, що його застосовував В. Антонович. Як бачимо, коло ідей, запропонованих В. Антоновичем для пояснення рушійних сил української історії, було доволі широким, хоча деякі з них сьогодні видаються спірними, суперечливими. Не випадково з його школи вийшли такі різні історики, як М. Грушевський та Д. Багалій, І. Каманін та І. Линниченко, В. Ляскоронський та М. Біляшівський. Кожен з них знаходив у спадщині вчителя те, що вважав співзвучним своїм настроям і оцінкам. Але всі вони – археологи і медієвісти, викладачі і пам’яткоохоронці – винесли з київської школи В. Антоновича смак до народознавчих пошуків, повагу до факту, наукову ретельність. А корпус "обласних" монографій прокладав шляхи для створення "суцільної" історії українського народу, її "вертикального" зрізу.

♦ ♦ ♦

2. Науковий доробок В. Антоновича став основою для нового методу дослідження в історичному краєзнавстві т.зв. "горизонтального", або "обласного". Учень В Антоновича Д. Багалій (1857-1932), аналізуючи доробок свого вчителя в українську історіографію, бачив досягнення не лише у заповненні в історичній науці істотної прогалини, зумовленої централізаційними підходами й ігноруванням "обласного життя", а й вважав його творцем "обласної методи розробки матеріалів", яка дістала свій прояв насамперед у всебічному вивченні певних територій із залученням археологічного, історико-географічного та етнографічного матеріалів. Основу наукової школи В. Антоновича склав створений у 70-х рр. ХІХ ст. Київською Старою громадою гурток укладачів історико-географічного словника української землі в її етнографічних межах. Задум гуртківців полягав у тому, щоб створити повніший від "Słownika geograficznego Królestwa Polskego", із оглядом історії опис міст, сіл, повітів тощо, причому передбачалося охопити всі ті території, на яких проживали українці, аж до Сибіру й Далекого Сходу. За спогадами К. Мельник-Антонович, "за 20 з лишком літ зібрано й систематизовано силу матеріялу до всіх українських губерень, повітів, округ, комітатів". Оскільки за життя В. Антоновича завершити цю роботу не вдалося, К. Мельник-Антонович та І. Каманін 1910 р. опублікували бібліографічний реєстр зібраних матеріалів під назвою "Список материалов для составления историко-географического словаря". У такий спосіб естафету дослідження України у територіальному вимірі було передано науковцям, які після створення Української Академії наук працювали в комісії по укладанню історико-географічного словника українських земель.

Як свідчила згодом Н. Полонська-Василенко, "в школі Антоновича історія виростала з ґрунту, зв’язана з територією, тоді як в інших школах вона була відірвана від свого фундаменту". Дослідники київської школи чітко визначали історико-топографічні межі районів та земель і уважно придивлялися до особливостей їхнього розвитку. Цей підхід, який пізніше Д. Багалій називав " обласною методою ", а М. Грушевський – "програмою порайонного історичного дослідження", не тільки був обґрунтував В. Антонович, а послідовно втілювали в життя його учні. Як підкреслював М. Грушевський, саме з ініціативи Антоновича протягом двадцяти років (1880 – 1900) у формі монографій про окремі землі було описано всю українську територію, причому головна увага зверталася на об’єктивні умови життя народу – географічну обстановку, комунікаційні зв’язки, культурні традиції.

В. Антонович був першим, кому вдалося вдихнути життя в ідею М. Костомарова про землю як політичну одиницю давньоруського укладу. Починаючи з 1880 року, він систематично пропонував своїм учням тему з історії якоїсь із земель Давньої Русі. На сторінках "Университетских известий" було відкрито спеціальний відділ, де публікували студентські наукові праці. Тут побачили світ перші наукові розвідки М. Грушевського, М. Дашкевича, О. Левицького, М. Довнар-Запольського, В. Іконникова, В. Ляскоронського та ін. За оцінкою М. Грушевського, деякі з монографій, підготовлених на основі цих публікацій, "мали видатні достоїнства і в сумі дали вельми серйозний вклад у науку".

Впродовж 80 – 90-х років ХІХ ст. українська історіографія збагатилася низкою монографій, в яких історія Давньої Русі постала у новому, "горизонтальному" вимірі. Більшість праць цього циклу стосувалася Правобережної України. Йдеться, насамперед, про праці О. Андріяшева та П. Іванова з історії Волинської землі, М. Молчановського з історії Поділля, Д. Багалія та П. Голубовського з історії Сіверської землі, В. Ляскоронського з історії Переяславської землі тощо. На думку Д. Дорошенка, "коли б навіть Антонович не залишив ніяких власних творів, то вже ця одна велетенська організація наукового досліду української історії в працях його учнів запевнила б йому одне з найпочесніших місць в діях української науки".

Одним із серйозних здобутків школи Антоновича було прояснення "загубленої" історії Болохівської землі. Літописну Болохівську землю, на території якої 1150 – 1257 рр. існувало удільне Болохівське князівство, що межувало з Київським і Галицько-Волинським, по суті вперше науково описав учень В. Антоновича М. Дашкевичем. Його попередники, зокрема львівські історики Д. Зубрицький та І. Шараневич, не могли чітко локалізувати місцезнаходження згаданої в Іпатіївському та інших літописах Болохівської землі, а тому "розчинили" її історію в історії сусідніх князівств. М. Дашкевич не лише довів існування автономної Болохівщини, але й визначив її кордони, подавши відповідну картосхему, основні етапи історії князівства, проаналізував його правовий статус. Висновки М. Дашкевича було зустрінуто науковцями неоднозначно, вони викликали серед науковців жваву дискусію, але археологічні дослідження ареалу розселення болохівців у верхів’ях Південного Бугу і басейні річок Случі, Горині, Тетерева, які велися з 70-х років XIX ст. і продовжуються досьогодні, підтвердили науковість висновків М. Дашкевича.

Дата добавления: 2015-05-24