За принципом розрізнення суб’єктів краєзнавчих досліджень виділяють три форми краєзнавчої діяльності: наукова, громадська, навчально-освітня

Наукове краєзнавство: діяльність наукових краєзнавчих центрів, установ, фахівців-дослідників.

Громадське краєзнавство: організаційні структури, пам’яткоохоронні інституції, музеї, виставки, канали міжрегіональних зв’язків, краєзнавча бібліографія з відповідною інфраструктурою, видавнича діяльність.

Навчальне краєзнавство: умовно поділяється на вузівське та шкільне; в його структуру можна включати туризм, зрозуміло тією мірою, в якій він виконує освітні і виховні функції.

За пріоритетними напрямами наукових зацікавлень краєзнавство поділяють на географічне, історичне і соціокультурне.

Географічне краєзнавство, за В. Крулем, виступає першою складовою краєзнавства з кількох причин. По-перше, воно фіксує просторові утворення на той чи інший час, простежує їхню можливу динаміку, дає уявлення про природну, географічну навантаженість регіону. По-друге, витоки краєзнавства глибоко закорінені саме в географії. До об’єктно-предметної сфери географічного краєзнавства належить: просторові утворення на певний час, їхня динаміка, природна і географічна навантаженість регіону, взаємовплив людини і середовища. Відтак, ототожнювати об’єктно-предметну сферу історичної географії і історичного краєзнавства було б некоректно. Адже історична географія вивчає лише ті аспекти життєдіяльності людини, які безпосередньо залежать від природних умов, від ландшафту, або самі впливають на нього, змінюючи його у той чи інший бік. Поза її увагою лишаються історія культури, мов, діалектів, обрядів, вірувань, тобто те, що є суттєвою основою ментальності населення того чи іншого регіону. Вона лише побіжно торкається проблем демогенезу, історії війн, міграцій, техніки будівництва, і розглядає їх не як самостійні об’єкти дослідження, а лише як процеси, що відбуваються на фоні того чи іншого ландшафту. За межами історичної географії лишається також історія містобудування й архітектури, яка є серйозним предметом зацікавлень істориків-краєзнавців.

Найменш чітко визначена об’єктно-предметна сфера соціокультурного краєзнавства. Найчастіше до неї відносять: людину та її діяльності у просторі та часі; сучасне містознавство; екологічні та демографічні проблеми; сучасні регіональні та локальні виміри статистики, етнології та етнографії; збереження та дослідження історико-культурної спадщини (пам’яткознавство). Хоч зрозуміло, що всі ці напрями досліджень існують і самостійно.

♦ ♦ ♦

3. Історичне краєзнавство є складовою частиною краєзнавства, історичної регіоналістики, історичної науки загалом. Відтак, насамперед, визначимо статус, об’єктно-предметну сферу та завдання галузей наукових знань, невід’ємною частиною якого є історичне краєзнавство.

Використовуючи напрацювання істориків-регіоналістів 20-х років, об’єктно-предметну сферу історичної регіоналістики можна визначити в такий спосіб:

- осмислення регіональної специфіки в просторовому вимірі;

- дослідження історії України та української історіографії в регіональному контексті;

- ретроспективне дослідження територіальної структури та прогнозування оптимальної моделі регіональної організації;

- регіональні особливості розвитку історичної думки;

- історія регіонів як системоутворюючих цілісностей;

- проблеми локалізації населення і територіальних зв’язків;

- історія колонізаційних процесів, міграцій;

- історія міських і сільських поселень.

На думку Я. Верменич, історична регіоналістика це поле ретроспективного дослідження процесів життєдіяльності людських спільнот і комунікативних зв’язків у межах історично сформованих регіонів на основі врахування особливостей освоєння простору, характеру розселення, територіальної структури, урбанізованості території, збереженості чи розмитості комплексів традиційної культури. Історична регіоналістика нині дістала можливість виходу на новий рівень міждисциплінарного синтезу – з аналізом "семіотики культурного простору", регіональної самосвідомості, асиміляційних і трансформаційних процесів. Очевидною є необхідність переходу від фрагментарного дослідження того або іншого регіону до комплексного осмислення регіоналізму і породжуваних ним проблем. Зробити це без заглиблення в пласти історії практично неможливо. Найширші можливості для такого заглиблення дає краєзнавство.

Перелічені напрями аж ніяк не охоплюють усіх сфер краєзнавчих пошуків. Будь яка група пам’яток, будь яка сфера діяльності людини може бути об’єктом історичного дослідження – у цьому сенсі діапазон історичного краєзнавства справді неосяжний. Практично немає меж і у визначенні граней життя суспільства – економічного, політичного, соціокультурного – які воно охоплює. Краєзнавця цікавить археологія і етнографія, історія міст і сіл та їхнє архітектурне обличчя, історична екологія й історична демографія, стан тієї чи іншої пам’ятки і долі відомих і невідомих діячів науки та культури. Опубліковані матеріали конференцій з історичного краєзнавства нагадують енциклопедичні видання – з тією, щоправда, різницею, що величезний матеріал не завжди піддається раціональному упорядкуванню і систематизації.

Складність у визначенні об’єктно-предметної сфери історичного краєзнавства, на думку фахівців, можна пояснити певною невідповідністю між масштабами краєзнавства як суспільного явища і рівнем його наукового осмислення. До цього питання неминуче зверталися історики та географи, котрі займалися проблемами краєзнавства. Серед них назвемо Я. Серкіса, А. Козицького, В. Бадяка, В. Круля, Я. Жупанського, М. Кострицю, В. Горбика, П. Скрипника, Я. Калакура, Л. Бабенко, Я. Верменич та ін. Кожен дослідник вніс своє бачення в розробку проблеми, однак найповніше її розкрила Я. Верменич у монографії "Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні".

Розглянемо погляди названих вище авторів. В одному з перших навчально-методичних посібників з історичного краєзнавства (1995р) Я. Серкіз писав, що у визначенні суті та предмету вивчення історичного краєзнавства не існує єдиної думки. Не погоджуючись з існуючими на той час поглядами, він переконував, що "краєзнавство це – комплексне, наукове і всебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це – популяризація і використання результатів цього пізнання з метою наближення життя до науки, це – засіб навчання і виховання національно свідомих громадян". Близьке за змістом і баченням проблеми визначення В. Бадяка: "краєзнавство означає всебічне науково-комплексне дослідження краю та популяризацію і збереження його цінностей як форми збагачення знань, плекання патріотичних почувань". Характерною особливістю міркувань першопрохідців щодо визначення сфери досліджень "краєзнавства" є ототожнення "краєзнавства" з "національним краєзнавством", терміну "край" з поняттям "рідний край". В. Круль та Я. Жупанський пропонують термін "українське краєзнавство", водночас виводячи загальну формулу визначення об’єктно-предметної сфери. Цитуємо: "Українське національне краєзнавство поділяється на три основні складові, а саме: географічне, історичне, соціальне краєзнавство. Кожна з цих частин, звісно, має і свій об’єкт вивчення, творячи разом єдиний об’єкт – національне краєзнавство загалом. Розглядаючи об’єкт вивчення українського краєзнавства, підкреслимо, що це – системна величина, яка пронизує національну територію генеральним напрямком (українська детермінантна) і дає бічні відгалуження у вигляді згаданих вище його складових. Інакше кажучи, об’єкт національного краєзнавства – це реальна матеріальна система, що об’єктивно існує в ірраціональних межах, які матеріалізуються через національну субстанцію думки". Запропоноване визначення, на нашу думку, є складним і суперечливим, ставить більше запитань ніж дає відповідей.

В. Круль вважає, що для історичного краєзнавства просторовий обсяг вивчення значно ширший, ніж для історії України. "Тому головним для історичного українського краєзнавства є діяльність людини, активного носія національного, в межах суспільно-економічних формацій, стратифікованих систем українського суспільства". З таким визначенням об’єктно-предметної сфери українського історичного краєзнавства не можна погодитися беззастережно.

Краєзнавство досліджує територію, а не етноси й нації, і тому в полі його уваги – не лише носії національного (тим більше у "формаційному" вимірі). Активний вихід за територіальні рамки України не піде краєзнавству на користь, так само, як і спроба замкнутися в колі етнічних українських земель. Винятки, зрозуміло, можуть бути, зокрема, для Холмщини, Підляшшя – територій, що були свого часу частиною суцільного українського територіального масиву. Загалом же просторове тло для історичного краєзнавства таке ж, як і для історії України. Воно спирається переважно на міждисциплінарні наукові зв’язки і запозичує із суміжних галузей знання їхні дослідницькі методи. Відтак, єдиною є логічна схема процесу пізнання, зокрема:

- накопичення фактів, що стосуються об’єкта дослідження,

- виявлення їхньої специфіки, зумовленої регіональними особливостями;

- визначення місця і ролі локальних подій у загальному перебігу історичного процесу;

- простеження певних закономірностей, що стосуються діалектики загального і особливого.

Історичне краєзнавство, за С. Зарембою, вивчає історичний, соціально-економічний і культурний розвиток певного краю (регіону, області, району, міста, села) або окремого виробничого колективу. Об’єктом історичного краєзнавства є певний історично-соціальний комплекс з усією сукупністю джерел, в яких тією чи іншою мірою відбивається історія, локалізована не лише в просторі, але і в часі. Історичне краєзнавство досліджує:

- археологічні пам’ятки далеких епох;

- історію окремих територій (країв, країв, міст і сіл, губерній тощо);

- історію поселень, міграцій, динаміку народона­селення;

- історію діяльності людини;

- ментальність, звичаї, соціонормативну культуру;

- соціальну історію і історію суспільних рухів;

- історію науки і культури, у тому числі в інституційному і особистісному вимірах;

- історію містобудування й архітектури, народного мистецтва;

- історію церкви;

- історію краєзнавчого руху;

- пов’язані з краєзнавством проблеми туризму.

Своєрідним показником унікальності у краєзнавстві є територія, тому окреслення контурів дослідження є передумовою будь-якої краєзнавчої праці. Просторове окреслення об’єкта вивчення – ознака, як визначального, хорологічного підходу до його характеристики, демонстрація того, що хронологічні підходи у краєзнавстві мають підпорядковане значення.

Особливістю історичного краєзнавства є його здатність живити відчуття коренів, впливати на емоції. З усіх підсистем історичної науки воно стоїть найближче до людини і її оточення. Як елемент екології культури, краєзнавство створює своєрідний сплав наукового знання і культурного середовища. Воно є безцінною скарбницею збереження історичного досвіду, який нагромадили минулі і сучасні поколіннями. Отже, історичне краєзнавство – і школа пізнання, і школа виховання.

Спробуємо звернути увагу на ті особливості історичного краєзнавства, які створюють йому переваги перед іншими формами історичних досліджень. На думку Я. Верменич, вони полягають:

- у специфічних просторових формах організації конкретного матеріалу і чіткій локалізації об’єкта дослідження;

- у максимальному наближенні до суб’єкта історичного процесу – людини – в її природному та соціокультурному середовищі і можливості відтворювати події услід за їхнім виникненням;

- у майже необмежених евристичних можливостях (пошук нових джерел у місцевих архівах, місцевій пресі і розширення їхнього кола на підставі усних оповідей, опитувань, анкетування, використання особистих спостережень тощо);

- у використанні здобутків і дослідницьких методів суміжних галузей знання – історичної географії, етнографії, топографії, демографії, соціолінгвістики тощо;

- у практично необмежених можливостях заглиблення у конкретні пласти історії – з деталізацією, яка іншим галузям історичного знання не завжди доступна;

- у залученні до пошуку нових джерел та дослідження пам’яток широкого кола ентузіастів-студентів, школярів – і оптимізації в такий спосіб підготовки нової зміни дослідників;

- у вихованні патріотизму на конкретних справах.

Підсумуємо. Важко не погодитися з М. Кострицею, котрий зазначає, що сучасне краєзнавство має вигляд досить суперечливого комплексу дисциплін, підходів, принципів та світоглядних орієнтацій. У цьому комплексі уживаються між собою регламентованість і невизначеність, глобальність і локальність, ґрунтовність і верхоглядство, професійність і відверте аматорство. Як загальна теорія краєзнавства, так і теоретико-методологічні засади його окремих структурних елементів потребують значно ширшого розроблення. Найближче до розв’язання проблеми, як ми вже зазначали, підійшла Я. Верменич.

Дисциплінарний статус історичного краєзнавства як одного з різновидів та складової історичної регіоналістики на сьогодні визначені: історичне краєзнавство є інтегральний науковий напрям, який займається дослідженням історії, природи, населення, господарства, культури, пам’яток в межах певної окресленої частини країни, міста. села, має свою систему зв’язків із громадськістю і на неї спирається.

Історико-регіональні дослідження становлять серцевину історичного краєзнавства, його наукову основу. Але було б помилково цілковито вводити їх в об’єктно-предметну сферу краєзнавства: у них власні цілі й завдання, власні дослідницькі методи. Співвідношення історичного краєзнавства та історичної регіоналістики можна було б зобразити у вигляді накладених одне на одне двох кіл, які збігаються лише частково (див. схема). Краєзнавство у частині незбігання охоплює всю сферу громадських і навчальних проблем, а в регіоналістиці – поглиблені історико-економічні дослідження регіонів, вироблення критеріїв економічного і політичного районування, розробка наукових начал регіональної політики. Значною мірою виходить за межі краєзнавства і та сфера регіональної історіографії, яка досліджує регіональні особливості розвитку історичної думки, закономірності різних етапів історичного пізнання, теоретико-методологічні принципи, застосовувані різними науковими школами тощо.

♦ ♦ ♦

Схема. Співвідношення об’єктно-предметної сфери краєзнавства та регіоналістики

4. Коло історичних джерел практично невичерпне; в широкому розумінні цим поняттям охоплюють усе, що створило людство і що дійшло до наших днів у вигляді пам’яток. Умовно їх ділять на шість великих груп: писемні, речові, етнографічні, лінгвістичні, усні і кіно-фото-документальні. З появою інтернету з’явився новий різновид джерел.

Історична регіоналістика має справу з усіма типами джерел, надаючи перевагу писемним. Особливий сенс тут вбачають у встановленні місця походження джерела, яке, зрозуміло, не завжди збігається із місцем діяльності його автора, як і подій, у ньому відображених. Надзвичайно важливим є джерелознавчий аналіз пам’ятки, що містить визначення ступеня повноти інформації в ній та її достовірності. Адже, як зауважує Я. Калакура, джерела можуть бути неправдиві, коли їх автори припустились помилку, або коли вони навмисне перекручують факти і в такий спосіб свідомо переслідують недобрі цілі. Суб’єкт пізнання відчуває на собі вплив сучасних наукових, політичних, культурних, релігійних, ідеологічних, соціальних та інших чинників, що неминуче чинять тиск на мотиви вибору джерел, їхню оцінку, інтерпретацію. Саме тут і приховується найбільша небезпека суб’єктивізму й однобічності.

У всіх різновидах і жанрах історичних досліджень класифікацію та систематизацію джерел проводять у різних структурних зрізах:

- за основними сферами чи змістом відображеної в них людської діяльності;

- за видами джерел;

- за походженням джерел.

Для дописемної доби джерелом нагромадження інформації виступають археологічні знахідки. Матеріали археологічних розкопок та фахові їх узагальнення й описання дають уявлення про знаряддя праці первісних людей, особливості житла, щільність поселень, етнічні та культові особливості поховальних обрядів, шляхи міграцій тощо. Багато краєзнавців-аматорів намагаються здійснювати власні археологічні розкопки, але цілком справедливо, що ставлення археологічної науки до такої самодіяльності загалом неприхильне. Непрофесіоналізм і некомпетентність тут можуть завдати значних навіть непоправних, втрат. Тому обов’язковою умовою участі непрофесіоналів-краєзнавців у археологічних розкопках є фахові консультації щодо їхньої технології. Надання такої допомоги – одне із завдань студентів-істориків під час проходження археологічної практики. Нерідко школярі чи аматори-краєзнавці беруть активну участь в археологічних розкопках, поблизу їхніх населених пунктів.

Сказане значною мірою стосується і етнографічної інформаційної системи – поважний вік етнографічних джерел вимагає професійного поводження з ними. Адже відомо багато випадків, коли вийняті з води або ґрунту унікальні знахідки під дією повітря розсипалися на порох. Етнографія, що вивчає традиційні риси повсякденної (побутової) культури народів, дає історичному краєзнавству унікальний шанс вписатися у популярні нині у світовій науці напрями вивчення історії повсякденності, соціальної історії, створює умови для використання методів безпосереднього спостереження, експедиційних досліджень тощо. Ще цінніша для історичної регіоналістики сучасна етнологія як теоретична галузь знання, що займається поміж іншим і спеціальними дослідженнями етносоціокультурної свідомості в регіональному розрізі.

Архетипи поведінки, мислення, образної уяви мешканців певних регіонів склалися великою мірою під впливом політичних та ідеологічних чинників. За висновками багатьох соціологів і політологів, внутрішня дискретність українського етносу, поділ українського етнічного простору на західну та східну частини виявляється в істотно відмінних симпатіях та антипатіях населення, різному баченні оптимальних перспектив розвитку держави. Наприклад, під час виборів історичні, культурні, економічні та поселенські відмінності між регіонами України здатні набувати політичного забарвлення, безпосередньо впливаючи на політичну боротьбу. Регіонально-історичні дослідження дають можливість з’ясувати, як, під впливом яких факторів виникла проблема "двох Україн". З іншого боку, дослідницькі методи соціології та політології дають можливість оцінити реальність небезпеки, що випливає із відмінностей локальної свідомості. Так, приміром, соціологічні дослідження, які провели львівські науковці разом з ученими Мічиганського університету (США), показали, що донеччани і львів’яни одностайні у небажанні політичного роздроблення України. Підтвердили це президентські виборів 2004 року, коли політичні еліти Сходу даремно намагалися викликати сепаратистські настрої, керуючись власними політичними інтересами.

До недавнього часу недооціненою залишалась така інформаційна система, яку можна назвати зоровою – величезний масив кінофотовідеодокументознавства. В радянській історичній науці його використовували у найкращому випадку як ілюстративний матеріал, причому ідеологічні вимоги до добору ілюстрацій були дуже жорсткими. В регіонально-історичних дослідженнях ілюстрації взагалі були рідкісним винятком, а використання кінофотофонодокументів як визначальних джерел історики зовсім не практикували.

Нині ставлення до кінофотовідеодокументалістики зазнало істотних змін, її розглядають у руслі "консервованого часу", "відновлення реальності". Виникнення нової форми фіксації дійсності – відеозапису – прирівнюється до справжньої революції у відеотехніці, яка дає змогу вести довготривалі безперервні репортажі з місця подій. Але, на думку фахівців, джерелознавче опрацювання цього виду носіїв інформації перебуває ще на початковому етапі.

Справді невичерпними є можливості кінофотовідеодокументалістики у збереженні для нащадків того, що на наших очах зникає, відходить у минуле. Екологи, історики-краєзнавці, етнографи працюють сукупно у зоні Чорнобильської катастрофи, щоб бодай частково врятувати та зберегти унікальну етнокультурну спадщину Українського Полісся. Ареал прабатьківщини слов’ян – Прип’ятське Полісся – зазнав внаслідок катастрофи величезних втрат; комплекс традиційної народної культури поліщуків на значній його території зруйнований. Хоч якоюсь мірою компенсувати втрати може фіксація, системний опис, відеозйомки зникаючого етнокультурного континууму, створення регіонального науково-інформаційного фонду та етнографічного музею потерпілого Поліського краю. Вирішенням цих проблем займається спеціальна історико-культурна експедиція. Вона проводить суцільну інвентаризацію нерухомих пам’яток історії, археології, архітектури, природи, монументального мистецтва, складає зведений реєстр Історико-культурних матеріалів та об’єктів. У державних архівах виявляють документи, що стосуються історії сіл, які опинилися у зонах відчуження.

Часом єдиним джерелом історико-краєзнавчих досліджень слугують усні джерела. Використання усних джерел дозволяє почути голос не писемного населення чи мешканців того або іншого регіону, що не залишають після себе писемних документів. Усні свідчення можуть розвінчувати міфи свідомо витворені правлячою елітою і зафіксовані у писемних джерелах ("переваги" колективізації, причини голоду тощо). Водночас, усні джерела мають вузькі хронологічні рамки, часто також далекі від об’єктивності (що не раз характеризує і писемні джерела), залежні від особи інтерв’юера.

Усе більшого поширення в історичних дослідженнях набуває інтернет-інформація. В Інтернеті розміщена велика кількість інформації: статей, тез, повідомлень, спогадів, ніде не надрукованих звичайним поліграфічним способом. Нагадаймо, що саме вузько-краєзнавчі дослідження найчастіше не можуть знайти матеріального забезпечення для опублікування окремою книжкою. Розміщення таких праць на інтернет-сайтах наукових чи громадських організацій допомагає знайти свого читача та довідатися про тематику і методику краєзнавчих досліджень у різних регіонах країни й світу.

Література

§ Андерсон В. Проблеми регіоналізації України: теорія, практика, перспективи // Розвиток України в репональній перспективі: політичні, економічні, соціальні проблеми регіоналізації. – К., 2002.

§ Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні // Український історичний журнал. – 2001. – № 6; 2002. – № 2.

§ Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу. – К., 2003;

§ Жупанський Я., Круль В. Про об’єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. – 1994. – №2.

§ Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів, 1999.

§ Макарчук С. Історичні не писемні джерела з історії України. – Львів, 2002.

§ Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // Український історичний журнал. – 1999. – №3.

§ Скрипник П., Горбик В. До питання про історичне районування України // Укр. іст. журн. – 1995. – № 2.

§ Франко І. Галицьке краєзнавство // Зібрання творів у 50-ти т. – Т. 46. – Кн. 2. – К., 1986.

Дата добавления: 2015-05-24