Розділ ІІ

Термінологічний інструментарій історичного краєзнавства та його зв’язки з суміжними науковими дисциплінами.

1. Термінологічні дискусії та їхнє значення для визначення статусу історичного краєзнавства.

2. Зв’язки історичного краєзнавства з іншими науковими дисциплінами.

1. Кожний науковий напрям повинен виробити власну понятійно-термінологічну систему – сукупність понять і відповідних термінів, пов’язаних певними вихідними категоріями. Термінологічні дискусії мали посісти одне з першорядних місць у краєзнавчій історіографії останнього десятиріччя. Однак, до цієї непростої проблеми дослідники звернулися тільки у другій половині 90-х років ХХ ст. Якісно новий період в історичному краєзнавстві започаткували наукові публікації Я. Верменич, І. Колесник, В. Горбик, П. Скрипник, В. Круля, Я. Жупанського. Саме вони звернулися до остаточно не розв’язаних в регіоналістиці та історичному краєзнавстві проблем термінології. Дискусії точилися насамперед навколо найуживаніших понять, таких як "край", "регіон", "земля", "область", "територія", "поселення", "населений пункт" тощо. Не всі з них до сьогодні є достатньою мірою унормовані, що ускладнює застосування їх як базових в історичному краєзнавстві та інших історичних дисциплінах. Така невизначеність ускладнювала процес виділення історичного краєзнавства у самостійний науковий напрям.

Перебуваючи на межі природничого і соціогуманітарного знання, краєзнавство запозичує з обох цих сфер переважно ті поняття, які характеризують просторові співвідношення певних об’єктів.

Розглянемо нинішні погляди на основні терміни, які використовують сьогодні в історико-краєзнавчих працях. Почнемо з визначення поняття регіон, оскільки історичне краєзнавство є підсистемою історичної регіоналістики, Поняття "регіон" (від лат. regio – область), природно, є базовим в історичній регіоналістиці. У найзагальнішому вигляді "регіон" виступає як створена силами внутрішнього тяжіння територія, однорідна з погляду певних, визначальних критеріїв, і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій.

Географи розрізняють регіони різних рівнів – від локального і національного до континентального і глобального. Поняттям "історична регіоналістика" об’єднуються і дослідження цілих континентів ("азіатсько-тихоокеанський регіон"), і вивчення окремих країв тієї чи іншої держави. Визначення кордонів таких соціально-просторових одиниць становить певні труднощі. Тому в історичних працях регіон – це радше якийсь територіальний спосіб виокремлення і узагальнення, ніж предмет дослідження.

У 1998 р. Європарламент прийняв Хартію регіоналізму, де регіон визначено як гомогенний простір, що характеризується фізико-географічною, етнічною, культурною спільністю, а також спільністю господарських культур та історичної долі.

У різних природничих і соціогуманітарних науках поняття "регіон" трактують по-різному. Погляди збігаються у визначенні регіону як умовно виділеного простору, який відрізняється від прилеглої території певною сукупністю щодо сталих природних і економіко-географічних зв’язків, що часто поєднані специфікою національного складу населення. Далі починаються істотні розбіжності.

У традиціях географії, перенесених і до сфери загального краєзнавства, нерідко ототожнюють природно-господарські регіони та історико-географічні краї. За О. Мариничем, регіони, що відрізняються своїм природним середовищем, історичним і економічним розвитком, етнографічними особливостями, "можна називати історико-географічними краями". Таких країв вчений виділяє 9, відносячи до кожного з них 2-4 сучасні області і виділяючи в окремий регіон Республіку Крим. В основі районування у цій схемі лежать природні чинники – наявність у рівнинній Україні трьох природних зон – степової, лісостепової та зони мішаних лісів, а також двох гірських областей – Українських Карпат і Гірського Криму.

Інші критерії районування кладуть в основу економісти, соціологи, політологи, етнологи. Економісти тяжіють до визначення соціально-економічної системи життєзабезпечення у певних, чітко визначених територіальних рамках. Соціологи здебільшого визначають регіон як частину території держави, яка помітно відрізняється від інших за певними ознаками (природно-кліматичними умовами життєдіяльності, історією, етнічним складом населення, мовою, культурою, релігією тощо) і досліджують взаємодію цих факторів.

У політології регіон, як правило, має вигляд території зі своїми власними політичними або адміністративними структурами, які у соціальній ієрархії розташовуються переважно між національним рівнем та рівнем місцевих органів державної влади. Регіон виступає при цьому як складова частина якогось духовного (культурного) і політико-територіального соціуму, що має досить чіткі кордони і достатньо цілісну інфраструктуру свого життєзабезпечення. Дефініція регіону особливо розмита у політичній практиці: нерідко регіон ототожнюють з областю (і навіть з містом республіканського підпорядкування). За цим принципом Україну ділять на 27 регіонів. Сучасна реформа адміністративно-територіального устрою передбачає кілька варіантів виділення більших регіонів (ареалів, країв, зон).

Етнологи основою всіх існуючих типологій вважають історико-етнографічне районування, оскільки воно складалося історично, позначившись на всій системі традиційної культури, господарювання, соціальних зв’язках, закарбувавшись в історичній пам’яті людей, їхній етнорегіональній свідомості та крайовій ментальності. Вказані чинники, безумовно, достатньо вагомі як для власне регіоналізації, так і регіональної політики. Зокрема, для французького історика Ф. Броделя регіон – це аналог особливого світу з притаманною лише йому ментальністю, особливим світосприйманням, традиціями.

На погляд етнопсихологів, територіальні, історичні, геополітичні, етнокультурні, соціально-економічні та соціально-психологічні фактори зумовлюють виникнення регіональних культурно-інформаційних систем. На процес їхнього утворення впливають історико-культурні особливості території, можливості регіонів у сфері управління та використання результатів власної господарської діяльності, специфіка етноконтактних зон. Соціально-психологічними дослідженнями доведено існування на території України чотирьох виразних культурно-інформаційних систем: центральної, західної, східної та південної.

Своєрідним узагальненням усіх цих підходів може бути сучасний погляд на регіон як триєдиність природного, синтетичного (створеного впродовж тисячоліть існування людства) та соціального середовища, що становить функціональний, структурно-галузевий і просторовий компоненти як господарського життя держави, так і навколишнього природного середовища.

Проте історична регіоналістика, претендуючи на статус певного наукового напряму, потребує власного визначення регіону як просторової одиниці. На думку Я. Верменич, регіон у її власній системі понять має визначатися як історично сформований ареал, більш-менш однорідний за економіко-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Як правило, регіон характеризується:

- специфічною самосвідомістю;

- спільними територіальними інтересами;

- домінуванням певних мовних і релігійних орієнтацій громадян;

- специфікою політичної культури, яка може бути активістською, ситуативною, пасивною.

На ґрунті регіональної ідентичності часто виникає тип свідомості, з притаманним йому своєрідним "регіональним патріотизмом".

Критерії районування складаються, як правило, на основі історичного досвіду кількох поколінь. Дуже рідко кордони умовного соціокультурного регіону збігаються з тими, що їх визначає адміністративно-територіальний поділ певної країни. Мало тут може зарадити і традиційний історико-ландшафтний чи етнографічний поділ. Регіони формуються за сукупністю різних ознак – фізичних, економічних, політичних, комунікаційно-інформаційних та інших. Оптимальною основою районування є інтереси людей та національні інтереси держави.

Донині немає єдності у трактуванні базового в історичному краєзнавстві поняття край. Воно застосовується і для означення певної, конкретно визначеної площі, "малої батьківщини", і для іменування всієї української етнічної території. Саме від нього нерідко виводять і назву "Україна". Надзвичайно поширеним вживання поняття, як синоніму "Україна" було і залишається у спогадах та мемуарах українських емігрантів, що називали полишену батьківщину "Старий Край" чи просто "Край". Причиною цього може бути ототожнення понять "край – Україна" як в роки національно-визвольних змагань українського народу 1914-1920 рр., так і в міжвоєнний час, тобто в періоди, що спричинили потужні хвилі української еміграції. Характерним прикладом є книжка Степана Рудницького "Україна – наш рідний край." У 1917 р. автор писав: “Наш рідний край – не є Київщина чи Лемківщина, Гуцульщина чи Кубанщина, Холмщина чи Таврія, Полісся чи Чорномор’я, Поділля чи Донеччина, Бойківщина чи Харківщина, Підляшшя чи Херсонщина, Волинь чи Полтавщина, Чернігівщина чи Катеринославщина. Наш рідний край – се велика, багата, славна Україна".

Свого часу Михайло Драгоманов у відомій праці "Переднє слово до Громади (1878р.)" проводив аналогію між поняттями "україна" і "провінція". В сучасній історіографії зустрічається дещо інше тлумачення співвідношення понять "край" і "Україна". Зокрема С. Шелухін виводить походження назви "Україна" від слова "украяти", тобто відділити шматок території зі своїми краями, межами, окраїнами. На думку дослідника, абстрактне поняття "україна" персоніфікувалося і перетворилося на власне ім’я тільки з бігом часу.

У сучасній історіографії проблеми поділу України на певні зони та термінологічні дискусії навколо їхніх назв уперше порушили науковці В. Горбик та П. Скрипник. У статті "До питання про районування України" вони узагальнили результати ґрунтовних досліджень, що їх здійснили географами, економісти, історики, фахівці інших спеціальностей, і запропонували розглядати поняття "край" як певну територію, яка підлягає комплексному вивченню. Територіальні межі країв повинні визначатися на підставі фізико-географічних (визначальних), економічних, політичних та етнічних аспектів. На думку Я. Верменич, просторово-регіональні підходи диктують необхідність оцінки країв за конкретними, притаманними лише їм характеристиками. Місце, простір, територія тут виступають як інтегруюче начало, а тому просторове окреслення меж країв становить пріоритетне завдання як для історичного краєзнавства, так і для регіоналістики. Просторові межі поняття "край" повністю залежать від часових. Штучний поділ на регіони може прислужитися перспективі, однак для історії всілякі спроби перекроювання території "заднім числом" є неприйнятними.

В історико-краєзнавчих дослідженнях останнього часу регіони вивчають і як територіальні спільноти, і як узагальнені образи. Поняття територія найчастіше дискутують у визначенні сфери досліджень географічного краєзнавства. Однак, як ми вже зазначали, сфера використання термінів у споріднених дисциплінах часто перекривається. Для географів територія – це простір землі, внутрішніх і прибережних вод, долучаючи повітряний простір над ними, з певними кордонами. В історичному краєзнавстві поняття "територія" вживається в контексті зв’язків, які на певному історичному просторі поєднують людину з середовищем і перетворюють певний простір у її "рідний край", "отчу землю", "малу батьківщину". Як слушно зазначає А. Шведова, територія не є поняттям абстрактним, це місце для аналізу регіональної специфічності і тому тяжіє до образного її бачення. Для краєзнавців "територія" є простором для досліджень і, водночас, чинником, що формує сукупність притаманних саме їй ознак. Предметом зацікавлень істориків-краєзнавців дедалі частіше стає пошук спільних чи відмінних рис між окремими локальними спільнотами, що населяють ті чи інші території. На думку В. Круля та Я. Жупанського "територія в краєзнавстві відіграє роль немовби "кістяка", на який нарощується все інше". Саме тому науковці стремлять до максимально чіткого визначення поняття "територія" у краєзнавчих дослідженнях, зокрема і в регіоналістиці загалом.

"Територія" в історичній регіоналістиці – не тільки ареал досліджень, а й певною мірою системоутворюючий чинник. Краєзнавець намагається виявити сукупність ознак, притаманних саме досліджуваній місцевості.

В українознавстві поняття "край" нерідко ототожнювалося з поняттям "земля". Зокрема, напрям в історіографії, який передбачав вивчення України за регіональним принципом, В. Антонович називав "земельним". Д. Багалій відштовхувався від поняття "область" – і називав свій метод "обласницьким". М. Грушевський ввів до наукового обігу поняття "історичне районознавство".

Галицька, Волинська, Сіверська та інші землі утверджені в свідомості сучасників як спогад про історичне минуле краю, відтак давня організація територіального політико-адміністративного устрою, на думку М. Дністрянського, стала для сучасників носієм історичної пам’яті. Наприклад, започаткована в 2001 р. краєзнавча серія "Літописні міста Волині" передбачає дослідження історії населених пунктів на території не сучасної Волинської області, а "літописної Волинської землі, що займає простори Волинської, Рівненської, північні райони Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей". Ініціаторами наукових досліджень княжих центрів Волині та випуску серії нарисів виступили науковці Волинської археологічної експедиції Львівського історичного музею під керівництвом С. Терського. У першому випуску коротко викладено історію містечка Олики до 1939 р., опубліковано результати археологічних розкопок, проведених у 1988 – 1990 рр. на міських околицях, подано історичну топографію міста ХІІ – ХVІІІ ст., генеалогію власників міста, а також короткий звід пам’яток архітектури ХV – XVIII ст.

Російські науковці з Санкт-Петербурга пропонують регіоналістиці свою категорію – "історико-культурна зона" (ІКЗ). Регіоналістику вони розглядають як макродисципліну, що оперує узагальненими результатами спеціалізованих досліджень. Поняття ІКЗ, на їхню думку, включає притаманні певній території пам’ятки матеріальної культури у нерозривному зв’язку з ландшафтом ("топохронами"). Структуру ІКЗ формують топохрони, пов’язані і з матеріальними (природними чи штучними), і з ментальними (топоніми, уявлення, ритуали) комунікаціями. ІКЗ вводиться як поняття, що дає змогу досліджувати єдність певного ареалу, котрий виділяється за даними археології, етнографії, антропології, мовознавства, історії, геології, палеографії, географії та низки інших гуманітарних дисциплін. ІКЗ як багатофакторні величини складаються поступово, на певній території в умовах конкретного клімату та ландшафту, і визначаються взаємовпливами історичних, географічних, господарських, демографічних і особливо етнографічних факторів. Для розмежування таких ІКЗ, науковцям різних напрямів і країн необхідно провести цілу низку краєзнавчих досліджень.

Історична регіоналістика, а разом з нею і краєзнавство, шліфує свій термінологічний інструментарій у тісному контакті з пам’яткознавцями. Насамперед, це стосується широко вживаних понять "пам’ятка" ("пам’ятник"), "культурні цінності", "культурна спадщина" та ін., навколо яких уже багато років тривають дискусії. Хоч в основу цих понять і не покладено просторових критеріїв, вони належать до числа пріоритетних у краєзнавстві. З цих міркувань вважаємо доцільним охарактеризувати в загальних рисах дискусію пам’яткознавців і краєзнавців навколо проблеми історико-культурної спадщини.

Значна частина цих дискусій точиться довкола розрізнення понять пам’ятка і пам’ятник. Цей другий термін, що його зафіксували І. Срезневський та С. Преображенський у джерелах XIIІ ст., у староукраїнській мові ХІV – ХVІ ст. не зустрічається. В російській мові ХVІІІ – ХІХ ст. він застосовувався досить часто, але в суто конкретному сенсі – монумент, надгробок. Лише в XIX ст. поняття пам’ятник починає вживатися у розширеному контексті: в розумінні залишків матеріальної та духовної культури минулого. У проекті "Заходів зі збереження пам’ятників старовини", що його запропонував І Археологічний з’їзд (1865), вводилися поняття "пам’ятники архітектури", "пам’ятники писемності", "пам’ятники живопису" тощо. Докладне розшифрування поняття "пам’ятник" знаходимо у проекті "Правил збереження історичних пам’ятників", підготованих комісією О. Лобанова-Ростовського (1876): до пам’ятників, що мають історичну цінність, там належали пам’ятники зодчества, живопису та скульптури, ремісничі вироби, пам’ятники писемності та друку. Раннє українське вживання поняття "пам’ятка" тяжіє до поняття "спомин", "згадка", що з’являється від 1545 р. У XIX ст. на західноукраїнських землях явно надавалося перевагу застосуванню терміна "пам’ятка" в значенні предмета (споруди), пов’язаного з матеріальною і духовною культурою минулого.

На Наддніпрянщині під впливом російського слововживання надавали перевагу терміну "пам’ятник", який мав полісемантичне "наповнення". У контексті українізаційних процесів початку XX ст., щоправда, на короткий час, на перший план вийшло поняття "пам’ятка". Надалі знову домінував "пам’ятник", і це мало негативний вплив на спрямування пам’яткоохоронної діяльності. Левова частка коштів, яку виділяли на пам’яткоохорону, витрачали не на збереження і відновлення оригінальних пам’яток, а на тиражування пам’ятників-монументів.

В українських енциклопедичних виданнях і словниках 60-х – початку 70-х років терміни "пам’ятка" і "пам’ятник" вживали здебільшого як тотожні. Проте потреби законодавчого забезпечення пам’яткоохоронної роботи диктували необхідність їх уточнення і розрізнення. Початок дискусіям з цього приводу поклали статті В. Акуленка. За необхідність чіткішого розрізнення цих двох понять і надання поняттю "пам’ятка" ширшого значення порівняно з поняттям "пам’ятник" на сторінках журналу "Пам’ятки України" пізніше висловилися С. Кот, Д. Гринишин та Я. Дашкевич, В. Русанівський та інші фахівці. 3 урахуванням думок, висловлених у ході дискусій, укладачі Зводу пам’яток історії і культури України застосовують поняття "пам’ятка" як ширше і більш узагальнююче у порівнянні з поняттям "пам’ятник".

Розрізненням понять "пам’ятки" і "пам’ятники" дискусії не завершилися. Адже обидва поняття надзвичайно місткі і охоплюють різні категорії пам’яток – археології, історії, містобудування, архітектури, монументального і прикладного мистецтва тощо. Чимало суперечок точилося навколо наповнення поняття "пам’ятка історії і культури ", причому ряд учасників дискусії доводили, що поняттям "культура" охоплюються всі пам’ятки історії, і тому можна обмежитися поняттям "пам’ятка культури". Але при цьому не брали до уваги той факт, що існує чимало природних пам’яток, пам’яток воєнної історії тощо, які неможливо підвести під поняття "пам’ятка культури". Тому термін "пам’ятка історії і культури" здобув права громадянства і юридичний статус, закріплений у Законі України про охорону та використання пам’яток історії та культури 1978 р. Втім, у Законі України "Про охорону культурної спадщини" (2000) замість терміна "пам’ятка історії та культури" вжито термін "пам’ятка".

Дискусійними стали нещодавно і поняття пам’ятка містобудування та пам’ятка архітектури. В офіційних документах ці поняття застосовують зазвичай як тотожні. Проте в процесі підготовки матеріалів до Зводу пам’яток історії та культури виникла проблема розме­жування цих двох понять.

Важливо зауважити, що зафіксоване в ряді міжнародно-правових пам’яткоохоронних документів поняття "пам’ятка" за своїм змістом вужче, ніж те, яке застосовують у вітчизняній практиці. Венеційська "Міжнародна Хартія з консервації й реставрації пам’яток та визначних місць" (1964) дала таке визначення пам’ятки: "Поняття історичної пам’ятки включає в себе як окремий архітектурний твір, так і міське чи сільське середовище, що мають характерні властивості певної цивілізації, особливого шляху розвитку або ж історичної події". Таке трактування обмежує коло пам’яток творами архітектури, монументальної скульптури та археологічними пам’ятками, тобто нерухомою історичною спадщиною. Решта свідків минулого у міжнародно-правовому тлумаченні охоплено поняттям "культурні цінності".

Чіткої, загальноприйнятої дефініції культурних цінностей не існує навіть у міжнародному праві. Зазвичай на їх означення застосовуються два поняття – культурна спадщина і культурні цінності. Поняття "культурні цінності" відповідно до конвенції про охорону культурних цінностей 1954 р. охоплює рухоме й нерухоме майно, що має велике значення для культурного надбання кожної країни, у тому числі музеї, бібліотеки, архіви тощо. Проте конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970), має предметом свого регулювання лише рухомі культурні цінності.

Інші документи, також підготовані під егідою ЮНЕСКО, дають ширше тлумачення культурних цінностей, включаючи до їхнього переліку і нерухомі об’єкти, у тому числі архітектурні ансамблі, історичні квартали в містах, археологічну спадщину. Зате поняття "культурна спадщина", закріплене в Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972), відносить до культурної спадщини лише нерухомі об’єкти, у тому числі:

- пам’ятки: твори архітектури, монументальної скульптури та живопису, елементи або структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, що мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва або науки;

- ансамблі: групи самостійних або об’єднаних будівель, архітектура, спільність або зв’язок з пейзажем яких мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва та науки;

- визначні місця: твори людини або спільні твори людини і природи, а також зони, що включають визначні місця та мають значну універсальну цінність з погляду історії, естетики, етнографії або антропології.

У міжнародних правових документах 90-х років з’явився і новий термін "культурна спадщина" коли йдеться про культурні надбання, які не підлягають експорту з країни свого походження. Термінологічна неузгодженість створює чималі ускладнення для справи охорони культурних цінностей на державному і регіональному рівнях. Тому в Законі України "Про охорону культурної спадщини" чітко закріплено класифікацію об’єктів культурної спадщини за типами і видами.

Робота для подальшого уточнення понять і категорій, які застосовують у сфері краєзнавства та регіоналістики, і їхнього узгодження з міжнародними стандартами триває. Загальний напрям цієї роботи визначається завданнями переходу від збереження окремих пам’яток до турботи про історико-культурне середовище.

♦ ♦ ♦

2. Друга половина XX ст. виявилася періодом інтенсивних процесів диференціації наукового простору в історичній та суміжних науках. Розширення кола досліджуваних явищ потягнуло за собою поглиблення спеціалізації; яку супроводили процеси міждисциплінарної кооперації та інтеграції. Найперспективніші напрями досліджень виникали на основі як пошуку нових підходів, так і екстраполяції методів одних наукових дисциплін на інші. Відчутний прогрес відбувся у сфері спеціальних історичних дисциплін, номенклатура яких нині налічує понад 80 позицій. Самостійними галузями історичного знання стали наукові напрями, що з’явилися на міждисциплінарних стиках: історична психологія, історична демографія, історична екологія тощо.

Історична регіоналістика та історичне краєзнавство, як його невід’ємна частина у цьому процесі посідає особливе місце, оскільки виконує і певну інтегративну функцію. Важко знайти сьогодні інший науковий напрям, в якому б так органічно співпрацювали історики й етнографи, географи й демографи, екологи та лінгвісти. Особливістю джерельної бази історичної регіоналістики є те, що вона формується на межах історичного, географічного, філософського, етнологічного, економічного, культурологічного, соціолінгвістичного знання. Невеликі, як правило, ареали регіонально-історичних досліджені, пред’являють особливо високі вимоги до комплексності джерельної бази та інформативної повноти.

Головними передумовами інтеграції таких суміжних дисциплін, якими є, приміром, археологія і етнографія, історична географія і краєзнавство, на думку дослідників, є:

1) взаємна застосовуваність певних методів і прийомів дослідження;

2) спільність дослідницьких принципів;

3) часткова спільність джерельної бази;

4) спільні генетичні корені.

Зокрема, з одного кореня – державознавства – виросли історія і географія, статистика і етнографія, демографія і краєзнавство.

Неодноразовими були спроби простежити логіку зв’язків підсистеми історичної регіоналістики – історичного краєзнавства з іншими суспільними та гуманітарними науками, із спеціальними історичними дисциплінами. Як правило, історичне краєзнавство належало до номенклатури спеціальних історичних дисциплін. На думку С. Заремби, історичне краєзнавство (як і джерелознавство) має право на існування в ряду основних (фундаментальних) історичних дисциплін. Учений аргументує цей висновок тим, що спеціальні історичні дисципліни вивчають певний вид або певний комплекс історичних джерел і використовують при цьому специфічні методи. А історію краю можна вивчити тільки на основі всього комплексу історичних пам’яток. Вона є складовою частиною вивчення історії народу, а, отже, суспільства загалом.

Найвдаліша спроба встановити ієрархію відносин історичної регіоналістики та інших дисциплін належить М. Ковальському. Перелік груп історичних дисциплін, які корелюють із системою краєзнавства, має у нього такий вигляд:

- комунікативно-евристичні, інформативні: історична бібліографія і її розділи – бібліографічна евристика, інформатика, історіографія історичного краєзнавства, історіографія джерелознавства, джерельна, джерелознавча та архівна евристика;

- комплекс дисциплін, об’єктом вивчення яких є різні сторони і аспекти матеріальних джерел; археологія, нумізматика, боністика, емблематика, сфрагістика, геральдика, вексикологія, фалєристика;

- етнографія з усім комплексом джерел, які вона вивчає;

- музеєзнавче джерелознавство і музеєлогія;

- дисципліни, що вивчають словесні джерела і форми їхньої фіксації знаковими системами: джерелознавство, дипломатика, палеографія, неографія, філігранологія, кодикологія, текстологія, епіграфіка, літописознавство;

- історико-філологічні дисципліни, особливо оно­мастика і топоніміка;

- комплекс історико-географічних та економічних дисциплін: історична географія та картографія, демографія, історія народного господарства, промислів тощо;

- дисципліни, предметом яких є вивчення кількісних показників матеріальних об’єктів чи людських спільнот: історична метрологія, хронологія, генеалогія.

Уже з цього переліку видно, які обрії відкриває перед історичною регіоналістикою та історичним краєзнавством застосування джерел і методик, запозичених із суміжних галузей знання. До нього можна було б додати соціологію і соціальну психологію із властивими їм методами дослідження інтересів, потреб, ціннісних установок (типологізація, опитування тощо) або екологію з теорією раціонального природокористування. Не варто скидати з рахунку і той вплив, якого зазнає історична наука з боку кібернетики і пов’язаного з нею комплексу наукових дисциплін.

Із завданнями історичної регіоналістики тісно переплітаються завдання пам’яткознавства – настільки, що пам’яткознавство часто розглядають як частину історичного краєзнавства. Втім, предмет дослідження у них збігається лише частково. Історичне краєзнавство вивчає пам’ятки конкретного регіону, пам’яткознавство – всі види пам’яток, незалежно від місця їхнього знаходження. Наявність у кожного з цих наукових напрямів власного предмету дослідження і власних дослідницьких методів дає підстави говорити про них як про самостійні дисципліни.

Пам’яткознавство виникло на стику соціології, історії, мистецтвознавства, технічних (вивчення стану і методів реставрації) та економічних (здійснення реставраційних заходів, створення та організація туристичних комплексів) наук. У сфері компетенції пам’яткознавства – розроблення методик дослідження пам’яток та їхня класифікації, вивчення міждисциплінарних питань реставрації, створення наукових засад монументальної політики, вивчення стану пам’яток і розроблення методів їхнього використання й охорони, проблем ідентифікації та реституції, проведення відповідних експертиз. Незалежній Україні довелося починати всю цю величезну роботу практично з "чистого аркуша": у 30-х роках тоталітарна система знищувала разом з пам’ятками і пам’яткознавчу науку. Недбалість і непрофесіоналізм у ставленні до пам’яток призвели до значних прорахунків у галузі охорони історико-культурної спадщини.

Створення у травні 1991 р. Центру пам’яткознавства АН УРСР і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури дало змогу істотно піднести теоретико-методологічний рівень пам’яткознавства. Центр видав понад 30 монографій, три випуски "Праць". Він є також співзасновником часопису "Київська старовина".

Тісно пов’язана з історичною регіоналістикою й наука про Україну як певну геополітичну реальність та етноекологічну цілісність – українознавство. За П. Кононенком, "з першопочатків українознавство охоплювало крає-, країно-, народо-(племено-), суспільство- та джерелознавство". Втім, українознавство та історичне краєзнавство співвідносяться не як ціле і частина, а як загальне і специфічне. Українознавство дає цілісний, нерозчленований образ України, історичне краєзнавство визначає його просторові і часові параметри, акцентує на специфічних рисах ментальності, що мають регіональну основу.

Історична регіоналістика та її складова – історичне краєзнавство – тісно стикається з такими народознавчими дисциплінами як історична демографія, історична географія, історична екологія, економічна історія, археологія, антропологія, культурологія, соціолінгвістика. Культурологія і соціолінгвістика вивчають особливості культури, побуту, мови, створюючи необхідний масив інформації для визначення самого поняття "регіон".

Перспективними для дослідження регіональної специфіки можуть виявитися деякі висновки антропогеографів (зокрема, Ф. Ратцеля та його послідовників з культурно-історичної школи в етнографії), які спеціально займалися вивченням просторового розширення культурних явищ (теорія "культурних кіл"), а також запозичені з етнології поняття господарсько-культурних типів. У соціальній та економічний географії такі підходи останнім часом трансформуються в теорії господарсько-культурної адаптації; їх розглядають у контексті раціонального природокористування. Цікаві новітні підходи ґрунтуються на припущеннях щодо вироблення на регіональному рівні, під впливом природно-географічного та соціального середовища, адаптативних моделей поведінки, спрямованих на забезпечення виживання та культурного розвитку з мінімальними витратами енергії. О. Сминтина відводить культурній традиції роль механізму, який формує з технологічних, поведінкових складових цілісні системи і забезпечує їхню стабільність.

Не можна не бачити прямого зв’язку регіоналістики з соціобіологією людини, яка вивчає в комплексі соціальні та біологічні аспекти людської життєдіяльності. Розмаїття стереотипів поведінки, що виникають внаслідок впливу природного і соціокультурного середовища, досліджує етнологія, увагу якої привертають як спадкові форми поведінки, так і набуті в процесі адаптації та асиміляції замкнені людські спільноти. Саме вони виявляють особливий інтерес до традицій, звичаїв, обрядів, що побутують на певній території, передаючись з покоління в покоління.

Найтісніше історична регіоналістика та історичне краєзнавство перетинаються з історичною географією. Історична географія та історія економічного розвитку допомагають "прив’язати" дослідження регіональних особливостей до вивчення взаємо­впливів суспільства і природи, впливу на життя людей ландшафту, клімату та інших географічних факторів, а також економічної діяльності. З методологічного погляду розмежування об’єктно-предметних сфер регіоналістики та історичної географії є принципово важливим. Доволі часто доводиться чути міркування про те, що нібито для виокремлення історичної регіоналістики з історичної географії немає достатніх підстав: обидві так само вивчають людину в її природному локалізованому середовищі. Дійсно, предмет і об’єкт дослідження у цих двох підсистем історичного знання досить близькі. За В. Яцунським, історична географія вивчає: 1) фізико-географічний ландшафт певної епохи; 2) населення з погляду його етнічного складу; 3) географію виробництва і господарчих зв’язків; 4) географію зовнішніх і внутрішніх політичних кордонів, а також важливих історичних подій. М. Бєлов визначає історичну географію як суспільно-географічну дисципліну, яка займається вивченням географічного середовища історичного часу у плані просторово-часових змін, використовуючи періодизацію, прийняту в історичній науці.

Утім, географи і історики відчувають певні труднощі у визначенні предмету історичної географії. Як зауважує В. Жекулін, це можна пояснити тим, що ця галузь знання розташовується на межі природничих і соціальних наук; історики, фізико- і економіко-географи бачили в ній "свою" науку і відповідним чином визначали її предмет, завдання і перспективи розвитку. "Енциклопедический словарь географических терминов" відносить історичну географію до тих галузей історичного знання, що досліджують географію і географічні проблеми минулих епох.

"Стики" природничих і гуманітарних наук – плідна сфера наукового пошуку; історична географія доводить це самим фактом свого бурхливого розвитку. Л.Гумільов дотепно зауважував, що "Кліо не варто сваритися з Уранією; на Парнасі місця багато для всіх сестер". Історія, доводив він, дає спосіб вивчення властивостей і подій часу, а історична географія – суміщення часу з простором. Без дослідження спів розмірних явищ і виявлення їхніх взаємозв’язків усяке вивчення історії було б неможливим.

Досліджуючи в комплексі географічний бік історичного процесу, історична географія найближче підходить до з’ясування витоків формування територіальних комплексів. Просторове відображення історичних явищ, процесів і подій на певному історичному етапі, в контексті географії населення і виробництва – це саме те, що потрібне для предметного дослідження локальної специфіки. Близько споріднена з історичною географією топоніміка не тільки допомагає у виявленні географічної номенклатури населених пунктів, але й дає змогу накреслити шляхи міграційних потоків.

Історична регіоналістика досить тісно корелює з демографією, завданням якої є дослідження історії заселення тієї або іншої території з урахуванням проблем відтворення населення, міграцій, його соціальної та національної структур. Особливо тісно історичне краєзнавство пов’язане з новим напрямом знання – регіональною демографією, яка досліджує закономірності відтворення населення в окремих регіонах, а також економічні, соціальні, екологічні, етнічні та інші чинники, які впливають на цей процес. Тут особливий інтерес для регіональної історії становить вплив соціальних катаклізмів (війн, революцій, голоду, масових репресій тощо) на ментальність населення, його світосприймання.

Дослідження рівня й тенденцій розвитку демографічних процесів у тому чи іншому регіоні базується на доробку історичної демографії, яка простежує відтворення і розміщення населення в історичній ретроспективі і, отже, якнайтісніше пов’язана з історичним краєзнавством. Виросло воно з "оповідного землеописання" і державознавства так само, як і статистика, екологія народонаселення чи економічна демографія. У них спільна джерельна база в тій її частині, яка стосується ХVІІІ– ХІХ ст.

Щоб минуле народу адекватно відбивалося в його історичній пам’яті, історія має тісніше поєднуватися із соціальною психологією. На важливості психологічного чинника в історичному процесі наголошував ще Гегель, який писав, що його рушійними силами історії є не тільки потреби та інтереси, але й пристрасті і характери. Історія "оживає" лише тоді, коли дослідникові вдається передати вплив емоцій на особливості поведінки історичних осіб. З іншого боку, дослідник і сам потрапляє під дію емоцій – не лише власних, але й групових. На нього впливають – усвідомлює він це чи ні – стереотипи масової політичної свідомості. Його бачення історичної ситуації залежить не тільки від рівня його культури, інтуїції, кваліфікації, але й від "духу часу".

Як посередник між минулим і сучасністю, історик формує в суспільстві ситуацію адекватного розуміння розвою та соціальних наслідків історичного процесу. Величезною відповідальністю історика є те, якого смислового значення надає він своїм інтерпретаціям, наскільки об’єктивно, змістовно і всебічно вони відображають історичну реальність. Історичного краєзнавства це стосується тим більше, оскільки воно вивчає переважно одиничні факти і явища, відтак класичні методи екстраполяції, синхронізації, моделювання тут мають не надто неширокий простір для застосування. Не можна не бачити того, що політизовані, ідеологізовані версії минулого провокують поляризацію соціуму, сприяють ескалації напруженості в суспільстві.

Таким чином, краєзнавство, як його складова історична регіоналістика, існує у складній системі взаємодії з найрізноманітнішими галузями знання, і не лише соціогуманітарного. Принципово нові обрії відкриває перед нею застосування математичного аналізу статистичних матеріалів, контент-аналізу масивів інфор­мації, використання можливостей Інтернету для передачі інформації. Вже сьогодні є реальною можливість активізації краєзнавчих досліджень міст і сіл України шляхом створення в Інтернеті єдиного серверу, який би інтегрував у собі інформацію про електронні ресурси країни з цієї проблеми. Як показав досвід роботи над масштабними краєзнавчими проектами типу історії міст і сіл чи Зводу пам’яток історії та архітектури, для введення у науковий обіг нової інформації значно більшими є локальні можливості. Відтак технічна підготовка краєзнавців та доступ до сучасного устаткуванням дадуть змогу зареєструвати всі події та факти, що мають історичну значущість.

Література

§ Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні // Український історичний журнал. 2001. – № 6. – 2002. – № 2.

§ Енциклопедія етнокультурознавства. Понятійно-термінологічний інструментарій, концептуальні підходи. – Ч. І. – Кн. І. – К., 2000.

§ Лисяк-Рудницький І. Проблеми термінології та періодизації в українській історії // Історичні есе. У 2-х т. – Т. 1. – К., 1994.

§ Маринич О. Україна: історико-географічні краї // Краєзнавство. – 1993. – №1.

§ Троян С.С., Будз М.Д. Термінологічний словник із методики країнознавчих досліджень. – Рівне, 2002.

§ Тронько П. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми, перспективи). – К., 2000.

§ Історичне краєзнавство в Українській РСР. – К., 1989.

Дата добавления: 2015-05-24