Історичне краєзнавство в Україні у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.: доробок і тенденції розвитку 1 страница

Розділ VI

1. Відновлення історико-краєзнавчих досліджень у 50-х – першій половині 60-х років та їх суперечливий характер.

2. Пожвавлення історико-краєзнавчих студій наприкінці 60-х – початку 80-х років ХХ ст.

3. Історичне краєзнавство у незалежній Україні. Основні тенденції розвитку краєзнавчої історіографії.

1. Перманентні погроми історичних установ у 30-50-х роках ХХ ст. спричинилися до занепаду практики видання краєзнавчих досліджень (проте давні краєзнавчі спостереження продовжували використовувати в академічних працях). Їх хоча офіційно й не забороняли але й не пропагували. Краєзнавчу тематику вважали "мілкою" для серйозних історичних праць, а тому вона опинилася на маргінесі історичної науки, що мало негативні наслідки як для самої науки, так і суспільства загалом. В обстановці розгрому краєзнавства стало можливим масове нищення пам’ятників, руйнування ландшафтів, бездумні "підкорення" природи.

Породжений тоталітаризмом стан "історичного безпам’ятства" тривав аж до початку 60-х рр. ХХ ст., коли поволі почав відроджуватися інтерес до методологічних та методичних проблем краєзнавства. Однак певний час його все ще не розглядали як самостійну наукову дисципліну. Підтвердженням того – спроби сформулювати його визначення. Так, А. Барков вважав його комплексом "наукових дисциплін, різних за змістом і специфічними методами дослідження, але таких, що ведуть у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю". Проте введення краєзнавства в систему навчальних курсів гостро поставило питання про його джерельну базу і зв’язок із суміжними галузями знання. Певною відповіддю на навчальні потреби став навчальний посібник для студентів педвузів під редакцією М. Мілонова, у назві якого вперше з’явилося поняття "історичне краєзнавство". Автори дали власне визначення поняття "краєзнавство" – як всебічного вивчення певної території, яке здійснюють на науковій основі, причому об’єктами вивчення є соціально-економічний, політичний і культурний розвиток мікрорайону, села, міста, району, області тощо. Вони ж запропонували класифікацію краєзнавства за формами його організації (державне, шкільне і громадське), висловили своє бачення специфіки джерельної бази краєзнавства, класифікації пам’яток, шкільного краєзнавства. Невдовзі, також у Москві з’явився більш пристосований для навчальних завдань підручник "Историческое краеведение" за редакцією Г. Матюшина (перше видання – 1975, останнє – 1987).

Історичне краєзнавство у 60-70-х роках лишалося своєрідною "мікроісторією", а історію окремих регіонів і міст докладно, на великому фактичному матеріалі було висвітлено у багатьох монографіях і дисертаціях. Якісний стрибок у розвитку містознавства в Україні пов’язаний з виходом у 1963 р. монографії М. Брайчевського "Коли і як виник Київ". Автор не лише простежив процес перетворення київських поселень в адміністративний центр Давньої Русі, але й збагатив теоретичний арсенал містознавства визначенням поняття "місто" і його співвідношення з поняттями "городище", "град" та ін., показав, на якому ґрунті відбувалося утворення міст у східних слов’ян і як проходив процес об’єднання давньоруських земель навколо Києва.

Надалі києвознавство розвивалося досить інтенсивно завдяки колективними зусиллями місцевих вчених, свідченням чого стало тритомне видання "Історія Києва" (К., 1982-1986), а також колективна монографія "Киев революционный, боевой, трудовой" (1982). З’явилися фундаментальні праці з історії Донбасу, Криму, західноукраїнського регіону. Вийшли друком ґрунтовні нариси про окремі міста. Тогочасні політичні й ідеологічні реалії наклали виразний відбиток на їхній зміст: данину класовому підходу і пріоритетному висвітленню історії місцевих партійних організацій віддавали всі автори. Проте введений в обіг великий фактичний матеріал зберігає своє значення і донині.

Переконливим доказом того, що традиції історичної регіоналістики XIX – початку XX ст. не були остаточно втрачені, можуть бути дві книги А. Слюсарського "Слобідська Україна. Історичний нарис XVII – XVIII ст." (Х., 1954) та "Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII вв." (X., 1964). Автор дав у своїй першій книзі досить докладну історіографію питання (віддавши, щоправда, данину тогочасним ідеологічним підходам в оцінках праць Д. Багалія як буржуазно-ліберального історика та М. Грушевського – як запеклого буржуазного націоналіста). Цікавими виявилися нариси про колонізацію Слобожанщини, історію міст краю, економічне й культурне життя. У висвітленні подій політичної історії А. Слюсарський перебував під цілковитим впливом догм офіційної радянської історіографії.

У традиціях історико-регіональних досліджень XIX ст. були написані у 50-х – на початку 60-х років ХХ ст. і дві книги з історії Південної України, присвячені запорозькому козацтву. Йдеться про дві частини тритомника, задуманого автором, В. Голобуцьким ще в 30-х роках. Написані на солідній архівній базі, з глибоким знанням праць попередників у розробці проблеми, ці книги вигідно виділялися на фоні блідих, схематизованих праць, присвячуваних здебільшого 300-річному ювілею "возз’єднання України з Росією". Втім, в оглядах історіографічної спадщини, зокрема праць М. Костомарова, В. Антоновича, Д. Яворницького, М. Грушевського, В. Голобуцький був людиною свого часу і не скупився на негативні оцінки. У останньому виданні монографії "Запорозьке козацтво", що побачила світ у 1994 р., (рік після смерті автора) В. Голобуцький з цього приводу писав: "Майбутній історик України має зрозуміти, в яких жахливих умовах проходила праця людей, що прагнули об’єктивно вивчати історію свого народу, коли над кожним з них тяжіло можливе у будь-який час звинувачен­ня в націоналізмі – часто лише за одне згадування прізвища Грушевського без сакральної приставки, що він ворог народу, націоналіст, контрреволюціонер тощо. Армія офіційних "вчених" і цензорів ревно стежила за так званою чистотою марксистсько-ленінської ідеології. Сумний мартиролог українських істориків, фізично знищених, зацькованих і всіляко принижених, волає до вищої справедливості.

Наведу такий епізод. У страшному 1937 році після закінчення аспірантури в Ленінграді мене було призначено викладачем історії в Краснодарському педагогічному інституті. Це відповідало моєму бажанню вивчати історію чорноморського козацтва, архів якого зберігався в Єкатеринодарі (Краснодарі). Коли я з’явився в інституті, один з викладачів спитав мене: "Ви, напевне, призначені на місце Грушевського?" Я – здивовано: "Якого Грушевського?", адже знав, що Михайло Сергійович при загадкових обставинах помер у Кисловодську в 1934 році. "Тут, до вас, працював племінник Михайла Сергійовича, але він зараз у в’язниці". Така новина засмутила мене, хоч у ці роки арешти були масовим явищем.

Невдовзі я став відвідувати місцевий архів, і от одного разу, взимку (це було, мабуть, в 1938 році), двері кімнати, де я працював, відчинилися й увійшов чоловік середнього зросту в шапці і пальті з піднятим коміром. При ньому був конвоїр. Ці двоє перейшли в сусідню кімнату. На мене це справило тяжке враження. "Хто це має бути?" – спитав я працівника архіву, який був у цій кімнаті. "Це Грушевський, – зі страхом прошепотів він. – Його іноді приводять сюди з в’язниці, він цікавиться запорозькими матеріалами, як і ви". Більше я цього мученика не бачив".

Історію Лівобережної України (Гетьманщини) з акцентом на політико-адміністративному устрої досліджував В. Дядиченко, Правобережної – В. Маркіна, Г. Сергієнко, Західної – В. Грабовецький. Регіональні особливості України були пріоритетним напрямком досліджень А. Буцика, Я. Глуховського, О. Кошика, П. Лаврова, К. Стецюк, І. Гуржія, О. Компан, С. Королівського, А. Авраменка, М. Литвинєнка, О. Апанович, О. Лугової, З. Першиної, Ф. Стеблія, М. Кравця, В. Курила, І. Васюти, Ф. Шевченка, І. Гриценка і багатьох інших авторів. Більшість із названих і не названих фахівців розвивали у своїх працях традиції, закладені історичними школами В. Антоновича, М. Грушевського, М. Слабченка. Але згадки про праці корифеїв української історичної науки допускалися лише в контексті критики їх "буржуазно-націоналістичних" поглядів, а будь-які посилання взагалі виключалися.

Завдяки регіонально-історичним дослідженням перших повоєнних десятиліть почали вимальовуватися контури "горизонтального виміру" історії України. Введення в обіг величезної інформації з історії регіонів дало змогу ліквідувати численні прогалини у висвітленні окремих періодів української історії. Однак упередження до "дрібнотем’я" (цей ярлик надто часто навішувався на праці з локальної історії) у той час подолати не вдалося.

♦ ♦ ♦

2. З кінця 60-х років ХХ ст. міцна школа регіонознавців почала складатися навколо невтомного ентузіаста краєзнавчої і пам’яткоохоронної справи П. Тронька. В його особі поєднався практик, теоретик і літописець краєзнавчої роботи, що забезпечило ґрунтовність здійснених під його керівництвом масштабних видань. Безпрецедентним за обсягом, великою мірою унікальним серед них лишається "Історія міст і сіл Української РСР ". У ході підготовки 26 томів (загальний обсяг понад 2360 авторських аркушів, 10 360 статей і довідок, 9 000 ілюстрацій) було обговорено безліч методологічних і методичних питань, починаючи від відображення адміністративно-територіальних змін і закінчуючи методами уточнення дат заснувань окремих населених пунктів. За оцінкою академіків Є. Жукова та Б. Рибакова, це видання "вийшло за рамки традиційного краєзнавства, синтезувало здобутки професійних істориків і результати збирання історичного матеріалу, проведеного представниками місцевої громадськості на добровільних началах". Великий досвід роботи над унікальним багатоплановим виданням, яке вивело Україну в авангард краєзнавчої роботи на теренах СРСР, був узагальнений головою Головної редакційної колегії видання П. Троньком.

Значення виконаної українськими краєзнавцями масштабної праці вийшло далеко за межі України, стимулювало відповідні пошуки в інших республіках СРСР. Бюро відділення історії АН СРСР у лютому 1974 р. прийняло спеціальну постанову "Про досвід підготовки і видання "Історії міст і сіл Української РСР" в 26 томах", якою рекомендувало усім історичним закладам Академій Наук союзних та автономних республік "використати науково-організаційні принципи і методику роботи головної редколегії і авторського колективу цього видання". У постанові йшлося про необхідність розробки пропозицій про поліпшення викладання історичного краєзнавства на історичних факультетах державних університетів і педагогічних інститутів, про підготовку кадрів у цій галузі, видання відповідної літератури, про вдосконалення системи методичного керівництва роботою в галузі краєзнавства. Резонанс, який мала "Історія міст і сіл", дав право Президентові АН України академіку Б. Патонові говорити про неї як про велику подію в історичній науці.

У 80-х роках істотно активізувалося дослідження історії окремих регіонів України, насамперед Лівобережної. Історія Правобережжя предметно досліджували історики діаспори. Тільки зусиллями секції "Українського архіву" НТШ до середини 90-х років було видано понад 60 томів регіональних збірників, у тому числі такі ґрунтовні видання, як історико-мемуарні збірники "Бережанська земля", "Чортківська земля" тощо.

Спроби узагальнити велику роботу, здійснену з метою утвердження краєзнавства як соціального інституту, вивчення, охорони, пропаганди історико-культурної спадщини, робили вже не раз. Варто згадати насамперед колективну монографію "Історичне краєзнавство в Українській РСР" (К., 1989). Великий колектив авторів на чолі з П. Троньком визначив місце історичного краєзнавства в системі наукового знання, проаналізував його завдання, специфічність форм і методів, різноманітність форм участі громадськості у краєзнавчій діяльності. Наголошувалося і на негативних чинниках, що перешкоджали дальшому розвитку краєзнавства.

Школою відпрацювання методологічних, теоретичних, методичних проблем краєзнавства, відповідного категоріально-понятійного апарату стала робота над масштабною, багатопрофільною працею – "Звід пам’яток історії та культури України". Підготовка томів "Зводу" зумовила реорганізацію (1984 р.) відділу істотко-краєзнавчих досліджень Інституту історії АН УРСР (створений 1979 р.). На його базі створили відділення історико-краєзнавчих досліджень під загальним керівництвом П. Тронька з двома відділами - наукового забезпечення томів "Зводу пам’яток історії та культури" (завідувач – П.Т. Тронько) й історичного краєзнавства (завідувач - доктор історичних наук В. Горбик). У 1986 р. відділення історико-краєзнавчих досліджень реорганізували у відділ, який очолив В. Горбик. Водночас П. Тронько створив проблемну групу з розробки питань теорії та практики історичного краєзнавства.

Одним з пріоритетних наукових напрямків роботи відділу була розробка проблем пам’яткознавства, охорони історико-культурної спадщини. Спільно з Міністерством культури України й Товариством охорони пам’ятників історії та культури вийшов каталог-довідник "Памятники истории и культуры Украинской ССР" (К., 1987). У ньому містилися докладні відомості про всі найцінніші пам’ятки історії, археології, архітектури, монументального мистецтва, що перебували на території республіки.

Вивчення актуальних питань пам’яткознавства сприяло підготовці праць, в яких ґрунтовно досліджувалася діяльність державних та громадських пам’яткоохоронних органів. Зокрема праці П. Тронька і В. Войналовича "Увічнена історія України" (К., 1992) й О. Нестулі "Доля церковної старовини в Україні 1917 – 1941" (К.,1995).

На кінець 80-х років ХХ ст. історичне краєзнавство в Україні досягло рівня, який дав змогу проаналізувати й узагальнити його здобутки і вади не лише в загальноукраїнському, але й у всесоюзному масштабі. Це було зроблено під час І Всесоюзної конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Полтаві (1987); у 1991 р. матеріали цієї конференції вийшли в світ. Конференція засвідчила істотний прогрес у розробленні методологічних та теоретичних проблем історичного краєзнавства, його зв’язків із суміжними галузями знання. Рівень критичного осмислення зробленого був досить високим; втім, на запитання про те, чи є досить підстав для конституювання історичного краєзнавства як самостійної наукової дисципліни, організатори конференції так і не наважилися дати однозначно позитивної відповіді.

Звертали, зокрема, увагу на те, що в історика-містознавця "як правило, немає наукового завдання. Все зводиться до фактографії". Констатували наявність розколу між професійним і любительським краєзнавством: "краєзнавці-любителі поступово відходять від завдань, поставлених перед професіоналами, заглиблюючись у вивчення минулого життя міста, біографії людей, що залишили в його історії помітний слід, у відновлення забутого обличчя вулиць і площ, справу охорони пам’яток. Цей напрям в останні роки став справді масовим, інтерес до такої інформації дуже великий, але стикування його з історією як наукою нетривке".

Учасники конференції звертали також увагу на те, що існує кілька видів і жанрів краєзнавчих видань, але різниця між ними проглядається невиразно. В регіональних серіях домінують "довідники-путівники". "нариси-путівники", "довідники", "історико-краєзнавчі нариси", "однак ці визначення даються довільно і не несуть особливого функціонального навантаження". Приміром, книга про Чугуїв мала підзаголовок "Путівник", а книга про Мелітополь називалася історико-краєзнавчим нарисом, але підходи авторів до викладу матеріалу були ідентичними – йшлося насамперед про промислові підприємства міста. Науковці звертали увагу на відсутність видання, в якому узагальнювався б досвід написання різних видів історико-краєзнавчої літератури.

Останні роки існування СРСР принесли краєзнавцям усвідомлення того, що проблему "людина і територія" треба розв’язувати комплексно і що місцеві особливості слід розглядати не як випадкові відхилення від загального правила, а як закономірний наслідок особливого роду відносин. Декларувалася необхідність нових підходів до дослідження шляхів взаємодії людини і середовища у тому чи іншому регіоні, – таких, які дали б змогу зблизити сфери інтересів професіоналів і любителів і вийти на коло питань, що є об’єктом масового інтересу, "не розгубивши інструментарій високої науки". Втім, коли справа доходила до практичних рекомендацій, йшлося знову про необхідність "більш повного використання в методології краєзнавства спадщини основоположників марксизму".

Центрами краєзнавчої роботи у 50 – 80-х роках також були краєзнавчі музеї, що діяли майже у всіх містах України. Винятково важливою роботою музейних закладів була популяризація краєзнавчих знань, яку здійснювали в рамках численних масових заходів: організація відвідування музейних експозицій, проведення екскурсій. читання лекцій, тощо. Водночас жорстке планування. регламентація діяльності музейних закладів, встановлення нерідко завищених вимог змушували музейних працівників удаватися до приписок стосовно безоплатних екскурсій. лекцій. масових закладів. Тому тогочасна статистика діяльності краєзнавчих установ не відповідає дійсності.

Одним із факторів піднесення краєзнавчого руху стала організація самодіяльних краєзнавчих музеїв. З кінця 60 – х до середини 80 – х років кількість їх зросла із 38 до 798. Умовно за своїми типами громадські музеї можна розподілити на такі основні групи: музеї з історії населених пунктів, сільськогосподарських і промислових підприємств, меморіальні, етнографічні, музеї бойової слави. Громадські музеї були зібрали значні колекції, в тому числі оригінальні, високої вартості пам’ятки, що їх вилучали або брали на облік державні музеї. Важливе місце в роботі самодіяльних музеїв посідала популяризація краєзнавчих знань.

На другу половину 80 – х років інтерес до експозицій громадських музеїв дещо знизився. Заорганізованість та заформалізованість в їхній роботі призвели до істотного спаду громадського інтересу до музеїв, скорочення музейної мережі. відтоку від них краєзнавчого активу. Однак, незважаючи на істотні недоліки і прорахунки створення і функціонування громадських музеїв відіграло важливу роль у пробудження інтересу широких кіл населення до власної історії і культури.

♦ ♦ ♦

3. Подолати вантаж старих підходів, надати нового звучання вивченню локальної історії як процесу взаємодії і взаємоперетворення людини і середовища вдалося лише на ґрунті того загального переосмислення історичних схем, яке відбулося із здобуттям Україною незалежності. Інтерес до краєзнавства як одного з різновидів регіоналістики стимулює процеси відродження історичної пам’яті народу, який впродовж кількох століть був позбавлений можливості знати своє минуле. Освоєння "поверненої" спадщини дореволюційних і діаспорних науковців, чималих масивів раніше "засекречених" архівних документів, розширення можливостей обміну досвідом в ході підготовки масштабних дослідницьких проектів дали краєзнавству "друге дихання". Не можна не брати до уваги і вплив на нього західної історичної думки, яка шукає в історії повсякденності ключ до проникнення у світ цінностей та ілюзій "мовчазної більшості" звичайних людей.

Поширене уявлення про те, що локальна історія може існувати без власного методологічного фундаменту, виявилося оманливим. Гостру потребу у такому підручнику відчуло на рубежі тисячоліть і краєзнавство. Щоб створити такий фундамент, потрібно було значною мірою реорганізувати інфраструктуру локальної історії, створити нові регіональні науково-дослідні центри (10 таких центрів заснував, приміром, Інститут історії України НАНУ). Разом із новим Центром пам’яткознавства НАН України та Українським товариством охорони пам’яток і культури (УТОПІК), вони стали осередками, навколо яких згуртувалися ентузіасти дослідження рідного краю. Значення цієї роботи у формуванні національної свідомості та історичної пам’яті народу важко переоцінити.

Реалізацію завдань відтворення громадського сектору краєзнавства, його наближення до діяльності наукових установ, вищих навчальних закладів взяла на себе Всеукраїнська спілка краєзнавців під керівництвом ак. П.Тронька. Відновлена у 1991 р. Спілка проголосила себе правонаступником Українського комітету краєзнавства (1925 – 1930 рр.) і взяла на себе відповідальність за продовження започаткованих ним справ. На сьогодні ВСК зросла до рівня авторитетної громадської організації, яка реально впливає на розвиток культурних процесів в українській державі. Високою активністю відзначається діяльність Харківської, Полтавської, Черкаської, Хмельницької та ін. обласних організацій, котрі підключилися до здійснення всеукраїнських краєзнавчих програм, зробили помітний внесок у визначення шляхів подальшого розвитку краєзнавства у своїх регіонах.

Уже на початку 90-х років за безпосередньої участі членів Спілки було започатковано довгострокові проекти, котрі повинні були сприяти розвиткові краєзнавчих студій. Серед них програма "Пам’ять втрачених міст" – створення літопису населених пунктів України, які зникли з її географічної карти протягом ХХ ст.

Одним із успішно реалізованих планів Спілки стало відновлення через півстоліття випуску журналу "Краєзнавство". На сторінках журналу порушуються проблеми як історичного, так і методологічного характеру.

Побачили світ десятки нарисів про міста і села, з’явилися нові краєзнавчі серії та енциклопедичні довідники, чимало узагальнюючих видань з історії певних регіонів, цікавих розвідок з історії краєзнавства та регіональної історіографії.

Здійснюючи розширення науково-дослідної тематики, Інститут історії України НАНУ 1990 р. започаткував дослідження декількох нових для вітчизняної історіографії історико-регіональних тем. Серед них – "Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30 – 40-х – початку 50-х років у контексті розробки проблеми регіональної історії (на матеріалах України)". Масштабні результати роботи, сучасні методологічні підходи до висвітлення проблеми стали передумовою створення спеціального відділу для дослідження репресивної політики радянської влади в регіонах України і підготовки відповідних узагальнюючих праць.

Відповідно до постанов Президії Верховної Ради України від (6 квітня 1992 р.), Кабінету Міністрів України (від 11 вересня 1992 р.) та нормативних документів Президії НАН України створено Відділ регіональних проблем історії України. Основними напрямами науково-організаційної діяльності відділу є розробка регіональних проблем історії України, осмислення питань теорії й практики історичного краєзнавства, з’ясування його ролі у формуванні національної самосвідомості українського народу. Іншим важливим напрямом діяльності відділу є здійснення науково-методичного забезпечення й організаційного керівництва підготовкою багатотомної серії книг “Реабілітовані історією”, покликаної глибоко і всебічно з’ясувати витоки та шляхи формування тоталітарної системи, її негативні наслідки для суспільства, повернути українському народові незаслужено забуті імена його державних діячів, вчених, майстрів культури, увічнити пам’ять сотень тисяч громадян України, що стали жертвами політичних репресій. Ця масштабна робота супроводжується розробкою нових документальних масивів, які раніше були недоступні дослідникам, підготовкою бібліографічних покажчиків, створенням відповідного "банку даних".

Даниною поваги і пошани жертвам тоталітарної системи став підготовлений відділом збірник публіцистичних нарисів “Репресоване краєзнавство” (К., 1992). Книга містить 75 нарисів про подвижників краєзнавчої справи, більшості з яких судилося випити до кінця чашу сталінського правосуддя. У праці вперше введено в науковий обіг розсекречені документи комітетів державної безпеки.

У контексті реалізації державної програми "Реабілітовані історією" відділ виступив ініціатором системної розробки архівів колишніх спецслужб. На основі виявлених й опрацьованих документів підготовлено фундаментальні збірники статей, бібліографічні покажчики, збірники документів: "Реабілітовані історією"(Полтава, 1992); “Репресоване відродження ” (К., 1993); "Репресії 20 – 30 – 40-х – початку 50-х років в Україні" (К., 1992); "Кримські татари 1944 – 1994. Статті. Документи. Свідчення очевидців" (К., 1995); "Збережемо тую славу. Громадський рух за увічнення історії українського козацтва в другій половині 50-х – 80-х рр. ХХ ст.)" (К., 1997); "Пам’ять Биківні"(К., 2000) та ін.

У розвитку системи історико-регіональних досліджень важливе місце займають регіональні центри НАН України. Вони існують нині в Черкаській, Полтавській, Донецькій, Запорізькій, Харківській і Хмельницькій областях.

Важливими краєзнавчими осередками в Україні є Центр дослідження історії Поділля Інституту історії України НАНУ, Багаліївський центр Харківського гуманітарного інституту "Народна українська академія", Товариство дослідників Волині, Полтавське наукове товариство краєзнавців, Науковий центр дослідження історії Центральної України у Кіровограді, науково-пізнавальна секція Одеського будинку вчених "Одессіка".

У Львові відновило діяльність Наукове товариство імені Шевченка. На базі Інституту суспільних наук, в 1993 р. створений Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Обидві інституції одразу ж перетворилися на авторитетні центри краєзнавчих досліджень.

Одним із найпотужніших регіональних центрів є Центр дослідження історії Поділля Інституту історії України НАНУ. Центр систематично проводить міжнародні, всеукраїнські та регіональні науково-краєзнавчні конференції, його силами підготовано й опубліковано ряд монографій, методичних посібників, брошур. Центр дослідження історії Поділля має свою філію на Хмельниччині – Теофіпольський центр дослідження історії Поділля та Південно - Східної Волині.

Стан краєзнавчих проблем на межі ХХ і ХХІ ст. дослідив П. Тронько в монографії "Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття" (К., 2000)

Серед останніх публікацій відділу, написаних із застосуванням сучасних підходів до теми та методів дослідження є монографія Я. Верменич "Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу" (К., 2001). Вона є першою спробою аналізу процесу становлення вітчизняної історичної регіоналістики як наукового напряму. У роботі висвітлюються методологічні й теоретичні аспекти дослідження історії регіонів, пізнавальні та соціокультурні функції підсистеми регіоналістики – історичного краєзнавства.

Предметом зацікавлень українських істориків-краєзнавців останнього десятиріччя була територіальна організація українських земель. Цій проблемі присвячена монографія М. Дністрянського "Кордони України. Територіально-адміністративний устрій".

Реконструкція кордонів чотирьох воєводств – Подільського, Волинського, Київського, Брацлавського подається у ґрунтовному дослідженні М. Крикуна "Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV – XVIII ст. Кордони воєводств у світлі джерел (К., 1993). Авторові вдалося реставрувати межі воєводств та інших адміністративно-територіальних одиниць на кожному історичному етапі і простежити їхню динаміку впродовж кількох століть, на тлі політичного розвитку українських земель. Інші регіони України ще чекають своїх дослідників. Скажімо, на необхідність вивчення такої специфічно української форми адміністративно-державного устрою як полково-сотенний лад XVII – XVIII ст. ще у 1990 р. вказував Я. Дашкевич. Донині в українській регіоналістиці немає такого узагальнюючого дослідження. Не достатньо вивченим є політико-адміністративний поділ українських етнічних земель у новітній період української історії. М. Дністрянський вказує на донині існуючі суперечності в адміністративній системі незалежної України. Територіально-адміністративний поділ в якому належно не враховано етнічні, природні, економічні чинники нав’язували українцям пануючі політичні системами з метою маскування ментальних, соціокультурних та міжнаціональних розбіжностей. Відтак, вивчення адміністративно-територіального устрою України у різні періоди історії допоможе історикам-краєзнавцям відповісти на велику кількість запитань, котрі ставить перед науковцями регіоналістика.

Важливі методичні функції виконує періодичний збірник "Історія України. Маловідомі імена, події, факти” (з 1996 р.), у яких висвітлюються актуальні проблеми розвитку регіональних досліджень в Україні.

Територія українських земель неодноразово перекроювалася, змінювала свої кордони. Як підкреслює Я. Верменич, після втрати власної державності ще у ранньому середньовіччі українські землі не складали єдиного етнічного чи політичного цілого, а нав’язані їй чужі схеми територіального поділу і системи територіального управління гальмували справу консолідації української нації. Це спричинило відмінні ментальні риси населення різних регіонів. Вивчення таких відмінностей у різних регіонах України складає одну з цікавих сторінок краєзнавчої історіографії. До подібних досліджень історики-краєзнавці звернулися не відразу після зняття завіси над темою, котра існувала в радянській історичній науці, спрямованій на творення міфу існування "єдиного радянського народу". Для пояснення явищ регіональної ідентичності та її залежності від природних, економічних, соціокультурних чинників застосовується поняття "ментальність". Людина визначає свою регіональну ідентичність, ототожнюючи себе з певним середовищем існування. За твердженням Я. Грицака, "українцям вдалося зберегти свою національну ідентичність не стільки завдяки, скільки всупереч усім модерним процесам на їхніх землях". Однак праці, які б досліджували ментальні відмінності більшої чи меншої людської спільноти, що населяють різні історико-географічні регіони, майже відсутні в краєзнавчій історіографії. До теми частіше зверталися філософи та психологи. Зокрема, вплив національної психології на соціально-економічне життя різних регіонів суспільства розглядає у своїй монографії П. Гнатенко ("Национальная психология и бытие общества". К., 2002.), особливості української ментальність з міжпредметних позицій досліджує А. Фурман ("Психокультура української ментальності". Тернопіль, 2002), вплив соціальної та регіональної ідентичності на сучасні міжнаціональні проблеми розглядає К. Коростеліна ("Исследование социальной идентичности: на пути к примирению в Крыму". Симферополь, 2002) та ін. Історикам-краєзнавцям ще належить заповнити цю прогалину.

Дата добавления: 2015-05-24