Історичне краєзнавство в Україні у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.: доробок і тенденції розвитку 2 страница

Історична регіоналістика тісно взаємодіє з археологією, палеографією, палеоантропологією, сягаючи у своїх дослідженнях аж до епохи антропогенезу. Предметом наукових інтересів краєзнавців є дослідження прадавніх поселень та археологічної культури, тобтогруп археологічних пам’яток, об’єднаних спільною територією та локальними особливостями. Дослідження обох напрямів дали чисельну групу видань краєзнавчої бібліографії останнього десятиріччя. Методичним посібником дослідження дописемних джерел з історії регіону можемо вважати працю М. Пелещишина "Археологія в історичному краєзнавстві" (Львів, 1999 р.). На прикладі території Львівщини, де налічується близько 2 тис. місць перебування давніх людей (стоянок, селищ, городищ, могильників та ін.), автор пропонує підходи та принципи до вивчення явищ та фактів давньої історії регіону, наголошуючи, що "написання узагальнюючих праць без використання нових конкретних матеріалів місцевої історії є звичайним повтором уже написаного". Сучасна регіоналістика ставить свої специфічні вимоги до археологічних студій. Сферою її досліджень повинні стати не стільки речі, типи будівель, традиції і звичаї, як їхні узагальнені типи (археологічної культури, мови, антропологічний тип), що розгортаються у культурно-історичний потенціал регіону.

Вік низки населених пунктів України налічує понад тисячу років, відтак, в регіональних дослідженнях нерідко зустрічаються поняття "історичне місто" чи "історичне село". У планах істориків-краєзнавців є випуск енциклопедичного словника "Історичні міста України". Одним із напрямків вивчення історичних міст є соціотопографія – напрям історико-регіональних досліджень, що виник на перетині урбаністики, демографії, топографії та соціальної історії. Методика досліджень населеного пункту, що застосовується у соціотопографії, допомагає з’ясувати співвідношення забудови середньовічних міст з со­ціальною та етнічною структурою населення, показати причини виникнення, напрямки розвитку та рентабельність тогочасних ремесел. Поширені в Європі соціотопографічні дослідження починають з’являтися в Україні. Цікавим прикладом є дослідження львівського історика М. Капраля "Проблеми соціотопографії українських міст (за матеріалами фінансових книг Львова другої чверті XVI ст.)".

З початком виникнення на українських землях писемності виникла можливість досліджувати походження української мови та мовні особливості окремих регіонів. Мова для історика є одним з найважливіших атрибутів етносу. Для краєзнавця історія мови формує уявлення про території і межі вживання діалектів, розширює діапазон вивчення культурних явищ того чи іншого регіону, дозволяє порівняти особливості вживання мови і самоусвідомлення населення в межах певного етнічного простору. Історична діалектологія загалом належить до сфери лінгвістики, однак не може обійтися без вивчення конкретної історичної епохи. Найцікавіші публікації з цієї проблематики належать Ю. Шевельову. На території України вчений виділяє дві регіональні мовно-територіальні одиниці: києво-поліську і галицько-подільську. Серед політичних чинників, які впливали на процес формування української мови, Ю. Шевельов називає формування політичних осередків у Галичині й Волині і підпорядкування їх Києву.

Вагомою ланкою історико-краєзнавчих досліджень є праці про розвиток краєзнавчого руху в різних регіонах України. Найґрунтовнішим дослідженням цього напряму є монографія Л. Баженова "Історичне краєзнавство Правобережної України XIX – початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія" (Хмельницький, 1995). На прикладі правобережного регіону авторові вдалося простежити процес створення документально-археографічної бази історичного краєзнавства, становлення краєзнавчих організаційних структур, діяльність основних наукових шкіл і напрямів історико-краєзнавчих досліджень не тільки на Правобережжі, а й на суміжних територіях.

Проблеми розвитку краєзнавства на Україні все частіше знаходять своє відображення в дисертаційних працях. З’являються дослідження, в яких узагальнюється історія краєзнавчого руху в Україні впродовж певного періоду, інші подають картину розвитку краєзнавства від найдавніших часів до сьогодення в окремому регіоні. Значну увагу дослідженням історії краєзнавчого руху приділяють науковці Полтавщини (Л. Бабенко, І. Козюра, Н. Бесєдін). Розвиток історичного краєзнавства у 20-30 роки ХХ ст. в Галичині дослідив А. Козицький, на Чернігівщині – В. Ткаченко на Закарпатті – В. Керецман, краєзнавчий рух на Донеччині у радянський період висвітлює В. Павлухіна.

Дослідження розвитку краєзнавчого руху на Одещині опубліковано в одному зі щорічних краєзнавчих збірників, випуск яких започатковано в Одесі з 1992 р. Краєзнавчі музеї діють практично в кожному обласному та районному центрах України. Підготовані ними наукові збірники чи науково-популярні видання поповнюють краєзнавчу бібліографію регіону. Трибуною висвітлення проблем, завдань та історії розвитку географічного краєзнавства в Україні став часопис "Географічне краєзнавство" (виходить з 1994 р.). Однак дослідження історико-географічного краєзнавчого руху з’являються у часописах найрізноманітніших напрямів знань.

Аналізуючи краєзнавчу історіографію, годі оминути доробок української діаспори. Саме з регіональних, ґрунтовно виданих збірників "Буковина", "Стрийшина" (3 т.), "Яворівщина", "Золоте Поділля", "Дрогобичина – земля Івана Франка" (2 т.) та ін. українські краєзнавці черпають цікавий матеріал для вивчення найрізноманітніших аспектів історії свого краю. Краєзнавчі публікації на шпальтах "Українського історика", "Наукових записок УВУ" та інших видань української діаспори творять одну з невід’ємних сторінок сучасної української історіографії.

Регіональні збірники нерідко слугують джерелом для генеалогічних праць. Значення генеалогічних досліджень в доробку краєзнавців неможливо переоцінити. Історію регіону нерідко розглядають як інтегровану суму біографій та історій конкретних людей, тобто її творців. Генеалогічні дослідження в регіонах розпочали громадські організації. Зокрема у Львові при товаристві "Просвіта" з 1994 р. діє секція "Український родовід" (керівник Адріана Огорчак). Завдяки діяльності секції, за матеріалами проведених всеукраїнських та регіональних конференцій, вийшло у світ три випуски збірників "Українських родовід" (2001, 2003, 2005). Саме громадським організаціям вдалося залучити до генеалогічних досліджень науковців, учителів, місцевих ентузіастів. Великий внесок у розвиток генеалогічних студій належить Українському геральдичному товариству, що відкрило філії в багатьох регіонах України. В 2000, 2001 та 2005 роках окремими книгами вийшло три томи "Генеалогічних записок Українського геральдичного товариства". В різних регіонах України з’являються цікаво, емоційно написані і водночас науково опрацьовані спогади про трагічну долю своєї родини. На нашу думку найцікавішими є книги Л. Крушельницької "Рубали ліс" (Львів, 2000) та Н. Дукиної "На добрий спомин" (Харків, 2002).

Одним із напрямків пізнання історії свого краю є вивчення буденного життя пересічних людей визначеного регіону – звичайного, щоденного існування у всьому, що їх оточує: побут, поведінка, культурне тло, мова, довкілля. Повсякденна сфера є виразником етнічних особливостей регіону. Вона є результатом свідомої діяльності людини, невід’ємним елементом її життя і відіграє вирішальну роль у формуванні світогляду. Саме повсякденність сприяє адаптації людини до матеріального і духовного способу життя, забезпечує фізичний і психологічний комфорт, формує ціннісні орієнтації та визначає життєві пріоритети людини. Повсякденний спосіб життя є суттєвим елементом розвитку регіону, міста, села чи окремої родини.

Увага істориків до повсякденності викликана тим, що попри своє універсальне походження і призначення вона була і залишається основою збереження культурних традицій тієї чи іншої спільноти. Саме способи влаштування побуту, обряди, звичаї, стереотипи поведінки зберігають неповторний колорит життя окремого краю та нації загалом. Історія буднів вийшла за рамки історії матеріальної культури, вивчення історії житла, харчування, одягу і т.п. В 90-х роках "історія повсякденності" стала перспективним напрямком в європейській історіографії. Цікаві публікації з’являються і в різних регіонах України. Науковці вивчають не тільки події, що відбувалися у тому чи іншому регіоні, а намагаються показати відношення до них людей, виявити регіональні особливості, прояви того чи іншого феномену в певній місцевості. Об’єктами досліджень стають будні звичайних людей, які і є творцями історії регіону. Історичні портрети лідерів, героїв того чи іншого часу подаються крізь призму сприйняття подій їхніми сучасниками. Прикладом такого дослідження може слугувати стаття професора Дж. Амстронга "Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941 – 1945 років". Автор у 60-х роках ХХ ст. мав нагоду спілкуватися і взяти інтерв’ю у лідерів українського національного руху на західноукраїнських землях Ярослава Стецька, Андрія Мельника, Володимира Кубійовича. Прикладом наукового підходу до вивчення сприйняття людиною повоєнних подій в окремому селі на основі інтерв’ю є стаття В. Сусака "Жива історія Бережан та околиць 1930-х – 1945 років".

Ряд чистих сторінок в історії кожного краю неможливо заповнити тільки за допомогою архівних документів. Зокрема, недостатньо розкритою темою залишається історія голодомору 1932 – 33 років чи сталінських репресій в Україні, одним із проявів яких були депортації людей. Ці трагічні події так чи інакше зачепили кожен куточок нашої держави, долі мільйонів людей, а письмових свідчень чи навіть спогадів про них надзвичайно мало. Репресовані селяни, люди засуджені згідно з чисельними сталінськими указами за запізнення на роботу, невиконання трудоднів, за "п’ять колосків", ніколи не фіксували пережитого. Записати, проаналізувати розповіді цих людей є завданням великого історичного значення, адже з відходом учасників подій чимало питань назавжди залишиться без відповіді.

Проголошення незалежної української держави зняло завісу над темою міграційних процесів у межах окремих регіонів та проблем української еміграції. Переміщення населення під впливом економічних, політичних, екологічних, воєнних та інших чинників характерні для всіх регіонів українських земель. Вивчення причин, специфіки та наслідків переміщень – одне із завдань сучасної регіоналістики. Впливові міграційних чинників та регіональну специфіку процесу національного відродження українського народу в ХІХ ст. присвячена стаття В. Сарбея ("Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження кінця XVIII – початку XX ст." // Дніпропетровський історико-археологічний збірник. Вип. 1.). Однак більше уваги науковці приділили вивченню еміграційних процесів, зокрема політичній еміграції.

Значно менше дослідженою є тема трудової еміграції, котра до нині залишається актуальною для всіх регіонів України. Українську трудову еміграцію у міжвоєнний період досить широко висвітлено у монографії С. Качараби ("Еміграція з Західної України (1919-1939)". Львів, 2003.).

Один з напрямів сучасних краєзнавчих досліджень – історія Церкви в її регіональному розрізі. Тема історії Церкви в сучасній історіографії історії України посідає вагоме місце. Важливим підґрунтям для написання узагальнюючих праць слугує масив краєзнавчих досліджень, зокрема публікацій з історії побудови, архітектури, передумов і власне обставин заснування церкви, костелу чи іншої релігійного призначення споруди в кожному населеному пункті. Публікації таких досліджень з’являються в усіх регіонах України, однак найбільше їх щорічно виходить у Волинській та західноукраїнських областях. Позитивним прикладом наукового підходу до вивчення історії окремої церкви може слугувати дослідження І. Ворончака "Нарис історії церкви в Озерянах" (Львів, 2000 р.). Вагомим здобутком сучасної історіографії є публікація документів з церковної історії. Першість у підготовці та випуску подібних видань належить дослідникам Греко-Католицької Церкви.

На перетині історичного та географічного краєзнавства знаходиться топоніміка. Походження і значення географічних назв є предметом постійних зацікавлень краєзнавців, відтак ця тема також знайшла своє відображення в краєзнавчій історіографії. Топоніми засвідчують перебування на території України народів різних мовних груп, дають відповідь і водночас ставлять немало запитань до дослідників того чи іншого регіону. Топоніміка переконливо доводить, наскільки сталими можуть бути виниклі у надто віддалені часи специфічні риси окремих регіонів. Всеукраїнська спілка краєзнавців спільно з Українським фондом культури в 1993 р. провела Всеукраїнську конференцію "Відродження історичних назв міст і сіл та вулиць і майданів". Конференція дала поштовх до вивчення походження й повернення історичних назв ряду населених пунктів по всій Україні. Найчастіше статті про історію назв сіл та вулиць, легенди та народні перекази навколо конкретних назв та цілих регіонів публікували в обласній та районній періодичній пресі. Своєрідним підсумком досліджень у цій галузі краєзнавства можна назвати книгу А. Коваль "Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України" (К., 2001). Майже у кожному обласному та районному центрі вийшли друком довідникові видання про перейменовані в межах міста вулиці, публікуються статті, що висвітлюють тенденції у назвах географічних об’єктів того чи іншого регіону.

Основною темою краєзнавчих досліджень останнього десятиріччя було вивчення історії населених пунктів у різних регіонах України, від найменших поселень до столиці нашої держави. У повсякденній свідомості громадян саме історія міст і сіл є предметом краєзнавчих досліджень. Відтак, ця тема є найчисельнішою ланкою краєзнавчої історіографії. Вражає як кількість дослідників у кожному регіоні, так і плідність окремих краєзнавців. Скажімо, львівський історик-краєзнавець В. Лаба впродовж 1996 – 2002-го років видав короткі історії (найчастіше від першої згадки до 1939 р.) понад сотні сіл і містечок Галичини. Водночас з’явилися узагальнені довідникові видання в котрих подається визначення адміністративного статусу того чи іншого населеного пункту України. Цікавим джерелом для краєзнавчих досліджень є праця А. Івченка Міста України (К., 1999р.). Поряд з короткими довідками про міста кожної області, автор витлумачує класифікаційні принципи, що дозволяють об’єднувати міста за різними параметрами. Довідник став помітним явищем української урбаністики як галузі знань, що вивчає історію міст, міського самоврядування, принципи їхнього розміщення та забудови, класифікаційні критерії, які створюють науковий фундамент для поділу міст на певні категорії та ін.

Однак, коло наукових інтересів істориків-краєзнавців виходить за межі урбаністики. Об’єктами краєзнавчих досліджень є нині чи давніше існуючі населені пункти не залежно від їхнього статусу, розмірів, кількості населення, тривалості існування. Випущені впродовж останнього часу історико-краєзнавчі видання якісно відрізняються одне від одного. Аналогічні за структурою книги можуть бути глибокими науковими розвідками, науково-популярними чи аматорськими працями. Зокрема, книга "Міста і села Галицького району: історія, пам’ятки, особистості"(Івано-Франківськ, 2001) складається з двох розділів. Перший оглядово розкриває загальні риси і тенденції розвитку населених пунктів району, а другий містить розширені "біографії" кожного з них. У першому розділі подано відомості про природні умови й ресурси району, заселення його територій та утворення стаціонарних поселень, демографічну ситуацію, адміністративно-територіальний устрій упродовж століть. У другому – автори подають стислі життєписи всіх сіл і поселень Галицького краю. Кожна стаття містить інформацію про першу згадку та існуючі легенди з приводу виникнення населеного пункту, коротко змальовує історичні події від найдавніших часів до наших днів. Аналогічну структуру має книга "Нарис історії Уманщини: з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття" (2001 р.). Автори небезпідставно розглядають її як наукову монографію, а не довідникове видання, адже вони більше уваги приділяють історії регіону загалом, подають посилання на велику кількість опрацьованих архівних джерел, періодику різних часів, монографії та ін. Друга частина книги також містить коротку історію кожного населеного пункту регіону. Подібні видання з історії інших адміністративних районів були б потужною альтернативою існуючій "Історії міст і сіл Української РСР", вихід якої свого часу став вагомим досягненням української історіографії, однак на сьогоднішній день потребує ґрунтовного доопрацювання та перевидання.

Необхідно зазначити, що до історії свого краю не завжди ставляться з належною увагою та науковим підходом. Трапляються випадки, коли автори краєзнавчих нарисів, путівників, буклетів використовують тексти "Історії міст і сіл Української РСР" без належного критичного переосмислення та доповнення.

Одним із напрямків дослідження регіону є пам’яткознавство. Ще з середини 80-х років ХХ ст. розпочато роботу з підготовки "Зводу пам’яток історії та культури". У планах краєзнавців є видання 30-ти томів, що міститимуть відомості про всі нерухомі пам’ятки археології, історії, архітектури, монументального мистецтва – як ті, що є на державному обліку, так і виявлені та споруджені в процесі підготовки видання. Проголошення незалежної Української держави примусило переглянути як підходи до оцінки пам’яток, так і методики їхніх досліджень, що зупинило роботу, розпочату в УРСР. Довелося констатувати, що впродовж десятиріч пам’яток ніхто не досліджував, багато їх зруйновано, тисячі зникло. Виявилося, що відсутні не тільки наукові, а й статистичні розвідки про пам’ятки дерев’яного зодчества, народної архітектури, що становлять матеріальну і духовну основу формування традицій, побуту, світогляду. Нині завдання краєзнавців полягає у тому, щоб провести польові дослідження та науково опрацювати зібраний матеріал.

З доробку пам’яткознавців позитивний резонанс отримали видання С. Заремби, який особливо плідно працював над дослідженням діяльності Українського товариства охорони пам’яток історії та культури "Українське пам’яткознавство: історія, теорія, сучасність". К., 1995; "Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (Історичний нарис)". К., 1998. Проблеми монументального літопису України порушено в монографії П. Тронька та В. Войналовича ("Войналович В. Увічнена історія України". К., 1992). Вказані праці стосуються передусім теорії та історії пам’яткознавства в Україні, водночас місцевих досліджень проводить надто мало. Протягом останнього десятиріччя у всіх регіонах України відкрито велику кількість пам’ятників, споруджених на громадські кошти, а не нав’язаних владою. Краєзнавцям ще належить дослідити ці процеси, та зіставити результати.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. краєзнавча історіографія поповнилася методичною літературою для середніх та вищих навчальних закладів. Більший за обсягом є масив видань для учнів середніх шкіл. Саме в межах середньої освіти швидше запроваджено краєзнавчі предмети на факультативній основі. Зокрема, у Львові з 1995 р. читається курс "Львовознавство", регулярно проводять краєзнавчі вікторини, конкурси учнівських пошукових робіт тощо.

Детальне вивчення історичних регіонів як певної цілісності зумовлена потребами деталізації історичного процесу, виявлення регіональних особливостей і чинників, що їх зумовлюють, оптимізації аналізу співвідношення загального та часткового в історії. Саме регіональні дослідження дозволяють побачити людину в її природному і соціокультурному оточенні, звернути увагу на взаємодію географічних, економічних, демографічних, екологічних та інших чинників. Найкращі можливості для утвердження таких підходів відкриває ретроспективне дослідження процесів життєдіяльності людських спільнот і комунікативних зв’язків в межах регіонів, що склалися історично.

Методика краєзнавчих досліджень відкриває можливості використання здобутків археології, мистецтвознавства, генеалогії, урбаністики, пам’яткознавства та інших суміжних дисциплін. Використовуючи можливості краєзнавства українським науковцям та аматорам-ентузіастам впродовж останнього десятиріччя вдалося заповнити велику кількість "білих плям", що накопичилися у попередній період. Спільним пріоритетом для всіх регіонів було вивчення історії населених пунктів України.

Сучасне історичне краєзнавство перебуває в складній системі взаємодії з найрізноманітнішими галузями знання, й не лише соціогуманітарного. Принципово нові обрії відкриває перед ним застосування математичного аналізу статистичних матеріалів, контент-аналізу масивів інформації, використання можливостей Інтернету для зберігання і відтворення інформації. Вже сьогодні є реальною можливість активізації краєзнавчих досліджень міст та сіл України шляхом створення в Інтернеті єдиного серверу, який би інтегрував у собі інформацію про електронні ресурси країни з даної проблеми.

На початку нового тисячоліття краєзнавці отримали підтримку з боку держави. Згідно з Указом Президента України від 23 січня 2001 р. "Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні" Кабінет Міністрів України зобов’язано розробити програму розвитку краєзнавчого руху в Україні на період до 2010 р. Проект Програми передбачав утворення наукових центрів регіональних досліджень в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі та ряд інших заходів. На жаль, намічені заходи ще не отримали належного фінансування. Проведений у Києві 29 – 30 жовтня 2003 р. ІІІ з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців України поставив питання про надання організації статусу громадських спілок, що сприятиме розширенню та координації її діяльності, поліпшенню зв’язків між регіонами. Державна підтримка, теоретичне обґрунтування об’єктно-предметної сфери історичного краєзнавства, визначення його дисциплінарного статусу, застосування новітніх методик слугуватиме основою для подальших досліджень, не тільки кількісно, але і якісно змінить краєзнавчу історіографію наступних десятиліть.

Література

• Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу. – К., 2003.
• Всеукраїнська спілка краєзнавців. Від "А" до "Я". Довідник. – К., 2001.
• Історичне краєзнавство в Українській РСР. – К., 1989.
• Краєзнавство в Україні: сучасний стан і перспективи. – К., 2003.
• Мацюк О. Використання документів архівів у галузі історичного краєзнавства при підготовці статей до Зводу пам’яток історії та культури // Архіви України. – 1969. – № 3.
• Середяк А. Історичне краєзнавство: доробок останнього десятиріччя //Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. – Львів, 2004.
• Тронько П. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми, перспективи). – К., 2001.

Міністерство науки та освіти України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Навчальний посібник

Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2005. – 130с.

Рецензенти:

проф. Литвин М.Р. (Інстинут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України)

доц. Бабенко Л.Л. (Полтавський педагогічний університет імені В.Короленка)

Редактор: Н. Бічуя

Технічний редактор: С. Сеник

© В. Голубко, С. Качараба, А. Середяк

© І. Щуров, художнє оформлення

Львів 2005.

* Докладно див: Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів. 1999. – С.148-155.

Дата добавления: 2015-05-24