Історико-краєзнавчі дослідження в міжвоєнний 2 страница

Критерії вимог до історико-регіональних праць істотно змінилися. Якщо раніше цінувалися насамперед всебічність, ґрунтовність, порівняльність статистичних показників, охоплення різних пластів життя, то тепер потрібно було вміло перекручувати факти, подавати матеріал у потрібних інтерпретаціях. Професіоналізм поступився місцем дилетанству, замість величезних томів з друку почали виходити здебільшого непоказні брошури.

Зниження рівня науковості видань з історії окремих місцевостей радянське керівництво намагалося компенсувати масовістю краєзнавчої роботи. До ідеї масовості суспільство ставилося загалом прихильно; переживши роки неймовірних страждань і поневірянь, люди інстинктивно тягнулися до осмисленої діяльності. Порятунок понівечених історичних реліквій, вивчення історії краю акумулювало громадську енергію і, водночас, створювало нові форми легального співіснування з владою. В умовах нової економічної політики, що супроводилася сплеском авангардизму, замішаному на культурному декадансі, краєзнавство намагалося взяти на себе, поміж іншим, охоронну, стабілізуючу функцію щодо культурних цінностей. Саме тому воно швидко утверджувалося і як науковий напрям, і як громадський рух.

В масштабі СРСР краєзнавчу роботу очолювало Центральне бюро краєзнавства (ЦБК), яке до 1924 р. перебувало у віданні Академії Наук, а потім підпорядковувалося Наркомосу. На кінець 20-х років воно об’єднало близько 2-х тисяч місцевих відділень з 50 тис. членів. Створенням "цілокупного" краєзнавства як нової форми громадської діяльності займався колектив гуманітарного відділу Екскурсійного інституту, очолюваного відомим істориком І. Гревсом. Однак проіснував цей інститут лише близько двох років.

Національне піднесення, яким супроводилася "українізація" в політиці радянської влади, створило умови для концентрації і координації зусиль краєзнавців, поєднання наукових і громадських форм краєзнавчого руху. Організаційним і науковим центром ентузіастів став заснований у травні 1925 р. Український комітет краєзнавства (УКК). Очолив його вихованець Львівського університету, доктор політичних наук М. Яворський, який уже в той час мав репутацію історика-марксиста. Фактично всією роботою комітету керували М. Криворотченко та О. Лазаріс. Найважливішим завданням УКК стало формування організаційної структури краєзнавчого руху. Розроблений ним типовий статут краєзнавчих організацій допускав довільний вибір форм і методів роботи.

УКК об’єднав під своїм керівництвом районні та окружні товариства у роботі яких домінував краєзнавчий напрям, комісії краєзнавства при ВУАН, кабінети краєзнавства у Вінниці, Черкасах, Миколаєві, бюро краєзнавства (Проскурів), краєзнавчі музеї, краєзнавчі гуртки при школах, сельбудах, хатах-читальнях, краєзнавчий семінар, що діяв при Київському будинку освіти, – загалом 51 краєзнавчу організацію (658 гуртків) у 32 округах. Комітет розпочав випуск свого друкованого органу "Краєзнавство", на шпальтах якого публікувалися плани про створення мережі інститутів, спрямованих на комплексне вивчення України, накреслювалися шляхи розробки теорії містознавства.

Незважаючи на розходження у поглядах щодо завдань і функцій краєзнавства, вимальовувалася принципова мета – вивчення країни за територіальним принципом. Тенденції звести краєзнавство до "мікрогеографії краю", "місцевої географії" не отримали підтримки. Дискусії щодо предмету і завдань нової дисципліни, її місця в системі інших наук розгорнулися на сторінках московського журналу "Краеведеиие" (виходив з 1923 р.). Найбільш чітко предмет краєзнавства визначив І. Гревс: вивчення пам’яток археології краю, історії міст і населених пунктів (включаючи садиби, монастирі, фабричні центри), економіки, обласних культурних гнізд, предметів матеріального побуту, пам’яток мистецтва. Краєзнавство, доводив він, повинне вивчати і природні виробничі сили, і сучасність, але у фокусі дослідження має бути історія краю, його культура, охорона пам’яток давнини, архітектурних шедеврів, архівних документів. І. Гревс ототожнював поняття "батьківщинознавство" і "краєзнавство".

Цікаві підходи до співвідношення сфер географії і краєзнавства запропонував В. Семенов-Тян-Шанський. Географію він порівнював з величезним декоративним полотном, а краєзнавство – з тонкою мозаїкою. "Географія дивиться у телескоп, краєзнавство – в мікроскоп". На відміну від географії, яка фіксує свої досягнення на картах дрібних масштабів, що охоплюють великий простір, краєзнавство подає свої спостереження на картах великого масштабу, які охоплюють невеликі райони.

Дискусії на тему – є краєзнавство наукою чи методом розгорнулися на VI сесії Центрального бюро краєзнавства (січень 1926 р,). Тут краєзнавство трактували як "метод синтетичного наукового вивчення якоїсь певної, відносно невеликої території, що виділяється за адміністративно-політичною чи господарською ознакою". З цією тезою наважився полемізувати автор посібника "Вступ до краєзнавства" А. Большаков – один з його розділів мав назву "Краєзнавство – наука чи метод?". "Будучи системою знань про цілком певний об’єкт – місцевий край, краєзнавство є справжньою наукою, і наукою цілком самостійною. Прав громадянства як особливої науки краєзнавство набуває в силу того факту, що має власний об’єкт дослідження, до якого підходить зі своєї, оригінальної точки зору". В науковому середовищі його думка сприймалася неоднозначно. Лунали, приміром, думки що "краєзнавство ще не наука, але воно може нею стати".

Дискусії точилися також навколо визначення предмету і завдань краєзнавства, співвідношення його наукових і громадських начал. На думку В. Вернадського, краєзнавчий рух давав змогу "викликати до життя духовні сили народу, недоступні до відродження в інший спосіб" і досягти на цьому ґрунті максимальної інтенсифікації наукової праці. Однак націленість радянської влади на активізацію громадськості у підтримці соціальних перетворень стимулювала прагматичні погляди на краєзнавство: його розглядали як допоміжний інструмент вивчення "господарсько-виробничих сил краю", а також як виховний засіб. Таким звуженим підходам науковці протиставили погляд на об’єкт краєзнавства як на "природничу, етнологічну і культурно-історичну цілісність" (В. Отамановський).

Амплітуда коливань у тлумаченнях поняття "краєзнавство" була вражаючою: від "локального методу в історичній науці" (С. Архангельський) та "крайової історії" (С. Бахрушин) до "просто місцевої географії, опису природи, історії, побуту, культури рідного краю" (М. Ільїнський). Зрештою зійшлися на офіційному визначенні краєзнавства як "методу синтетичного вивчення якоїсь певної території", а також "громадського руху; що об’єднує місцеве трудове населення, яке бере активну участь у соціалістичному будівництві свого краю на основі всебічного його вивчення".

За висновками В. Савчука, тогочасне українське краєзнавство мало свої відмінності порівняно з російським. Сформувавшись під сильним пресом антиукраїнської політики і набувши у період Української революції загальнонаціональних ознак, воно, насамперед, опікувалося національно-культурними цінностями, їх збереженням, поверненням вивезеного в часи лихоліть. Саме тому, краєзнавцям доводилося діяти в атмосфері постійної недовіри з боку більшовицької влади, яка звинувачувала їх у націоналізмі, патріархальщині, аполітичності. На відміну від російського, українське краєзнавство не отримувало державних асигнувань, існувало завдяки громадським ініціативам. Відтак, в Україні не вдалося об’єднати зусилля краєзнавців. Представники різних наукових шкіл через власну амбітність створювали непотрібну конкуренцію, напруженість у відносинах, що вміло використовувала влада під час політичних репресій.

Український комітет краєзнавства перебував у віданні Головнауки, однак сталого фінансування так і не отримав. Через брак коштів не відбувся запланований на 1926 р. Всеукраїнський з’їзд краєзнавців. З цієї ж причини не реалізували ідею І Всеукраїнської краєзнавчої конференції (травень 1925 р.) про створення Центрального науково-дослідного інституту краєзнавства. Вдалося створити Інститут краєзнавства в Чернігові, але проіснував він недовго.

Інституалізація краєзнавства в Україні супроводилася гострими дискусіями навколо спадщини старого, дореволюційного краєзнавчого руху. У липні 1926 р. в московській газеті "Известия" з’явилася стаття члена Українського комітету краєзнавства К. Дубняка, в якій йшлося про кабінетний академічний характер дореволюційного історико-археологічного напрямку у краєзнавстві, "любительський дилетантизм поміщиків, архієреїв, земських начальників, попів". Водночас, пропагувалася ідея "виробничого краєзнавства" з підпорядкуванням останнього Держплану.

Невдовзі гострій критиці почали піддаватися і новітні тенденції у краєзнавстві, зокрема пов’язані з іменами І. Гревса та А. Большакова. Науковців охрестили "горе-теоретиками", що намагалися проводити старі "буржуазно-батьківщинознавчі установки, які по-міщанськи перетворювали краєзнавство у знаряддя розвитку принципу місцевого кругозору". Спроби вивести корені поняття "краєзнавство" від старого "батьківщинознавства" оголошувалися реакційними; краєзнавство, навпаки, почало розглядатися як "заперечення буржуазно-шовіністичного батьківщинознавства" з нібито притаманним йому ідеалізмом і механіцизмом. Особливо небезпечними були спроби розглядати "батьківщинознавство" як різновид націоналістичного руху і націоналістичної пропаганди. Подібні звинувачення означали, що в національних республіках краєзнавчі пошуки невдовзі припиняться. Єдиним завданням краєзнавства залишалася "всебічна допомога радянському будівництву шляхом виявлення та наукової обробки даних, що стосуються продуктивних сил округи (району) в широкому розумінні цього поняття; поширення відповідних відомостей про свій край; збудження інтересу до вивчення його" ("Краєзнавство", 1927 р.).

Впродовж наступних двох років ідеологізація краєзнавства неймовірно посилилася. На краєзнавчих конференціях дедалі гучніше лунали заклики щодо "злиття краєзнавства з соціалістичним будівництвом", посилення його ідеологічної спрямованості. У 30-х роках дискусії припинилися разом з конференціями: краєзнавство було оголошене полем діяльності "класового ворога", живильним середовищем для "націоналістичних збочень".

Нищівна критика, якої зазнало краєзнавство 20-х років, супроводилася руйнуванням існуючої краєзнавчої системи і репресіями проти всіх її активних діячів. Після 1930 р. краєзнавство в СРСР перестало бути історичним: у спеціальній постанові РНК РСФРР "Про заходи щодо розвитку краєзнавчої справи" йшлося лише про вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, відшукання додаткових місцевих ресурсів тощо. Товариство краєзнавців-марксистів при Комуністичній академії, утворене в січні 1931 р., завданням краєзнавства проголосило "розгром контрреволюційної ідеології, яка досі живе у краєзнавчій літературі". Відтак, журнал "Советское краеведение", що виходив з 1930 по 1936 рр. друкував статті виключно на теми "виробничого краєзнавства".

Єдиним напрямом у краєзнавстві, який остаточно не зник в умовах репресій, була робота по написанню історії фабрик і заводів. В УРСР нею керувала утворена в листопаді 1931 р. спеціальна комісія, очолена головою Всеукраїнської ради профспілок М. Чувиріним. Перші книги (І. Гонімова "Стара Юзівка", К. Гудка-Єремеєва "Донбас героїчний" та ін.) вийшли друком у середині і наприкінці 30-х років. Активно працювали групи по написанню історії Харківського паровозобудівного заводу, Дніпропетровського і Донецького металургійних заводів, Дніпрогесу тощо. Проте підготовка нарисів наштовхнулася на величезні організаційні складності; давався взнаки брак досвіду у авторських колективів. Зрештою репресії зупинили і цей напрям досліджень.

♦ ♦ ♦

4. Більше пощастило краєзнавчій системі на західно-українських землях. Позбавлена ідеологічного тиску, вона хоча й зазнавала нападок з боку окупаційних режимів, все ж зберегла відносно широкий простір для свого розвитку. Тут продовжували діяти установи, які вже мали вироблені десятиліттями традиції історико-краєзнавчої роботи. На їхній основі створювалися нові. Традиційно, проблеми історичного краєзнавства посідали одне із чільних місць у наукових студіях Наукового товариства імені Т. Шевченка. Серед найвизначніших істориків, які активно працювали у міжвоєнний період, були учні М. Грушевського – М. Кордуба та І. Крип’якевич.

М.Кордуба (1876-1947) розпочав свою наукову кар’єру ще наприкінці ХІХ ст. Майже третина праць вченого присвячена історико-краєзнавчій проблематиці. У своїй докторській дисертації "Внутрішні відносини і стан в Галицькім князівстві до середини ХІІІ ст." (1898) М. Кордуба не обмежився проблемами лише політичної історії краю. Його цікавили також питання етнографії ("Писанки на Галицькій Волині"), історичної географії та демографії ("Західне пограниччя Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст.", "Історична границя між Галицькою державою і Польщею", "Розвій українського населення в Галичині за останні 100 літ", топонімії ("Земля свідком минулого"). Краєзнавчі праці М. Кордуби відзначаються використанням широкої джерельної бази, аргументованістю висновків. Очолюючи історично-філософську секцію НТШ (1920 – 1939) учений виступив ініціатором збору матеріалів до історико-географічного словника українських земель та укладання питальника з порадами, як проводити опитування. До збору топографічних матеріалів були залучені професійні історики, священики, вчителі, студенти. До 1939 р. М. Кордуба, як керівник проекту, отримав матеріали майже з 800 громад Галичини. Вибух Другої світової війни перешкодив реалізації цього справді грандіозного проекту.

"Бібліографії історії України" М. Кордуби, що налічує кількасот анотованих карток, містить окремий розділ "Краєзнавство".

Історично-краєзнавчий напрям досліджень посідає вагоме місце у науковій спадщині І. Крип’якевича (1886-1967). Як і М. Кордуба особливу увагу він зосереджував на дослідженні історії західноукраїнських земель, зокрема, Галицько-Волинського князівства і Львова. І. Крип’якевич опублікував низку краєзнавчих праць: "Львівська Русь в І половині ХVІ віку", "Матеріали до історії торгівлі Львова", "Львів. Його минувшина і теперішність", "Історичні проходи по Львові". Названі праці вченого засвідчують сумлінність та відповідальність підходу до краєзнавчої тематики. Водночас Крип’якевич виступав блискучим популяризатором історико-краєзнавчих знань: він був одним із організаторів гуртка, що влаштовував екскурсії по Львову, краєзнавчо-туристичного товариства "Плай", опублікував на сторінках тогочасних українських туристсько-краєзнавчих часописів серію своєрідних статей-путівників на допомогу екскурсоводам. Наукова діяльність І. Крип’якевича припала на складний період – дві світові війни, потім радянська окупація. В умовах повоєнної України І. Крип’якевич, як учень М. Грушевського, був під постійним прицілом радянських спецорганів, а тому йому доводилося "втискати" тематику своїх досліджень у офіційно дозволені владою ідеологічні рамки. Однак і в останні роки свого життя вчений продовжував працю над історико-краєзнавчими темами. Уже після його смерті, у 1984 р. надрукували рукопис праці "Галицько-Волинське князівство" (доповнене, позбавлене купюр, друге видання цієї ж праці побачило світ у 1999 р.).

Популяризацією історико-краєзнавчих знань серед населення Західної України продовжувало займатися товариство "Просвіта" (1868 – 1939). Краєзнавчими публікаціями були наповнені щорічні "Календарі "Просвіти", що мали особливу популярність серед сільського населення. Товариство видавало сотні книг і брошур краєзнавчої тематики; авторами яких були відомі вчені І. Крип’якевич, В. Кубійович, С. Рудницький, О. Терлецький та ін. Чимало краєзнавчого матеріалу друкувала у своїх "Наукових збірниках" і щорічних "Календарях" закарпатська "Просвіта".

Вагомий внесок у розвиток історико-краєзнавчих студій в Галичині зробили краєзнавчі музеї. Відкриття музеїв після Першої світової війни було масовим явищем і більшість з них обирали саме історико-краєзнавчий напрям. Це стало своєрідною рефлексією на ще свіжі спогади про українські національно-визвольні змагання, прагненням зафіксувати у пам’яті людей національну ідентичність. Музей мав стати осередком матеріальної і духовної національної культури. Саме навколо музеїв об’єднувала свої зусилля велика кількість галицьких краєзнавців.

Перші спроби створення локальних музейних товариств припадають на початок 20-х років ХХ ст. Найавторитетнішим у міжвоєнне двадцятиліття був Національний музей у Львові, заснований 1905 р. митрополитом А. Шептицьким. Згідно задуму митрополита, музей мав відображати за допомогою цінних пам’яток стан культурно-національного життя України у минулому та на сучасному етапі, поглиблювати серед населення любов до культурних надбань. Збірки предметів, що знайомили з життям сусідніх народів, слугували доказу взаємовідносин між ними та українським народом. У фондах музею зберігалися пам’ятки, що висвітлювали матеріальну й духовну культуру західноукраїнських земель. Велика заслуга у перетворенні Національного музею у центр західноукраїнського музейництва належить його директору І. Свєнціцькому (1876-1956), знаному філологу, музеєзнавцю та мистецтвознавцю.

У 1920 р. заходами станіславської "Просвіти" у місті (нині – Івано-Франківськ) також відкрили краєзнавчий музей. Початок колекції поклали археологічні збірки з околиць Галича і Теребовлі Лева Чачковського та Ярослава Хмілевського.

Організація українських музейних товариств сприймалася польською владою насторожено. У середині 20-х років у деяких місцевостях Галичини вже існували польські краєзнавчі музеї, як наприклад, Покутський музей у Станіславі та Подільський у Тернополі. У тих містах, де були польські наукові осередки, влада без ентузіазму давала дозвіл на заснування аналогічних українських інституцій. Українцям пропонували вступати до діючих польських краєзнавчих організацій.

У 1927 р. група ентузіастів з місцевих гімназійних викладачів, юристів і лікарів заснувала в Самборі Товариство і музей "Бойківщина". Спільним завданням було "...піднесення культури, досліджування старовини, пізнавання побуту, природи й світогляду бойківського племені, призбирування всяких виробів народного мистецтва та усної словесності".

Пріоритетними напрямками у діяльності Товариства були етнографічні дослідження. Одночасно розпочалося створення музею, з метою залучити громадськість до збору експонатів. Велика їх кількість відображала матеріальну культуру Бойківщини та її народне мистецтво. Після Другої світової війни музей відновив свою діяльність уже під назвою краєзнавчого, а з часом його збірки передали музеям Львова, Дрогобича і Стрия.

Поруч із збором історико-етнографічних матеріалів, працівники "Бойківщини" розгорнули науково-видавничу діяльність. Помітним явищем серед досліджень історії, побуту й культури регіону стали одинадцять випусків збірника журнального типу "Літопис Бойківщини", який виходив у 1931 – 1939 pp. Коло наукових проблем, порушених "Літописом Бойківщини", досить широке: проблеми етногенезу бойків, їх історія, мовні особливості, діалекти, шкільництво, археологія, мистецтво та ін. На сторінках часопису друкувалися також Іван Крип’якевич та Іларіон Свєнціцький. Співпрацювали з Товариством видатні художники – Олена Кульчицька і Лев Ґец, основоположник нової української літератури на Закарпатті – В. Гренджа-Донський, учені Володимир Охримович, Іван Панькевич, Маркіян Смішко та ін. Найбільший вплив на розвиток музею і діяльність Товариства мав Іларіон Свєнціцький.

Невдовзі музей став відомим не лише в Польщі, а й за її межами. Львівський, Краківський, Варшавський та Познаньський університети надсилали до Самбора дослідників і студентів.

Поряд з "Бойківщиною" існувало й інше краєзнавче товариство - "Гуцульщина " в Коломиї. Воно також створило однойменний музей. У його фондах зберігали старовинний народний одяг та вишивки, різні види гуцульської зброї, збірки гуцульського церковного мистецтва.

Наприкінці 1927 р., за ініціативою місцевої філії "Просвіти", збірку краєзнавчих експонатів та архівних матеріалів заснували в Сокалі. Колекції "Сокальщини" складалися з відділів етнографії, церковного мистецтва, нумізматики, археології та нової історії. Унікальною була колекція традиційного сокальського гончарства й кахлів з XVIII ст. При музеї, на початку 1931 р., відкрили товариство "Яворівщина". Ініціатором створення товариства був місцевий адвокат Михайло Фільц. У музеї були зібрані чисельні зразки сільськогосподарського реманенту та продукції народних промислів.

В Сяноку, 1931 р., заснували музейне товариство "Лемківщина". Головою товариства став відомий художник, колишній січовий стрілець Лев Ґец, а його заступником – молодий енергійний священик С. Венгринович.

Залучивши до роботи місцеву учнівську молодь, члени "Лемківщини" розпочали методичне обстеження сіл повіту, збираючи предмети старовини та зразки етнографічного матеріалу.

У 1932 р. у Перемишлі відкрили краєзнавчий музей – "Стривігор". Його назвау пов’язали з гідронімом – річкою Стривігор. Розпочалася краєзнавча і туристична діяльність співробітників музею: поїздки селами повіту, збір експонатів і фольклору, запис топонімів свого регіону. Музей влаштовував лекції для населення з історії та культури Перемишльської землі.

З метою наукового дослідження східної та центральної частини Бойківщини, у квітні 1932 р, у Стрию заснували краєзнавче товариство "Верховина". Ініціатором створення й першим головою товариства став О. Сілецький.

У другій половині 30-х років ХХ ст. краєзнавчі осередки виникли у Раві-Руській, Тернополі, Бережанах, Чорткові. Є згадки про спроби заснувати краєзнавчі гуртки в Теребовлі та Рогатині.

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях виходила велика кількість краєзнавчих видань – як періодичних, так і окремих фундаментальних наукових праць. Крім згаданих часописів, які видавали українські музейні товариства в Галичині, на Закарпатті виходили краєзнавчі журнали "Подкарпатська Русь", "Наш родний край", альманахи "Трембіта", "Наша земля". У 1937 р. надрукували підручник "Краєзнавство" (автори О. Гурко та О. Маркуш). Великий матеріал про міста і села України вмістила тритомна "Українська Загальна Енциклопедія", що вийшла зусиллями НТШ за редакцією І. Раковського (1930 – 1933). На жаль, після приєднання західноукраїнських земель до УРСР майже весь тираж енциклопедії знищили, а місцеві краєзнавчі інституції привели у відповідність до загальноукраїнських стандартів. Замість розпущеного Наукового товариства ім. Шевченка створили відділи академічних Інститутів – історії України, археології, мовознавства тощо. Але у вересні 1946 р. в ході кампанії викриття "українсько-німецьких націоналістів" львівське відділення Інституту історії України ліквідували. Лише через п’ять років у Львові відкрили Інститут суспільних наук як філію АН УРСР. Після розформування філії (1963 р.), Інститут діяв як складова частина Львівського державного університету ім. І. Франка. Видавані його науковцями збірники "З історії західноукраїнських земель" стали помітним внеском у дослідження історії регіону.

Вагомою ланкою історично-краєзнавчої роботи на західноукраїнських землях були краєзнавчо-туристичні товариства. Переважно вони діяли у Галичині, передусім у Львові. Восени 1921 р. заходами "Просвіти" у місті почав діяти "Кружок любителів Львова". Кружок виник завдяки відомому археологу та знавцеві львівської старовини Б. Янушу. Очолив його С. Шах – директор канцелярії "Просвіти". Товариство мало об’єднати любителів галицької старовини, а основною метою діяльності гуртка було "плекання любові до міста Львова... через поширення знань про його історію, старовину і культуру живим словом, письмом в пресі й окремими виданнями". Гурток пропагував історію міста, організовував львовознавчі екскурсії. З цією метою була розроблена спеціальна програма та курс лекцій. У їх розробці брали участь знані історики – І. Крип’якевич, Б. Януш, М. Голубець, ректор Греко-католицької семінарії Й. Сліпий та ін.

Водночас, у Львові діяло польське наукове товариство "Zrzeszenie Miłosników Lwowa", яке очолювали Л. Яворський та М. Літинський. Діяльність його наближалася до аналогічних антиукраїнських організацій, які намагалися обґрунтувати споконвічність і природність приналежності Львова до Речі Посполитої. Вважають, що створення "Кружка любителів Львова" було тісно пов’язане саме з виникненням польського прототипу і стало своєрідною реакцією на пропаганду польськості Львова. Під тиском польських властей наприкінці 1923 р. гурток припинив свою діяльність. Однак вже в наступному 1924 р. у Львові заснували краєзнавчо-туристичне товариство "Плай". Його організаторами були І. Крип’якевич, Б. Януш, Є. Пеленський та Ю. Полянський, а першим головою – відомий у Галичині адвокат В. Старосольський. Своїм найважливішим завданням організація вважала проведення пізнавальних екскурсій по Галичині, вивчення пам’яток історії, збір та охорону предметів старовини, народного мистецтва, народних промислів.

"Плай" заснував свої відділи у Перемишлі, Стрию, Тернополі, Самборі. Для координації краєзнавчої діяльності вирішили заснувати спеціальне періодичне видання. Спочатку, з 1925 р., воно виходило у вигляді безкоштовного додатку до газети "Новий час" під назвою "Туристика і краєзнавство". Його редактором був І. Крип’якевич, пізніше Е. Жарський. На сторінках часопису публікували матеріали присвячені окремим місцевостям Галичини, археологічним та етнографічним дослідженням краю. У 30-х роках "Плай" фактично перетворилося у спортивно-туристичне товариство, яке координувало діяльність інших подібних йому товариств в Галичині – "Українського лещетарського клубу", "Українського студентського спортового союзу", спортклубу "Стріла", станіславської "Чорногори". У 1937 р. "Плай" почав видавати власний друкований орган "Наша Батьківщина". Її редактором став відомий галицький літературознавець В. Щурат. Часопис публікував роботи М. Андрусяка, С. Гайдучка, М. Гавдяка, М. Кордуби, І. Крип’якевича, В. Кубійовича, Я. Пастернака та інших знавців краєзнавчої тематики. Тут же друкували методичні матеріали щодо теорії і практики організації краєзнавчого руху.

Отже, краєзнавчий рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період був добре організованим та структурованим. Він відіграв важливу роль у патріотичному вихованні українського населення в умовах іноземної окупації.

Література

• Білокінь С. Київська школа академіка М.С. Грушевського // Український істор. журнал. – 1996. – №5.
• Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу. – К., 2003.
• Водотика С.Г. Трагічна доля академіка ВУАН М.Є. Слабченка // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип.6. – К., 2002.
• Вол Б. Історико-краєзнавчі музеї Західної України: особливості становлення історіографії проблеми // Історичні пам’ятки Галичини. – Львів, 2003.
• Козицький А. Українські краєзнавчі музеї Галичини в міжвоєнний період // Вісник Львівського університету. – Серія історична. – Вип.34. – Львів, 1999.
• Козицький А. Краєзнавчо-туристичне товариство "Плай" (1924 – 1939) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 33. – Львів, 1998.

Дата добавления: 2015-05-24