Історико-краєзнавчі дослідження в міжвоєнний 1 страница

Розділ V

період (1920 – 1939рр.)

1. Київська школа "порайонного" дослідження історії України М. Грушевського.

2. Одеська історична школа М. Слабченка та її внесок у розвиток краєзнавства.

3. Інституалізація історичного краєзнавства в радянській Україні у 20 – 30-х роках ХХ ст.

4. Історичне краєзнавство на західноукраїнських землях.

1. Нетривалий період української державності 1917 – 1920 рр., що супроводжувався перманентною збройною боротьбою за збереження національного суверенітету не міг сприяти розгортанню історико-краєзнавчих досліджень. Покращилися умови лише в період так званої "українізації", що тривала з 1923 до початку 30-х років

Після повернення з еміграції в Україну 1924 р. М. Грушевському фактично довелося починати роботу з нуля. Науковими осередками, навколо яких створювалася нова історична школа, стали установи Грушевського в системі ВУАН, зокрема Науково-дослідна кафедра історії України і комісії порайонного дослідження історії України.

Вже 31 березня 1924 р., щойно по прибутті в Україну, у листі до наукового комітету Наркомосу УРСР М. Грушевський докладно виклав своє бачення завдань науково-дослідної кафедри, напряму її діяльності, структури, кадрів. Констатуючи небезпечний розрив між вузівськими семінарами і академічними комісіями, він доводив, що для Києва, який має "живу традицію історичних студій", конче необхідною є установа, здатна дати належний методологічний вишкіл аспірантам та іншим молодим науковцям. Йшлося про кафедру "поширеного типу", з "просемінарієм", з окремою секцією, присвяченою історії Західної України. Надалі представлене Грушевським бачення завдань нового наукового осередку не раз коригувалося відповідними органами, а його організаційне оформлення затягувалося. Однак навколо вченого вже сформувався гурт однодумців, які з ентузіазмом працювали, не звертаючи уваги на організаційні та фінансові негаразди. Під безпосереднім керівництвом Грушевського науковці подвоїли і потроїли свою дослідницьку активність, значно підвищили фаховий рівень, педагогічну майстерність. На жаль, атмосфера постійного стеження й доносів, у якій змушений був працювати вчений, мало сприяла науковому пошуку.

Майже всі співробітники очолюваної М. Грушевським науково-дослідної кафедри історії України впродовж 1924 – 1930 рр. займалися опрацюванням Рум’янцевського опису Малоросії. Грушевський поставив перед ними цікаве завдання: на основі документів і матеріалів опису створити історію міст Лівобережжя XVIII ст., зосередивши увагу насамперед на поділі населення за станами й верствами, майновому становищі городян, зайнятості, податках, повинностях тощо. М. Ткаченко досліджував м. Остер та Канівську сотню Переяславського полку, С. Шамрай – Полтаву, Бориспіль та Київську сотню Київського полку, І. Пустовійт – м. Козелець, І. Мандзюк – Гоголівську сотню Київського полку. Більшість написаних на цьому матеріалі праць відрізнялася ґрунтовними статистичними викладами, використанням статистично-аналітичних та порівняльних методів дослідження. Вони друкувалися у "Записках історико-філологічного відділу ВУАН", "Історично-географічному збірнику", "Студіях з історії України" Науково-дослідної кафедри історії України в Києві.

Специфічний порубіжний регіон – Низове Посем’я, що охоплював чотири сотні Ніжинського полку поглиблено вивчав П. Нечипоренко. Його цікавили темпи і форми колонізації цього краю, вплив порубіжного становища на його господарчий розвиток, а також соціальні та виробничі відносини другої половини ХVП-ХVІІІ ст. С. Глушко досліджував історію селянства краю в кінці XIX – на початку XX ст. Історію землеволодіння та селянських заворушень на Чернігівщині вивчав В. Євфимовський.

Важливо відзначити, що в київській школі М. Грушевського робилися цікаві спроби історіографічного узагальнення доробку попередників у галузі дослідження регіональної історії. Йдеться про статті О. Грушевського, Л. Добровольського, О. Гермайзе, в яких серйозному науковому аналізу було піддано діяльність Українського наукового товариства та Історичної секції при ВУАН, києвознавців з Варшавської історичної школи, школи В. Антоновича.

Повернення М. Грушевського в Україну збіглося в часі з активізацією дискусій навколо проблем районізації: оптимальну модель адміністративно-територіального устрою в ході здійснюваних реформ знайти не вдавалося. Вчений був переконаний, що базувати цю роботу треба на активному засвоєнні минулих традицій районування, а також на ґрунті фронтального вивчення історії України у "горизонтальному" і "вертикальному" вимірах. В його уяві ці два виміри можна було б поєднати шляхом створення в рамках ВУАН системи комісій, одні з яких мали вивчати історію України в предметно-хронологічному, а інші – у регіональному розрізі. Останній напрям, на його думку, відкриває можливості заглиблення водночас в історико-географічні, історико-економічні та історико-культурні пласти.

Задум створення в системі ВУАН Асоціації історичного районознавства виник у Грушевського та його учнів на основі осмислення доробку істориків-регіоналістів XIX ст. У звіті Історико-філологічного відділу ВУАН за 1928 р. зазначалося, що "уже історіографія XIX ст. в працях Максимовича, Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Лазаревського підійшла щільно до цієї тези – що історія України єсть сума земель, які сформувалися під впливом географічних, економічних, колонізаційних, комунікаційних, культурних і політичних умов" і що "як в інтересах практичної політики, так і в інтересах історичної науки важливо мати можливо правильне уявлення про життя цих районів".

Проведена у вересні 1924 р. конференція, організована Президією ВУАН разом з Державним видавництвом України, розробила масштабний, розрахований на кілька років, план видання літератури з проблем українознавства. Крім чергових томів "Історії України - Руси", "Історії української літератури", ряду монографій з економічної історії України, ним передбачалося видання серії краєзнавчих збірників – з історії Києва і Правобережної України, Чернігова і Лівобережної України, Південної та Західної України тощо. Вчений планував видавати збірники щорічно, що створить на місцях осередки дослідників-ентузіастів, залучить до наукового обігу величезну масу джерельного матеріалу, який за російською традицією відкладали переважно в бібліотеках і архівах Петербурга і Москви. В ході роботи Грушевський сподівався створити необхідну наукову інфраструктуру (матеріальну і наукову базу для розкопок, архівних пошуків, реставрацій). Передбачалася максимально можлива в тих умовах свобода наукового пошуку: вчений намагався якнайменше обмежувати істориків-краєзнавців директивами та інструкціями, надаючи їм змогу в наукових дискусіях знайти оптимальну форму майбутніх порайонних досліджень. Єдина вимога, яка ставилася – не обмежуватися давниною, по можливості доводити досліди до сучасності.

Створені відповідно до цієї програми комісії порайонного дослідження історії України розпочали широку програму історико-географічних, краєзнавчих, мистецтвознавчих досліджень. Напрацювання комісій є важливим доробком для української регіоналістики так і для історичного краєзнавства як її складової частини. Вони спиралися на місцях на широкий актив ентузіастів-краєзнавців, об’єднаних навколо музеїв, бібліотек, навчальних закладів.

Комісія Києва і Правобережної України виношувала план створення періодичного видання, присвяченого історії Києва (частково його вдалося втілити в життя започаткуванням "Київських збірників історії й археології, побуту і мистецтва"). Члени Комісії прагнули створити муніципальний музей історії Києва. До поглибленого вивчення історії Правобережної України активно залучалися молоді науковці. Селянські рухи середини XIX ст. в цьому регіоні вивчав С. Шамрай, магнатське господарство на Волині – О. Баранович, культурно-мистецьке життя Києва – С. Гаєвський, історіографічну спадщину М. Максимовича – В. Юркевич.

Не менш плідно працювала й керована О. Гермайзе Комісія Лівобережної України. Її діяльність фактично розпочалася ще влітку 1924 р., коли Гермайзе виїхав до Чернігова, "щоб оглянути тамтешні архіви й організувати на місці комісію для вивчення старого Чернігова й Чернігівщини". Фактично комісія Лівобережної України і її філія – комісія старого Чернігова і Чернігівщини працювала на громадських засадах (лише у 1927 р. у ній з’явився один штатний працівник). Проте вона згуртувала навколо себе великий актив, ядро якого становили члени Чернігівського наукового товариства. Продовження розпочатих ще у 1907 р. розкопок Мізинської археологічної стоянки принесло сенсаційні археологічні знахідки. На Празькому конгресі слов’янського народного мистецтва великий інтерес викликало повідомлення про розкопки в Чернігові і нововідкриті печери.

М. Грушевський надзвичайно високо оцінював головну працю відділу – збірник "Чернігів і Північне Лівобережжя". Підготовка збірника, який, хоч і ціною величезних зусиль, побачив світ навесні 1928 р., значно активізувала краєзнавчу і пошукову роботу в містах Лівобережжя. Краєзнавчі філії комісії утворилися в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Конотопі, Червонограді, Острі, Прилуках. Остання за ініціативою В. Маслова почала складання географічного словника Прилуччини. Чернігівськими ентузіастами було укомплектовано бригаду матеріальної культури комплексної експедиції ВУАН по дослідженню Полісся, комісії по обстеженню стану пам’яток Чернігова – Успенської церкви, будинку Мазепи тощо.

Плідні зв’язки з ученими і краєзнавцями Півдня налагодила і Комісія Полудневої України, очолювана М. Ткаченком. Завдання комісії Грушевський бачив у дослідженні минулого за такими напрямками: палеолітичний, вивчення античної та середньовічної колонізації, історії Запорозької Січі, історії пізнішого заселення. Велику увагу надавали дослідженню громадських рухів в Одесі, Херсоні, Єлизаветграді (відповідні матеріали систематично друкувалися у збірниках "За сто літ"). За спеціально розробленими програмами й анкетами проводили обстеження Наддніпрянської смуги у зв’язку із будівництвом Дніпрогесу; проводили описання й фотографування історичних місцевостей, збирали писемні і усні розповіді про колонізаційні процеси, козацький побут, записували найбільш цінні перекази і спомини. За такими ж параметрами планували обстежити Донбас і Азовське узбережжя.

Комісія Західної України, на думку Грушевського, повинна була "увійти в можливо живі і діяльні зносини з науковими установами і поодинокими вченими не тільки тих частин Західної України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих, що захоплені окупацією – польською, румунською і чеською". У такий спосіб планувалося забезпечити "спільну роботу представників української науки і широких кіл громадянства з цілої території, що її заселяють українські маси". М. Грушевський планував обґрунтувати ідею соборності українських земель, для чого з часом перетворити Комісію у Дослідний інститут Західної України в системі ВУАН. Співробітництво ВУАН і НТШ у Львові повинно було забезпечити планове вивчення всієї етнографічної території українського народу. З цією ж метою Комісія налагоджувала (через Празьке повноважне представництво УРСР) зв’язки з науковими інституціями Закарпаття. Крім підготовки узагальнюючого збірника з історії Галичини, Холмщини, Буковини й Закарпаття, планували, підготувати том матеріалів з історії зносин східних українців з галичанами у 1860 – 1870 роках. Вдалося видати перший том "Матеріалів до культурної і громадської історії Західної України", який містив листування І. Франка та М. Драгоманова, готувався до друку 1-й том праці "Галичина і Україна в листуванні 1862 – 1884 років." (вийшов у 1931 р.).

Спираючись на львівську групу співробітників Історичної секції Комісії Західної України, М. Грушевський почав підготовку "бібліографічного реєстру Західної України", де планував систематично подавати анотовані описи книг і статей з цієї проблематики, вміщувати критичні статті й річні огляди. Фактично це мав бути зародок всеукраїнського реферативного журналу із суспільних наук.

На сторінках київського журналу "Україна" постійно друкувалися галицькі та буковинські науковці – М. Кордуба, К. Студинський, М. Возняк, В. Гнатюк. Серед галицьких вчених, залучених М. Грушевським до співробітництва з комісією Західної України, був вже відомий на той час львівський історик І. Крип’якевич. Грушевський вважав його роботу у комісії і на Науково-дослідній кафедрі історії України надзвичайно важливою для зміцнення зв’язків із науковцями Галичини. У квітні-травні 1929 р. Крип’якевич відвідав Київ і Харків.

Ідея порайонного вивчення України, яку активно обстоював М. Грушевський, знайшла багатьох прихильників. Невеликі чисельно комісії згуртували навколо себе широке коло ентузіастів, встановили зв’язки з краєзнавчими осередками на місцях. У 1929 р. на 16 спільних засіданнях усіх чотирьох комісій було заслухано 42 доповіді. М. Грушевський був упевнений, що в такий спосіб знайдено дієвий механізм "горизонтального" дослідження історії України із залученням до нього місцевих сил. Численні перешкоди, які стояли на заваді плідній роботі комісій – обмаль штатних співробітників (у 1927 р. у 4 комісіях їх налічувалося лише 6), брак приміщень і мізерне фінансування, обмеження у стосунках із закордонними вченими – він вважав тимчасовими, такими, що легко можуть бути усунені.

В кінці 20-х років насторожене ставлення до М. Грушевського з боку владних структур змінюється відкритими випадами проти нього. На Всесоюзній конференції істориків-марксистів М. Яворський в доповіді "Про сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці", прямо пов’язав антимарксизм з позицією вченого, наголосив, що Грушевський залишився на своїх старих позиціях позакласовості української нації. За сигналом згори почалася активна робота по створенню альтернативної радянської схеми історії України, базовим фундаментом якої була ідея "спільної вітчизни" українців, росіян і білорусів.

Фатальним для всіх створених М. Грушевським наукових установ виявився арешт О. Гермайзе у справі міфічної "Спілки визволення України” (26 липня 1929 р.). Історико-філологічний відділ ВУАН негайно оголосили "гніздом СВУ". Партійна комісія під головуванням М. Наваловського дійшла висновку, що вивчення історії і культури у цьому відділі проводили "абсолютно без марксистського аналізу". Реорганізація історичних установ ВУАН, проведена в кінці 1929 р., зробила все для того, щоб усунути М. Грушевського від керівництва порайонними комісіями. Нова комісія Лівобережної і Слобідської України працювала при кафедрі "історії України за доби торговельного капіталу" Д. Багалія, комісія Полудневої України – при кафедрі "історії України за доби феодалізму" М. Слабченка, комісія топографії Запорожжя – при кафедрі передісторії України Д. Явориицького. Грушевський просив зберегти украй необхідний науковий напрям хоча б на основі об’єднання створених ним чотирьох комісій в одну Комісію порайонного дослідження історії України, але підтримки не дістав. Натомість йому запропонували на базі комісії Києва і Правобережної України створити дві, виділивши із її складу Комісію дослідження історії Полісся (Східного і Західного).

Втім, нова схема побудови регіональних комісій була лише етапом на шляху їх цілковитого знищення. Призначення М. Слабченка завідувачем академічної кафедри історії України доби феодалізму з приєднанням до неї Комісії старої України і головою комісії історії Полудневої України стало чисто формальним актом. Через кілька днів він сам потрапив під вогонь партійної критики та звинувачень у тому, що комісію від Грушевського відібрав "не без порозуміння з ним", щоб "залишити все по старому". Після арешту Слабченка, питання про Комісію Полудневої України більше не порушували. Формально очолену Д. Багалієм Комісію історії Лівобережної України ліквідували згідно рішення Президії відділу у березні 1930 р.

Відібрали у Грушевського і передали у відання Президії ВУАН Комісію історії Західної України. Її історія виявилася особливо драматичною. У 1930 р. влада заявила, що комісія "згуртувала тільки майже виключно старих наукових робітників з ідеалістичною буржуазною ідеологією, ігноруючи молодих дослідників-марксистів, яких цікавлять не старі, т.зв. академічні теми, а нові, революційні". У січні 1931 р. склад комісії було повністю оновлено з умовою "вигрібання старої схоластики", але й після цього її членам незмінно закидали "брак чіткості та відсутність марксистської термінології, що не відповідає сучасним завданням пролетаріату". Контакти вчених Наддніпрянщини і Західної України в очах влади були зручним приводом для створення міфу про "лазутчиків", "наймитів польського імперіалізму", які, начебто, намагалися вести підривну діяльність проти України з метою відриву її від СРСР. У 1934 р. на сторінках "Записок історико-археографічного інституту" з’явилася стаття І. Кравченка під назвою "Фашистські концепції Грушевського і його школи в українській історіографії". В ній йшлося про особливу роль Комісії по вивченню історії Західної України "в пропаганді теорії орієнтації на Захід". "Кадри цієї Комісії, – говорилося в ній, – оголтілі фашисти. Комісія ця, що її очолював Грушевський, притягувала українську контрреволюцію як по цей, так і по той бік кордону під виглядом українських "вчених", які нібито хочуть працювати для Радянської України". Ці "вчені" були названі поіменно з відповідними характеристиками – "фашист Щурат, фашист Студинський, фашист і гетьман Крип’якевич, фашисти і ундо-фашисти Савченко, Козоріс та ін".

Для науковців, що перебували у той час на території УРСР такі звинувачення були рівнозначні смертному вироку, а для їхніх наукових праць означали шлях у небуття. Показовою стала доля здібного історика-регіоналіста Є. Сташевського, який продовжив дослідження історії Правобережної України після погрому школи М. Грушевського: професор загинув під час допиту у липні 1936 р., після півторамісячного ув’язнення.

З усіх порайонних комісій, започаткованих М. Грушевським, вціліла лише Комісія з історії Києва і Правобережної України – не в останню чергу завдяки тому, що "переорієнтувалася" на критику "буржуазних концепцій в розробленні історії Київщини". У тематичних планах комісії на 1932 р. ця тема була заявлена з розшифруванням прізвищ авторів цих "буржуазних концепцій" – М. Грушевського, О. Андріяшева, П. Клепатського. "Продовжувати боротьбу з буржуазними і псевдомарксистськими теоріями щодо історії України" комісія зобов’язувалася і у тематичному плані на 1933 рік. Надалі, уникаючи гострих сюжетів, зосередилася на дослідженні розвитку київського комунального господарства.

♦ ♦ ♦

2. У 20-х роках ХХ ст. авторитетним центром історико-краєзнавчих досліджень у радянській Україні стала одеська історична школа М. Слабченка (1904-1937).

Вчений задумав написання багатотомної праці з історії України, під загальною назвою "Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни". Фундаментальне дослідження передбачало п’ять розділів: Гетьманщина, Запорожжя та Правобережжя ХVІІ-ХVІП ст., Україна до і після реформи 1861 р. Повністю цей план дослідник реалізувати не встиг. Ґрунтовністю підходів і глибиною аналізу вражають видані чотири томи першої частини праці, присвячені аналізу господарського розвитку Гетьманщини.

Ще дві монографії Слабченка – "Соціально-правова організація Січі Запорозької" та "Паланкова організація Запорозьких вольностей" – частково вийшли друком у 1927 – 1929 рр. у збірниках "Комісії для виучування західно-руського та українського права". Дослідники спадщини Слабченка вважають праці про економічну і соціально-правову організацію Січі одними з найкращих у науковому доробку вченого. Сам учений вважав, що попри "гори більших або менших книг" з історії Запорожжя нез’ясованими залишились його природа і суттєві особливості організації. Чи було це щось унікальне, чи явище, яке належало до певного соціального типу – на ці та інші поставлені перед собою питання Слабченко відповідав, спираючись на власну модель господарської та духовної культури Запорожжя та велику кількість документів, вперше введених до наукового обігу.

М. Слабченку археографи у вирішальній мірі зобов’язані початком підготовки до опублікування унікального Архіву Коша Запорозької Січі, розпорошеного між архівами Одеси, Дніпропетровська, Києва, Харкова, Ленінграда тощо. Йому належала ідея видати за тематичним принципом шість томів Архіву, яку почали реалізувати за активною участю Н. Полонської-Василенко. Певні ускладнення в цю роботу вніс М. Грушевський, який запропонував хронологічний принцип видання і мав намір сам очолити проект. Зрештою все-таки прийняли проблемний принцип, але довести справу до видання бодай одного тому у той час не вдалося.

За рукопис першого тому "Організація господарства Запорожжя" М. Слабченко отримав у 1926р. нагороду Комісії преміювання наукових праць при Укрнауці, а за її доповнений і опублікований варіант – "Соціально-правова організація Січі Запорозької" – премію Всеукраїнського комітету сприяння вченим. Ці та інші праці вченого стали підставою для присудження йому без захисту дисертації наукового ступеня доктора історичних наук і обрання його академіком ВУАН.

Створена М. Слабченком нова схема історії Запорожжя донині не втратила свого значення. Автор піддав аргументованій критиці як ідеалістичні оцінки А. Скальковського та свого вчителя Д. Яворницького, так і нові на той час "марксистські" схеми М. Яворського та М. Покровського. До власних праць учений ставився самокритично, але наполягав на їх новизні.

Слабченко вважав себе істориком-марксистом і саме з марксистських позицій створював "єдиний синтетичний метод" і нову, докорінно відмінну від схеми Грушевського, концепцію історії України. Одним з перших українських вчених він спробував подивитися на економіку України з позицій її власних інтересів, які суперечили російським. Оригінальними були і його погляди на "український імперіалізм" – тут він віддав данину оновленим концепціям панукраїнізму. Чималий вплив на формування його поглядів мали ідеї М. Ковалевського, а також новітні соціологічні теорії 20-х років.

Власну наукову школу М. Слабченко створював впродовж багатьох років. За С. Водотикою, організувати осередок українознавства в Одесі за допомогою "Просвіти" учений намагався ще у 1906-1907 рр. На ґрунтовну основу питання про одеську школу істориків поставили у 1921 – 1925 рр., коли Слабченко очолив ініціативну групу відомих вчених (Є. Загоровський, К. Копержинський, О. Рябінін-Скляревський, В. Гордієвський та ін.) зі створення науково-організаційної бази школи. Перші спроби виявилися невдалими, але Слабченко знову й знову порушував питання про створення в Одесі науково-дослідної кафедри української культури. У 1925 р. з такою пропозицією до наркомату освіти звернулися працівники Одеського інституту народної освіти і збори науковців. В результаті в Одесі було створено секцію (філію) Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, яку очолив Слабченко. Своїх учнів (впродовж 1926 – 1930 рр. підготували понад 20 аспірантів) Слабченко орієнтував на дослідження регіональних проблем, а також ґрунтовне ознайомлення з історією української історіографії. Його власні наукові інтереси також значною мірою концентрувалися навколо історіографічних проблем. У прочитаній на засіданні секції у 1927 р. доповіді "Наука історії України за 10 років" учений уважно простежив еволюцію історичних поглядів у школі В. Антоновича, дав зважені оцінки доробку М. Грушевського, Д. Багалія, І. Линниченка, М. Яворського, О. Оглоблина, висвітлив своє ставлення до боротьби різних шкіл в історичній науці.

До школи М. Слабченка належав молодий київський історик О. Оглоблин, який вдумливо вивчав мазепинську добу, історію мануфактури Гетьманщини, генеалогію старшинських родин. З творчістю М.Слабченка пов’язують формування нового, певною мірою державницького напряму в національній історіографії. Досліджуючи історію Запорожжя і Південної України загалом, учений відійшов від ідеалістично-романтичних схем традиційної української історіографії і визначив місце козацького державотворення в загальному контексті історії української державності. Студіюючи історію Гетьманщини дослідник обов’язково аналізував сюжети державно-правового характеру – адміністративний, політичний та правовий устрій, структуру та функції владних інститутів, роль різних соціальних верств у політичному житті, місце Гетьманщини в історії української державності. Відтак, праці М. Слабченка стали одним з джерел формування української політології.

Як талановитий організатор науки М. Слабченко багато робив для перетворення Одеси в авторитетний регіональний науковий центр. Саме він порушив питання про створення Одеської комісії краєзнавства і Одеського наукового товариства при ВУАН, Одеської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Перелічуючи у своїй автобіографії цілий ряд комісій ВУАН і наукових товариств, членом яких він був, Михайло Єлисейович називав першою комісію "по виученню районових історій України" (йшлося, очевидно, про створену М.Грушевським Асоціацію історичного районознавства). Про те, якого значення надавав М. Слабченко створенню власної наукової школи, свідчить перелік в автобіографії ініційованих ним нових форм наукової роботи із студентами – студентського бібліографічного товариства, історичного гуртка, історичного кабінету, семінарів підвищеного типу з історії України.

Серед учнів М. Слабченка був і його син Тарас, який займався проблемами декабристського руху в Україні. Інших два його учні – Б. Варнеке та Є. Загоровський - поглиблено вивчали історію Причорномор’я, активно працювали у створеній М. Грушевським Комісії Полудневої України, їхні ґрунтовні статті мали побачити світ у вже набраному збірнику, однак за вказівкою "згори" набір розсипали. Це сталося після арешту М. Слабченка і великої групи викладачів і студентів історичного і філософського факультетів одеського Інституту народної освіти у січні 1930 р. Під перами більшовицьких інформаторів його семінари і наукові товариства перетворилися у підпільні гуртки, які використовувалися для пропаганди ідеї української незалежної державності. Участь у СВУ інкримінували і синові вченого – Тарасу Слабченко.

У перші місяці своїх тюремних поневірянь М. Слабченко ще сподівався, що принаймні декому з його учнів, далеких від усякої політики, вдасться продовжити наукову роботу. "Я був щасливий в учнях, – говорив він на одному з перших допитів. – Думаю, що ті два з половиною десятки молодих дослідників... поведуть молоду українську науку вперед.".

Михайло Єлисейович гірко помилявся. Вся його школа, за винятком хіба що О. Оглоблина, якого теж не обминули увагою спецслужби, була у 30-х роках ХХ ст. знищена. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР у 1937 р. був розстріляний Тарас. Самого М.Слабченка не знищили фізично, але всі його спроби повернутися до наукової праці після відбуття покарання були марними.

Після розгрому історичних установ М. Грушевського традиція вивчення України в "горизонтальному вимірі" перервалася на кілька десятиріч. Аж до 60-х років, коли почалася масштабна робота над виданням 26-томної серії "Історії міст і сіл Української РСР", ця робота практично завмерла. Лише поодинокі дослідники на свій страх і ризик вивчали історію окремих регіонів України, насамперед Донбасу та Слобідської України.

Незважаючи на вкрай складні умови, в яких діяли регіональні та краєзнавчі наукові осередки, їхній доробок виявився надзвичайно вагомим. Україна інтенсивно вивчалася "по горизонталі" – а це означало, що "історичне районознавство" набуває статусу наукового напряму і прикладної сфери знання, здатної впливати на економічний розвиток і політичну практику.

Розмах регіональних досліджень дав могутній поштовх розвитку громадського краєзнавства. На це, зокрема, звертав увагу О. Оглоблин, підкреслюючи, що установи Історичної секції УАН "збуджували серйозний науковий інтерес до історії України серед провінційних наукових робітників і спричинилися до утворення краєзнавчих наукових установ". Комісії і кафедра М. Грушевського напрочуд швидко "обростали" активом з числа музейних працівників, викладачів вузів, вчителів.

За умов ідеологічного догматизму і повальних репресій, що розпочалися на початку 30-х років ХХ ст., ті галузі знання, які повинні були розробляти нову структуру господарства і нові принципи районування, фактично припинили своє існування. Традиції української регіоналістики поступово забувалися. Чи не єдиною сферою, в якій ще могли подекуди знаходити застосування своїм силам знавці і любителі старовини, залишалося краєзнавство.

♦ ♦ ♦

3. Початок радянської доби наклав виразний відбиток на масштаби, форми і методи історико-краєзнавчої роботи. Війни і революції зруйнували усталену систему історичних і історико-статистичних установ, загинула значна частина архівних фондів. Багато фахівців опинилися в еміграції, а їхні особисті архіви згоріли у вогні або були знищені як непотрібні. Для відновлення системи систематичних історико-статистичних описань губерній, міст, повітів у радянської влади не було ні потрібних коштів, ні особливого бажання.

Дата добавления: 2015-05-24