Гармонійність. Гармонія

Гармонія» — слово грецького походження, що означає «домірність», «узгодженість», «стрункість», «порядок». У міфологічній версії Гармонія — дочка бога війни Арея (Ареса) і Афродіти — богині любові, краси, родючості. Таким чином, поєднання люто-войовничого, руйнівного начала та його протилежності – творення могутньою силою добра — символізує витоки Гармонії. Вона виникає з єдності протилежностей — саме така символіка міфу. Справді, дві протилежності разом існувати не можуть: наприклад, день і ніч, добро і зло, біле і чорне, високе й низьке. Протилежності можуть лише співіснувати на умовах установлення певного порядку: чи то почергово, чи то розподіливши «сфери впливу». Це співіснування завжди супроводжується виходом на інший рівень взаємодії, який потребує виникнення й урахування певної третьої обставини, що змінює умови первинного співвідношення, ніби розширює або, навпаки, звужує його просторово-часові межі. Співвідношення явищ на основі встановленого порядку і породжує гармонію, що забезпечує нову стійку, сталу цілісність.

Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії та естетики. Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра — найкраще», «використовуй міру», «людина — міра всього».

Окремо слід згадати вчення піфагорійців, які наголошували на гармонійній будові світу, включаючи природу і людину, взагалі весь космос. Гармонія в них має числове вираження, бо піфагорійці вважали математичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі загальноантичного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці ввели числовий момент в саму космологію. Вони визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі — форму куба, вогневі — форму пірамід, повітрю — форму октаедра, воді — форму ікосаедра, сфері Всесвіту — форму додекаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом.

Цікаве вчення про гармонію сформулював пізніше відомий грецький діалектик Геракліт. Його розуміння гармонії ґрунтується на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці єдності і множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей. Іншими словами: без боротьби немає гармонії, як і без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфагорійського, в якому діалектика гармонії розуміється ще формально і схематично. Гармонія у Геракліта створюється не числами і не змішуванням окремих частин цілого, а є самою річчю в її цілісності і діалектичній тотожності з іншими речами.

Гармонія притаманна насамперед об'єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на якій по-різному натягнуті струни створюють чудове співзвуччя. Гармонія буває прихованою і очевидною. Перша змістовніша, а отже, має перевагу над другою. Космосові як вищій досконалості притаманна прихована гармонія. Це тільки на перший погляд світ уявляється хаосом, купою сміття, розсипаного навмання. Насправді ж за грою стихій і начебто випадковостей приховується надзвичайна гармонія.

Сократ вніс у трактування гармонії ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий зміст гармонії. Вона вже не зводилась до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійського тлумачення гармонія розуміється не як абсолютний, незмінний закон, що піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як відповідність цілі, співвідносність речі з її функцією. На думку Платона, гармонія більш стосується моральної сфери і розуміє він її як відповідність зовнішнього внутрішньому.

Естетичні уявлення про гармонію не можна розглядати без таких понять, як міра, симетрія, домірність тощо. Зазначимо, що поняття міри з давніх часів виражалось за допомогою різних термінів. Так у греків найбільш поширеними є meros (міра), metrion (мірність, домірність), erumetros (розмірений), symmetria (симетрія), mesos (середина, центр), mesotes (центр, центральність). Саме з цього ряду понять стає зрозумілим, чому гармонія не можлива без міри. Наприклад, symmetria є однією з умов виникнення гармонії. І навпаки, anumetria (безмірність, нерозмірність) є синонімом потворності, відсутності довершеності і гармонії.

Середньовічна естетика вважає, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. У розумінні сутності гармонії з’являються нові аспекти. Наприклад, Фома Аквінський розуміє гармонію передусім як духовний принцип, що має відношення не до структури предметного світу, а скоріше до структури пізнання і настрою духовного життя людини. Крім того, гармонія розглядається не як кількісний, а насамперед як якісний принцип. Вона не зводиться тільки до кількісних відношень, а включає відповідність речі своєму образові, визначає відношення форми до матерії.

Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять — правильності, симетрії, закономірності. Гармонія, на його думку, містить в собі три складові — внутрішню єдність, цілісність і узгодженість. Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність дисгармонії. За його словами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірваності.

Категорія міри, що синтезує якість і кількість, має у Гегеля універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи і суспільства. Особливу ж роль ця категорія відіграє в його розумінні естетики, передусім в його вченні про історичний рух художньої діяльності. Виходячи із сприйняття змісту мистецтва як ідеалу, в якому гармонійно має поєднуватися художній зміст ідеї і чуттєвої дійсності, Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри.

У мистецтві символічного спрямування ідея і зовнішня форма не відповідають одна одній, ідея неадекватно представлена в дійсності. Індійське та єгипетське мистецтво, наприклад, вражає насамперед гротескністю, безмірністю, дивністю. А от класична форма мистецтва, мистецтво античної Греції — це переважно мистецтво міри. Та з бігом часу починається період сутінок мистецтва, епоха його розкладу. Мистецтво міри поступається мистецтву безмірному, прозаїчному або задушевно-інтимному. Тобто три основні історичні форми мистецтва виступають у Гегеля як три типи історичної зміни міри між художньою ідеєю та її чуттєвим проявом.

Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середина. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності. Такий гармонійний стан рано чи пізно порушується колізією, що змушує шукати в мистецтві нові виміри, нову міру. Розв'язання конфлікту {як неминучий момент гармонії) породжує перехід мистецтва від однієї міри до іншої.

Таким чином, в історії існувало щонайменше три основних типи розуміння гармонії: математичний, естетичний і художній. Проте надто рідко існували вони в «чистому» вигляді, бо, тісно переплітаючись один з одним, становили здебільшого нерозчленовану єдність. Проте в кожну історичну епоху один з типів уявлень про гармонію виступав у значенні основного, домінуючого.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонія і міра. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше — про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи? Естетична наука шукає відповіді на ці питання в широкому контексті філософського та природничого знання. І дуже важливим аспектом вивчення гармонії є вирішення сучасних екологічних проблем, співжиття людини і біосфери, збереження і відтворення природи. Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини. Ця широта проблематики свідчить про універсальність гармонії як важливої естетичної категорії.

Отже, поняття гармонії можна визначити через систему категорій (ознак).

1. Перша ознака гармонії - узгодженість, зв'язаність, єдність всіх елементів, що входять в гармонійну систему.
2. Єдність і боротьба протилежних начал, контрасти (міфічна Гармонія – дочка Афродіти й Ареса).
3. Міра.
4. Пропорційність: гармонійна система завжди складена з двох або більше елементів, між якими має бути певне кількісне відношення, або пропорція. Улюблена пропорція (від часів Античності) – точка «золотого перетину», яка виражена ірраціональним числом 0.618 (приблизно відтворює відношення 3:5, 5:8, 8:13). Наприклад, у колористиці розмір кольорової плями пропорційний її яскравості (чим яскравіша, тим менша пляма). Краса людського тіла залежить від пропорційності його частин.
5. Рівновага. Гармонійна композиція завжди урівноважена, стійка. Ідеальний стан рівноваги надає симетрія. У вузькому розумінні симетрія – розміщення точок або частин предмета в просторі, коли одна половина є ніби дзеркальним відображенням другої. У більш широкому – симетрія – це основа композиції. Три основні закони композиції: тотожне повторення елементів структури, контрастне повторення та варіантне повторення. В класичній архітектурі – це найважливіше (симетрія частин будівлі, загальна побудова композиції). У живописі симетрію замінює урівноваженість кольорових плям.
6. Ясність, легкість сприймання. Так, класичному стилю у всіх його проявах властива ясність і раціональність – невід’ємні ознаки гармонії. Усе раціональне легко сприймається людським розумом і відчуттями. Раціональне - це логічне, впорядковане, організоване. Логос (слово, сенс) – це протилежність усьому темному, смутному, містичному, хаотичному.
7. Доцільність, природовідповідність. Природа, Всесвіт складають гармонійну систему. Твір мистецтва – це також система, у якій гармонійно поєднуються різні елементи.
8. Прекрасне.
9. Піднесене. Гармонійне мистецтво відтворює форми оточуючого світу, але не копіює їх з натури. Форми і фарби гармонійного мистецтва піднесені над природними прототипами, відповідають ідеалам прекрасного. Іншими словами, у гармонії завжди відчувається «надприродне», Божественне.
10. Досконалість. У гармонійному творі мистецтва не можна нічого додати чи відняти, воно – досконале.

Термін «гармонія» в музиці включає ряд значень:

• приємна для слуху злагодженість звуків, милозвучність (естетичне поняття);
• закономірне поєднання тонів у одночасному звучанні; співзвуччя (муз.-теоретичне поняття).
• наукова та учбова дисципліна.

Суть музичної гармонії — проекція загальноестетичного поняття гармонії на область звукових явищ, що об'єднуює найбільш специфічні для музичного мистецтва художні елементи і відносини: співзвуччя, ладові функції тощо. Усвідомлення благозвучності гармонійно впорядкованих відносин звуків з'явилося найбільшим завоюванням художнього мислення.

Гармонія - один з найважливіших компонентів музичного мистецтва, який (разом з мелодією і ритмом) становить його емоційно-образний і колористичний зміст. Кожній народній музичній культурі притаманні свої особливості гармонічного мислення, які позначаються і на професійній муз. творчості.

Як музична наука Гармонія об'єднує: вчення про побудову акордів та функціональні зв'язки між ними, систему модуляцій, а також вчення про музичну фактуру.

До основних навчальних проблем належать з образотворчого мистецтва:

· Форма (графічна, пластична, декоративна тощо);

· Колір (емоційний стан і настрій кольорових співвідношень);

· Композиція (площинних, обємних і просторових форм, перспектива, динаміка і статика, ритм, симетрія, силові лінії).

З музичного мистецтва:

· Інтонація

· Розвиток

· Форма (будова, композиція)

Для безпосереднього сприйняття будь-якого виду мистецтва інтегруючими категоріями є:

Емоції

Почуття

Пафос

Афекти

Образ.

Для інтелектуального осмислення мистецьких творів інтегруючими категоріями є:

Форма

Композиція

Жанр

Стиль

Напрям.

Можна виокремити наступні слухо-візуальні відповідності:

Музичне мистецтво	Образотворче мистецтво
динаміка музики	динаміка "жесту" (це і рух його у глибину, і зміна яскравості)
мелодійний розвиток	динаміка пластики, малюнка;
темп музики	швидкість руху і трансформації візуальних образів;
метр, ритм	акценти в динаміці візуальної пластики;
тембровий розвиток	кольоровий розвиток пластики;
зміна тональності	розвиток колориту всієї картини або кольорових планів
зміна ладу	прояснення колориту;
змінення регістрів	зміна розміру і концентрації світла.

Головним моментом передумови дидактичної інтеграції, яка охоплює усю систему навчання і виховання учнів – формуванні в учнів цілісної картину світу. Практична реалізація ідеї інтеграції у школі, зазначає Л. Масол, вирішується на двох основних рівнях: інтеграція змісту освіти (зовнішня і внутрішня, міжпредметна і предметна, понятійна та світоглядна, повна або часткова), та інтеграція у процесі навчання і виховання (інтегративні педагогічні технології, методики інтегрованих курсів).

Технології інтегрованого викладання у процесі викладання мистецьких дисциплін

До технологій інтегрованого викладання можна віднести технології: особистісно-зорієнтовані, інтегративні, ігрові, інтерактивні, сугестивні, комп’ютерні, здоров’я зберігаючи.

Ми розглянемо технології, які ми вважаємо за пріоритетні для здійснення інтегрованого викладання: інтегративні, інтерактивні, комп’ютерні.

Дата добавления: 2015-05-24