Російське мистецтво XVIII в

Російський живопис XVIII в., виконавши свою історичну місію, виявилася майже забутої в наступнім сторіччі. Лише наприкінці XIX в. пожвавлюється інтерес до цього своєрідного мистецтва, знову починають сприймати його зачарування.

Особливою своєрідністю відрізняється російське мистецтво перехідного періоду — першої чверті XVIII в. У ньому складно, а іноді зненацька й вигадливо переплітаються елементи давньоруської культури, що йде, і нового російського образотворчого мистецтва. Усе життя цього часу перейнята пафосом військових перемог і духом перетворень. Художники починають використовувати досягнення науки, вивчають анатомію, перспективу, світлотінь, засвоюють алегорична мова західноєвропейського живопису. Принципово нове розуміння цінності людської особистості, її активності, значення цілеспрямованої діяльності невіддільно від суворого, але повного великих діянь часу Петра I. У живописі це з найбільшою наочністю виявилося в портреті, з яким зв'язані перші досягнення нового російського образотворчого мистецтва.

При Петрові I працювало чимало іноземних живописців, що залишили нам зображення членів імператорському прізвища, військових і державних діячів цього часу. Однак на виставках портретів першої чверті XVIII сторіччя основну увагу залучають не картини іноземців, цілком професійні, але поверхневі, а портрети роботи російських художників — Нікітіна й Матвєєва, яких Яків Штелин називав у своїх записках великими майстрами. Дивлячись на їхні добутки, неможливо не вразитися тому, у який короткий строк уміли виховані на іконах російські живописці опанувати прийманнями європейського мистецтва й з яким вірним почуттям завдань свого часу застосувати їх у портретах.

І. Н. Нікітін (ок. 1690 – 1741 рр. або ок. 1680 – не раніше 1742 г.) був посланий Петром I вчитися мальовничій майстерності у Венецію й Флоренцію. Підопічний Петра підійшов до оволодіння європейським мистецтвом не школярски, зумівши виробити своя самостійна художня мова. Його портрети відрізняються простотою композиції й стриманістю, відповідними до суворого духу часу й пуританському способу життя імператора і його сподвижників. Пізні шедеври Нікітіна — "Петро I на смертному одрі", "Портрет канцлера Г. І. Головкина" і "Напольный гетьман" — з'єднують зрілу мальовничу майстерність із гострою спостережливістю, умінням передати значущість характеру моделей.

Інше пташеня гнізда Л. М. Матвєєв (1701 – 1739 рр.) теж був послано вчитися за кордон, в Амстердам і Антверпен, де в мистецтві того часу панував сухий академізм. Молодий художник засвоїв там тільки технічні навички, повністю зберігши творчу самостійність. У споруджуваному Петербургові він керував розписом церков і палаців, очоливши мальовничу команду Канцелярії від будов. Найбільшу цінність представляють деякі зі збережених портретів його роботи, надзвичайно правдиві й безпосередні, виконані високого почуття людської гідності.

Після смерті Матвєєва " мальовничою командою" став керувати І. Я. Вишняков (1699 г. – після 1761 г.), художник, чия творчість дотепер ще мало вивчена. Успішно суперничаючи із заїжджими італійцями в декоративному живописі, у портреті він дав найвищою мірою оригінальні зразки комбінації площини й статичності з добірністю рококо. Яскрава індивідуальність його таланта дозволяла при цьому в парсунной тенденції подолати манірність західноєвропейського парадного портрета.

З особливою наочністю національні традиції виявилися у творчості кріпосного художника І. П. Аргунова (1727 – 1802 рр.) і сина простого слюсарного майстра Л. П. Антропова (1716 – 1795 рр.). Їм не довелося вчитися за кордоном, але технічними й композиційними прийманнями західноєвропейського парадного портрета вони опанували в досконалості. Однак у їхніх добутках підкуповує не стільки формальна майстерність, скільки реалістичність, правдивість, уміння ясне обрисувати характер. У їхній творчості відбилася національна самосвідомість російського суспільства середини XIX в., що передвіщало близький розквіт мистецтва. Барвистість і навіть часом декоративність живопису Антропова близькі не італійським зразкам, а барвистості російського народного мистецтва. Уважне ставлення до людині й реалізм живопису обумовили велике значення Антропова надалі розвитку російського мистецтва — досить сказати, що серед його учнів був такий видатний художник, як Д. П. Левицкий.

Часом справжнього розквіту, справжнього зльоту російського живопису стала друга половина XVIII в. За минулі піввіку Росія зуміла наздогнати по розвиткові культури інші європейські країни. Причому якщо, наприклад, у Франції XVIII в. аристократія переживала занепад, готуючись остаточно поступитися свої позиції новому класу, то в Росії абсолютистська монархія й дворянство ще виконували прогресивну історичну місію, спрямовану на посилення й розвиток своєї країни.

В 1757 г. була заснована Академія трьох знатнейших мистецтв, покликана зіграти важливу роль у підготовці національних кадрів майстрів архітектури, скульптури й живопису. Охоплення явищ життя образотворчим мистецтвом у цей час значно розширився. З'явилися нові жанри в живописі, причому народження російської історичної картини зв'язане саме з Академією.

Незважаючи на нормативність програм навчання, Академія давала своїм вихованцям прекрасну професійну підготовку, особливо в області малюнка. Дуже важливі для розширення кругозору були закордонні відрядження випускників. Так, перший російський історичний живописець, А. П. Лосенко (1737 — 1773 рр.), — син селянина, що став потім директором Академії, — після завершення навчання в Петербургові відправився спочатку в Париж, де працював у відомих живописців Рету й Вьена, а потім у Рим. Талановитий і завзят, що прийняв близько до серця гражданственные ідеали класицизму, що залишив у своєму Журналі точні оцінки побачених їм у Європі картин старих майстрів, Лосенко не був за кордоном боязким учнем із провінції. Паризька Академія двічі присуджувала йому медалі.

Головні свої картини він написав після повернення на батьківщину, причому, що мала гучний успіх композиція "Володимир і Рогнеда" стала першою картиною на тему вітчизняної історії. Рання смерть не дала йому закінчити другу більшу картину — "Прощання Гектора з Андромахой". Історичні картини його спадкоємців в Академії (П. І. Соколов і І. А. Акимов) далеко не відрізнялися таким патріотичним пафосом і майстерністю.

Іншим новим видом живопису став пейзаж. Правда, в Академії він розглядався як другорядний жанр, і перший росіянин професійний пейзажист, С. Ф. Щедрін (1745 – 1804 рр.), лише наприкінці століття очолив ландшафтний клас, що тільки що утворювався. Але почуття природи, розуміння її краси усе більш міцно входили в російську культуру. Поетичне замилування природою в літературі, розквіт російського паркового мистецтва стали особливо характерні для кінця XVIII сторіччя. У період сентименталізму й раннього романтизму пейзаж остаточно придбав самостійне художнє значення. Роль Щедріна в цьому процесі велика: він не тільки освоїв для російського живопису досягнення західноєвропейського пейзажу від Лоррена до Гюбера Робера, але й зумів показати у своїх картинах, нехай ще досить умовних і декоративних, зачарування російської природи й красу чудових російських парків.

Як і пейзаж, нижчим родом живопису вважався в Академії побутовий жанр. Специфіка дворянської по перевазі культури не сприяла його розвитку, але все-таки реалістичний підхід до дійсності, поява нових соціальних сил спонукала художників звернути свою увагу на приватне життя середнього стану. Характерно, що автором першої російської жанрової картини, "Юний живописець", став І. Фірсов (близько 1733 – послу 1784 рр.), вышедший із середовища московського купецтва. Майстер декоративного живопису, він був в 1765 г. посланий у Париж, де працював під спостереженням відомого знавця й заступника мистецтв Д. А. Голіцина.

Розширення тематичного діапазону не змогло, проте, позбавити провідного місця той жанр, досягнення якого поставили російський живопис на один рівень із найрозвиненішими європейськими школами. Завзята робота російських художників над портретом наприкінці XVIII в. принесла свої плоди. Саме тут були досягнуті вершини мальовничої майстерності, саме в портреті російські майстри зуміли з особливою глибиною виразити передові, просвітницькі ідеї свого часу. У російський живопис увійшли психологізм і багатий ідейно-філософський зміст.

Новий етап у розвитку портретного мистецтва, яке тепер не обмежується передачею індивідуальних рис людину, але проникає в його внутрішній мир, ознаменувався творчістю, може бути, найпривабливішого російського художника XVIII в. — Ф. С. Рокотова (1735/З6 – 1808 рр.). Лише недавно, та й то далеко не вичерпно, удалося уточнити обставини його життя, обкутаної багатьма легендами й домислами.

Дивна обдарованість Рокотова швидко принесла йому популярність і визнання при дворі (він писав парадні портрети Катерини II і спадкоємців престолу), але кращі добутки ставляться до московського періоду його життя, де розцвів талант художника в області інтимних, камерних портретів. Більш вільнодумна, ніж офіційний Петербург, стара столиця, просвітницькі настроєні передові кола благотворно впливали на Рокотова. Йому добре вдавалася передача розуму, іронії, творчого початку в портретах представників московської інтелігенції, ці портрети вражали сучасників своєю життєвістю й психологізмом. Основною метою творчості художника стає не відтворення повноти характеру, а найтонші, іноді важко вловимі рухи душі. Особливо гарні жіночі образи Рокотова, ліризм, м'якість і поетичність яких так відповідали мальовничій манері художника. Гра на півтонах, музикальність колориту, "сумеречность" фонів і пом'якшеність форми надають загадковість його жіночим образам, навколо них виникає атмосфера поетичного смутку, на полотні відчувається рух кольору й чарівним образом глибшається погляд, тріпотять вії, здригаються куточки губ, невловимо міняється настрій.

Менш суб'єктивно портретна творчість іншого найбільшого майстра другої половини XVIII століття — Д. Г. Левицкого (1735 – 1822 рр.). Діапазон можливостей цього художника надзвичайно широкий. Його живопис материальнее й твердіше, колорит — інтенсивніше, він уміє й любить витягати декоративні ефекти, міняючи характер розташування насичених колірних плям на полотні. Тому Левицкий охоче писав парадні портрети, що не уступали кращим західноєвропейським зразкам по репрезентативності, умінні використовувати аксесуари, тло, позу, жест, по мальовничому блискові.

У його картинах відчуваються вагомість оксамиту, шурхіт маси шовку, холодний блиск металу, колюча шорсткість золотого шиття, прозорість і гра дорогоцінних каменів. Однак уся ця мальовнича розкіш не заважає художникові в кращих парадних портретах (наприклад, П. А. Демидова або А. Ф. Кокоринова) продемонструвати й пильність психолога. Декоративні ефекти в знаменитій серії більших портретів “смольнянок” (вихованок Смольногоинститута для шляхетних дівиць) тільки допомагають майстрові розв'язати основне завдання — восславить зачарування юності й радість життя.

Але, може бути, особливо дорога була серцю Левицкого, як і Рокотова, робота над камерними портретами, проникливими й повними теплоти. Він був знаком із кращими, самими освіченими людьми свого часу, був близький до кружка Г. Р. Державіна. Не випадково тому в портретах Левицкого виявилися відбиті Новиков, Львів, що й побував в 1773 г. у Росії Дідро. Ясність розуму, глибина сприйняття дійсності допомагали Левицкому створювати надзвичайно переконливі й вичерпні портретні характеристики людей його часу.

Наприкінці сторіччя в російській літературі й живопису виникають нові погляди й настрою. Відчувається деякий відхід від культу раціоналістичного мислення, починають особливо цінуватися ніжні "відчування", сентименталізм офарблює в специфічні тони поезію, пейзажний і портретний живопис. Тут найбільші досягнення припадають на долю третього видатного російського портретиста — В. Л. Боровиковского (1757 – 1825 рр.), розквіт творчості якого падає на період рубежу ХVIII – XIX вв. У його камерних портретах, особливо жіночих, крім віртуозної мальовничої майстерності, підкуповують моральна чистота, ліризм і задушевність. Є в них відтінок ідеалізації, але вона йшла від щиросердечного ладу самого художника, від його сердечності й чутливості, від високих вистав про людині. Більш об'єктивні й індивідуалізовані його нечисленні парадні композиції, серед яких виділяється блискучий портрет князя А. Б. Куракина.

Не менш характерно для мистецтва цього часу й творчість С. С. Щукина (1758 – 1828 рр.), що вчився в Парижу, що й поміняв потім Левицкого на пості викладача портретному живопису в Академії. Йому належить знаменитий портрет Павла I, у якім простота композиції й стриманість колориту сполучаються із вражаючою силою й виразністю психологічного аналізу. Мистецтво Щукина, у якім помітні вже елементи романтизму, передвіщає подальший розвиток російського портрета першої третини XIX в.

За ці сто років вітчизняний живопис пройшов величезний шлях від давньоруського мистецтва до зроблених зразків європейського рівня. Її завоювання в різних жанрах забезпечили можливість появи майбутніх чудових майстрів — Венецианова й Сильвестра Щедріна.

Дата добавления: 2015-05-24