Ситуація 8. Учитель української мови і літератури С.В

Учитель української мови і літератури С.В. перейшов працювати в іншу школу. Йому кинулося в очі, що у 7-х і 8-х класах учні схильні були до підказування. І ніяк не вдавалося подолати цю чергову пошесть. Нестриманість учнів била через край.

На один з уроків С.В. приніс яскраво намальований плакат, на якому повідомлялося, що через два тижні у школі відбудеться конкурс дотепників. До участі в конкурсі бу­дуть допущені учні 7-го і 8-го класів, які в попередніх ту­рах (підказування на уроках) наберуть найбільшу кількість балів. Переможці одержать призи — ковпак блазня-дотепника. "Поспішайте завоювати участь у конкурсі! — запро­шував плакат. — Перепустка — всього лиш ЗО балів!"

За проханням С.В. усі вчителі, які працювали у класах, де процвітало підказування, у спеціальних протоколах фіксували підказування. Хоча учні і посміювалися над підготовкою такого заходу, але ніхто не поспішав до участі в конкурсі. Адже нікому не хотілося отримати в урочистій обстановці ковпак блазня-дотепника. Кожен учень контролював себе. Лише зрідка проривались підказування як вияв звички.

Пройшло два тижні, але ніхто не набрав потрібних ЗО балів. Лише окремі учні ледве дотягли до 12 балів. Тому термін було продовжено ще на два тижні. Та кандидатів на участь у конкурсі так і не набралося. Тому С.В. оприлюд­нив об'яву такого змісту: "Конкурс блазнів-дотепників не відбудеться у зв'язку з ослабленням командами 7-го і 8-го класів тренувальних занять". Та й справді "хвороба" тотального підказування у цих класах зійшла нанівець. Ситуація 9 Учителька математики К. прийшла в цій школі у 7-Г уперше. Перед уроком класний керівник попередив її, щоб була обачною, аби не спровокувати якогось поганого вчин­ку учнів, до чого вони великі мастаки. "Головне,— сказав він, — не дати їм об'єднатися, змовитись. Задайте з пер­ших хвилин високий темп уроку, щоб у них не залишилось часу. Можна, наприклад, швидко диктувати, або читати, або розповідати". Коли вона відчинила двері до класу, вразили дитячі очі. Тридцять шість пар дивились на неї з ненавистю. Чому? Хіба діти її знають? Хіба вона зробила їм зло? Рішення прийшло інтуїтивно. Урок почала так, немов би не поміти­ла цих поглядів. Ніякого штучного темпу, ніяких дикту­вань. Гри не повинно бути. їхня зневага стосується не її, а тих колег, які утвердили у підлітків досвід негативного спілкування з учителем.

Довгих два місяці доводиться вчительці терпіти різні капості, на які здатен озлоблений підліток. Але за цей час вона жодного разу не вдалася до крику, погроз, не побігла серед уроку за директором, не відіслала за батьками, не вигнала з класу. Учні поступово переконалися, що вчителька не бажає їм зла. А вона продовжувала вишукувати у них добрі риси, розвивати їх. Невдовзі у класі з'явився поет — теореми з геометрії перекладав на вірші. Двієчники про­сили після уроків залишитися, щоб з'ясувати незрозуміле. Кілька хлопчиків, які вважалися організаторами всіх по-

ганих справ "класу-звіринця" (так називали його вчителі), почали дбати про те, щоб однокласники ставилися до вчи­тельки доброзичливіше.

У цьому класі троє підлітків перебували в інспекції у справах неповнолітніх. Двоє вже перебували у спецшко­лах. Четверо вживали наркотики або токсичні речовини. Педколектив втратив надію добитися від них не те що знань — елементарного порядку. Дбали лише про те, якби швидше їх довести до дев'ятого класу, а там клас розфор­мують. Вели уроки тут найвідважніші.

Яким же був чарівний ключик до налагодження нор­мальних взаємин учителя і учнів? Діти переконалися, що вчителька їх поважає. А їхні недобрі вчинки прощає*.

Дата добавления: 2015-05-24