Ситуація 11. Оксана Д. ще у семирічному віці втратила батьків (за­гинули в автомобільній катастрофі)

Ситуація 10

Оксана Д. ще у семирічному віці втратила батьків (за­гинули в автомобільній катастрофі). її взяла на виховання старенька бабуся (мамина мама). Вона усі роки як рідна мама ставилась до Оксанки: пестила, допомагала у навчанні, прищепила любов до вишивання, до праці на городі, по хат­ньому господарству.

Та ось бабуся тяжко захворіла, надовго потрапила в лікар­ню, а потім у будинок пристарілих. Оксанка залишилась сама. Родичів не було. І її направили у дитячий будинок. Разом із усіма дітьми відвідувала школу-інтернат. Але сму­ток не покидав дівчинки з 12 років. Увечері, приготувавши

домашнє завдання, Оксанка знаходила в спальні затишний куточок, діставала з потертої валізи кофтинки-вишиванки, рушник, серветки. Дивилась на них і плакала. Це все бабу­ся вишила і дала їй в далеку дорогу. Вона весь час думала про бабусю, її теплі руки, добрі очі. У таких роздумах з уст дівчинки зривались слова: "Рідненька моя бабусю, живи, будь здоровою. Я виросту — і будемо разом..."

1. Чи бачите ви в цій ситуації елементи спілкування?

2. Визначте вид і рівні спілкування.

— Мені треба поговорити, — сказав він.

— Гаразд. Після уроків, — відповіла вона.

І ось ми ідемо по вологому від першого мокрого снігу тро­туару.

Він — учень 5-го класу. Вона — я, його вчителька.

— Так про що треба поговорити? — запитую я.

— У мене дві розмови, — похмуро й з гіркотою відпо­вів він.

— Про що ж перша?

— Про любов.

Я поглянула вниз на його настовбурчену фігуру і ти­хенько запитала:

— Що? Тато? — У Сашка чотири роки тому померла мама, і можливість другого одруження тата уже визрівала.

— Ні, не тато. Це я полюбив одну дівчинку. Ви її знає­те... — І він назвав ім'я однієї своєї однокласниці.

— Що ж, — сказала я. — Це хороша дівчинка, вона заслуговує, щоб її любили.

— Але вона не розуміє! — вигукнув він. — Я їй пишу про це записки, а вона дає читати їх усім дівчаткам, а вони сміються з мене.

— А для чого ти пишеш їй записки? Він здивовано підняв очі:

— Як же? Як освідчитися?

— А так, люби без записок й освідчень. Люби та й усе. Прагни робити їй хороше, приємне, підходь, розмовляй, об­мінюйтеся книгами і люби.

— Ось так, без записок і освідчень?

— Про що ж друга розмова?

— Про любов, — відповів він уже серйозно.

Я знову подивилась на нього з німим запитанням.

— Справа в тому, що я люблю Вас, а тато каже, що коли я люблю Вас, я не повинен обманювати його і приховувати по­гані ваші оцінки та зауваження, які Ви мені робите. Це, каже тато, негідно любові. Він так і сказав: "Негідно любові!"

— Твій тато має рацію, тим більше, що я тебе також дуже люблю, Сашуню..., — говорю я.

Ми дісталися до мого будинку, заходимо, обідаємо і гово­римо про те, як це добре, коли любиш ти і тебе люблять. Потім він з відстовбурченими кишенями (яблука і цукер­ки), з книжкою Р. Фраєрмана "Дика собака Дінго, або Повість про першу любов" у супроводі всього сімейства іде додому, задоволений і заспокоєний*.

1. Визначте вид, рівень і стиль педагогічного спілку-

2. Якими якостями володіє педагог, організовуючи спілкування з учнями?

Дата добавления: 2015-05-24