Виховання в Давньому Римі

Давній Рим у своєму розвитку пережив три періоди:

1) родовий чи царський Рим до І ст. до н.е.;

2) республіканський Рим — УІ-І ст. до н.е.;

3) імператорський Рим — до кінця V ст. н.е.

Римське виховання в кожному з цих періодів мало свої специфічні особливості, обумовлені економічним і полі­тичним життям римлян.

У родовому Римі рабовласництво було ще слаборозвиненим. Римляни, володіючи невеликими ділянками землі на правах приватної власності, вели дрібне землеробське господарство, причому працювали всі члени сім'ї, викорис­товуючи працю одного чи кількох рабів. З примітивною землеробською технікою результати господарювання залежали від стихійних сил природи, що обожнювалися рим­лянами. Між дрібними племенами, що заселяли Апеннінський півострів, відбувалися часті військові зіткнення. Ці особливості життя патріархального родового Риму обумо­вили й характер виховання, який можна визначити коро­ткою формулою: виховання у родовому Римі було сімей­ним вихованням землевласників-воїнів, що захищали свої земельні ділянки. [Хлопці під керівництвом батька вчи­лись землеробству, а дівчата під керівництвом матері привчалися до домашньої роботи. Виховання було побу­доване на суворій дисципліні, на безумовній підлеглості батькові — голові сім'ї. Хлопці вивчали також і військове мистецтво. У деяких родинах батько навчав сина читання, письма, лічби.

У Республіканському Римі зростає рабовласництво і на його основі — розшарування населення. Розвиваються міста. Вільне населення поділялося на привілейовані групи патриціїв та вершників і на людей безробітних, які втратили свої земельні ділянки.

Зосередження населення у містах викликало появу шкіл Розшарування його за ознакою володіння майном і вельможністю походження обумовило поділ шкіл на елементарні та граматичні.

Елементарні школи обслуговували деяку частину незаможного населення; вельможні й багаті віддавали перевагу домашньому початковому вихованню та навчанню Елементарні школи були приватними і платними, хлопці навчалися в них читання, письма, лічби.

Наступним ступенем були граматичні школи, де навчалися сини привілейованих верств населення. на­вчалися граматики латинської мови, грецької мови, рито­рики, мистецтву красномовства з деякими відомостями про літературу, історію. Розвиток цих шкіл був викликаний необхідністю оволодіти ораторським мистецтвом для тих хто намагався зайняти вибірні керівні посади у Римській республіці.

В останні століття республіканського Риму виникли школи риторів, де вельможні юнаки навчалися риторики, філософії, правознавства, грецької мови, математики, му­зики, з тим, щоб у подальшому зайняти вищі державні посади. Після завоювання Греції (146 р. до н.е.) афінська культура швидко проникає до Риму, і грецька мова стає мовою знаті.

Граматичні школи та школи риторів були приватни­ми. Внаслідок високої платні за навчання вони були до­ступними лише для привілейованих верств суспільства. В імператорському Римі рабовласництво зростає. Рим­ська імперія внаслідок завоювань досягає великих роз­мірів.

Тримати у покорі поневолені народи й велику кількість рабів стає все трудніше. Римські імператори намагаються перетворити елементарні школи у знаряддя підготовки вірнопідданих, встановлюючи за цими школами суворий державний нагляд. Граматичні школи та школи риторів перетворюються на державні, метою яких стає підготовка чиновників, що віддані імператорській владі.

В останні століття імператорського Риму, коли поширюється розшарування рабовласницького ладу, Рим переживає період занепаду, що відбивається також на вихованні освіті: у школах починає панувати формалізм, риторика вироджується у чисто зовнішнє красномовство, в історії витіюватість прикриває бідність, відсутність змісту. Моральність занепадає.

Духовному життю римлян відповідало й виховання. Основою виховання була родина. У сім'ї жінки мали великі права та глибоку пошану, яких ще не знала історія. Тому ^в Римі і з'являються жінки-виховательки. Однак у римі виховання не було гармонійним розвитком тілес­них та духовних сил; воно було спрямоване на предмети розважливого розуму, на потреби громадянина та держа­ви. Якщо у греків виховання було спрямоване на досяг­нення краси й добра, то у римлян — практичності та ко­рисності. Домашнє виховання було суворим. У присутно­сті Дітей не дозволялося ні говорити, ні робити ніяких неподобств. Жінкам та юнакам до 30-річного віку забо­ронялося пити вино, а порушення цього закону каралося, як тяжкий злочин.

У пізніший період у римських родинах стали з'явля­тися педагоги, які користувалися великою пошаною. Пе­дагог був моральним наставником юнака та його постій­ним супутником. Нерідко декілька хлопчиків доручало­ся одному педагогу.

Викладання у зрілий період Риму розвивалося у від­повідності з усім життям римлян. Вищі політичні поса­ди — військові та ораторські.

З підкоренням Греції у римське виховання починають проникати й грецькі погляди. Грецька мова та літерату­ра стали обов'язковими предметами навіть у домашньо­му вихованні. Грецькі вчителі цілим натовпом прямува­ли до Риму як викладачі мови й літератури. УІ ст. до н.е. У Римі вже знаходилося декілька навчальних закладів для вправ з грецької декламації, а вивчення грецької науки з того періоду стало суттєвим предметом римської освіти, "азом з грецькою розвивалася й латинська освіта. Юлій Цезар написав латинську граматику У школах зберігалася велика суворість, панували тілесні засоби покарання.

Виходячи з юнацького віку й надягнувши чоловічу тогу, молодий римлянин залишав школу та як слухач вступав до практичної школи народних зборів і судових суперечок. Вибір звання, як і все життя римлянина, був обумовлений принципом корисності. Перевага віддавалася прибутковим мистецтвам. Але до якого б звання не належав римлянин, усе підготовче навчання його складалося з практичного керівництва й настанови.

Звання практичного сільського господаря й економа домашнього господарства вважалося почесним для молодого римлянина і цьому присвячували себе ті, хто не мав нахилів та здібностей для вищих досягнень.

Прагнення діяльності, хоробрість, справедливість та помірність, гордість та надзвичайне самолюбство — основи римського характеру; на це було спрямоване виховання

Катон (235-149 рр. до н.е.) Його вважають першим римським письменником-педагогом. Катон не тільки був практичним педагогом, а й написав твір про виховання. Відомою є його праця «Повчання сину». Якщо судити за окремими уривками та вказівками, що дійшли до нас, це була енциклопедична праця, яка містила у собі думки про збереження здоров'я, доброчинність, підготовку до оратор­ського мистецтва, заняття сільським господарством. «По­вчання сину» служило добрим посібником і керівництвом кільком поколінням. З нього ми дізнаємося, що умовою для оратора Катон вважав прямий, здоровий розум, пов'язаний з відважністю думок, бо тільки шляхетна людина може бути добрим оратором. Він віддавав перевагу сільському життю й вихваляв його. Землеробство, на його думку, сприяє вихованню морально сильних громадян і добрих захисників рідної землі. Педагогічним витвором слід також вва­жати його вірш про мораль.

Славу доброго сім'янина й батька Катон вважав вищою, ніж славу доброго сенатора. Дім свій він утримував суво­ро, однак вважав, що той, хто б'є свою дружину, той знева­жає найдорожчі святині, які тільки існують.

Катон рішуче виступав проти впровадження грецько­го виховання й освіти та витонченої розніженості, що виникала внаслідок цього. Він виступав прибічником давньої римської доброчинності і тому недаремно одержав звання останнього з римлян. Будучи суворим, правдивим, енергійним, діяльним, Катон намагався зробити таким і виховання. Як і Цицерона, його вважають першим римським теоретиком виховання.

Цицерон (106-43 рр. до н.е.) одержав блискучу освіту був знаменитим оратором. Свої погляди на виховані викладав у філософських та риторичних творах, маючи на увазі переважно оратора. Особливу увагу Цицерон звертає на суть і завдання виховання. Людину він приймає за розумну обдаровану здібностями істоту. Він вказував, вазі переважно оратора. Особливу увагу Цицерон звертає на суть і завдання виховання. Людину він приймає за ро-мну _та обдаровану здібностями істоту. Він вказував, що в людині живе сила, яка закликає його до добра і від­лякує від зла. Ця сила не тільки найстарша над усяке люд­ське суспільство, але вона є сучасницею правлячого небом _та землею божества. Бо розум є суттєвою якістю Бога, і цей божественний розум обов'язково визначає в нас, що є пра­вдою, а що є неправдою. Тому треба піднятися духом та пам'ятати, що смертним є не ти, а твоє тіло. Виховання є завершення даних природою дарувань людини, воно є не­обхідним тим більше, що висока якість душі, особливо розуму, на який спирається доброчинність, вимагає ретельно­го розвитку. Наставник повинен ставитися до своїх учнів з лагідністю, суворістю та справедливістю. Повчання дітей повинно здійснюватися і словом, і ділом. Дисципліна по­винна бути не дуже суворою, не дуже м'якою. Покарання повинно відповідати провині і в однакових випадках по­винно бути однаковим. Ніколи не слід карати, розлютив­шись. До покарання слід удаватися зрідка, коли інші за­соби не дають потрібних результатів.

Виховання слід починати з раннього дитинства. Дітям слід дозволяти тільки ігри, що суміщаються з доброю по­ведінкою. При подальшому розвитку дитини особливу увагу слід звернути на розвиток пам'яті. Для цього Ци­церон радить вчити напам'ять уривки з творів грецьких та римських письменників. Коли хлопець стає юнаком, йому необхідно вибрати для себе заняття, що відповідає його природним нахилам. Бо найперший ^обов'язок лю­дини в тому, щоб не чинити нічого, що суперечить приро­да. До чого природа дає нам дарування, це і повинно бути вашою справою. Кожний, в міру можливостей, повинен лишатися вірним своєму характеру, не його недолікам, а особливостям. Ніщо, зроблене всупереч своїй природі, не Досягає успіху, вказував Цицерон.

Молоді люди повинні остерігатися надмірності, поводитися доброзичливо, поважати старших та, обравши кра­щих з них і найправдивіших, довіритися їхнім порадам і керівництву. У цьому віці слід уникати почуттєвих насолод привчати душу й тіло до помірності, терпіння.

Для свого розвитку майбутній оратор повинен тренуватися у вимові промов, різних точок зору. Крім повчань та природних здібностей, оратору необхідно набути запас знань з усіх галузей науки, насамперед, освоїти законознавство історію та філософію.

Споглядаючи великі зразки, він повинен підвищити й розвивати свій розум, облагороджувати душу, енергійно спонукати волю та спрямовувати її до високої мети.

У трактатах про ораторське мистецтво ми знаходимо багато цінних думок Цицерона, що вказують на шляхи й засоби вироблення ораторських умінь, що є так необхідними для вчителя.

Цицерон вважав, що оратор повинен турбуватися про три речі: що сказати, де сказати та як сказати.

Квінтіліан (42-118 н.е.). Був не тільки теоретиком, а й практиком. У значному (12 книг) творі «Про виховання оратора» систематизував і переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї та доповнив їх широкими дидактичними вказівками, за що його можна назвати першим дидактом.

Квінтіліан вказував, що дитина має широкі можливості розвитку. Він дає низку вказівок щодо розвитку мов­лення у дитини, починаючи з перших років її життя, вказує на велике значення школи для виховання дітей. До дитини треба підходити з урахуванням її індивідуальних особливостей. Квінтіліан висуває низку вимог до вчителя: він повинен бути освіченим, любити дітей, бути стриманим на похвалу й покарання, навчати дітей враховувати їх особливості та ін.

Головними методами навчання, за Квінтіліаном, є теоретичні повчання, наслідування та вправи. Основи навчання треба закладати міцно. Квінтіліан докладно описує значення кожного навчального предмета у системі освіти.

Квінтіліан був першим викладачем, що одержав оклад з державної казни та носив титул професора красномовства. Усюди і завжди, радить він, слід звертати увагу на якості та здібності дітей різного віку, починати навчання дітей у формі гри. Навчаючись читання, діти повинні одночасно знайомитися із зображенням та назвами букв. Не слід дуже поспішати, поки дитина не може без запинки зв'язати між собою букви, а потім із складів слова, і далі вже за допомогою вправ домагатися правильної швидкості. При навчанні письма слід звертати увагу на зміст тексту, який повинен містити не порожні сентенції, а моральне правило.

Після випробування здібностей кожного учня вчитель повинен вирішити, як його навчати і чого. Бо в одного учня можуть бути здібності до історії, в іншого - до віршування, в третього - до правознавства, тоді як деяких найкраще відіслати до плугу.

Як і у навчанні, так і у вихованні, вчитель повинен ставитися до дітей поблажливо, тільки не перебрати міри в цьому. Не слід удаватися до тілесного покарання - бити дітей, це означає, що спершу їх не привчили до добра і правди, а потім карають за упущення того та іншого. Вихователь і вчитель повинні мати батьківську любов до дітей, знати теорію навчання, бути освіченими людьми. Квінтіліан був прибічником громадського виховання, вважав, що воно має переваги порівняно з індивідуальним, сімейним.

Учитель може сприяти більш швидким успіхам учнів, якщо він ознайомить їх з творами істориків та ораторів, зверне увагу на красу, вкаже на помилки автора, буде поступово привчати учнів мислити самостійно.

Педагогічні ідеї Квінтіліана вплинули на педагогіку наступних століть. У монастирях та соборних училищах до XI століття навчали переважно за його вказівками. Потім сліди його впливу зникають на деякий час, а твори зовсім забуваються. Але з XIV століття, коли зайнялися вивченням давньої спадщини, «Правила красномовства» Квінтіліана були відкриті знову, і сам автор довгий час служив Джерелом, звідки гуманісти XV та XVI століть черпали свої теорії про педагогіку. Ідеї Квінтіліана, забуті в період раннього Середньовіччя, знову воскресли в епоху Відродження, значно вплинули на багатьох діячів цього часу.

Рекомендована література

1- Йстория древнего Рима.— М., 1956.

2- Хрестоматия по истории древнего Рима.— М., 1956.

3. Лукреций. О природе вещей. — М., 1937.

4. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М.,> 1981.

⁵- Об ораторском искусстве. — М., 1973

253
5.3. Значення християнства для виховання

Християнство знаменувало собою нову еру у вихованні. Гідність людини міститься передусім у ній самій. У людині, що створена за образом та подібністю до Бога, постійно перебуває сам Бог. Сам Господь Ісус Христос поставив перед людиною вимогу, що стосується кожного з нас: «Отже, будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалий» (Матв. 5, 48). Головна мета християнської педагогіки - наслідування Ісуса Христа, обов'язкове і доступне для будь-якої людини, незалежно від його віку, статі, національності, стану.

Діти з їхньою щирістю, простотою, прямотою та незалежністю були в очах Ісуса Христа зразком найвищої досконалості. У ставленні до дітей необхідними є максимальна повага і визнання їхньої особистої гідності.

Уже наприкінці першого століття по Р. X. послідовники християнства були розселені по території Малої Азії, Греції, Італії, Північної Африки, по островах Середземного моря. Життя у християнських громадах добре описується у «Діяннях святих апостолів». Велику роль у вихованні відігравала родина. Сімейне та громадське життя тісно перепліталося. Загальні духовні співи, вивчення Священного Писання входить до кола щоденних справ християнської родини. Жінка-мати має для себе величний взірець у Богоматері Марії. Головними методами виховання у вчителя були слово та приклад. Увесь спосіб життя у громаді та сім'ї є гранично простим на відміну від колишньої язичницької розкоші.

Потреби нової християнської освіти задовольняв катехуменат - установа, що була призначена для дітей і дорослих, метою якої було не тільки навчання, але й виховання, введення всіх, кого приваблювало християнство та новий християнський устрій життя. Юнаки-християни, представники багатих верств суспільства, відвідували язичницькі школи водночас з катехументами. Але вже при Костянтині Великому (325 р.) виникають самостійні християнські школи.

У християнському розумінні моральне виховання і са­мовиховання сприймаються в єдності і цілісності: в основі процесу розвитку та вдосконалення людини лежить любов Бога і любов до ближнього, як до самого себе (Євангеліє від Матвія, 22, 36-39). А початком цього процесу є сповідь гріхів і хрещення (Євангеліє від Матвія, 3, 11-17).

Це головні особистісні якості людини, але ще особливо підкреслюються якості для самовдосконалення, смиренномудрість, доброчесність, терпіння, любов, здатність не осуджувати, працелюбність, віра, правдивість.

Система відносин у перших християнських громадах була особливою, побудованою на рівності, взаємній підтримці, повному довір'ї всіх членів. Це добре описується у «Діяннях святих апостолів»: «была» же у множества уверовавших сердце и душа одна. И никто ничего из имения своего не называл собственным, но было у них все общее... Не бьыло и никого нуждающегося между ними. А все, кто были собственниками земель или домов, продавая, приносили цену продаваемого и полагали у ног апостолов. И раздавалось каждому, смотря по нужде его» («Діяння..», 4, 32-35).

У цей же час, тобто в перші століття нашої ери, створюються перші праці, що можуть дістати назву посібників з морального вдосконалення. В X столітті вони потрапили до Київської Русі і були перекладені слов'янськими мовами. Це і «Поставлення» Антонія Великого, твори Єфрема Сіріна, Іоанна Златоуста, Іоанна Лествічніка та інших мислителів, священиків, педагогів.

Одним з перших систематизаторів теорії виховання і самовдосконалення у християнстві був засновник чернецтва Антоній Великий. Його твори були керівними посібниками для ченців, черниць та мирян протягом майже Двох тисячоліть.

Він вважав, що доброчесність та мудрість - це результат тривалої роботи, глибокого самоаналізу, сильного бажанням робити добру справу. «Доброю та розумною людиною зненацька зробитися не можна; але це досягається уважним обговоренням: вправою, досвідом, тривалим подвигом і головне, сильним бажанням доброчесності» [3, 70].. Удосконалюючись, душа проходить три віки: юність, зрілість, старість. «Той, що покохав життя духовне, повинен наслідувати чистоту та стриманість Йосифа, повинен почати впорядкувати себе спогляданням та озброюватися проти усіх злих вад... Душа буває міцною, коли тіло є виснаженим [3, 43]. Кожний повинен вивчити свої почуття і не дозволяти їм володіти собою. У „Поставленнях” подаються різні прийоми досягнення самоконтролю і самовпливу. Одним з головних засобів є обмеження спілкування чи повне усамітнення. «Усяк, хто бажає бути істинно духовним подвижником, повинен намагатися тримати себе вдалині від шумного багатолюдства і не наближатися до нього, щоб бути і тілом, і серцем, і розумом, поза збентеженням і круговертю людською, бо де люди, там і збентеження» [3, 44].

Упокорення і терпіння — головний засіб перемоги над пристрастями. Без внутрішнього світу людина не може досягти мирних відносин з іншими, а без цього людина не може досягти внутрішнього спокою. «Боязнь Божа викорінює з душі всі лукавства та гріхи. Хто не боїться Бога, той впадає у багато зла. Боязнь Божа береже людину» [3, 57].

Самоаналіз і самооцінка є одним з головних засобів саморозвитку. «Розумна людина розглядає сама себе, пізнає, що повинно і що корисно їй робити, що є рідним для її душі його і рятівним, і що є чужим їй і згубним. І таким чином, уникає всього, що шкодить душі, як чуже їй» [3, 64].

Зло є багатоликим. Воно проявляється і в думках, і в почуттях, і в діях. Це і розпуста, і гордість, і жадоба, і гнів, і зарозумілість, і шаленство, і вбивство, і ремство, заздрість, і хабарництво, і хижацтво, і нетерпеливість, і неправда, і сластолюбство, і ледачість, і смуток, і боязкість, і ненависть, і осуд, і помилка, і неосвіченість, і спокушання, і богозабування, вважає Антоній Великий [3, 65].

Людина, що стає на шлях доброчесності, змінюється навіть зовнішньо. «Це виявляється у погляді, голосі, усмішці, розмовах і ставленні». Людина має свободу волі і тому є відповідальною за свої дії, в тому числі за свою активність. Сам Бог «створив душу вільною і самовласною, і вона вільна чинити, як хоче, — добре чи погано» [3,67]. Людина не повинна боятися смерті. Вона повинна боятися смерті духовної, моральної. Роздуми про смерть — один з методів удосконалення.

В середні віки майже кожний видатний християнин^-мислитель робить свій внесок у теорію морального виховання. На Заході особливо слід відзначити Августина йлаженяого, Фому Аквінського, Франциска Асизського. На Сході — Єфрема Сіріна, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Лествічіка, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Бого­слова.

Ухристиянстві створюється нова концепція людини. Душа окремої людини є безсмертною, особистість сама по собі є самоцінною. «Особистий Бог, особиста любов, індиві­дуальне безсмертя, гріхопадіння і врятування — ось ті елементи християнського вчення, що протистоять загаль­ному та безликому світопорядку античної філософії» [1,77]. Августин Блаженний (354-439 рр.) одним із перших християнських мислителів виступив з концепцією, що протистоїть антропологічним концепціям античності, хоча й зберіг у своєму вченні ідеї неоплатонізму. Душу людини він розглядає як деяку замкнену субстанцію. Для морального виховання і самовиховання вирішальне значення має не ін­телект, а воля. Віра протиставляється знанню, любов — тео­рії. «На відміну від пізнішої філософії томізму Августин висуває принцип душевної та емоційної прихильності до Бога, не принцип знання, а принцип любові» [1, 94]. Вихі­дним моментом своєї концепції морального виховання Августин бере принцип самодостовірності внутрішнього досвіду.

У своїй «Сповіді» Августин підкреслює значення інди­відуального духовно-морального досвіду. Він прийшов до віри та доброчинності через хибність, до упокорення — через гордість, «у зрілому віці пережив глибокий перево­рот, пов'язаний з прийняттям християнства і відмовою ^від усіх колишніх життєвих настанов, насамперед, від античної віри в силу розуму, переворот, який поклав кінець його болісним метанням і, як він сам визнав, був Для нього несподіванкою, дивом, і який він приписував благодаті Божій, значною мірою визначив його теоретичну позицію» [2, 225].

Найбільш близькою Августину є позиція св. Павла. Він пережив таке ж диво переродження. Духовний розвиток проходить за допомогою віри, «в основі якої лежить пер­ший, неусвідомлений вольовий акт утвердження своєї віри» [1, 81]. Етична конструкція Августина просякнута ідеєю божественного статусу моральності, вона протиставляється античним переконанням про моральний суверенітет особистості. Абсолютність божественного добра і відносність зла «знімає з Бога, — за Августином, — відпові. дальність за зло, що існує у світі. Тим часом людський світ переповнений злом, але в цьому винна сама людина, її сво­бода волі» [7, 72]. Зловживання свободою волі першою і людиною настільки спотворило людську натуру, що відте­пер уже люди не здатні своїми зусиллями досягти добра. Сама людина не може зробити ані кроку до добра. Бог да­рує благодать, за своїми власними невідомими призначен­нями. Він подає імпульс до самовдосконалення, він очищує від гріха. Шлях самовиховання — це шлях внутрішньої віри в Бога.

У своїй «Сповіді» Августин базується, з одного боку, на самодостовірності індивідуального Духу, самовихованні, на особистому самоаналізі, робить спробу відкрити у волі жит­тєву силу особистості, її самодовільність. З іншого — в інтересах церкви, він дає чисто негативну оцінку індивіду­альним діям, стверджує вічну гріховність людини, значу­щість покути.

«Сповідь» Августина — унікальний документ епохи. Значущість його для християнської педагогіки важко пе­реоцінити.

Особливо цікавою є педагогічна концепція Блаженного Ієроніма (330-419 рр.). Значне місце в ній посідають елементи навчання за допомогою гри та гуманізму. У сво­їх повчаннях про виховання дочки — вельможної римля­нки Лете, Ієронім пише: «Не треба її лаяти за повільність, але нехай похвалою збуджують її старанність, щоб вона раділа з успіхів та сумувала при невдачі... слід нагороджу­вати та заохочувати подарунками, що прийняті в її віці-Нехай в неї будуть подруги для змагання, та похвали їм нехай зачіпають її за живе» [6, 34], Необхідно спиратися на інтерес у навчанні, вважає Ієронім. Але разом з тим У моральному вихованні та самовихованні головним є релігійний аспект. «Нехай навчаться чути й говорити лише те, що веде до страху Божого» [6, 34]. Для цього необхідй⁰ дотримуватись цілої низки правил. Заняття повинні бути щоденними. В учениці повинен бути високоморальний наставник. Вже з дитинства необхідно привчати дитину до божественного своїх потреб. Дуже важливим у моральному „хованні є приклад та ідеал, підбір книжок. «Перш за все

нехай вивчає. Псалтир та увеселяється тими співами». «Притчі Соломона нехай наставляють її в житті, з Екасту нехай вчиться нехтувати усім світським, книга.

Іова подасть їй приклад доброчесності та довготерпіння. Далі нехай перейде до Евангелія, щоб ніколи не розлучатися з ними. Діяннями же апостолів та посланнями нехай захоплюється від усього серця» [6,34].

Подальший розвиток проблема людини та її мораль­ного виховання на Заході знаходить у творчості Фоми Аквінського. Фома Аквінський (1225/26-1274), на відмі­ну від Августина, який додержувався філософських праць Платона, неоплатонізму, частково стоїцізму, в більшій мірі спирався на Арістотеля. Фома Аквінський розуміє існу­вання Бога в дусі християнської релігії, визнає створення світу з нічого та безсмертя людської душі.

Душа не існує до земного життя, вона створюється Бо­гом і знання одержує вже через почуттєве сприйняття, а не шляхом спогадів, як у Платона. Душа «актуалізує» людину, визначає її сутність та специфіку. Людина — це маленький світ, мікровсесвіт. Вона розглядається Фомою у єдності тіла й душі. Джерелом свободи волі є інтелек­туально-пізнавальні здібності людини, розум. Інтелект стоїть вище, ніж воля. Діяти морально людина може за­вдяки розумним міркуванням, пізнанню добра. Однак усе визначено божественним задумом. Людина, як і в Авгус­тина, є самоцінною.

Головним предметом сперечання в середньовічній пе­дагогіці, як і у філософії, було «питання про співвідношен­ня людського буття та свободу індивідуальної волі» [2, 86]. Оригінальні системи морального виховання та самодосконалення створюються на Сході, їх автори — педагоги, священики, архієпископи, політики, ритори, філосо­фифи. Майже тисячорічний досвід розробок зафіксований у багатотомному виданні, що називається «Добротолюбие». вхідна галузь християнства — православ'я — була не менш плідною, ніж католицька. Це такі імена, як Афана-Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Єфрем Сірін, Іоанн Лествічнік, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін та багато інших. Ми зупинимося на трьох представниках цієї галузі: Єфремі Сіріді Іоанні Златоусті, Іоанні Лествічніку.

Єфрем Сірін (306-373) — творець одного з перших біблійних училищ у Едессі. Головним предметом викладу в ньому було Святе Письмо та його коментарі. Незважаючи на те, що ми знаємо багато його праць, життя Єфрема Сіріна є мало відомим.

Преподобний Єфрем Сірін був насамперед аскетом, людиною аскетичного складу і, разом з цим, він мав вели­ке ліричне дарування. Багато його праць викладено у вір­шах у вигляді псалмів.

«Сувора особиста аскеза не робила преп. Єфрема суво­рим до ближніх, — і, навіть як проповідник покаяння, він не стільки викривав, скільки намагався пом'якшити та зворушити душу» [8, 228].

У своїх повчаннях Єфрем завжди звертається до почут­тя, саме цим багато в чому пояснюється його надзвичай­ний вплив на сучасників.

У Єфрема Сіріна був дар слова — «плакати для Єфре­ма було теж саме, що для інших дихати повітрям, — день і ніч проливав він сльози» [8, 224]. Це були скоріше сльо­зи розчулення, ніж сльози страху чи суму. Вони могли розтопити найбільш закам'яніле серце, найбільш розлю­чену душу, вважали очевидці та сучасники.

Крім різних догматико-полемічних книг, особливе мі­сце займають його проповіді, псалми, молитви, вірші. В них найбільш яскраво подані ідеї про моральне виховання та самовиховання.

В антропології Єфрем, насамперед, підкреслює волю людини — в ній він бачить основу відповідальності, осно­ву подвигу, основу самовдосконалення.

У гріхопадінні свобода зіпсована, але не знищена. Є мож­ливість вибору, кожний може вести високоморальне життя. Особливе місце в моральному вихованні займає покута — її емоційний та раціональний аспект. Покута зми­ває бруд гріха. Плач та покаяння очищує людину. Однак без віри у Воскресіння не можна бути християнином та учасником таїнств. Доброчесність досягається у справах і проповідується справами. «Блаженний, хто вчинками проповідує доброчесність», — говорить Єфрем Сірін.

Почуття сумління, почуття сорому, почуття відпові­дальності за інших необхідно виявляти щоденно.

Прагни до самопізнання, щоденно вчись самовипробу­ванню та самоупокоренню, — говорить Єфрем Сірін.

У людини, яка багато знає, часто не розвинена палітра моральних почуттів. Тому, де тільки можеш, спостерігай за собою та докоряй собі, якщо ти є «жорстоким до тих, хто живе з тобою, немилосердним до бідних, гнівливим, чварливим, упертим, ледащим, дратівливим, живиш злі думки... відчуваєш погані помислі, вибухи самолюбства, ненажерства, сластолюбства, пишноти, гордості, злозичливості, пересудів, тайнодіяння, суперництва» [9, 121]. «На­вчися прощати, цінувати тих, хто поруч з тобою. Будь су­ворим до себе і лагідним та ласкавим з іншими» [9, 123]. «Вчися самоаналізу. Доводь до гармонії свої таємні дум­ки та почуття. Цього можливо досягти через обмеження потреб. Ти маєш свободу волі, ти маєш зразки праведнос­ті, покайся» [9, 125].

«Блажен, хто стал великодушен и милосерд...

Блажен, кто, возвьісившись в любвй, стал как город,

построенннй наверху горьі...

Блажен, кто просиял верою в Господа, —

Блажен, кто любит истину и уст своих

не дал в оружие нечестия.

Блажен, кто не осуждает ближнего...

Блажен, кто воздерживал веждьі и ни мьісленно,

ни чувственно не обольщался кожею плоти...

Блажен, кто имеет пред очами день

Ивозненавидел гордьіню...» [9, 142-143].

Ці та інші поради з морального виховання особистості подає Єфрем Сірін. «сі вони відрізняються простотою, конкретністю, прак­тичністю.

Інтим видатним учителем IV століття був Іоанн Златоуст. Все життя Златоуста є життям подвижника, мученика, вчителя моральності. «Він вчив завжди про моральну мудрість моральне благородство. Він мислив завжди у категоріях моральної оцінки... навіть містицизм. Златоуста мав передусім моральний сенс. Це — містик сумління, містика добра, містика доброчинності і добродійства... Значно слабше виділені у Златоуста естетичні мотиви. І прекрасне було скоріш етичною, ніж естетично» категорією» [8, 265].

Іоанн Златоуст ніколи не говорить на відвернені теми, Його бесіди є конкретними, життєвими, живими. Він зав­жди говорить з живими людьми. «З його бесід можна не­мовби спостерігати за його слухачами й за самим пропо­відником» [8, 207].

Як і Єфрем Сірін, Златоуст закликає до відповідально­сті, цілісності. Цікаво відзначити, що кожна його промо­ва веде до вольових висновків і практичних закликів.

Метою своєї педагогічної, проповідницької діяльності він ставить моральне перевиховання суспільства і народу.

Треба було бути надзвичайно мужньою людиною, щоб говорити так, як він. Найвищими званнями для Златоус­та були вчитель, наставник, проповідник, священик. Зла­тоуста турбує моральне падіння суспільства, не стільки «розпуста, але найбільше мовчазне зниження вимог та ідеалів... Не тільки світських, але й у клірі» [8, 207 ].

Його авторитет, незважаючи на ненависть та наклепи ворогів, був для сучасників незаперечним. Він засновував лікарні, притулки, школи. Але він вимагав морального подвигу від усіх.

Пастир повинен рятувати людей прикладом, словом, лагідністю та переконанням.

В основі морального виховання і самовдосконалення лежить свобода і самодіяльність. Про це він нагадує по­стійно. Людина повинна свідомо ставитися до всіх своїх життєвих проблем, піддавати їх безперестанному аналізу.

«Моральна сфера для Златоуста — це передусім сфера волі та бажання. В цьому відношенні Златоуст був послі­довним волюнтаристом. У поруху волі він вбачав як початок та основу гріха, так і початок та шлях доброчинно­сті [8, 210].

Примушування не є методом морального виховання-Навіть єретиків не треба примушувати та приневолювати. Сила християнства в любові, лагідності, терпінні. Суворим треба бути до себе, не до інших. Моральний ідеал Златоуст виводить з догматичних пе­редумов. Правда життя, заповіді повинні розкриватися в особистому житті. Людина повинна їх реалізовувати, базу­ючись на досвіді церкви та особистому досвіді. Златоуст як учитель завжди у діалозі, він є максимально конкретним, наочним, через приклад переходить до окремих випадків. Цікавими є думки Златоуста про співвідношення бід­ності та багатства.

Бідність він не вважає доброчинністю. Хоча, безумовно, незаможний вільніше заможного. У нього менше прихиль­ностей та турбот. Златоуст, безумовно, знав, що бідність може виявитися важким тягарем — не тільки зовніш­нім, але й внутрішнім.

Само по собі багатство у Златоуста «не є цінність; це тільки театральна маска, що приховує справжній образ людини... той, хто володіє, мимоволі привчається дорожити їм, впадає у небезпечну самооману, прив'язується до уда­ваних благ. Небезпечним є не тільки багатство, неправед­но й нечесно надбане, але й володіння чим-небудь... Од­нак не само по собі, а як стимул для волі, як привід доро­жити тлінним і удаваним» [8, 212]. Власністю людини може бути тільки добра справа.

Викриваючи розкіш і надмірність, Златоуст не вимагає вселюдської бідності та убозтва. Він шукає справедливос­ті, підкреслюючи, що тільки добровільний акт милосердя є моральним. Тому він обмежується порадою — вимогою Щедрої милостині. Милостині матеріального подаяння та милостині порадою. І перше, і друге сприяє моральному, розвитку особистості.

Моральне самовиховання у Златоуста — це самодіяль­ність і акт волі. Златоуст вірить у всеперемагаючу силу духу любові, який, крім волі, приводить людину до мо­рального очищення. Покаяння, механізм вживання його У своєму житті докладно розглядається Златоустом, як і ¹нщими християнськими мислителями. Воно є основопо­ложним засобом самовиправлення моральної гігієни.

Люди є рівними перед Христом. І хоча Златоуст від­рито не виступає проти рабовласництва, він нагадує рабовлаасникам про гідність людини, рівність та справедливість. раб може і повинен проводити духовне життя і він несе відповідальність за свій моральний розвиток. У моральному вихованні велику роль відіграє почуту сорому, почуття всюди присутності Бога. «Щоб ти не робив, роби з думкою про всюди присутність Божу» [4, 6] Якщо хочеш швидко досягти доброчинності, слідкуй та регулюй своє спілкування, обминаючи людей порочних» [4, 14-17].

Щоденно перебувай у молитві. Вона допоможе звіль­нитися від суєти. Навчить контролювати думки й почуття. В молитві важливими є глибина почуття, щирість, постійність, полум'яність, цнота, чистота думок [4, 20-23].

Самопізнання необхідно людині, але воно дає позитив­ні результати тільки тоді, коли людина упражняється у смиренномудрості» [4, 85-87].

Іоанн Лествічнік залишив фактично один твір «Лествіца». Але цей твір відкрив цілу епоху в розвитку теорії духовно-морального виховання та вдосконалення у хрис­тиянстві.

Вже Іоанн Раїфський, молодший сучасник Лествічніка, створив схолії до цієї книги. Пізніше «Лествіцу» тлумачив Ілія Критський, ще пізніше — патріарх Фотій. «Великий вплив «Лествіца» мала на Заході, до самого кінця середньо­віччя» [8, 279]. Відомі переклади А. Кларело, А. Траверзарі, коментар Діонісія Картузіанського. «Лествіцу» також було перекладено і церковно-слов'янською мовою. Майже вся вона представлена у багатотомному «Добротолюбії».

Про життя самого Іоанна Лествічніка відомо дуже мало, на підставі непрямих даних можна дійти висновку, що він помер у середині VII століття. Майже все життя він про­жив самотньо на Сінаю. Глибоким старцем був вибраний ігуменом Сінайської гори. Пробув ігуменом недовго, не­вдовзі знову пішов у затвор. Під час ігумества він і склав «Лествіцу», що її тоді іменували «Скрижалі духовні».

Книга присвячена ступеням духовного вдосконалення-Написана вона простою мовою. Вона стає улюбленою кни­гою для читання не тільки у монастирях, про це свідчать також багато списків її в світській літературі. Головною у книзі є «саме система, ідея закономірної послідовності У подвигу, ідея ступенів» [8, 179].

Структура «Лествіци» дуже проста. Вона визначаєть­ся гармонійним сполученням логіки серця й розу»*У^-Кожна практична порада закріплюється психологічнй аналізом. Кожна вимога, норма пояснюється й розгортається в тій послідовності, в якій її краще вживати на практиці. Ця книга, обсягом близько 300сторінок, написана, методичний посібник з духовно-морального вихован­ая я самовдосконалення. Складається вона з тридцяти розділів, кожний розділ присвячений одному ступеню вдо­сконалення.

Перша вимога — зречення світського, переоцінка шка­ли цінностей. Головним тут вольове звернення до Бога, наслідування Христа «словами, справами, думками» [5, 2]. Цей розділ схожий на перші розділи книги Фоми Кемпійського. В ній лише більш докладно характеризується практичний механізм моральних почуттів. Зречення сві­ту повинно бути повним і рішучим. Але сам по собі по­двиг не є метою, а тільки засобом.

«Звичайна людина, як і чернець, може вести висо­коморальне життя, для цього потрібно: «все добре, що тіль­ки можете зробити; нікому не докоряйте, не ошукуйте, нікого не обманюйте, ні перед ким не заносіться, ні до кого не майте ненависті, будьте милосердні, нікого не спокушай­те, не торкайтеся чужої частини» [5, 7-8], Завданням є не саме зречення, а звільнення від пристрастей, посідання безпристрасності. Безпристрасність — це не атрофовання почуттів, а максимальне атрофовання пристрастей та об­лагороджений морального почуття.

Головне на цьому шляху — відвалити від серця камін­ня озлоблення, це «рушійний мотив любові до Бога, свідо­ме вибрання» [5, 180].

Дуже важливою є слухняність. Саме свідоме підкорен­ня — це волі, що чиниться для звільнення. Слухня­ність передує справжній безпристрасності.

Внутрішній подвиг починається з покаяння з покаянням пов'язана пам'ять смертна. Як і в Єфрема Сіріна, велику роль відіграє плач «радіснотворний». Плач призводить до очищення. Постійного плачу досягають одиниці.

З негативних почуттів насамперед треба подолати гнівливість і подразливість. Іоанн Лествічнік вибудовує струнку систему цього подолання.

Непогано вести записи свого стану. «Він щоденно записує свої думки, і все переповідає пастирю» [5,30] На певному етапі розвитку самоконтроль і самоаналіз повинні охоплювати всі дії людини.

Навіть сон необхідно уважно вивчати, оскільки й ві говорить про стан людини [5, 18-20]. Краще за все мати постійного духівника, який досяг стану «схованки серця» і «схованки розуму».

«Лествіца» зайняла одне з найбільш достойних міст, в історії християнської педагогіки та психології.

Теоретичної педагогіки в сучасному розумінні святі отці церкви не розробляли, але були розроблені фундамен­тальні основи і пояснення сутності виховання й розвитку людини. Були розроблені духовно-моральні основи та прин­ципи виховання, що є наріжним каменем сучасної педаго­гічної науки.

Література

1. Григорьян Б.Т. Философия о сущности человека. — М.: Политиздат, 1973.

2. Гусейнов АЛ., Ирлитпц Г. Краткая история зтики. — М.: Ммсль, 1987.

3. Добротолюбие. — М., 1992. — Т. 1-5.

4. Иоанн Златоуст. Собрание поучений. — Книга первая: Изд-во «Посад», 1993.

Дата добавления: 2015-05-24