Виховання немовлят

Книга перша

Суспільство спотворює природу людини

Усе добре, виходячи з рук Творця речей, усе вироджується в руках людини. Вона примушує землю давати продукти іншої зе­млі, дерево давати плоди іншого дерева; вона сплутує і змішує клімати, стихії, пори року; вона калічить свого пса, свого коня, свого раба; вона повалює все, вона перекручує все; вона любить потворність, виродків; вона нічого не хоче таким, як воно ство­рене природою, навіть людину; вона її бажає об'їздити, як мане­жного коня, спотворити за модою, як дерево свого саду.

Якби не було цього, все йшло б ще гірше; для нашого роду не годиться формування наполовину. При існуючому становищі людина, залишена від народження самій собі, серед інших, людей буде найбільш спотвореною з усіх. Передсуди, авторитет, необ­хідність, приклад, усі соціальні заклади, в які ми поринули, за­глушать в ній природу, але нічого не поставлять на її місце. Вона буде немов деревце, що виросло випадково посеред шляху, яке скоро згублять перехожі, штовхаючи його в усі боки і згинаючи в усіх напрямах.

До тебе звертаюсь я, ніжна і обачна мати, яка вміла зійти з би­того шляху і вберегти деревце, що зароджується, від зіткнення людських думок. Плекай, зрошуй молоду рослину перш, ніж вона вмре; настане день, коли її плоди будуть твоєю втіхою. Утворюй з самого початку огорожу навколо душі твоєї дитини; інший мо­же намітити її обвід, але тільки тобі належить поставити її.

Рослини формують культурою, людей— вихованням. Якби людина народилася великою і дужою, її зріст і її сила не мали б для неї користі, доки б вона не навчилася ними користуватися, вони були б шкідливі для неї, бо перешкодили б іншим допомагати їй, і, залишена самій собі, вона вмерла б від нужди, не всти­гнувши пізнати свої потреби. Скаржаться на стан дитинства, а не бачать, того, що рід людський загинув би, якби людина не почи­нала зі стану дитинства.

Ми народжуємося кволими, ми потребуємо сил; ми народжу­ємося, не маючи нічого, ми потребуємо допомоги; ми народжує­мося дурними, ми потребуємо розуму. Все, чого ми не маємо при народженні і чого потребуємо, ставши дорослим, дається нам ви­хованням.

Три елементи виховання: 1)природа; 2) люди; 3) речі

Це виховання ми дістаємо від природи, або від людей, або речей. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів є виховання, одержуване від природи; вжиток, який ми навчаємося робити з цього розвитку, є виховання, одержуване від людей придбання нашого власного досвіду щодо предметів, які вплива­ють на нас, є виховання, одержуване від речей.

Отже, кожний з нас здобув освіту від трьох родів учителів. Учень, для якого їх різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді з самим собою: тільки той, в якому вони всі влучають в одні й ті ж точки і прагнуть до однієї і тієї ж мети, іде до свого призначення. Тільки він добре вихований.

З цих трьох різних виховань те, яке дається природою, зовсім не залежить від нас; те, яке дається речами, залежить від нас ли­ше в певних відношеннях. Тільки над тим вихованням, яке дається людьми, ми справді хазяї, та й то лише у припущенні; бо хто ж може сподіватися цілком управляти речами і вчинками всіх осіб, що оточують дитину?

Отже, оскільки виховання є мистецтво, майже неможливі. сподіватися його успіху, бо збіг обставин, необхідний для його успіху, ні від кого не залежить. Все, що можна зробити за допомогою піклування, - це наблизитися більш або менш до мети, але потрібне щастя, щоб її досягти.

Мета виховання, диктується природою людини
Що це за мета? Та сама, якої прагне природа, - щойно дове­дено. Оскільки сприяння трьох виховань необхідне для їх доско­налості, то саме з тим, над чим ми зовсім не маємо влади, треба погодити решту два. Але може, слово «природа» має занадто визначений зміст; треба спробувати визначити його.

Природа, кажуть нам, тільки звичка. Що це означає? Хіба нема звичок, які засвоюються тільки під впливом насильства і ніко­ли не заглушають природи. Така, приміром, звичка рослин, що їм не дають розвиватись у вертикальному напрямі. Після того, як рослині дано волю, вона зберігає те положення, якого набрала з примусу. Але сік не змінив унаслідок цього свого початкового напряму, і, якщо рослина продовжує розвиватися, її продовження стає вертикальним. Те саме буває і з людськими нахилами. Доки залишаєшся в одному й тому ж становищі, можна зберігати на­хили, що є наслідком звички і найменш природні для нас; але як тільки становище змінюється, звичка втрачається, і природне повертається. Виховання, звичайно, є не що інше, як звичка. А хіба не буває людей, які забувають і втрачають своє виховання, та ін­ших, які його зберігають? Звідки ця різниця? Якщо треба обме­жити назву «природа» звичками, відповідними до природи, то можна обійтися без нісенітниці.

Ми народжуємося чутливими і з самого народження зазнаємо різноманітних дій з боку навколишніх речей. Як тільки ми усві­домлюємо наші відчуття, ми стаємо схильними шукати або уни­кати предметів, які їх викликають, по-перше, зважаючи на те, приємні вони нам чи неприємні; по-друге, зважаючи на відповід­ність чи невідповідність, яку ми знаходимо між нами і цими предметами; і, нарешті, зважаючи на судження, які ми здобуває­мо про них на підставі ідеї щастя або досконалості, яку складає наш розум. Ці нахили розширюються і зміцнюються в міру того, як ми стаємо розумнішими і освіченішими; але, обмежувані на­шими звичками, вони змінюються більш або менш нашими дум­ками. До цієї зміни вони становлять те, що я називаю в нас при­родою.

Отже, до цих-от первісних нахилів треба все відносити; і це було б можливо, якби наші три виховання були тільки різні: але що робити, якщо вони протилежні, якщо замість того, щоб вихо­вувати людину для неї самої, бажають виховати її для інших? У такому випадку погодження неможливе. Оскільки доводиться боротися з природою чи суспільними установами, треба вибира­ти, кого робити — людину чи громадянина, бо не можна зробити разом того й іншого.

Природна людина існує вся для себе; вона — чисельна одини­ця, абсолютне ціле, що має відношення тільки до себе самої або до подібного до себе. Цивілізована людина -— тільки дробова одиниця, яка залежить від знаменника і цінність якої полягає в її відношенні до цілого, тобто до суспільного тіла.

Той, хто при громадянському ладі хоче зберегти перевагу при­родних почуттів, не знає, чого хоче. Завжди в суперечності з са­мим собою, вічно вагаючись між своїми схильностями і своїми обов'язками, він ніколи не зробиться ні людиною, ні громадяни­ном; він не буде придатний ні для себе, ні для інших. Це буде один з людей нашого часу, француз, англієць, буржуа; це буде ніщо.

Щоб бути чим-небудь, щоб бути самим собою і завжди одним, треба діяти, як говориш; треба завжди знати, яке рішення пови­нен прийняти, приймати його відкрито і завжди здійснювати. Ячекаю, ідо мені покажуть таке чудо, щоб дізнатися, людина це чи громадянин, або як йому вдається бути тим і іншим відразу.

З цих двох через необхідність протилежних цілей випливають дві протилежні форми виховання: одна— громадська і загальна, друга — приватна і домашня.

Дата добавления: 2015-05-24