Визначення поняття і історія

Психосоматична медицина

Поняття і предмет дослідження.

Етімологія: від грецьких слів psyche – дух, душа і soma –тіло.

Поняття “психосоматична медицина” у своїй історії мало різний зміст, описання і визначення. В сучасному розумінні психосоматична медицина розглядається як метод лікування і наука про взаємовідношення психічних і соматичних процесів, які тісно пов’язують людину з оточуючим середовищем. Такий принцип, який опирається на єдність тілесного і душевного, є основою медицини. Він забезпечує правильний підхід до хворого, що є необхідним не тільки в якійсь одній медичній спеціальності, але і у всіх сферах до клінічного і клінічного обстеження і лікування.

На кожному етапі розвитку медицини, як і науки взагалі, на перший план висуваються різні завдання. При своєму зародженні на початку ХХ століття психосоматична медицина виступила проти односторонніх природнонаукових і органоцентричних установок медицини. В 1943 р. Е.Вайс і О.Енгліш відмітили, що психосоматика – це підхід, “який не настільки зменшує значення тілесного, скільки приділяє більше уваги душевному”. Проте такий підхід важко реалізувати на практиці внаслідок обмежених можливостей зберігати емпіричний дуалізм, так як одночасно тримати в полі зору душевне і тілесне важко. В епоху вузької спеціалізації душевного і матеріального вимоги такого підходу до цих пір виконуються лише частково; тому неминуча концентрація уваги на психічній або соматичній стороні вивчаючих явищ.

Так, психосоматична медицина (або психосоматика), перш за все в Німеччині, - зокрема всупереч своїм намірам – виділилась як медична спеціальність зі своєю, точкою зору, яка відрізняється від поглядів в інших галузях медицини, у відповідності з якою могла б проводити дослідження і вирішувати психотерапевтичні завдання.

При відповідному підході певні захворювання уже на ранніх стадіях можна оцінювати як психосоматичні. Існують захворювання, яким в останні 50 років приділялось більше уваги зі сторони як внутрішньої медицини, так і психосоматики. Це такі хвороби, як туберкульоз легень або виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, які завдяки сучасним гігієнічним і терапевтичним засобам стали зустрічатися рідше і піддаються психотерапевтичним впливам. Пізніше до них добавились такі хвороби, як інфаркт міокарду, онкологічні захворювання і ін. Вся історія психосоматики відображає історію медицини в її соціальному аспекті і домінуючих ідеях. В той же час важко сказати, чи наявна була власне психосоматична медицина в стародавні часи.

Сучасний розвиток психосоматики був би немислимий без введеної психоаналізом диференційованої психології з її особливою увагою до історії життя і інтроспекції. Були відкриті усвідомлені і неусвідомлені конфлікти, також і вікові кризи, які ставали психогенними причинами захворювань. Тлумачення неврозів і психоаналітична теорія лібідо визначали в основному зміст психосоматичної медицини в першій половині ХХ століття. При цьому уявлення про психогенез і сексуальні конфлікти як причини захворювань поширювались і ні психосоматичні захворювання. Так, в 1911 р. І.Задгер описав випадок бронхіальної астми як сексуальний неврозах, а в 1913 р. Пауль Федерн - як зрушення лібідо в дихальну систему (їх праці представив і опублікував Зігмунд Фрейд). Згодом почали визнавати психогенне походження багатьох інших соматичних скарг і функціональних розладів, при яких не виявляється органічних змін. Часом психосоматика служила “звалищем” для неорганічних захворювань, наприклад для головної болі різної етіології. Проте необхідно підкреслити, що в психосоматиці, як і в медицині взагалі, діагноз потрібно встановлювати не тільки на основі симптоматики, але і з розрахунком загальної картини (особистості хворого, його ситуаційних і анамнестичних даних). Віктор Вайцзеккер, один з піонерів психосоматики, рекомендував лікарям постійно задавати собі питання з приводу того чи іншого симптому: “Чому власне зараз? Чому власне тут?”

Те, що при певних соматичних захворюваннях, наприклад при бронхіальній астмі, виявляється більш або менш явний зв’язок між зовнішніми і внутрішніми конфліктами і появою симптомів хвороби, привело до визначення їх як психосоматичних. Коли Франц Алекчандер описав в 1946 р. це захворювання в своїй основоположній праці, він відійшов ще дальше від пануючих тоді поглядів на психогенез захворювання: поряд з специфічним неусвідомленим конфліктом він підкреслив значення фактору схильності і виникаючу в зв’язку з цим індивідуальну специфічну соматичну диспозицію. Крім того, він встановив еволюційний зв’язок вегетативних симпатичних і парасимпатичних реакцій. Цим самим був підкреслений зв’язок між індивідуальним розвитком і біологічними факторами в ході природної історії людини.

В сучасній психосоматиці розрізняють схильність, фактори сприяючі або затримуючі розвиток хвороби. Схильність (диспозиція) – це вроджена (наприклад, генетично обумовлена), а при певних умовах і набута готовність, яка виливається у форму можливого органічного або невротичного захворювання. Поштовхом до розвитку такого захворювання є важкі життєві ситуації. Якщо маніфестують невротичні або соматичні захворювання, то вони розвиваються за власними закономірностями, які, проте, тісно пов’язані з факторами оточуючого середовища (значення сприяючих розвитку хвороби факторів, наприклад, при хронічних захворюваннях, стало відомо лише в останній час). В любому випадку для діагностики як психосоматичного так і невротичного захворювання необхідне розуміння ситуаційного характеру його походження. Констатація наявності психосоматичних порушень не приводить до заперечення основного діагнозу. Якщо сьогодні говорять про психосоматичні біопсихосоціальні захворювання, то це лише вказує на зв’язок схильність – особистість – ситуація.

Часто при виникненні психосоматичного захворювання конфліктна динаміка визначалась поняттям “стрес”. Але це не просто стрес, тобто навантаження, яке приводить до хвороби. Людина, яка знаходиться в гармонійних відношеннях зі своїм середовищем, може перенести екстремальні соматичні і психічні навантаження, уникнувши хвороби. Проте в житті зустрічаються і такі особисті проблеми, які викликають настільки важку фіксацію і душевний розлад, що в певних життєвих ситуаціях приводять до негативних емоцій і невпевненості в собі. Власне в складних ситуаціях психосоматично обтяжувані пацієнти, які проявляють емоційну пригніченість, не можуть правильно оцінити і описати свій стан. Це явище визначають поняттям “алексітімія”.

При лікуванні психосоматичних хворих застосовують весь спектр психотерапевтичних методів, кожен з яких вибирають з розрахунку характеру соматичного лікування хворого або довільно. До таких методів відносяться індивідуальна, групова, сімейна психотерапія; терапія, яка викриває конфлікт; підтримуючі і навчальні методики; лікування, яке сконцентроване на тілі; гештальттерапія. Спеціальні модифікації, наприклад тривала гомогенна або змішана групова терапія, часто бувають корисними при наданні допомоги хворому з його установкою на оцінку хвороби як страждання органу, з його неадекватним самосприйняттям і важкістю емоційного самовираження.

Дата добавления: 2015-05-07