З історії психосоматики

В грецькій філософії була досить поширена думка про вплив душі і духу на тіло. Ідея цілісності людини і в стані хвороби була керівною для лікарів в їх практиці. Так, одержимість злими духами усувалась засобом катарсіса, проте її лікували і при допомозі певних форм співбесіди.

Чи була в стародавні часи психосоматична медицина і терапія? Іспанський історик медицини П.Лаін Ентральго сумнівався в цьому з ряду причин:

1.Геніальні ідеї великих філософів Платона і Арістотеля про

катартичну, яка очищає і дарує мудрість силі людського слова тодішньою медициною не розвивались і не трансформувались в психологічному і терапевтичному аспектах.

2.Не підлягає сумніву, що греки приділяли мало уваги

психічному життю в системі своєї фізіологічної медицини.

3.Своім натуралізмом, тобто чистим соматизмом, греки охоплювали всю патологію. Це якнайкраще підтверджується тим, що Гіппократ розумів істерію як хворобу матки.

4. Грецькі лікарі сповідували радикальний натуралізм, який включав у себе як фізичну, так і психічну, зовсім не знаючи того, що люба психофізична природна властивість не є чимось реальним, що не може бути істинно людським інакше як “особистісне”, “внутрішньо властива індивідууму” властивість.

П.Лаін Ентральго відмічає з цього приводу: “Термін “психосоматичне” необхідно розуміти в сучасному його смислі: він має на думці не тільки живий інтерес лікаря до причинних моментів, “психічних” симптомів хвороби (це визнавали і послідовники Гіппократа), але і його світогляд на ці процеси, які свідомо або несвідомо протікають у внутрішньому житті хворого”.

Американський психіатр Джон Немія звернув увагу на те, що англійський поет Семюел Колридж, близький до поетів і філософів німецького романтизму, який відвідав в 1798 році Фрідріха Клопштока в Гамбурзі, а потім прослухав семінар у Геттінгені, використав термін “психосоматичний” в сучасному смислі. В 1811 році він писав: “Те, що я виражаю в своєму настрої, або скоріше витісняю у несвідоме, це безумовно дія, вся сила якої направлена на моє тіло”. А в одному фрагменті ессе який зберігся про емоції він вживає поняття “моя психосоматична ологія (або наука)”. Потрібно відмітити, що сам Клопшток багато десятиріч страждав тілесними недугами, для яких лікарі при його розтині після смерті не знайшли ніяких органічних основ.

В період “романтичної медицини” початку ХІХ століття німецький психіатр Іоганн Гейнрот в своїй публічній лекції у 1818 році вперше використав поняття “психосоматична медицина”. Він пояснив багато соматичних хвороб як психогенні, перш за все в етичному аспекті. Так, причини туберкульозу, епілепсії і раку він розглядав як результат переживань почуття злоби і стиду, а особливо сексуальних страждань. Десять років по тому М.Якобі увів поняття “соматопсихічне” як протилежне і в той же час доповнююче у відношенні до поняття “психосоматичне”. Новаліс створив свого роду “психофізіологію”, яка уявляє собою вчення про хвороби, які інтуїтивно об’єднують тіло, душу і дух індивідума.

Безумовно, одним з духовних батьків становлення психосоматичного підходу потрібно вважати Фрідріха Ніцше. Він створив філософію, яка “виходить з тіла і має потребу в ньому, як в провідній нитці”, говорив про “розум тіла”, його “множинності з єдиним смислом”. Ніцше не тільки передбачив ряд концепцій Фрейда у вченні про несвідоме і про афекти, але і дав багато вказівок лікарям з цього питання.

Проголошена ним “нова мораль” повинна була знайти своє відображення у питаннях лікування, але не було ще лікарів, які могли б прийняти цю нову “практичну мораль” як “частину мистецтва і науки зцілення”. “Вчення про тіло і дієту”, оскільки воно пов’язане з “новим, більш вільним порядком життя, ніж керування життям”, необхідно вважати обов’язковим для всіх “нижчих і вищих шкіл”.

Після першої світової війни представник гейдельбергської терапевтичної школи Лудольф Крель приділив велику увагу психофізіологічним процесам фізіології, впливу афектів на тілесні функції і на соматичні захворювання. Об’єктом вивчення стала особистість хворого, а не абстрактна патологія. Ці уявлення отримали подальший розвиток у фундаментальних працях Віктора Вайцзеккера. Цей параметр особистісного Вайцзеккер характеризував як уведення суб’єкту у сферу патології. На його думку, психосоматика – не є складовою частиною якісно еквівалентних факторів, якими являються душа і тіло; нове розуміння тілесно-душевних співвідношень дозволяє бачити можливість переробки кожної життєвої ситуації в особливий внутрішній стан, а через нього – в тілесні установки, специфічну реакцію суб’єкту в період кризи.

Психосоматика отримала поширення в Німеччині також завдяки вченню про функціональну патологію берлінського терапевта Густава Бергмана. Його спостереження дозволили відкрити стадію “функціонального порушення спонукання”, яка передує появі органічних змін. Порушення соматичних функцій при виразковій хворобі, колітах і гіпертонічній хворобі служать початком патогенетичного ланцюгу, випереджуючи етап структурних порушень. Психосоматичне порушення в психологічному плані ще не означає настання поломки діяльності, але фізіологічно воно маніфестує як постійна готовність до патології, і якщо вона не згасає, то виявляє патогенний вплив.

Психоаналітики також не обмежувались тільки лікуванням психоневрозів. У 1908 році дрезденський лікар і психоаналітик Штегман вперше описав астму у дітей. У 1913 році Федерн представив у Віденській психоаналітичній спілці випадок хворого з астмою. Сьогодні відомо, що Фрейд сам застосовував зусилля в цьому напрямку, але своїх даних не опублікував. В той час як психоаналітики ставили в один ряд психосоматичні і невротичні симптоми в їх патогенезі і говорили про “невротичну надбудову у соматичних хворих”, Вайцзеккер рішуче підкреслював різну динаміку “соматичних процесів і неврозів”.

Після 1920 р. в різних регіонах Німеччини виник великий інтерес до психофізіологічних досліджень. В дослідженнях з гіпнозом Густавом Хейєром і Е. Вітковером було виявлено відносно специфічний вплив психічних подразників і уявлень на соматичні функції, наприклад на діяльність шлунку і жовчного міхура. У 1935 році в роботі “Вивчення патогенезу” Вайцзеккер провів психологічні і медико-антропологічні дослідження при тонзілярній ангіні, нецукровому діабеті, пароксизмальній тахікардії.

Власним шляхом пішов лікар Г.Гроддек, на якого у свій час виявив вплив Фрейд. Він застосував поняття “Воно” до області, яка формує наші переживання, перейнявши цей термін від Фрейда. Гроддек з 1917 року займався психоаналітичним лікуванням соматичних хворих і інтерпретував хворобливі процеси ризикованим, часто нестримано спекулятивним чином як “осмислену діяльність “Воно”. “психоаналіз може і буде займатися органічними стражданнями, не зупиняючись перед ними”.

У 1928 р. в Німеччині був заснований журнал “Невропатолог”, в якому особливу увагу повинно було уділятися психосоматичним зв’язкам. Після 1930 року у США, куди переїхали з Європи багато психоаналітиків, також стали займатися психосоматичною медициною. Віденський психоаналітик Фелікс Дойч, який в 1927 р. відновив поняття “психосоматика” і сформулював її основну концепцію, у 1939 р. почав видання у США першого виключно психосоматичного журналу “Психосоматична медицина” – органу заснованого у 1934 р. американського психосоматичного товариства. У 1935 р. Френдерс Данбер описала диференційовані особистісні профілі при різних соматичних захворюваннях. У 1948 р. вийшла її книжка “Огляд психосоматичної діагностики і лікування”, яка пропонувалась як “путівник” для лікарів, практикуючих в цій галузі.

Подальший розвиток психосоматичної медицини відбувався під впливом психоаналізу, який на протилежність попередньої психології переживань створив багатосторонню теорію особистості і сформулював ряд нових понять. Психоаналітичне вчення про розвиток особистості, про психологію конфліктів, про неусвідомлені мотивації дало новий імпульс і психосоматиці як вченню і як методу лікування. Так, Александер досліджував психодинамічні неусвідомлені конфліктні ситуації при різних соматичних захворюваннях. Після другої світової війни і настання майже повної розрухи у Німеччині знову виникли сумніви у відношенні визнаних цінностей, які торкалися також і природно наукових і матеріалістичних уявлень про хвороби. У медицині все гостріше відчувалась необхідність вироблення нового погляду на природу людини. Так, у 1950 р. Александр Мічерліх відкрив у Гелйдельберзі першу психосоматичну клініку при університеті. У наступні десятиріччя були створені психосоматичні відділення або у складі медичних клінік, як це зробив А.Йорес у Гамбурзі, або як соматичні заклади. З 1954 р. видається перший німецькомовний “Журнал психосоматичної медицини і психоаналізу”.

У Англії психосоматичний напрямок розвинувся у 50-і роки, хоча він був строго емпіричним і носив чисто експериментальний характер. У 1956 р. у “Журналі психосоматичних досліджень” указувалось на значення емпірично направлених досліджень, на розвиток так званих операційних і статистично підтверджених гіпотез.

Мова йшла про точні знання у сфері взаємодії психосоматичного і соматопсихічного, про знання, які ще зовсім недостатні: "Ніде в медицині немає такого протиріччя між високо науковими теоріями і спрощеним тлумаченням конкретних фактів”. У цей час як у американському журналі “Психосоматична медицина” переважали теоретичні і практичні статті психоаналітичного змісту, в англійському журналі домінували епідеміологічні і експериментальні роботи, а також дослідження методик поведінкової терапії.

У Північній Америці психосоматики в останні десятиріччя вивчали різні види переживань і конфліктів у соматично хворих. Психоаналітично орієнтовані лікарі, наприклад, вивчають психологію хворих у період вагітності і родів, при операціях і усіх соматичних захворюваннях аж до раку. З ім’ями Е.Ліндемана, З.Ліповського, Г.Енгеля пов’язаний розвиток консультативної служби у великих лікарнях США – створення свого роду внутрішньо лікарняних амбулаторій, які укомплектовані штатом психодинамічно орієнтованих і психотерапевтично підготовлених психіатрів у всіх спеціалізованих відділеннях лікарень. Психосоматика при цьому відходить від своїх попередніх поглядів на виключне значення психогенезу захворювань і прослідковує в міждисциплінарній взаємодії соматопсихосоматичні зв'язки.

У оцінці патогенезу соматичних захворювань психосоматика опирається на багатофакторні мислення і відповідні йому дослідження; розроблені різні підходи при гіпертонічній хворобі, інфаркті міокарда, бронхіальній астмі. Психосоматичні аспекти цих захворювань повинні заново визначатися і переоцінюватись, як це має місце в роботі американського психосоматика Г.Вайнера “Психобіологія і хвороби людини”. У центр проблеми автор ставить захист певних соматичних функцій, особливо важливих при так званих великих психосоматичних захворюваннях (наприклад, специфічних імунних механізмів при алергічній бронхіальній астмі),, і вплив на них умов зовнішнього середовища.

Якщо раніше психосоматику розуміли просто як науку про душевно-тілесні взаємодії, в тому числі з використанням поняття “конверсія” в розумінні Фрейда, то в останні десятиріччя завдяки вченню Туре Ікскюля розвинувся зовсім новий напрямок. Опираючись на концепції свого батька – біолога Якоба Ікскюля, він розглядає життєві, а також і психосоматичні процеси завжди у зв’язку з зовнішнім світом. Організм і середовище розглядаються як системи які розвиваються динамічно. Коло середовищних функцій тваринних і симбіотичне коло взаємовідношень грудної дитини і матері у дорослої людини з її психічною сферою, в якій оточення набуває для індивідуума своє значення, розташовується на новому рівні. Для встановлення психосоматичних зв'я’ків значимі афективні, так звані патичні основні установки у сфері ерготропія – гістіотропія, відзначені американським фізіологом Уолтером Кенноном і пророчені ще Чарльзом Дарвіном. У цей же час події індивідуального життя і зрушення функцій які ідуть ззовні можуть схиляти до розвитку психосоматичних захворювань, на що вказують Р.Шпітц, М.Малер і інші. У цілому ця “теорія гуманної медицини” Т.Ікскюля і В.Везіака розуміється у рамках сучасної системної теорії, яка описує космос як ієрархічний порядок фізичних, біологічних, психічних і соціальних рівнів, причому на кожному все більш високому рівні появляються нові, “емерджентні” властивості.

Сучасні тенденції розвитку психосоматики заключаються у підсиленні акценту на терапевтичні завдання. У цей же час на початку її розвитку здавалось більш важливим взагалі розпізнавати психічні фактори як причинні або такі що спричинюють маніфестації хвороби і вирішують питання про специфічність захворювання у науковому плані, у останні роки виникла тенденція до більш диференційованого підходу до проблем лікування соматично хворих. У зв’язку з особливостями соматичного захворювання, з труднощами розкриття душевних конфліктів для розуміння хвороби і часто тривало передуючим чисто соматичним лікуванням висхідна ситуація зовсім інша, ніж при неврозах, при яких застосовуються класичні психотерапевтичні методи. Крім того, психосоматичні популяції хворих які інакше формуються у відповідності з їх приналежністю до різних соціальних шарів потребують використання нових стаціонарних і амбулаторних форм лікування.

У останні два десятиріччя енергійно розвивались поведінкові психотерапевтичні програми, направлені на зміну установок і поведінки пацієнтів, які застосовуються при таких важких захворюваннях, як інфаркт міокарда, рак, а також при ожирінні. При допомозі цих програм, явно орієнтованих на практику, виявлялася допомога найрізноманітнішим пацієнтам, при цьому були досягнуті успіхи, які можуть служити прикладом для психотерапевтів інших шкіл.

У Німеччині сьогодні наявні, з однієї сторони, лікарі-психоаналітики і психологи, підготовлені у психосоматичних університетських клініках або психоаналітичних інститутах, а з іншої -–психологи, які отримали наукову орієнтацію у університетах і також проводять поведінкову або вербальну психотерапію. Між цими двома групами спеціалістів немає тісного зв’язку і інтенсивного обміну досвідом.

Дата добавления: 2015-05-07