Яимиим^МИИМИ 2 страница

Крім того, в 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких ака­демія утримувалася, були секуляризовані. Це позбавило її матеріаль­ної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигну­вань, які зменшувалися.

Царський уряд, здійснюючи уніфікацію освітньої справи в дер­жаві, в 1798 р. поширив єдиний статут духовних навчальних закладів і на Києво-Могилянську академію. Вона перетворилася на головний вищий духовний заклад для цілої округи з підпорядкуванням їй вось­ми духовних семінарій в Україні. Тадеуш Чацький, тодішній візита-тор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній у листі до Г.Коллонтая від 4 лютого 1804 р. писав: «Ревізував Київсь­ку академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII - XVIIIcm. ____

приклад, що буде, коли науку віддати монахам». В 1817 р. вийшов царський указ про ліквідацію академії. «Сонцесяйний Гелікон», як називали її вихованці, перестав існувати. Функції Києво-Могилянсь-кої академії перебрали Київська духовна академія (1819) та Київсь­кий університет (1834). Це була боротьба з українським, національ­ним.

Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний уні­верситет «Києво-Могилянська академія». Це - перша недержавна вища школа в Україні. В навчальному процесі орієнтуються на світо­вий рівень.

У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми -середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівсь­кий, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721, 1738 pp. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, замож­них міщан і козаків.

З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв'язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету». В університеті, який став важливим осередком освіти і науки в Галичині, діяли чотири факультети: філософський, теблогічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинсь­кою мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії -німецькою або польською мовою. В 1773 р. папа римський прийняв рішення про ліквідацію ордена єзуїтів і керованих ним інституцій. Це стосувалось і Львівського університету, робота якого була віднов­лена в 1784 р. за указом австрійського імператора Йосипа II. Багато вихованців університету навчалися в Києво-Могилянській академії, інші після навчання в Києві йшли до Львова.

Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних діячів на західних землях України відіграв Перемишльський колегіум, заснований в 1738 р.

Меценатська, культурницька діяльність І.Мазепи як гетьмана Ук­раїни не обмежувалась Києво-Могилянською академією. Величезний і досі не оцінений вклад гетьмана у розбудову культури всієї України.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович (1877-1945) назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років (1687-1709), «другою золотою добою українського мистецтва» після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культурна діяльність І.Мазепи залишила в Україні помітний слід.

Він чимало зробив для розвитку, розвою української культури, зодчества. Значну частину своїх незліченних багатств І.Мазепа вит­рачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, монастирів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу господньому в Єрусалимі - пишно орнаментовану рельєфну срібну дошку. Вона зберігалася в Єрусалимі ще на початку XX ст. Ця чудова робота українських ювелірів з іменем гетьмана та його гербом репродукувалася на листівці видавництва Якова Оренштайна (Коломия).

У актах Бендерської комісії 1709 p., яка працювала після кончи­ни гетьмана, наводяться такі дані: «... на оновлення монастиря свято­го Сави дав у Батурині архімандритові, пізніше - патріархові (мається на увазі патріарх Єрусалимський Хрисанф (1707-1731), який в 1701 p., ще архімандритом, побував у Батурині) 50000 золотих, а на закін­чення будівництва згаданого монастиря та для інших місць Палес­тини переслав тому ж патріархові 3000 дукатів, чашу з чистого золо­та, люстру й срібний олтар для Гроба Господнього, 20000 золотих, багато іншого...».

І.Мазепа - меценат і засновник низки пишних храмів. При його добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко - стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Свя­тих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690-1705 роках І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів.

До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою. Це - Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Ус­пенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський монастир.

Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будів­ництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це, Петро І казав, що І.Мазепа «великий строитель святым церквам».

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII - XVIIIcm. ___

Не треба доводити, що література «високого стилю», з такими представниками, як Єпифаній Славинецький (?—1675), Симеон По­лоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Фео­фан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створе­ним І. Мазепою.

Сам 1.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розу­му, вихованою в європейському дусі. Відомо, що жоден із гетьманів України не володів так добре пером, як він. Він мав неабиякий літе­ратурний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведе­но його авторство іншої пісні: «Ой горе тій чайці небозі...».

Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музи­кантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті - бан­дурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори.

Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжки в ній були на різних мовах. І. Мазепа славився як знавець іноземних мов. Крім української, добре володів польською, латинською, італійською, німецькою, більш-менш французькою та, як свідчить сподвижник І.Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), «досить міцно» татарською.

Добре відомо, що І.Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вва­жав ще в XVII ст. за першу прикмету великої людини.

Про високу освіченість І.Мазепи та його знання іноземних мов є багато відомостей. Ось слова про нього визначних сучасників: «Лю­дина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» (фран­цузький дипломат Де Ля Невіль, 1689 p.); «Мова його взагалі добі­рна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найк­ращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожно­му кроці видно латинські книжки» (французький дипломат Жан Балюз, який був у Батурині в 1704 p.); «Учений в латинській, польській і руській мові» (Данієль Крман - словак, посол від лютеран при шведському королі, бачив гетьмана під Полтавою у 1709 p.).

Повна драматизму постать гетьмана І.Мазепи відтворена в ро­сійській, польській, англійській, французькій, американській, іта­лійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літера­турах світу). За твердженням історика і літературознавця Сергія

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Білоконя, в зарубіжній літературі про нього написано 67 художніх творів. Про І.Мазепу писали росіяни О.Пушкін, К.Рилєєв, Ф.Бул-гарін, поляки Ф.Гавронський, Б.Залеський, В. Богданко, Ю.Словаць-кий, англієць Дж. Н.Г.Байрон, французи Вольтер і Гюго, американці Д.Сміт, К.Байт, Джорж Говард Пейн.

Невдача І.Мазепи в боротьбі за Україну як незалежну державу мала трагічні наслідки для української культури. Послабились захі­дноєвропейські культурні впливи, посилилась русифікація України, яка почала втрачати свою духовну еліту. Це відсувало українську культуру на другий план, в тінь російської, принижувало, спричиня­ло появу рис вторинності, провінційності.

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літера­турної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали по­лемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені. Одночасно з по­лемічною літературою розвивалась ораторсько-проповідницька про­за, за допомогою якої роз'яснювалась християнська догматика і мо­раль.

Помітний слід в українській культурі залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель (близько 1600-1683 pp.), Лазар Баранович (близько 1620-1693 pp.) та Іоаникій Галятовський (?—12.01.1688 p.).

І.Гізель, німець за походженням, в 1656-1683 pp. був архіманд­ритом Києво-Печерської лаври і управителем лаврської друкарні. До прийняття православної віри був протестантом. Він є автором бого­словських праць «Твір про всю філософію» (1645-1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).

«Мир з Богом людині» містить багато відомостей з історії Ук­раїни XVII ст. У ньому автор ставив вимоги до російського царя про надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної ав­тономії Україні. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності цей твір був заборонений синодом.

І.Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лав­рських видань «Синопсису», що в перекладі з грецької мови означає огляд. Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті XVII ст. Він був створений для братчиків Києво-Могилянської академії і використовувався до початку XIX ст.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII - XVIIIcm. ____

як офіційний підручник з вітчизняної історії. Мав численну кількість видань. Вперше виданий у 1674 p., перевидавався до 1836 р. - 150 років, щоразу поповнюючись новими подіями.

Книга розповсюджувалась не лише в Україні, а й у Росії та в інших країнах, зокрема в грецькому та латинському перекладах. «Си­нопсис» мав величезний вплив на російську історичну науку XVII та XVIII ст. і був у Росії підручником аж до XIX ст.

Л.Баранович опублікував збірки проповідей «Меч духовний» (1666 p., 1668 p.). «Труби словес проповідних» (1674 p., 1679 p.). Він став одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми. У відповідь на працю Бойми «Стара віра». Л.Баранович видав у 1676 р. релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати.

У деяких епіграмах своєї книжки «Лютня Аполлонова» (1671) висловлював прагнення до миру і спокою, закликав до припинення міжусобних чвар, до об'єднання сил у боротьбі проти турецько-та­тарських загарбників, нагадував про муки, що їх зазнають христи­янські невільники у турецько-татарському полоні.

Будучи з 1657 р. архієпископом чернігівським і новгород-сіверсь-ким, а потім митрополитом Лівобережної України, Л.Баранович відс­тоював незалежність української церкви від московського патріарха. Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукуван­ня. У Новгороді-Сіверському заснував друкарню, яка діяла протя­гом 1674-1679 pp. В 1679 р. цю друкарню перевезено до Чернігова.

Л.Баранович був музично обдарованою людиною, створював кан­ти і духовні пісні («Херувимська пісня»). При своєму дворі мав хо­рову капелу. Похований в 1693 р. у Борисоглібському соборі в Чер­нігові.

Твори І.Галятовського «Розмова білоцерківська» (1676), трактат «Фундаменти» (1683) великою мірою сприяли обмеженню впливу єзуїтів. Взірцем для наслідування полеміст виставляв людину, що твердо трималася своєї віри, боролася «за отчизну», визволяла з не­волі бранців. І.Галятовський є автором збірок релігійних оповідань-легенд «Небо новое» (1665 p., 1666 р.) та «Скарбница потребная» (1676).

На другу половину XVII - першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й виз­начний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяць-кого полковника Григорія Грабянки (? - близько 1737 р.) та кан­целяриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670-1728). Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина, генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракуш­ка-Романовський (близько 1623-1703 pp.). Всі три літописи охо­плюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.

В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтво­рюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літо­писах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтерес­но прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод­ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон­струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж істо­рична, була... головною заслугою козацьких літописів».

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного істо­ричного та літературного твору - «Історії Русів». Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи «давність прав і вільностей козацького народу», виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спря­мованих проти абсолютизму російського самодержавства. За слова­ми І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім вирос­тала новіша українська література»'.

Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст. є творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794) Це була все­бічно обдарована людина: філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, педагог, поет, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Моги-лянській академії, де навчався з перервами в 1734-1753 pp. Майже

¹ Франко І. Твори: В 50-ти томах. - К. 1984. - Т. 41. -С. 61.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII - XVIIIcm. ___

три роки був співаком придворної хорової капели цариці Єлисавети Петрівни в Петербурзі.

У серпні 1744 p., коли цариця Єлисавета з цією капелою приїха­ла до Києва, Г. Сковорода не захотів повертатись до Петербурга, дістав звільнення з придворного хору і продовжив вчитись в академії. Пізніше в листі до свого друга він писав такі слова: «Втрачений той час, який ти не використав на навчання».

Але навчання в академії тривало недовго. В серпні 1745 р. Г.Ско­ворода знову вирушив у світ. Цього разу на Захід, до Угорщини, в місто Токай, як член російської місії. Під час цієї місії він побував у багатьох містах Європи. Знання мов дало йому можливість спілкува­тися з багатьма видатними людьми того часу.

Повернувшись восени 1750 р. в Україну, Г.Сковорода працював домашнім вчителем, викладачем у Переяславському та Харківсько­му колегіумах. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційни­ми концепціями православної церкви. Тому він змушений у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу і вже більше не займав жодної офіційної посади. Останні 25 років життя Г.Сковорода манд­рував по Слобідській Україні, навчаючи людей. Помер він в с Іванівці у дідича Ковалівського 29 жовтня 1794 p., де і похований. На його могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав».

Г.Сковорода вважається найсамобутнішим українським мислите­лем XVIII ст.. Його найбільше цікавило те, що стосується виключно вдосконалення душі. Найвидатнішими творами з філософської спад­щини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронра­вию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.

В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так зва­ний символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу: внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія), то внутрішнім - невидима натура або бог (макросвіт), людський дух (мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людсь­ких відносин (Біблія).

Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате­ріалістичного - безвартісного, і вищого - духовного, цінного. Мета

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

життя - щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвіч­ної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «доб­ро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філо­софа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов'язу­валася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до при­родних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням, за якої усе потрібне - не важке, а все важке - не потрібне, проголо­шує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди, «радости душевної», щастя.

За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і ко­лись, а в кожну мить, тут і тепер. А якщо щастя не залежито від місця і часу, звання і чину, віку й статі, то воно належить до вічних і безплотних сутностей. Ця ідея Г. Сковороди спрямована проти вся­кого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої христи­янської держави, яка б шанувала свою суспільність.

«Бог, - казав він, - дає народам науку та мистецтво, які зміц­нюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благо­получним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема люди­на, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою».

Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічо­го, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмов­лявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста­вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне жит­тя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом.

Його уявлення про одвічне протистояння добра і зла, про єдність людини і природи, про самопізнання людини ввели Г.Сковороду в коло мислителів світового рівня і значення. Його філософська етика була етикою нового суспільства, а не того, в якому він жив.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII - XVIII cm. ____

Філософські погляди Г.Сковороди - уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів людини - відображаються в його літературних творах. Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Бай­ки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»).

«Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в ук­раїнському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки дав­нього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст. За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних спи­сках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовні­стю глибоку і щодо світогляду свого - чисту та моральну...».

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попе­редником нової української літератури, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Освіту він дістав у 1780-1789 pp. у Полтавській духовній семінарії. Серед її випускників були також російський письменник, перший перекладач «Іліади» Микола Гнєдич і батько Миколи Гоголя, український письменник Василь Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та пропаганди своїх ідей» зреклися духовної кар'єри.

Перший біограф І.Котляревського С.Стеблін-Камінський зазна­чав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем».

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котля­ревського «Ене'їда» (повністю видання здійснено 1842 p.). Перелицю­вавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський ши­роко використав традиції української літератури.

Отже, перша українська книжка з'явилася не в Україні, а в Петер­бурзі. Великий промисловий і культурний центр Харків видав першу українську книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

П.Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок російсь­кої політики був знижений до стану провінційного міста і зміг вида­ти першу українську книжку аж у 1837 р.

«Енеїда» - вісник весни українського літературного відроджен­ня, один з найкращих європейських бурлескно-травестійних творів. Поема сповнена яскравого народного гумору, реаліями українського побуту, звичаїв, повір'їв, релігійних обрядів, ігрищ. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників.

«Енеїда» стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір запо­чаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов'янська або старо­болгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християн­ства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане «Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої ру­сифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу ду­мок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї­да» була прийнята як визначна подія в розвитку української літера­тури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури «національного відродження», нової доби національного культурно­го життя.

Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії європейської літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю», а й перевищує «і культурно-історично, і мовно, та й естетично» всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо ук­раїнське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистич­но» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII - XVIII cm. __

гумор і народну мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну пам'ять Котляревському» так оцінив його творчість:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть.

Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь Васильович Капніст (1758-1823) - просвітитель, письменник, гро­мадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина -«Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).

В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централі­заторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое дер­жави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за «восстановление гетманского правлення», а самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем своим именем для благополучия Малороссии».

Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бу­ти набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув ідею відродження українського козацтва.

Авторкою популярних українських пісень була легендарна народ­на поетеса-піснярка Маруся Чурай (близько 1625-1653 pp.). її жит­тя випало на період середини XVII ст., коли український народ піднявся на боротьбу за свою волю та незалежність. До війська геть­мана України Б.Хм-гтьницького належав і Полтавський полк, у яко­му служив Григорій Бобренко - наречений Марусі Чурай. Очевид­но, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною піснею.

Композитор Микола Лисенко ввів пісню «За світ встали козачень­ки» до своєї опери «Чорноморці». В 1937 р. композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну ре­дакцію опери М.Лисенка «Тарас Бульба», ввели пісню до цього зна­ного в світі твору оперної класики.

Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через бал­ку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

... m

' Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насампе­ред історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом, прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Ук­раїна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережеч­ки», «Ой з-за лісу, із-за темного». Відтворені образи Б.Хмельниць­кого («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний збірник 1684 р. - найраніший запис українських дум взагалі.

Величезної популярності набула пісня «їхав козак за Дунай». На початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козак-віршу-вальник Семен Климовський. Вона має безпрецедентне поширення в світі. Вперше пісня була опублікована у 1796 р. Протягом XIX ст. пісня друкувалася у багатьох пісенниках. Уже в 1806 р. її переклали на німецьку мову і вона ввійшла в побут німецького населення як німецька пісня. її співали солдати, які воювали проти Наполеона. В 1815 р. цю пісню виконували вже у Сполучених Штатах Америки. Серед тих, хто обробляв «їхав козак за Дунай», був великий німець­кий композитор Людвіг Ван Бетховен (1770-1827) та інший німець­кий композитор - основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп - ляль­ковий народний театр. Перша документальна згадка про нього да­тується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Хри­стос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомо­гою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній - народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і міщан.

У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігра­вати друкарня Києво-Печерської лаври. За цей період тут було надру­ковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторі­нок. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання

Дата добавления: 2015-05-09