Яимиим^МИИМИ 6 страница

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

поміщиці Єлизавети Скоропадської та цукрового барона Василя Си-миренка. Є.Скоропадська, зокрема, на потреби товариства внесла 20 тисяч австрійських крон. Заснована організація ставила перед собою мету «вспомагати розвій руської словесності» шляхом видання нау­кових і літературних книг, журналів та вручення премій за найкращі твори. За дорученням Є.Скоропадської перший статут товариства склали колишній кирило-мефодіївець Дмитро Пильчиков і М.Дра-гоманов. У 1892 р. товариство набуло статусу наукової організації і відоме далі як Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Воно було, по суті, першою національною академією української науки. У това­ристві працювали секції: історико-філософська, філологічна та ма-тематико-природничо-медична. До секцій входило кілька комісій. Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науково-досл­ідницькою займалось культурно-просвітницькою роботою серед насе­лення. Товариство об'єднувало фахівців з різних галузей знань: пись­менників, культурних та державних діячів як Західної України, так і УРСР, Берліна, Будапешта, Відня, Ленінграда, Москви, Праги та інших наукових центрів світу. В різні роки членами товариства були В. Бех­терев, М.Бойчук, В.Вернадський, О.Грущевський, Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Колесса, Ф.Колесса, А.Кримський, А.Крушельницький, Т.Масарик, І.Нечуй-Левицький, М.Павлик, В.Перетц, М.Панчишин, В.Різниченко, С.Смаль-Стоцький, К.Студинський, М.Сумцов, ПТут-ковський, І. Франко, М.Шаповал, А.Шептицький та багато інших. Наприкінці 30-х років товариство налічувало понад 300 членів.

За час свого існування товариство видало більше як 120 томів «Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і більше як 100 томів інших видань, серед яких і «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури». Товариство значно активізувало свою роботу, коли в 1897 р. його головою обрали Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934), який у 28 років в 1894 р. після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету і роботи в ньому протягом чотирьох років над магістерською дисертацією переїхав до Львова і за рекомендацією свого наукового керівника по Київському університету, професора В.Б.Антоновича очолив кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи» у Львівському університеті, фактично кафедру української історії. Відтоді протягом'19 років (до 1913 р.) діяльність М.Грушевського пов'язана з Львівським

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини, організацією української національної науки. «Золотою трійцею» товариства називали М.Грушевського, І.Франка та В.Гнатюка, які тривалий час очолювали відповідні напрямки українознавства: історію, мову та літературознавство, фольклор та етнографію.

Товариство, в якому М.Грушевський головував до 1913 p., засну­вало у Львові «Літературно-науковий вісник» (1898-1907). У жур­налі працювали І. Франко, письменники В.Гнатюк і О.Маковей. Він став всеукраїнським літературним органом. На його сторінках друку­валися найкращі літературні сили України: М.Вороний, М.Коцю­бинський, Леся Українка, В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінчен-ко, А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський, БЛепкий, О.Маковей, І.Нечуй-Левицький, О.Олесь, В.Самійленко, В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич. У 1907 р. вісник було пере­ведено зі Львова до Києва. Редколегію очолив М.Грушевський, а до цього, за словами І. Франка, він майже 10 років був «головним співро­бітником, а потім головним редактором цього журналу».

Серед інших наукових видань товариства виділяються «Джерела до історії України-Русі», «Етнографічний збірник», «Матеріали до української етнології», «Студії з поля суспільних наук та статисти­ки», «Часопись правнича». У 1897 р. вперше в історії українського народу почало виходити україномовне видання в галузі природни­чих наук — «Збірник математично-природничо-лікарської секції». Для інформування світової громадськості про діяльність товариства з 1890 р. регулярно виходила «Хроніка НТПГ» водночас українсь­кою та німецькою мовами.

Товариство проіснувало до січня 1940 p., коли інтегрувалося в наукові структури АН УРСР. Діяльність його продовжувалася після Другої світової війни на еміграції. Відновлене, поновило свою робо­ту у Львові в жовтні 1989 р.

В 1900 р. в Житомирі було створено Товариство дослідників Во­лині. Його очолив відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше академік ПАТутковський. Товариство вивчало природні багатства краю, його економіку, історію, етнографію, геологію.

Велику роль у відродженні інтересу до наукових знань відігра­ло створене у 1907 р. у Києві на гребені національно-культурного руху Українське наукове товариство, що, за словами його голови М.Грушевськрго, «своєю метою ставило допомагати розробленню

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»-

й популяризації українською мовою різних галузей науки...»¹. На­вколо товариства згуртувалися значні наукові сили та визначні вчені: М.Грушевський, В.Перетц, Б.Грінченко, Г.Павлуцький, О.Левицький, О.Грушевський, М.Сумцов, І.Каманін, В.Модзалевський. Саме за­вдяки їм були закладені міцні підвалини для утворення осередку на­ціональної науки - Української Академії наук.

Створене на зразок Наукового товариства ім. Т.Шевченка Українське наукове товариство почало видавати свої записки та збірники. Та з початком Першої світової війни ці видання припинилися. З друку вий­шли лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Украинский народ в его пропілом и настоящем» (1914-1915).

Важливими чинниками українського національного відродження стали узагальнюючі праці з історії України М.Грушевського. М.Гру­шевський повернув Україні її історію. Він здійснив головне завдан­ня української історіографії — створив синтез українського історич­ного процесу, зробив систематичний виклад історії України, до нього писали фрагментарно. Завдяки М.Грушевському наявність окремої національної української історії не можна було заперечувати так са­мо, як завдяки Т.Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.

Світову славу вчений здобув завдяки своїй фундаментальній дос­лідницькій праці «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898-1936). Це — найголовніше, що є в його творчому доробку, який нараховує близько двох тисяч назв. В «Історії України-Руси» - най-видатнішому творі української наукової історіографії, взагалі, своє­рідному паспорті українського народу — М.Грушевський написав си­стематизовану історію нації, дав історичне обґрунтування української державності й значно вплинув на державницьке виховання цілих по­колінь.

Велику популярність здобули також 5-томна «Історія української літератури» (1923-1927), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911). «Початки громадянства» (1921). У своїх творах М.Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях, вистраждав пра­во на свою мову, національну культуру, власну державність.

¹ Дорощук Ніна. Культурницька діяльність українства між двома рево­люціями (1907-1917 pp.) // Київська старовина. - 2000. - № 2. - С 163.

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

Своєю історичною концепцією він відкидав класову боротьбу як рушія історії, підкреслюючи, що над усе є національні інтереси, які він ставив вище за будь-які інші мотиви політичної діяльності. М.Грушевсь-кий піднявся до розуміння ролі держави як гаранта розвитку нації.

За Грушевським, Київська держава, її право, культура були ство­рені однією народністю - українською. М.Грушевський стверджував, що Київська Русь належить тільки історії України і аж ніяк не мог­ла бути «колискою» українського, російського і білоруського народів. Він писав: «Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними шляхами, які виявляли більше відмінностей, ніж подібностей. В на­слідку утворилося народне самопочуття, яке відрізняє тепер, навіть цілком інстинктивно, українця від великороса, «хохла» від «кацапа», і дає себе відчувати вже на перших сторінках історії».

У діяльності М.Грушевського та його послідовників простежу­вався дуже важливий у всі часи постулат - чим тісніші зв'язки Над­дніпрянської та Галицької України, тим ширший і активніший їх загальний розвиток.

Український культурний рух набув швидкого поширення в Наддніпрянській Україні під час першої російської революції 1905-1907 pp. Саме тоді царській уряд був змушений скасувати на­решті драконівські закони щодо українського друкованого слова. Ра­зом з просвітами з'являється українська демократична преса. 25 ли­стопада 1905 р. в м. Лубнах явочним порядком, не чекаючи дозволу, вийшла перша україномовна газета в царській Росії - «Хлібороб». Це була перша українська газета в Україні після заборони українсь­кої преси в 1876 р. Емським указом Олександра II. її видавав М.Ше-мет на кошти місцевої громади. Газета виходила тиражем 5 тисяч примірників і швидко набула популярності, але розпорядженням полтавського губернатора 20 грудня 1905 р. була заборонена.

З 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша українська щоденна газета «Громадська думка», згодом - «Рада», а з 5 січня 1906 р. в Полтаві - щотижневик «Рідний край».

В 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися, як вже згадувалося, під назвою «Україна», проте проіснував недовго -лише до кінця 1907 р.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Україна довго перебувала осторонь світового поступу в книжковій справі, й український читач змушений був орієнтуватися на російсь­ку, польську чи австрійську книгу. Це продовжувалось доти, доки в другій половині XIX ст. спочатку на Галичині, а з перших років XX ст. й у Наддніпрянській Україні знову почалось відродження ук­раїнської книги, яка під пресом, забороною Емського акту - цього небувалого в історії світової культури закону - перебувала цілих тридцять років (1876-1906). Як свідчать дослідження, за 1906 рік в Україні було видано 116 українських книжок, а у 1907 р. по всій Росії вийшло у світ 156 українських книжок.

Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. наступила хвиля ре­акції та нових утисків українського культурного життя. Знову зак­рито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу. В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були українськими, аз 1914 p., початку війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавст­ва у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.

Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі». Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки. У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій Російській імперії.

Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати національні культурно-освітні організації. У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність російським державним завданням створення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ на­ціональної відокремленості та роз'єднання і може спричинити на­слідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано не дозволяти товариств «инородческих», в тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.

Столипін витлумачив політику царського уряду щодо українсь­кої культури також у поясненні до заборони товариства «Українська

Лекція 16. Культура України в XIX

- на початку XX cm.

Хата» в Москві, де він писав: «Хотя ближайшею целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главным являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти представляется край­не нежелательною и противоречит всем начинаниям, которые пра­вительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из того положения, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного цело­го, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боро­лось против движения, известного в наше время под наименованием украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных националь­но-территориальных началах».

У 1926 р., аналізуючи культурну ситуацію в Україні в XIX - на початку XX ст., М.С.Грушевський писав: «Заборона 1876 року, що протривала без двох місяців цілих тридцять років та вивела з лав українського активу цілий ряд поколінь, була тільки найбільш яск­равим і голосним явищем, - але подібних перепон, часом менш абсолютних і менш тривких, українське культурне життя за часи свого зв'язку з Москвою зазнало безліч. І вони в загальній сумі утво­рили таку «натуральну» для багатьох ситуацію, де українська куль­тура - що давніш ішла напереді Московщини в зв'язках з культур­ним світом, в культурних домаганнях і досягненнях, зійшла на провінціальний додаток до «світової» російської культури».

Це робилося для того, продовжує свою думку великий укра­їнський історик, щоб «забезпечити за великоруською культурою аб­солютну гегемонію. Дати великоруській мові, літературі, історії тощо під різними аспектами роль обов'язкових і пануючих предметів у шкільному навчанні. Зоставити місцеві культури при «домашнім ужитку», а за великоруською культурою - значення «окна до Євро­пи»: тої форми, в котрій світова творчість має доходити до знання, свідомості і вжитку «менших народів» (зайвість перекладів на ук­раїнську й інші мови, коли всі сі провінціальні народи можуть кори­стуватися перекладами російськими; зайвість українських форм для таких вищих культурних явищ, як, скажімо, опера; можливе обме­ження українського театру місцевою побутовщиною - тимчасом як світовий репертуар мав би зіставатися фактично привілеєм театру російського і 'т.п.). Одночасно використати всі матеріальні лишки

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

провінцій на розвій всесоюзних, себто фактично великоросійських установ. їх розростом і одночасними обмеженнями культурних уста­нов провінціальних звернути всю культурну творчість, оскільки вона підіймається над рівнем масового мінімуму, в течію великоросійсь­кої культури. Се, як бачимо, являється ще й тепер цілком конкрет­ним завданням адептів великоросійської великодержавности чи імпе­ріалізму, - їх же ім'я легіон!».

Словник термінів та понять теми

Альманах - неперіодична літературна збірка творів різних авторів.

Великодержавний шовінізм - різновид націоналізму народів, які в процесі історичного розвитку були або стали панівними у ба­гатонаціональних країнах.

«Галицько-руська матиця» - культурно-освітнє та літературно-ви­давниче товариство, засноване у 1848 р. у Львові з метою підне­сення освіти народу та розвитку літератури й мистецтва на за­хідноукраїнських землях. За одними джерелами, проіснувало до Першої світової війни, за іншими - до 1930 р.

Громади - осередки української інтелігенції, що проводили націо­нально-культурну і громадсько-політичну роботу в другій по­ловині XIX ст. - на початку XX ст. в Україні.

«Зоря галицька» - перша українська газета, що виходила у Львові протягом 1848-1857 pp. До 1851 р. була органом Головної русь­кої ради, пізніше перейшла до рук «москвофілів».

Культурництво - культурно-освітній рух XIX - початку XX ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом піднесення освітнього рівня населення та зміцнення національ­ної самосвідомості, а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації.

«Лянкастерський» метод навчання - вчитель доручав кращим уч­ням навчати інших, почав вживатися в школах України на по­чатку XIX ст.

«Просвіти» - самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні українські товариства, які існували як у Східній, так і в

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm.

Західній Україні у 1868-1939 pp. «Руська бесіда» - українські культурно-просвітницькі товариства на західних землях, які мали на меті поширення серед українських селян просвіти рідною мовою, досягнень культури й науки. Вперше виникли у Львові (1861-1862), згодом у Чернівцях (1869).

Харківське товариство грамотності - організація української інтелі­генції, заснована в 1869 р. для поширення освіти серед народу.

Циркуляр - офіційне письмове розпорядження, що його надсилають підвідомчим установам або підлеглим службовим особам.

Питання до самоконтролю

1. Які досягнення суспільних і природничих наук у першій поло­вині XIX ст.?

2. Якими були культурні здобутки Галичини?

3. Чому Східна Галичина стала у XIX ст. оплотом українства?

4. Яка роль у духовному житті народу греко-католицької цер­кви?

5. Що зробили для української культури народовці?

6. Що таке «Руська трійця»?

7. В чому полягало значення Кирило-Мефодіївського братства у культурному і національному розвитку України?

8. Що можна сказати за недільні школи?

9. Коли і де було засновано першу просвіту?

10. Хто такий М.Драгоманов?

11. Якими були особливості культурних процесів на українських землях в 1900-1917 роках?

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1. Видатний український історик, публіцист і громадський діяч, творець першої систематизованої політичної доктрини українства:

а) В.Антонович;

б) М.Костомаров;

в) М.Драгоманов.

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

2. Перший організатор товариства «Просвіта» в колишній
російській Україні, голова просвіти в Києві:

а) Борис Грінченко;

б) Павло Житецький;

в) Микола Лисенко;

г) Євген Чикаленко;

д) Софія Русова.

3. Передові українські кола вважали його «консулом України в
Європі», а за словами І.Франка, навколо нього виник своєрідний
осередок політичної еміграції, який став «центром коли не українсь­
кого руху, то української думки протягом цілих 20-ти літ»:

а) М.Драгоманов;

б) М.Павлик;

в) С.Подолинський;

г) І.Пулюй.

4. Часопис «Друг» видавався:

а) М.Драгомановим;

б) О.Терлецьким;

в) І.Франком;

г) М.Павликом.

5. Кого називали «золотою трійцею» Наукового товариства їм.
Шевченка?

а) М.Грушевського;

б) І.Франка;

в) Володимира Гнатюка;

г) Сергія Єфремова;

д) Агатангела Кримського;
є) Степана Смаль-Стоцького.

6. Правильно розташуйте прізвища:

а) український вчений-пасічник;

б) український вчений-садівник;

в) український історик;

г) український історик і композитор;

д) український спортсмен;

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XXcm. ______________

є) перший український пілот; є) український вчений медик.

Левко Мацієвич, Микола Страшеско, Лев Симиренко, Іван Піддубний, Петро Прокопович, Микола Аркас, Орест Левицький.

Теми рефератів

1. Історичні обставини і визначальні фактори розвитку культури на українських землях у XIX ст.

2. Досягнення суспільних і природничих наук у першій половині XIX ст. М.І.Костомаров, М.О.Максимович, І.І.Срезневський, Т.Ф.Осиповський, М.В.Остроградський.

3. Університети - осередки української культури.

4. Інтелектуальний та культурний рух 50-70-х років. Журнал «Основа».

5. Репресивні заходи царського уряду проти української культу­ри, освіти, мови.

6. Культурні здобутки Галичини.

7. Демократично-просвітницький гурток «Руська трійця» та його роль в розвитку української культури на західноукраїнських землях.

8. Товариства «Просвіта» та імені Т.Шевченка.

9. Становлення фольклористики. Фольклористична діяльність М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського.

10. Українська культура на зламі століть. Нове національно-куль­турне відродження на початку XX ст.

11. Українське питання в IV Державній Думі та основні вимоги щодо культурно-національного відродження України.

12. Шевченківський ювілей 1914 р. та його суспільно-політичне значення.

Лекція 17

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ТА МИСТЕЦТВО В XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

• Розвиток української літератури.

• Т.Г.Шевченко і українська культура.

• Драматургія і театр.

• Музичне мистецтво.

• Архітектура, скульптура, живопис, графіка.

Найзначніші досягнення української культури XIX ст. пов'язані з розвитком літератури. Провідне місце у становленні нової ук­раїнської літератури належить творчості І.П.Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив на її основі такі твори, як поему «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819 p.), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 pp.

«Наталка Полтавка» - перший драматичний твір нової ук­раїнської літератури. У листі до М.Гнєдича (1821) І.Котляревський писав, що «Наталка Полтавка» була «прийнята досить добре в Пол­тавській, Чернігівській та Харківській губерніях». У 1898 p., ха­рактеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя п'єси, видатний ук­раїнський драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драма­тичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтав­ки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначив, що «радість, і горе, і сльози Наталки були го­рем, сльозами і радістю всієї зали».

Період від появи «Енеїди» І.Котляревського до виходу в світ «Коб­заря» Т.Шевченка характеризується в українській літературі творчі­стю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843), П.П.Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко - перший видатний український про­заїк, батько української повісті - народився в селі Основі близько

Лекція 17. Українська література та мистегщво в XIX- на початку XXcm.

Харкова - звідси і його псевдонім. Він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими твора­ми Г.Квітки-Основ'яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма» та п'єси «Сватання на Гончарівці» і «Шель-менкб-денщик».

П.Гулак-Артемовський писав байки, критикував соціальну не­справедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, амо­ральність, свавілля та деспотизм панів. Перший його оригінальний твір - «Пан та собака» (авторське визначення - «казка», насправді -«байка») - зажив чималої слави своїм викривальним пафосом, спря­мованим проти панів, що поводилися з людьми як із тваринами. Ця байка розгорнена в чимале оповідання, що налічує понад 180 рядків. В ній яскраво і дотепно змальовано картину кріпосницької діяльності з живими образами самого Рябка, а також Явтуха - наймита. Байка прозвучала як осуд панської сваволі, а її мораль стала народним прислів'ям:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!».

Творча спадщина Є.П.Гребінки досить розмаїта - вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є. Гребінки - цього українського бар­да - виявився в ліричних віршах, які він писав українською та російсь­кою мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба лю­бить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури і в які він, за словами І. Фран­ка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Всього Є.Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.

Є.Гребінка займався перекладами. В 1836 р. він переклав і видав українською мовою поему Олександра Пушкіна «Полтава».

Однією з найбільших заслуг Є.Гребінки перед українською літе­ратурою і перед усією Україною була участь у долі Т.Шевченка -викупі з кріпацтва, влаштуванні в художню академію, виданні «Коб­заря» у 1840 р.

В одному з листів Є.Гребінка відзначив роль українців в культур­ному поступі Росії XIX ст. Він писав: «Петербург є колонія освічених Малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особ­ливу увагу як розумна людина».

Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь - один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю» (1844).

Дитинство М. Гоголя пройшло в с Василівні поблизу Миргоро­да. Закінчивши, як вже зазначалося, Ніжинську гімназію вищих наук, він переїхав до Петербурга і подальше його життя проходило в Росії, де він став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.

Символічно, що український потомствений дворянин М. Гоголь започаткував всесвітньо знамениту російську прозу «золотого сто­ліття», а українську.- російська дворянка Марія Вілінська.

Першу літературну славу М.Гоголю приніс цикл повістей «Вечо­ри на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). В них змальовано по­етичний образ України, овіяний народними повір'ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» (1835) та повість-епопея «Тарас Бульба» (1835) про героїчну національно-виз­вольну боротьбу українського народу. Працюючи ад'юнкт-професо-ром на кафедрі історії Петербурзького університету, М.Гоголь опуб­лікував розвідки з історії України та її культури - «Погляд на утворення Малоросії», «Про малоросійські пісні»,

XIX ст. - це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї -Т. Шевченка (1814-1861). Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед цих народів є і українці. Поляки дістали Міцкевича, німці - Гете, англійці мають Шекспіра, італійці -Данте, угорці - Петефі, Росія гордиться своїм Пушкіним, а українці -Тарасом Шевченком.

Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничо­го сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмерт­ний «Заповіт» (грудень 1845 p.), створений під час тяжкої хвороби (запалення легенів) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар»

Лекція 17. Українська література та мистещпво в XIX- на початку XX cm.

(1840) - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Книга стала явищем українського національного відродження. її схвально зустріли і читачі, і критики. Пізніше І.Франко писав: «По­ява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить вважати­ся епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, хо­лодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»¹.

Безправна та знекровлена Україна прокинулась, щойно почула голос молодого Т.Шевченка, його заклик до волі. У підсумковій до­повіді III відділу цареві зазначалося: «Шевченко складав вірші мало­російською мовою найобурливішого змісту. В них він то здіймав плач щодо уявного поневолення та бід України, то наголошував на славі гетьманського правління та колишній вольниці козацтва, то з ней­мовірною зарозумілістю виливав наклепи й жовч на осіб імпера­торського двору... Понад те, що все заборонене захоплює молодість і людей із слабким характером, Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його под­війно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом укоренитись думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави»².

В 1847 p., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, за на­писання антиімперських віршів Т.Шевченка звинуватили в політич­ному злочинстві й нещадно покарали - він став солдатом Окремого Оренбурзького корпусу. Усі десять невільницьких років над Кобза­рем України тяжіла нелюдська заборона писати й малювати, особис­то вигадана російським монархом Миколою І. Але і в умовах солдат­чини поет знайшов сили для боротьби і потай, дотримуючись конспірації, продовжував творити:

Дата добавления: 2015-05-09