Яимиим^МИИМИ 4 страница

Український фольклор, зібраний І.Срезневським, зацікавив Ми­колу Васильовича Гоголя (1809-1852), який мріяв тоді написати істо­рію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), який постійно з ним лис­тувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» вис­ловив в листі до П.Корольова 22.05.1842 р. Т.Г.Шевченко: «Лежу п'яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневсь-кому. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам».

Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідни­ком, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX - початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Хар­кові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху­дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному підне­сенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друку­вання українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вче­них, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».

Заснування першого у Східній Україні університету, видання пер­ших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най­більшим культурним центром в Україні.

У Києві єдиним вищим навчальним закладом до 1834 р. була духовна академія, відкрита в 1819 р. у Братському монастирі, де до 1817 р. існувала Києво-Могилянська академія. Київська духовна

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. __________

академія проіснувала 100 років. На початку 1920 р. зі встановленням радянської влади вона була ліквідована. Багато її випускників не залишалися на церковній службі, а влаштовувалися працювати до світських установ. Деякі з них стали відомими діячами української культури: письменник І.С.Нечуй-Левицький (1838-1918), компо­зитор П.Є.Козицький (1893-1960), хоровий диригент і композитор ОАКошиць (1875-1944), академік ВУАН К.Г.Воблий (1876-1947), академік УАН М.І.Петров (1840-1921).

Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після при­душення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Півден-но-Західному краї» російського університету. Це набуло великого політичного звучання. Київський університет було відкрито 15 лип­ня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської націо­нальності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українсько­го національно-культурного відродження.

Спочатку університет мав у своєму складі два факультети - філо­софський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет. Студентський контингент в університеті протягом 1834-1841 pp. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при універси­теті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів.

До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печорську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був пере­ведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класи­цизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікен-тія Івановича Беретті (1781-1842).

Першим ректором Київського університету став професор М.О.Максимович - вчений-енциклопедист, природознавець, історик, фольклорист і літературознавець, друг М.В.Гоголя і Т.Г.Шевченка.

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

До Києва М.Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи бо­таніки». Крім того, М.Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків ук­раїнської фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фолькло­ристичними працями («Малоросійські пісні», 1827 p.; «Українські на­родні пісні», 1834 p.; «Збірник українських пісень», 1849 p.).

М.Максимович був ректором всього рік - в 1834-1835 pp., потім -деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с Прохорівка під Кане-вом.

На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, зас­нований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рі-шельє дю Плессі - градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803-1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.

Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати но­вих університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студента­ми незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже не­надійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях.

4 серпня 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Кошти на це виділив російський державний діяч, виходець з України, сенатор, граф Ілля Безбородько (27.02.1756-15.06.1815). Першим і другим директорами цього навчального закладу стали українські вчені, вихідці із Закарпаття, які виїхали до Росії, - Василь Григоро­вич Кукольник та Іван Семенович Орлай, які були директорами: перший - п'ять місяців, другий - п'ять років. За час їхнього керів­ництва кількість учнів Гімназії зросла з 25 до 250. В 1828 р. Гімназію закінчив М.В.Гоголь. Крім нього, в ній здобув освіту інший пись­менник - Є.П.Гребінка.

Особливо теплими й зворушливими були стосунки І.Орлая з М.Го-голем, який про свого директора часто писав батькам. З останніми

екція 16. Культура України в XIX - на початку XXcm. __________

І.Орлай був особисто знайомий, листувався з ними. Останні три роки вого життя І.Орлай був директором Рішельєвського ліцею. Помер ін у лютому 1829 р.

За статутом Ніжинська гімназія мала дев'ять класів, які ділили-я на три цикли. Учні старшого циклу називалися студентами і по акінченні одержували 14-й клас «табелі», як і після університету. 1875 р. гімназія була реорганізована в історико-філологічний інсти-~ імені князя Безбородька. В 1920 р. відбулося перетворення істо-ико-філологічного інституту в педагогічний, а в 1939 р. йому при-воєно ім'я М.В.Гоголя.

Єдину в Росії школу бджільництва заснував у 1828 р. в с. Пальчи-и Конотопського повіту на Чернігівщині учитель Петро Іванович рокопович (10.07 1775-3.04.1850), яку і очолював до кінця свого иття. П.І.Прокопович увійшов в історію як геній світового пасіч-ицтва. Він першим у світі створив його наукові підвалини. Цей український вчений-бджоляр є винахідником рамкового («втулково­го») вулика, автором наукових праць з бджільництва. Крім головно­го предмета - бджільництва, в школі викладалися квітникарство, садівництво, шовківництво, загальноосвітні предмети: читання, пись­мо і арифметика в обсязі початкової школи.

У другій половині XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південно­російський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. Київський політехнічний інститут, в 1899 р. - Катеринославське вище гірниче училище (за статусом вуз). Крім того, в 1873 р. почав діяти Харкі­вський ветеринарний інститут.

У відкритті політехнічного інституту в Києві взяли участь цук-розаводчики, які 18 лютого 1880 р. «вирішили за передплатою зібра­ти необхідний капітал для спорудження технічного навчального закладу. Рішення тут же було виконане, причому за передплатою було зібрано 20800 карбованців...»¹.

Одним з найстаріших навчальних закладів України є Корос-тишівське педагогічне училище імені Івана Франка. 22 жовтня 1869 р. в Києві засновано вчительську семінарію Південно-Західного краю. В серпні 1873 р. її переведено до Коростишева, для чого було збудовано

¹ Зербіно Дмитро. Таланти для науки. Як їх шукати? // Віче. - 2000. -№12. - С 130.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

двоповерховий будинок. Засновником та першим директором семі­нарії став видатний український педагог і прогресивний діяч, ко­лишній член Кирило-Мефодіївського братства Іван Якович Посяда.

З-поміж більш ніж двадцяти тисяч вихованців училища ви­діляється постать українського письменника Степана Васильченка (Панасенка), який приїхав навчатися до цього «єдиного малесенько­го огника для бідних здібних селянських дітей» з Ічні на Чернігів­щині. Відлуння років навчання знайшло відтворення в його «Запис­ках учителя» та оповіданні «Оксана».

В XIX ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не мог­ли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова по­літика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства - ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи тра­диційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Це особливо стало помітним після придушення польського повстання 1830 р. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому са­моврядуванні. Було розформовано київську міську міліцію у кількості 2000 чол. Вони за традицією носили козацьку форму.

У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятува­ла український народ від денаціоналізації. Цією силою була націо­нальна свідомість. Цю ідею успадкувати українські діячі XIX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в XX ст.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Щодо куль­турно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну са­мостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Брат­ству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.

Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про сус­пільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українсько­го народу», авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

полонізму, воскресити руську писемність в Галичині». В цьому зас­півувачі національного відродження в Галичині вбачали своє головне завдання, адже державною мовою в Галичині під Австрією була німецька, яку в 1867 р. замінила польська мова.

Згуртувавши навколо себе однодумців, «трійчани» почали «ходи­ти в народ», записувати пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Приклад у цій справі подав Я.Головацький - сту­дент філософського факультету Львівського університету. З порт­фелем, на якому латиною було написано відомий вислів, що озна­чає: «Все моє ношу з собою», він подорожував по містечках і селах Галичини і Буковини, а згодом побував й на Закарпатті, робив фоль­клорні записи, фіксував власні спостереження народного побуту.

Ще далі у своїх практичних діях пішов І.Вагилевич. Виїхавши в гірські райони Галичини, він не тільки збирав фольклор, а й закли­кав селян до боротьби проти національного та соціального гноблен­ня. Це не лишилося поза увагою властей - його заарештували і під конвоєм доставили додому.

В 1836 р. І.Вагилевич завершив перший у вітчизняній літературі переклад українською мовою славнозвісної давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім». Однак тавро політично неблагонадійного перешкодило йому опублікувати цю працю.

Такою ж прикрою була доля підготовленої в 1836 р. до друку М.Шашкевичем «Читанки для діточок в народних училах руських». Вона побачила світ в 1850 p., тобто через сім років після смерті упо­рядника. Читанка містила доступну для розуміння учнів інформа­цію про навколишній світ і державний устрій Австрійської імперії, перекази розповідей Біблії, морально-повчальні тексти народних дитячих пісень, а також описи правил окремих розваг та ігор.

М.Шашкевич першим у навчальній практиці Львівської духов­ної семінарії почав виголошувати офіційні промови українською мовою, а не лише латинською, польською чи німецькою, як було ра­ніше. Крім того, діячі «Руської трійці» одночасно виголосили украї­нською мовою релігійні проповіді в трьох церквах Львова. Все це справило величезне враження на слухачів і, як вони самі визнавали, піднесло їхній «руський дух о сто процент».

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений членами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністро­вая». З нього почалася нова українська література в Західній Україні.

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

Він вийшов тисячним тиражем, сто примірників з якого видавець переслав з Угорщини до Відня, а решту до Львова. Однак власті наклали арешт на це видання. Вдалося врятувати лише ті двісті при­мірників, що упорядники встигли розпродати, подарувати різним особам і установам, а також залишити для себе.

Збірник містив фольклорний матеріал, зібраний у Галичині, і ряд власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке на­писав М.Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літератур­ного відродження «русинів», духовного єднання українців Над­дністрянської та Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!

М.Шашкевич закликав співвітчизників уважно вивчати історич­не'минуле, бо з нього «взриш як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, що радувало, а що печалило, якеє сонце між ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, окресності, світ цілий,...що їх наділяло до сильного діяння, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, яка їх душа, яке серце...». У збірнику пропа­гувалась також ідея єдності українського народу з іншими слов'янсь­кими народами.

Оцінюючи ідейний зміст «Русалки Дністрової», І.Франко заува­жив, що «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністровая» поряд із «Кобзарем» Т.Шевченка стала духов­ним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Головним організатором і провідним автором збірника «Русалка Дністровая», душею «Руської трійці» був М.Шашкевич - людина з неабиякими організаторськими здібностями. Лише 32 роки прожив він, але назавжди увійшов в історію української культури як буди-тель Галичини, зачинатель там українського письменства. Він пер­шим почав писати літературні твори народною українською мовою. За словами І.Франка, М.Шашкевич - «поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята

25*

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї доро­ги, як у мистецтві, так і в життю».

Діяльність М.Шашкевича та його соратників започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині, сприяла посиленню ідей демократії та гуманізму, пробудженню самосвідомості народу, появі й активізації прогресивних тенденцій у суспільно-по­літичному житті. Але видання «Русалки Дністрової» стало апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана властями, вона невдовзі розпалася. Згодом один з цих трьох піонерів національного відрод­ження в Галичині - І.Вагилевич перейшов до прихильників полон­ізації, а Я.Головацький, який під час буржуазно-демократичної революції 1848-1849 pp. в Австрії обійняв посаду професора і завідувача утвореної на початку 1849 р. кафедри української мови та літератури, а' згодом - ректора Львівського університету, став на позицію погодінського панславізму і виїхав до Росії, де й помер на посаді голови Віденської археографічної комісії.

Національно-культурному відродженню Галичини сприяли рево­люційні події 1848 р. в Австрійській імперії. Тоді у Львові була ство­рена перша українська політична організація - Головна руська (ук­раїнська) рада. Вона виступила з вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини.

Головна руська рада ініціювала проведення у Львові в жовтні 1848 р. першого з'їзду діячів української культури і науки (Собор руських вчених). Згідно з рішенням з'їзду було засновано «Галиць­ко-руську матицю» - культурно-освітнє товариство, завданням яко­го було піднесення освіти народу, розвиток літератури й мистецтва, видання популярних книг для народу. В роботі «матиці» активну участь брав Я.Головацький. Він друкує в 1849 р. «Три вступительнії преподаванія о русской словесности» і «Граматику руского язика», все в москвофільському дусі.

Визначними подіями стали відкриття в 1848 р. першої в Гали­чині української читальні в Коломиї та заснування в 1849 р. з ініціа­тиви Головної руської ради на народні кошти просвітнього інститу­ту - Народного дому у Львові. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька». Це - перша в Галичині українська газе­та, яка виходила у Львові протягом 1848-1857 pp. Органом Головної руської ради газета була до 1851 p., а пізніше вона перейшла до рук «москвофілів». Правлячі кола Австрії погодились на запровадження

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. __________

навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. Одночасно на українсь­ку мову було переведено викладання деяких предметів у Львівсько­му університеті.

Чільне місце в роботі Головної руської ради займало греко-като-лицьке духовенство, яке в умовах відсутності національної інтеліген­ції фактично очолило національне відродження в Галичині в кінці

XVIII - першій половині XIX ст. Це духовенство у своєму середо­
вищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, націо­
нальну самобутність, плекало мову, займалось просвітницькою діяль­
ністю. Так, єпископ греко-католицької церкви у Перемишлі Іван
Могильницький (1777-1831) у 1816 р. разом з митрополитом Михай­
лом Левицьким заснував «Товариство греко-католицьких священиків
для поширення письма, просвіти і культури серед вірних на основі
християнської релігії». І.Могильницький був автором першої в Гали­
чині граматики української мови «Відомості о руском язиці», яка вий­
шла у світ у 1829 р. Отже, із засобу полонізації й покатоличення ук­
раїнців, як Українська греко-католицька церква була задумана
західними ініціаторами Берестейської церковної унії, вона у XVIII-

XIX ст. поступово перетворилася в українську національну церкву.
На Закарпатті процес українського культурно-національного

відродження започаткували так звані народні будителі - культурно-політичні діячі кінця XVIII - першої половини XIX ст. - І.Базило-вич, О.Духнович, МЛучкай, А.Добрянський. Вони ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом впро­вадження української мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літе­ратуру, сприяли розширенню зв'язків краю з Галичиною та Над­дніпрянською Україною.

Серед закарпатських будителів найпомітніше місце займав куль­турний діяч із Пряшівщини, педагог, письменник, публіцист, канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович (1803-1865). У буда­пештській, віденській, галицькій, київській пресі він публікував праці з етнографії та фольклористики закарпатських українців, створив для них шкільні підручники з граматики, географії, народної педагогіки, а також три випуски відомого альманаху «Поздравление русинов» (1850-1852).

На Закарпатті були дуже популярними пісні О.Духновича - «Я русин був, єсьм і буду», що співалася замість гімну, та «Подкарпатськії

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

русини» - гімн закарпатоукраїнців в 1919-1938 pp. У 1850 р. О.Дух-нович заснував культурно-освітнє товариство «Литературное заве-деніе Пряшовское», видав катехізис, молитовник, написав драму народною мовою «Добродітель перевищає богатство».

Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ букваря - підручника для народних шкіл «Книжица читальная для начинающих». Це була перша на Закарпатті книга, написана для народу народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації щодо закарпатських українців.

В другій половині XIX ст. національно свідома частина українсь­кої інтелігенції почала об'єднуватись в громади, які займались націо­нально-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костома­ров, П.Куліш, Т.Шевченко, Василь Білозерський (1825-1899). їй су­дилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця XIX ст. стано­вив основу розвитку українського національного відродження.

На зламі 50-60-х років XIX ст. Петербурзька громада, поповнив­шись студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів Василя Тарновського (Старшого) й Григо­рія Ґалаґана було організоване видання творів українських письмен­ників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чор­на рада» П.Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької грома­ди було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.

П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, Олександр Кістяківсь-кий (1833-1885) стали засновниками і провідними діячами гро­мадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» -першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. «Основа» виходила у Петербурзі з січня 1861 р. до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т.Шевченко. Журнал відстоював розвиток ук­раїнської національної культури, в тому числі мови й літератури, історії, етнографії, фольклору, друкував твори українських письмен­ників, історичні праці та документи, літературну критику й публіци-

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XXcm. __________

стику, праці на педагогічні, мовні, музикознавчі, суспільні теми, спо­гади, щоденники. В «Основі» було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка. Серед авторів журналу були П.Куліш, Марко Вовчок, С.Руданський, Л.Глібов, А.Свидницький та інші українські пись­менники. На його сторінках друкували свої твори М.Костомаров, Володимир Антонович (1834-1908), Тадей Рильський (2.01.1841-1902), Павло Житецький (1836-1911), Павло Чубинський (1839-1884). Не одержавши від властей офіційного дозволу на продовження свого існування, журнал «Основа» - цей перший друкований орган українського національно-культурного руху - перестав виходити у світ, але в історії українського національного відродження він залишив помітний слід.

Крім «Основи», петербурзька громада видавала так звані «мете­лики» - маленькі книжечки з творами найбільших тодішніх та дото-гочасннх українських письменників. У цій справі найбільше зробив П.Куліш. Він протягом трьох років видав 40 книжечок-«метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека». В них були надруко­вані твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ'яненка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін.

В 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів-українців. Серед них - П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович, Т.Рильський - батько видатного українського поета. Громадівці ви­давали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Одну з перших в Росії недільних шкіл було відкрито 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі. Дозвіл на це дав попечитель, куратор Київ­ського учбового округу (1858-1861) М.І.Пирогов (1810-1881). Вче­ний і гуманіст, великий хірург, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анестезією, він сприяв розвитку освітянського ру­ху в Україні, підтримував гуманні та прогресивні починання в педа­гогічній справі. За це царський уряд звільнив М.Пирогова з посади і відсторонив його від педагогічної роботи. Похований М.Пирогов у Вінниці, де знаходяться його музей-садиба і мавзолей.

Пізніше школи на зразок київської почали створюватись в бага­тьох містах і селах України. Про масштаби цієї діяльності свідчить хоча б той факт, що вже на початку 1860 р. тільки в Печорській, Подільській та Новостроєнській чоловічих недільних школах Києва,

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

в яких учителювали київські громадівці, навчалося близько 1500 учнів. З 1859 р. популярність цих навчальних закладів стрімко зростала

Навчання в недільних школах проводилось по неділях та у свят­кові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання в цих школах здебільшого велося українською мовою.

У лютому 1861 р. київські студенти заснували щоденну школу для дорослих. Заняття в ній проводилися в аудиторіях університету св. Володимира. Активну викладацьку діяльність тут проводив сту­дент історико-філологічного факультету О.СЛашкевич. Крім того, він і гурт його однодумців утримували також недільну школу, де на повне забезпечення приймалися селянські хлопчики, яких готували до вчителювання на селі.

Т.Шевченко восени 1860 р. написав у Петербурзі для народних шкіл «Букварь южнорусский» і мав намір створити серію підруч­ників - «Лічбу», «Етнографію», «Географію», «Історію», але це він не встиг здійснити.

В Києві у 60-х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали студенти Київського університету, в основному польського поход­ження, яких мучило сумління усвідомленням того, що польські пани століттями гнобили селян. Сам термін «хлопомани» означає бажання зблизитися з простим людом - хлопами. Хлопомани розмовляли ви­ключно українською мовою, носили національний одяг і дотримува­лися українських звичаїв.

Свою кінцеву, стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації •царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політич­ної свідомості.

Хлопомани дійшли висновку, що «соромно жити в краї і не зна­ти ні самого краю, ні його людності». Вони вирішили пізнати народ, його психологію, світогляд, традиції шляхом особистих спостережень і з цією метою, переодягшись у селянське вбрання, вирушили під час літніх вакацій у подорож по українських селах. За три такі походи вони обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _______

Катеринославщини та Херсонщини. Безперечний лідер хлопоманів В.Антонович вбачав позитивний результат цих подорожей в тому, що вони дали їм змогу познайомитися доволі добре з народним світог­лядом.

Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували маніфес­тації на честь Т.Шевченка, різні зібрання, готували й зачитували ре­ферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали 15 бідних юнаків, котрих «вчи­ли в національному напрямі».

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським суспільством, проголосили себе українцями і вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селян­ства, їхні почуття обов'язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатним задовольнити їх... Народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

Дата добавления: 2015-05-09