Витрати , пов’язані зі зберіганням запасів 1 страница

Витрати, пов’язані з розміщенням і прийняттям замовлень:

канцелярські витрати,

міжнародні телефонні переговори, витрати на приймання і перевірку якості товарів тощо

Фінансові витрати: упущений прибуток у зв’язку з тим, що частина капіталу вкладена в запаси, і не може бути інвестована за необхідною ставкою дохідності

Операційні витрати:

витрати на зберігання, страхування та

облік запасів (включаючи запаси в дорозі), а також ризик їх старіння

Рис.6.2. Елементи витрат на обслуговування товарно-матеріальних запасів

Оптимальну величину партії поставки запасів та готової продукції, за якої мінімізуються сукупні операційні витрати на обслуговування запасів, можна обчислити на основі «моделі економічно обґрунтованої величини замовлень» (Economic Order Quantity, EOQ):

ПП = 2 ´ ОВС ´ ВРЗ, (6.4)

О ВЗ

де ППО – оптимальна величина партії поставки, натур. од.;

ОВС – обсяг виробничого споживання товарів (сировини, матеріалів) за період, що розглядається, натур. од.;

ВРЗ – середні витрати на розміщення одного замовлення, грн.;

ВЗ – витрати на зберігання одиниці товару в період, що розглядається, грн.

Цю модель використовують також для управління запасами готової продукції.

Графічна інтерпретація визначення оптимальної величини партії поставки наведена на рис.6.3.

Величина операційних витрат

Мінімальна сума сукупних операційних витрат

Сукупні операційні витрати

Витрати на зберігання запасів на складі

Витрати на розміщення і прийняття замовлення

ППо

Величина партії поставки

Рис.6.3. Мінімізація сукупних операційних витрат на обслуговування запасів

Оптимальну середню величину виробничого запасу знаходять за формулою:

ВЗ = ППо. (6.5)

Мета контролю за рухом запасів - забезпечити своєчасне розміщення замовлень на поповнення запасів та залучення в господарський обіг надлишкових запасів ТМЦ.

За рубежем поширення набула система контролю “ АВС ”. Згідно з цією системою всю сукупність ТМЦ ділять на три категорії, враховуючи їхню вартість, обсяг та частоту витрачання, негативні наслідки їх нестачі для ходу операційної діяльності та фінансових результатів.

У категорію “А” входять найдорожчі види запасів, які характеризуються тривалим циклом замовлення, серйозністю фінансових наслідків у разі їх нестачі. На них припадає понад 50 % витрат у загальній структурі закупок. Контроль таких запасів здійснюють щотижня.

У категорію “В” входять ТМЦ, які мають менше значення в забезпеченні безперебійного

операційного процесу та формуванні кінцевих фінансових результатів. Їхня частка у структурі закупок перевищує 25-35%. Контролюють такі запаси раз на місяць.

У категорію “С” входять всі інші ТМЦ, які мають низьку вартість та незначний вплив на формування

кінцевих фінансових результатів. Контроль цих запасів здійснюють раз на квартал.

На практиці АВС-аналіз доволі часто поєднують з XYZ-аналізом. Під час цього виду аналізу сировину поділяють на три класи:

X -сировина - сировина, яка рівномірно споживається в процесі виробництва без істотних коливань;

Y -сировина - сировина, яка споживається з відчутними коливаннями, зумовленими особливостями виробничого циклу чи сезонністю виробництва;

Z -сировина - сировина, яка споживається нерегулярно.

Залежно від класу сировини приймають рішення про величину запасів: для X-сировини запаси повинні бути мінімальними; для Y-сировини - мають бути високими в певні періоди; для Z-сировини – створення постійних запасів є недоцільним.

Управління дебіторською заборгованістю

Метою управління дебіторською заборгованістю є: оптимізація загальної величини дебіторської заборгованості та забезпечення своєчасної інкасації боргу.

Управління дебіторською заборгованістю здійснюють у два етапи. На першому етапі аналізують

дебіторську заборгованість. На другому – оптимізують обсяг і структуру дебіторської заборгованості з використанням нормативного чи розрахунково-аналітичного методу.

Фахівці зазначають, що в загальній сумі дебіторської заборгованості на розрахунки з покупцями припадає 80 – 90 %. Тому насамперед на підприємстві слід приділяти увагу розробленню кредитної політики відносно покупців продукції.

Розробляючи таку політику, розв’язують два основні питання:

1) за якою формою реалізувати продукцію в кредит;

2) який тип кредитної політики вибрати.

Існують такі форми реалізації продукції в кредит: товарний (комерційний) кредит, споживчий кредит. Виділяють такі типи кредитної політики: консервативний, помірний (компромісний, поміркований,

зважений), агресивний (ліберальний).

Консервативний тип кредитної політики передбачає:

· істотне скорочення кількості покупців продукції у кредит за рахунок груп підвищеного ризику;

· мінімізацію термінів надання кредиту та його розміру;

· формування жорсткіших умов надання кредиту та підвищення його вартості;

· використання жорстких процедур інкасації дебіторської заборгованості.

Помірний тип кредитної політики характеризує типові (зважені) умови її здійснення та забезпечує середній рівень кредитного ризику. Негативних наслідків практично немає.

Агресивний тип передбачає максимізацію додаткового прибутку за рахунок розширення обсягу реалізації продукції в кредит.

Для вибраного типу кредитної політики розробляють систему кредитних умов:

· термін надання кредиту (кредитний період);

· розмір наданого кредиту (кредитний ліміт);

· система цінових знижок у разі негайних розрахунків за придбану продукцію;

· система штрафних санкцій за протермінування платежів.

Підприємства можуть послаблювати (лібералізувати) або посилювати кредитні умови. Однак перед прийняттям такого рішення необхідно порівняти додаткові вигоди з додатковими витратами від такого послаблення чи посилення (табл.6.3).

Переваги та недоліки кредитної політики підприємства

Таблиця 6.3

Результат	Послаблення кредитних умов	Посилення кредитних умов
Вигоди	збільшення обсягу реалізації та прибутку підприємства	зменшення суми безнадійних боргів; економія на відсотках за короткотермінові банківські кредити (знижується рівень дебіторської заборгованості, отже, і витрати на її обслуговування)
Витрати	виникнення безнадійної дебіторської заборгованості; додаткові фінансові витрати на утримання на балансі дебіторської заборгованості (збільшення дебіторської заборгованості означає вилучення коштів з обороту, що вимагає додаткового фінансування, наприклад, отримання додаткових банківських позик)	зменшенням обсягу реалізації та прибутку підприємства

Суму фінансових коштів, які інвестують в дебіторську заборгованість, визначають за формулою:

І ДЗ =

В ´ Кс / ц

´ (ППК + ПР)

360

, (6.6)

де І ДЗ

– необхідна сума фінансових коштів, які інвестують в дебіторську заборгованість, грн.;

В – запланований обсяг реалізації продукції в кредит, грн.;

КС Ц

– коефіцієнт співвідношення собівартості та ціни продукції, виражений десятковим дробом;

ППК – середній період надання кредиту покупцям, днів;

ПР – середній період протермінування платежів за наданим кредитом, днів.

У тому разі, якщо підприємство неспроможне інвестувати розраховану суму коштів в повному обсязі, то за незмінності умов кредитування слід зменшити обсяг реалізації продукції в кредит.

Необхідно періодично здійснювати аналіз дебіторської заборгованості з метою виявлення покупців,

які порушують терміни платежів. До таких покупців застосовують процедуру інкасації дебіторської заборгованості, яка передбачає:

· встановлення термінів та форм попереднього і подальшого нагадування покупцям про дату погашення заборгованості;

· забезпечення можливостей та умов пролонгації заборгованості за наданий кредит;

· визначення умов порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.

До покупців, які несвоєчасно оплачують рахунки, підприємство може застосовувати політику збирання платежів, яка полягає у наданні знижок за оплату рахунків в більш ранні терміни. В економічно розвинених країнах однією з найпоширеніших є схема “ d/k нетто n ”, яка означає, що:

покупець отримує знижку в розмірі d% у разі оплати одержаного товару протягом k днів з початку

періоду кредитування (наприклад, з моменту отримання або відвантаження товару);

покупець сплачує повну вартість товару, якщо оплата здійснюється в період з (k+1)-го по n -й день кредитного періоду;

у разі несплати протягом n днів необхідної суми покупець буде вимушений додатково сплатити неустойку, величина якої залежить від моменту сплати.

Підприємства також повинні вживати заходів для того, щоб виписаний клієнтом чек (чи платіжне доручення) якомога раніше був отриманий, оброблений та обернений в грошові кошти.

Сучасним методом управління дебіторською заборгованістю є її рефінансування – прискорене переведення в інші форми оборотних активів підприємства: грошові кошти та високоліквідні короткотермінові цінні папери.

Використовують такі форми рефінансування дебіторської заборгованості, як:

· факторинг;

· урахування векселів, виданих покупцями;

· форфейтинг.

Факторингова угода передбачає, що підприємство-постачальник поступається банкові-посереднику або спеціалізованій компанії (фактор-компанії, фактору) правом отримання платежів від платників за поставлені товари, виконані роботи чи надані послуги. Надалі борги з покупця стягує банк або факторингова компанія, але якщо з боку продавця порушені договірні зобов’язання (наприклад, якість не відповідає умовам договору поставки), весь ризик, пов'язаний зі стягненням боргів, знову переходить до підприємства.

Плата за факторингові послуги складається з:

· комісійної винагороди;

· суми відсотків за використання кредитних ресурсів фактора.

Ефективність факторингової операції для підприємства-продавця визначають, порівнюючи рівень витрат за цією операцією з середнім рівнем відсоткової ставки за короткотерміновим банківським кредитуванням.

Урахування векселів, виданих покупцями продукції, – це купівля банком чи іншою кредитною установою векселів до настання терміну їх оплати.

Дисконтну ціну векселя визначають за такою формулою:

ДЦв

= НВ - НВ × Т × ОСв, (6.7)

360´100

де ДЦв – облікова ціна векселя на момент його продажу (обліку банком), грн.;

НВ – номінальна вартість векселя, яка підлягає погашенню векселедавцем у передбачений в ньому

термін, грн.;

Т – кількість днів від моменту продажу (обліку) векселя до моменту його погашення векселедавцем, дні;

ОСв – річна облікова вексельна ставка, за якою здійснюється дисконтування суми векселя, %.

Форфейтинг – це кредитування експортера за допомогою купівлі (передавання індосаменту) в нього векселів, авальованих банком імпортера чи акцептованих імпортером.

Особливу увагу необхідно приділяти сумнівним боргам і фактичним витратам, які пов’язані з непогашенням дебіторської заборгованості. Фахівці рекомендують створювати на підприємстві резерв по сумнівних боргах в розмірі від 1 % до 6 % загальної суми дебіторської заборгованості.

Управління грошовими активами

Основною метою управління грошовими активами є забезпечення постійної платоспроможності підприємства. Важливими завданнями, які вирішують в процесі управління грошовими активами, є:

· оптимізація середнього залишку грошових коштів підприємства;

· вибір ефективних форм регулювання середнього залишку грошових активів;

· забезпечення рентабельного використання тимчасово вільного залишку грошових активів;

· побудова ефективних систем контролю за грошовими активами підприємства.

Щоб встановити оптимальний середній залишок грошових активів, обчислюють необхідну величину окремих видів цього залишку.

На підприємстві формують такі залишки [11, т.1]:

· операційний (трансакційний) залишок, що є мінімально необхідною сумою для ведення операційної діяльності; його можна обчислити за формулою:

С р. п.

З =

– А.

, (6.8)

де С р. п. – собівартість реалізованої продукції;

А – сума амортизації;

О – оборотність оборотних активів, дні;

г. к. о. О

· страховий (резервний) залишок – на випадок несвоєчасного надходження грошових коштів від реалізації продукції;

· компенсаційний залишок – постійна сума, що зберігається на рахунку в банку, який обслуговує підприємство (формують за узгодженням з банком);

· інвестиційний (спекулятивний) залишок – з метою здійснення ефективних короткотермінових фінансових вкладень (формують в тому разі, якщо сформовані попередні залишки).

Останні три залишки взаємозамінні, тому за обмежених фінансових можливостей підприємства загальна потреба в них може бути скорочена.

Щоб забезпечити постійну платоспроможність, а також зменшити розрахункову максимальну та

середню потребу в залишках грошових активів, здійснюють їх регулювання.

Основним методом регулювання середнього залишку грошових активів є перенесення терміну окремих платежів за попереднім узгодженням з контрагентами.

До інших форм оперативного регулювання зараховують:

· максимізацію флоута;

· скорочення розрахунків готівкою;

· зменшення операційного і фінансового циклів;

· зниження частки тих форм грошових розрахунків, що передбачають тимчасове резервування коштів (чеки, акредитиви);

· прискорення інкасації дебіторської заборгованості;

· відкриття «кредитної лінії» в банку (овердрафт);

· прискорення інкасації грошових коштів для забезпечення своєчасних безготівкових розрахунків;

· використання в окремі періоди практики часткової передоплати продукції.

Контроль за грошовими активами підприємства передбачає: 1) контроль за сукупним рівнем залишку грошових активів; 2) контроль за рівнем ефективності сформованого портфеля короткотермінових фінансових вкладень.

Здійснюючи контроль за сукупним рівнем залишку грошових активів, підприємства повинні виходити з таких критеріїв [11, т.1]:

невідкладні зобов’язання £ залишки грошових активів

(до 1 місяця)

короткотермінові зобов’язання	£	залишки грошових
(до 3 місяців)		активів + дебіторська
		заборгованість

Контролюючи рівень ефективності сформованого портфеля короткотермінових фінансових вкладень,

підприємства повинні виходити з таких критеріїв:

рівень дохідності портфеля загалом та окремих його	³	середньоринковий рівень дохідності за
інструментів		відповідного рівня ризику
рівень дохідності портфеля загалом та окремих його	³	темп інфляції у країні
інструментів

6.3. Управління необоротними активами

Політика управління необоротними активами підприємства полягає у:

ü визначенні потреби підприємства у необоротних активах та оптимізації їх величини і складу;

ü забезпеченні високої ефективності їх використання та своєчасного оновлення;

ü визначенні складу та структури джерел фінансування необоротних активів.

Оптимізують величину і склад операційних необоротних активів з урахуванням виявлених резервів підвищення їх виробничого використання. Такими резервами є [11, т.1]:

підвищення продуктивного використання операційних необоротних активів у часі (за рахунок

приросту коефіцієнтів змінності та безперервної їх роботи);

підвищення продуктивного використання операційних необоротних активів за потужністю (за рахунок росту продуктивності окремих їх видів у межах передбаченої технічної потужності).

Забезпечення ефективного використання операційних необоротних активів полягає у реалізації заходів щодо підвищення коефіцієнтів їх рентабельності і виробничої віддачі.

Прийняття рішення щодо оновлення операційних необоротних активів здійснюють за етапами, відображеними на рис.6.4.

Формування необхідного рівня інтенсивності оновлення окремих груп операційних необоротних активів підприємства

Визначення необхідного обсягу оновлення операційних необоротних активів в майбутньому періоді

Вибір найефективніших форм оновлення окремих груп операційних необоротних активів підприємства

Визначення вартості оновлення окремих груп операційних необоротних активів різними його видами і формування бюджету капіталу інвестицій

Рис.6.4. Етапи формування управлінських рішень з питань оновлення операційних необоротних активів [11, т.1 ]

Окрім цього, необхідно враховувати вплив інфляції на оновлення необоротних активів. Для цього застосовують два методи:

а) на основі періодичної індексації вартості основних засобів;

б) на основі застосування прискореної амортизації.

Рівень інтенсивності оновлення окремих груп операційних необоротних активів залежно від умов їх експлуатації визначає амортизаційна політика підприємства.

Оновлення операційних необоротних активів за обсягом може бути простим і розширеним. Оновлення необоротних активів може фінансуватися з таких основних джерел:

1) за рахунок власного капіталу;

2) за рахунок власного і залученого капіталу (банківських кредитів, оперативного та фінансового лізингу).

При цьому необхідно враховувати переваги та недоліки різних джерел фінансування (табл.6.4).

Таблиця 6.4

Варіанти фінансування оновлення основних засобів

Джерела фінансування	Переваги	Недоліки
1. Власні кошти	1.Весь прибуток залиша-ється підприємству	1.Обмежені інвестиційні ресурси. 2.Ризик лягає повністю на підприємство
2. Залучення прямого інвес-тора	1.Відсутність обмежень в залученні ресурсів. 2.Поділ ризику між власником та інвестором	1.Необхідність віддачі частини прибутку відповідно до частки інвестора. 2.Часткова втрата контролю над

		підприємством
3. Кредит	1.Повне збереження власності та контролю	1.Необхідність ліквідної застави. 2.Необхідність повернення основної суми та відсотків з прибутку
4. Лізинг	1. Відсутність обмежень у залученні ресурсів. 2.Повне збереження власності та контролю	1.Висока ціна залучених ресурсів

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст управління оборотними активами підприємства?

2. Поясність вплив операційного, виробничого і фінансового циклів на потребу в обігових коштах підприємства.

3. Назвіть принципові підходи до формування оборотних активів. Розкрийте їх зміст.

4. Дайте визначення постійної та змінної частини оборотних активів.

5. Охарактеризуйте підходи до формування політики фінансування оборотних активів.

6. Як розраховують величину чистих оборотних активів? Що характеризує коефіцієнт чистих оборотних активів?

7. Назвіть джерела фінансування оборотних активів.

8. Які умови необхідно враховувати у разі вибору короткотермінового банківського кредиту як джерела фінансування оборотних активів?

9. В яких випадках використання товарного кредиту є вигіднішим порівняно з банківським кредитом?

10. Як розраховують ефект від приросту внутрішньої кредиторської заборгованості?

11. Які завдання вирішує фінансовий менеджер у ході управління запасами підприємства?

12. З яких елементів складаються витрати на обслуговування запасів?

13. Як визначають оптимальну величину партії поставки?

14. Які методи використовують для контролю за рухом запасів? Поясніть їх зміст.

15. Назвіть основні завдання процесу управління дебіторською заборгованістю.

16. Охарактеризуйте типи кредитної політики.

17. Що передбачає розробляння системи кредитних умов?

18. Що потрібно враховувати, приймаючи рішення про послаблення чи посилення кредитних умов?

19. Які показники застосовують для оцінки дебіторської заборгованості?

20. Які критерії доцільно використовувати для оцінки періоду погашення дебіторської заборгованості?

21. Поясніть суть схеми “d/k нетто n”.

22. Назвіть сучасні методи управління дебіторською заборгованістю. Розкрийте їх зміст.

23. Перерахуйте завдання управління грошовими активами.

24. Які залишки грошових активів формують на підприємстві?

25. Як регулюють середній залишок грошових активів?

26. Які заходи реалізують з метою рентабельного використання тимчасово вільних залишків грошових активів?

27. Які критерії здійснення контролю за грошовими активами підприємства?

28. Зміст політики управління необоротними активами.

29. Які чинники враховують, визначаючи оптимальну величину і склад операційних необоротних активів?

30. Які етапи передбачає прийняття рішення щодо оновлення операційних необоротних активів?

31. Назвіть джерела фінансування необоротних активів. Вкажіть їхні переваги та недоліки.

Розділ 7. ВАРТІСТЬ І ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ

7.1. Сутність капіталу підприємства та його види.

7.2. Вартість капіталу підприємства та порядок її визначення.

7.3. Фінансовий і сукупний левериджі.

7.4. Структура капіталу та її оптимізація.

7.1. Сутність капіталу підприємства та його види

Капітал (головний, основний) підприємства характеризує загальну вартість засобів у грошовій, матеріальній та нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів.

Класифікація капіталу підприємства за основними класифікаційними ознаками наведена в табл. 7.1.

Класифікація капіталу підприємства

Таблиця 7.1

Класифікаційні ознаки	Види капіталу
1. За належністю підприємству (джерелами формування)	власний; позичений (позиковий)
2.За місцем формування	Внутрішній - сформований на підприємстві; зовнішній (залучений) –сформований з зовнішніх щодо підприємства джерел
3. За метою використання	продуктивний; позиковий; спекулятивний
4. За формою інвестування	капітал у фінансовій формі; капітал у матеріальній формі; капітал у нематеріальній формі
5. За об’єктом інвестування	основний; оборотний
6. За формою перебування в процесі кругообігу	капітал у грошовій формі; капітал у виробничій формі; капітал у товарній формі
7. За терміном залучення	довгостроковий; короткостроковий;
8. За рівнем ризику	безризиковий; середньоризиковий; високоризиковий;
9. За формою власності	приватний; державний
10. За організаційно-правовою формою діяльності	акціонерний; пайовий; індивідуальний
11. За використанням у господарському процесі	який працює; що не працює («мертвий», непродуктивний)
12. За характером використання власниками	капітал, що споживається ("проїдається"); капітал, що нагромаджується (реінвестується)
13. За джерелами формування	внутрішній; зовнішній
14. За відповідністю правовим нормам функціонування.	легальний; «тіньовий»
15. За національною належністю власників	вітчизняний; іноземний;
16. Відповідно до частки балансу	реальний капітал (основні та оборотні кошти); абстрактний капітал – сума пасиву балансу

Формування капіталу підприємства повинно грунтуватися на таких основних принципах, поданих на рис. 7.1.

Забезпечення високоефективного вико- ристання капіталу в процесі господарської діяльності

Урахування перспектив розвитку господарської діяльності підприємства

Принципи формування капіталу підприємства

Забезпечення відповідності обсягу залученого капіталу потребі підприємства в активах

Забезпечення мінімізації витрат на формування капіталу

з різних джерел

Забезпечення оптимальної структури капіталу з позиції ефективного його функціонування

Рис.7.1. Основні принципи формування капіталу підприємства [11, т. 1]

Загальна потреба в капіталі визначається потребою підприємства в оборотних та необоротних активах і дорівнює сумі двох груп майбутніх витрат: 1) передстартових витрат; 2) стартових витрат (капіталу).

Передстартові витрати – це витрати на розроблення бізнес-плану підприємства, фінансування пов’язаних з цим досліджень. Такі витрати мають разовий характер та є незначними за обсягом.

Стартовий капітал призначений для безпосереднього формування активів новостворюваного підприємства. Для визначення загальної потреби нового підприємства в капіталі використовують два основні методи: прямий та непрямий.

Прямий метод ґрунтується на безпосередніх розрахунках (на основі проекту і робочих креслень) необхідної суми активів, які дадуть змогу підприємству розпочати господарську діяльність. Потребу в капіталі новостворюваного підприємства доцільно розраховувати в трьох варіантах:

1) для формування мінімально необхідної суми активів, яка дасть змогу розпочати господарську

діяльність;

2) для формування необхідної суми активів, яка дасть змогу розпочати господарську діяльність з достатніми страховими запасами за основними видами обігових коштів;

3) для формування максимально необхідної суми активів, яка дасть змогу придбати у власність усі необхідні основні засоби та нематеріальні активи, а також створити достатні страхові запаси з усіх видів оборотних активів, які необхідні на початковому етапі діяльності підприємства.

Дата добавления: 2015-05-26