Національне питання і наука

Національні ідеології були першими теоретични­ми рефлексіями на прояви “національного ренесан­су”. <...> Суспільні ідеології, навіть коли вони суто теоретичні, не можуть бути цілком об'єктивними. На них лишається певне тавро неминучого суб'єктивіз­му... Ця обставина, власне, найбільше ускладнює на­укове дослідження суспільних явищ і вочевидь галь­мує розвиток і поступ громадознавства. Цим вели­кою мірою можна пояснити як запізніле виникнення соціології як окремої науки, так і всі ті манівці, яки­ми мусила пройти ця молода галузь науки, поки у цьому столітті не вийшла на науковий шлях свого розвитку. Отже, не слід дивуватись, що спеціальні соціологічні дисципліни виникли і відокремились з великим запізненням. Не дивно, що й наука про на­цію ще й досі як слід не самовизначилася і постає як дискусійне питання серед зацікавлених наукових ді­лянок. Адже нація, безсумнівно, належить до най­складніших витворів людського співжиття, природу та сутність якої науково важко збагнути... І це тим більше пов'язане з тим, що згадане явище відзнача­ється великим динамізмом. Зокрема, від середини минулого століття ритм і рух національних процесів є надто швидкими. Націю символічно можна порів­няти з річкою, береги якої викликають ілюзію трив­кості форми, але яка вічно пливе, змінюючи своє рус­ло. До цього аспекту національної проблеми дове­деться ще звернутися у зв'язку із самоозначенням на-ціології як самостійної науки.

Ці попередні зауваження мають пояснити, чому витоки наукового підходу та трактування національ­них питань мають радше випадковий, аніж система­тичний характер, і чому в них імпровізація та інтуї­ція поки що переважали над методичністю й систе­матичністю. Психологічно не повинна також дивува­ти та обставина, що піонери націології переважно виходять з лав поневолених народів і що наука держав­них націй менше цікавилася націологією і мало спри­яла її творенню. Історія або, точніше, передісторія на-ціології красномовно підтверджує цю тезу. Націо­нальна проблема в середині XIX ст. найбільше заці­кавлення викликає у німців та італійців, що пережи­вали в цю добу процес політичного самоозначення. Має вона чимало самостійних дослідників серед по­неволених народів габсбурзькоїта царської монархій:

чехів, угорців, поляків, українців, які або боролися за свою державність (угорці, поляки), або були захоп­лені процесом національного відродження (чехи, ук­раїнці). Власне, кожний поневолений народ у процесі своєї національної боротьби раніше чи пізніше мусить мати не лише своїх ідеологів нації, а й теоретиків, які більш чи менш науково обґрунтовують засади та за­гальну програму його визвольних змагань. Багато в них різного і своєрідного в залежності від індивіду­альності кожного окремого народу. Але чимало є та­кож спільного і загального у зв'язку із всеєвропейсь-ким спочатку, а тепер вже й всесвітнім характером но-вочасного національного ренесансу. Саме цей факт, так би мовити, універсальної актуальності й подіб­ності між усіма національними рухами є однією з під­став для творення й виправдання націології, бо забез­печується типологічний метод досліджень, тобто ви­користання способів порівняння збірного характеру національних явищ.

Дата добавления: 2015-05-26