Між окремими науками.

ЧИ РОЗПОДІЛ ПРОБЛЕМ НАЦІЇ

НАУКА ПРО НАЦІЮ

Таке питання не зайве чи безпідставне. Фактично дотеперішній розвиток досліджень щодо нації відбу­вався радше шляхом міжнаукового розподілу цього питання, аніж по лінії самоозначення націології як окремої науки.

Ф. Й. Нойман. На це звертає увагу один з найста­ріших дослідників національної проблеми-Ф. Й. Ной­ман (Рг. ї. N01111^11), автор джерельної й досі ще ціка­вої студії “Народ та нація” (“Уоііс ипгі Наїіоп”, 1888). У вступі він наводить для прикладу список тих наук, для яких національне питання має, згідно його думці, спеціальне значення, а саме: народознавство (етно­графія), популяціоністика, антропогеографія, народне господарство, соціологія, правознавство, особливо державне і міжнародне право. Цей реєстр не вичерпа­ний і потребує доповнення. Бо, крім згаданих в ньому дисциплін, існує ще ціла низка інших наук, які також цікавляться національним питанням, наприклад, ан­тропологія, етнологія, психологія народів (УоШег-рхусНоІо^іе), історія, естетика, мовознавство і передо­всім - політика.

В цьому списку є дві науки - етнологія та етногра­фія, - назви яких (етнос - народ) начебто засвідчу­ють те, що вони спеціально присвячені вивченню пи­тання, про яке йдеться. Таке припущення, однак, помилкове, бо обидві ці дисципліни мають на увазі початкові фази формування народів, а не модерної нації. Їх більшою мірою цікавлять примітивні, а не культурні народи. Вони, як правило, закінчують свої дослідження саме на порозі появи новітньої нації і через це не виключають потреби самостійної націо-логії; радше передбачають та зумовлюють необхід­ність цієї наукової дисципліни. Це ж саме значною мірою можна сказати й з приводу науки про психо­логію народів. Зацікавлення інших наук, наведених у згаданому списку, насправді - суто спеціальне; вони <...> не трактують нації загально.

П. Сорокін. Начебто і логічно нація мала б щонай­перше бути об'єктом систематичного вивчення з боку соціології як науки про суспільство. Та, передовсім, спеціалізація цієї молодої науки не пішла ще так да­леко, а відтак дехто з соціологів негативно ставиться до нації як до предмету соціологічних досліджень. Наприклад, відомий російський соціолог П. Сорокін (тепер перебуває в Америці) виключає націю з числа “кумулятивних груп”, тобто суспільних колективів. Нація, на його думку, - це нетипово суспільна, але тільки збірна група, яку неможливо визначити ні на підставі поодиноких ознак, ні на засаді скомбінова­них властивостей. Тому нація як така не є суспільною групою, так само, як, наприклад, “дитина” - зооло­гічною, “овочі” - ботанічною. Ясна річ, що таке став­лення автора оригінальної “системи соціології” по­милкове і продиктоване, власне, науковим формаліз­мом. Складність даного явища, як у цьому випадку, не може, звісно, бути підставою для виключення його за межі спеціального вивчення з причин лише квалі­фікаційного догматизму. Адже французький соціолог Р. Моньє у своїх викладах про суспільні групи (“Езааіз 5ііг 1е5 §гоиретеп1 яосіаих”, 1929) знай­шов місце для нації серед груп територіального типу.

Р. Челлен. Останнім часом націю як об'єкт спеціаль­ного вивчення зараховують до політики, де давніше гегемонію мала держава. З цього погляду цікавою спро­бою треба вважати “Нарис системи політики” (1920) шведського мовознавця Р. Челлена, в яко­му національній проблемі була визначена окрема ділян­ка, названа автором етнополітикою. Конкретизуючи цю назву, що вже набула права громадянства в Німеч­чині, можна було б етнополітику вважати національ­ною політикою, отже спеціальною або практичною націологією. У своїй системі шведський автор має на увазі державну націю. Її дослідженню він присвячує спеціальну ділянку свого нарису, якій дає назву - демо-політика. На думку Челлена, це ще непочата царина науки, що не має попередників, бо, як він зазначає, “етнографи загалом зовсім не дбають про державні народи і у своїх системах не торкаються справи політич­них кордонів”. Демополітика Челлена є, отже, політич­ною, а не загальною націологією. В ній свідомо обмина­ються недержавні нації, на які теоретична націологія має звертати спеціальну увагу, бо, власне, з їх визволь­ними змаганнями стала актуальною і все більш акту­алізується проблема модерної нації і новочасної історії.

На цьому прикладі можна бачити, що політика як наука лише з свого погляду трактує та студіює націо­нальну справу. Це саме можна сказати і про всі інші науки, що так або інакше цікавляться нацією. Кожна з них вивчає лише один бік чи вияв нації як громадсь­кого явища. Кожна з них робить це за своїм власним методом. А оскільки науки, що цікавляться нацією, дуже різноманітні, одні природничі (антропологія, біологія), інші - гуманітарні (за німецькою терміно­логією - Gelswissenschaften), як соціологія, історія, філософія, правознавство тощо, ще інші - змішаного і перехідного типу, як антропогеографія або етнологія, то, звісно, неоднакові й їхні методи і результати до­сліджень. Взагалі, цей, так би мовити, “мозаїчний” ме­тод трактування національного питання лише усклад­нює вивчення нації як такої, тобто окремого і своєрід­ного явища людського розвитку та співжиття. Через це попередньо з'ясований тут розподіл проблеми нації між окремими науками навіть з методологічного по­гляду доводиться визнати недоцільним. Інакше кажу­чи, в інтересах всебічного та вичерпного дослідження цього питання загальна теоретична націологія як спе­ціальна наукова ділянка соціології за зразком, напри­клад, науки про релігію, є необхідною і виправданою.

Ст. І. Папроцкі. Проте такий, буцім-то цілком зро­зумілий, підхід, ще й досі не визнається багатьма до­слідниками національних питань. Ще й досі є прихиль­ники вищезгаданого розподілу систематичного ви­вчення національного питання. Його захищав саме з методологічних мотивів в 1933 р. польський дослід­ник Ст. І. Папроцкі, згідно думці якого націологія або народознавство, за німецькою назвою - НаїіопаШаї-Липсіе, - не наука, а лише предмет наукових дослід­жень. Особисто належу до протилежного табору. Га­даю, що нація як суспільний факт відіграє в сучасно­му громадському житті культурного людства не мен­шу роль, аніж держава або релігія. Її питома вага як культурного і політичного чинника все зростає і зрос­татиме в найближчій будуччині. Заплутаність, склад­ність, а через це і гостра дискусійність національних питань у політичній практиці конче вимагає теоретич­ного осягнення та з'ясування природи нації в її гене­тичному розвитку і сучасному стані. Найкраще цього можна досягнути через відокремлення нацюлогп в самостійну науку про націю. Тільки цим шляхом мож­на усунути дотеперішній хаос у теоретичних дослід­женнях проблеми нації. Тільки самостійна націологія може покласти тривкі теоретичні основи для практич­ної національної політики (етнополітики). Зайве ка­зати, як це конче необхідне, і особливо нині, коли не лише Європа, а й інші континенти (Азія, Африка, Пів­денна Америка) масово захоплені національною сти­хією, яка в організованому стані може бути творчою силою і передумовою культурного зрушення сучасно­го людства, і, навпаки, залишена сама по собі, без впливу критичної наукової думки, стає великою не­безпекою і надзвичайно деструктивним чинником.

Дата добавления: 2015-05-26