Українська еміграція і націологія

Росія

<...> Ідеологічно Росія в національному питанні здебільшого і з незначними винятками стояла на занад­то космополітичних та універсальних позиціях, оскіль­ки йдеться про її поступові демократичні та передо­всім - революційні кола громадянства. Відомий ідео­лог і теоретик російського соціалізму П. Лавров у програмовій заяві (1873) писав, що “національне питан­ня має зовсім зникнути перед завданнями соціальної боротьби” - і взагалі, на його думку, це вже - “перед­історична засада”. Ще різкіше підкреслив це інший московський революціонер П. Ткачов, який доводив, що “розумовий поступ прямує до зникнення <...> на­ціональних особливостей” (1879). Московський соціа­лізм і революціонізм фактично залишався на цих пози­ціях увесь час. Право народів на самовизначення визна­валося ним здебільшого теоретично і під примусом не­вмолимої дійсності. Московський революційний та­бір був ворожим традиційному російському центра­лізму, заініційованому ще декабристами (Пестель).

О. Герцен. Винятком, що заслуговує на увагу з цього боку, був відомий російський публіцист О. Гер­цен, видавець славетного у свій час закордонного ча­сопису “Колокол”, до якого з великою пошаною ста­вився Т. Шевченко, ознайомившись з ним по дорозі зі свого заслання... Герцен не був теоретиком, а рад­ше ідеологом національного питання. Для нього пра­во кожного народу на самостійне існування було гро­мадською аксіомою. Визнав це право він і за Украї­ною, тавруючи безпідставні зазіхання на неї з боку як Москви, так і Польщі. Герцен йшов, власне, далі, бо право на самовизначення визнавав навіть за кожним “географічним положенням”. Творчість цього видат­ного російського публіциста, а особливо славетні спо­гади “Минуле й думи”, з погляду п[е]редісторії націо-логії, дуже цікаві тому, що в них автор багато уваги присвятив й живо змалював тогочасні національні рухи, зосереджені довкола “Молодої Європи”. Як майстер слова він залишив мистецькі портрети видат­них провідників національно-визвольних змагань (Дж. Мадзіні, Гарібалді, Кошута, Ворцеля тощо), вод­ночас пластичне охарактеризувавши позитивні й не­гативні риси національних еміграцій цієї доби.

М. Бакунін. <...> У поневолених народах М. Баку-нін вбачав природного союзника революції та воро­га держави, яку він заперечував, ідеологічно обстою­ючи позиції анархізму. <...>

М. Бакунін був революційним слов'янофілом. Московське слов'янофільство було, як відомо, течією консервативною, якщо не реакційною, - в кожнім разі антиєвропейської орієнтації, бо відкидало західний демократизм та конституціоналізм. Національна за­сада в цьому світогляді була одним із головних ідео­логічних складників, але політичне розумілася реак­ційне й не мала нічого спільного з революційно-виз­вольними змаганнями поневолених народів...

Творчість російських слов'янофілів, що здебільшо­го були ідеологами зароджуваного московського на­ціоналізму, типу Хомякова, Аксакова, особливо Леон-тьєва, чи зрештою московського націоналіста Досто-євського, звичайно, цікава як матеріал до історії по-чатків націології. Цікава так само, як писання ідеоло­гів німецького пангерманізму, що розкривають харак­тер взаємин між нацією та расою. З цього погляду на особливу увагу заслуговує свого часу дуже відомий твір М. Данилевського “Росія та Європа”, що вважав­ся євангелієм молодого російського націоналізму, хоча науково ця праця мало оригінальна, бо здебіль­шого залежала від німецьких зразків (оскільки йдеть­ся про теорію “культурно-історичних” типів, запози­чену від німецького історика Рюккерта), й до того ще й реакційна, оскільки заснована на протиреволюцій-них, антидарвіністських позиціях.

Проф. Мілюков, який у своїй <...> теорії нації до­кладно аналізує спроби російських національних іде­ологій, слушно відокремлює А. Градовського як чи не єдиного московського дослідника, що науково ціка­вився проблематикою нації, правильно зрозумів її природу та оцінив її значення як “ідеї нової прина­лежності до нашого століття”.

А. Градовського та В. Соловйова, автора спеціаль­ної розвідки про націю, доводиться зараховувати до тих піонерів, що поклали свої цеглинки під фундамент майбутньої націології. З приводу нації висловлюва­лись також й інші російські вчені, наприклад, П. Стру-ве або М. Бердяєв. Але їхнє трактування нації суто містичне та метафізичне (П. Струве дивиться на на­цію як на “істоту понадрозумову та нерозумову”), і тому я свідомо не зараховую цих дослідників до піо­нерів націології, бо такими в дійсності вони не були.

Звичайно, царська Росія як жива лабораторія на­ціональних рухів, з погляду початкової націології -дуже цікаве джерело. Але в цьому аспекті аутентич­ний матеріал та теоретичне його розроблення історик націології скоріше знайде у національних ідеологів і теоретиків “інородческого” походження, аніж у росі­ян, які реально політичну вагу національної пробле­ми для імперії почали розуміти після першої революції (1905-1906 років), коли Російська імперія, цей “веле­тень на глиняних ногах”, фактично вже завалився. Націографічно багатий матеріал до історії національ­них рухів у передвоєнній Росії, а також у Німеччині та в Австрії, був зафіксований в дуже цікавому збір­нику А. І. Кастелянського “Форми національного руху в сучасних державах” (1910 р.), в якому почесне місце належить бібліографії націєзнавчої літератури.

Українці та націологія. Оскільки в Австро-Угор­щині піонерами національних досліджень були чехи, то в царській Росії ця роль випала українцям. Моти­ви зацікавлення національною справою в обох випад­ках були ті самі: наукова теорія мала підсилити і ви­правдати національно-визвольну практику й змаган­ня цих двох поневолених народів, які у XIX столітті національне прокинулися і були втягнені у вир всеєв-ропейського національного ренесансу. Характерно, що майже кожен з українських вчених, що працював для воскресіння свого народу, фактично був і каменя­рем майбутньої націології. Це доводиться визнати і щодо М. Костомарова, і щодо В. Антоновича.

М. Драгоманов. Проте, якщо у цих українських вчених націологічний інтерес був побічним, то дослід­ження М. Драгоманова на полі національних рухів і національних проблем взагалі органічно входили в програму його наукової діяльності. В XIX ст. в Європі було небагато вчених, ім'я яких може бути вписане більш заслужено на сторінках п[е]редісторії націології, аніж ім'я автора “Чудацьких думок про українську національну справу” й “Історичної Польщі та вели­коросійської демократії”, якщо обмежитись лише дво­ма <...> найцікавішими працями великого українсь­кого європейця, авторитет якого сучасний здезорієн-тований український націоналізм дарма намагається принизити, не розуміючи понадчасового в писаннях Драгоманова і політичне полемізуючи з ним у пло­щині вузькосучасного політичного реалізму.

Великі заслуги М. Драгоманова як одного з найви-датніших каменярів націології безсумнівні для кож­ного, кого проблеми нації цікавлять з наукового, а не виключно з політичного чи лише тактичного боку.

На конгресі німецьких соціологів у Берліні (1912 р.), що був спеціально присвячений науковому з'ясуван­ню природи нації, значення цього українського до­слідника національних рухів підкреслив, зокрема, ві­домий німецький вчений М. Вебер: “Кожному, хто хоче зрозуміти всебічно велике значення правного утворювання міжнаціональних взаємин, найголовні­шим джерелом могли б бути писання Драгоманова...”.

Т. Г. Масарик у своїй цінній монографії про марк­сизм (“Суспільне питання”) також звертає увагу на М. Драгоманова як критика національного шовініз­му Лассаля. М. Драгоманов справді має великі заслу­ги як безоглядний критик того революційного соціа­лізму, що по суті був лише замаскованим державним націоналізмом представників пануючих народів, та який прикривався абстрактним інтернаціоналізмом для поборення реальних визвольних змагань понево­лених народів. Для автора тези “космополітизм у ці­лях, націоналізм у засобах” між розумним інтернаціо­налізмом і здоровим творчим націоналізмом не було і не могло бути'суперечності. М. Драгоманов добре розумів, що це лише два громадські процеси, які один одного доповнюють. Тому М. Драгоманов був послі­довним оборонцем усіх плебейських народів. В ново-часних національних рухах він слушно вбачав посту­пову силу історії. Його національні й націографічні писання - це наріжні камені в будинку науки про на­цію, п[е]редісторія якої буде в першу чергу пов'язана з іменем цього трагічного українського вигнанця...

Більшовицьке вторгнення та окупація України пе­рервали творчі початки будування її молодої держав-

ності. Але започаткована у Києві ініціативна праця на полі практичної політики продовжується на еміг­рації у сфері націології. З цього погляду існує велика різниця між українською та російською еміграцією. Коли ця остання в національному питанні залишалась (за незначними винятками) на старих довоєнних по­зиціях, то українська еміграція виявила в цьому на­прямі неабияку творчу ініціативу. І до того ж в усіх ділянках націології, розроблюючи теорію нації й ана­лізуючи питання практичної політики чи націософії.

Потребу націології засвідчував автор цих рядків наприкінці першої світової війни у праці “Національ­на справа”, що видрукована під час переговорів. У цей час з'явилися цікаві націологічні розвідки А. Ле-винського, присвячені з'ясуванню проблеми “держа­ва і нація” та історичному висвітленню ставлення со­ціалістичного інтернаціоналізму до питань поневоле­них народів. Коли в 1921 р. у Відні проф. М. Грушевсь-кий заклав Український соціологічний інститут, то проф. В. Старосольський виголосив в ньому свій курс націології (перший, мабуть, в Європі взагалі), що зго­дом був надрукований (“Теорія нації”, 1921).

У започаткованій згодом у Подєбрадах Госпо­дарській академії вводиться в план навчання націо­логія (на кафедрі соціології), де цей предмет впродовж майже десяти років викладав автор цієї праці... Бага­то уваги присвячувалось націології та націографії на соціологічних семінарах Української господарської академії. На І Український науковий з'їзд у Празі я подав спеціальний виклад: “Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для науково­го дослідження нації”, друком оголошений у першо­му томі “Записок Української господарської академії”. Національною проблемою цікавився Український со­ціологічний інститут у Празі, особливо його фунда­тор М. Ю. Шаповал, звертаючи увагу передовсім на вивчення питання про поневолені нації та роль міста і села в житті народу.

В атомістичному аспекті цікаво з'ясував національну проблематику проф. С. Рудницький у своїй розвідці “До основ нашого націоналізму” у віденській “Волі” (1920 р.). Націософічною спробою обґрунтування ідео­логії сучасного паннаціоналізму є відома книга д-ра Дмитра Донцова “Націоналізм”. Це лише деякі основні праці з новітньої української націології. Вони аж ніяк не вичерпують списку авторів, які виступали на полі націології.

Із старих представників у цій царині слід згадати М. А. Славинського. З новітніх - вже покійного, але талановитого дослідника проблеми охорони націо­нальних меншин д-ра Давидівського. Націографією України спеціально цікавився Н. Григоріїв. Пробле­матику єврейської економіки українською мовою з'я­совував проф. С. Гольдельман.

Українська публіцистика і преса приділяє націо­нальним питанням чимало уваги. Цей журналістсь­кий матеріал про стан націології мас, має, так би мови­ти, семінарське значення. Оскільки націологію слід розглядати ширше, з урахуванням націографії Украї­ни, то слід наведений реєстр авторів значно розши­рити. Проте це виходило б за межі програми моєї праці.

Наприкінці мушу згадати проф. Ст. Дністрянсько­го як видатного знавця національного питання в дер­жавно-політичному аспекті, маючи на увазі тип при­йдешньої “нової держави”.

Дата добавления: 2015-05-26