З приводу класифікації народів на історичні й неісторичні

ПІ. СУСПІЛЬНА СТРУКТУРА НАЦІЇ

Слід зазначити, що класифікаційний поділ на “істо­ричні” й так звані “неісторичні”, або “безісторичні народи”, заведений у першій половині XIX ст. (Геге-лем, Енгельсом), за своєю сутністю неправильний. І ще більш помилковою слід вважати класифікацію народів на “вищі” та “нижчі”. Прикметне, що ця кла­сифікація розрізняє народи державні та недержавні. Таким чином, її критерій передовсім політичний. В іншому аспекті - він культурний; некритично, на жаль, обирається держава за критерій культурності та куль-туроздатності народів. Державна самостійність, звіс­но, сприяє культурному поступу, але це зовсім не оз­начає, що недержавні народи їсиїіиг/аЬщ - нездатні до культури. Як політичне поневолені, вони не мають змоги нормально плекати свою національну культу­ру і тому культурно запізнюються. Проте скрізь, де політичний і суспільний утиск хоча б трохи послаб­люється, і виникають передумови культурного розвит­ку, поневолені народи виявляють безперечний хист до культурного поступу. Безсумнівним доказом цього можна вважати таке характерне для минулого і цього століття національне відродження усіх так званих “безісторичних” народів Європи.

Як бачимо, історія в даному разі не причетна до справи. “Без-” чи “неісторичних” народів не було і не буває, бо все, що існує, має свою, хоча б неписану або незаписану, історію. Вже батько антропогеографії Фр. Рацель справедливо відкинув згадану вище кла­сифікацію народів, слушно зауваживши, що не в історії слід шукати підстави для їх розрізнення. “Їх хочуть відрізняти, - писав він в “Засадах народознавства”, -шляхом протиставлення історичних і безісторичних народів. Та чи історичні факти тому втрачені для історії, що історіографія не зберігла про них спогаду? Сутність історії полягає в тому, що дійсно сталося, а не в спогаді чи фіксації того, що сталося”.

<...> Для більшості так званих “безісторичних на­родів” новочасний “націогенезис” був водночас і за­вершенням їхнього недорозвиненого (з причин сус­пільно-політичного характеру) етногенезису. За ана­логією з біогенезисом і наведеним біогенетичним за­коном, ці народи-покидьки, немов той людський ем­бріон, проходили свій стаж народотворення у стено­грамному скороченні, впродовж кількох десятків ро­ків, в той час, коли їхні старші колеги, так звані “істо­ричні” народи, потребували для цього майже ціле ти­сячоліття. В цьому сенсі можна вести мову про свого роду соціогенетичний закон, що виявляється, зреш­тою, не тільки у народотворчих, айв усіх суспільних процесах взагалі.

Чому розрізняємо етно- і націогенезис? Чи є під­стави для такого розрізнення між етно- і націогенези-сом <...>? Гадаю, що в даному разі розходження не лише хронологічне, організаційно це також - різні процеси. На мою думку, доказом цього може бути термінологічний дуалізм, зафіксований усіма мовами, бо виразно розмежовуються поняття народу {(Іетоз) та нації (еіНпої)... Зрештою, інші дослідники також визнають дуалізм народотворчого розвитку, виразно розрізняючи етно- і націогенезис. Наприклад, фун­датор новочасної німецької соціології Фр. Тенніс в процесі дебатів з приводу національних проблем на II конгресі німецьких соціологів (Берлін, 1912 р.) за­значив: “Народ (УоїК) - це первісний елемент суспіль­ного життя; нація ж - специфічно модерне поняття. Народ - це сировина, природна, біологічна речови­на; нація - радше ідея, соціологічний ідеал. Поняття народу пов'язане з уявленням про широкі низи; нація натомість є ідеєю горішніх керуючих шарів, які защеп-люють її згодом серед народу згори. Сучасний пат­ріотизм стосується не народу, а нації”. Видатні ав­стрійські соціологи О. Бауер і К. Реннер також розріз­няють етно- і націогенезис. К. Реннер у монографії “Право на самовизначення народів” (1918) підкрес­лює: те, що змальовує нам соціологія, ще не є нацією, йдеться про державне уконституйований народ (ро-риіш). Античність, Середньовіччя і Нова доба знають державні народи, бо нації в специфічному розумінні цього слова - значно молодші формації європейської історії, які в минулому не мають рівнозначного від­повідника, хіба що деякі натяки.

Російський історик і соціолог проф. П. Мілюков також розрізняє етно- і націогенезис. В праці “Націо­нальне питання” (1925) визначено дві визначальні фази народотворчого процесу: “доба утворення народ­ності” та “доба усвідомлення народності”, тобто ос­таточної кристалізації модерної нації. “Передовсім, -пише він, - ми мусимо розрізняти в процесі розвитку народності дві доби так само, як ми розрізняли періо­ди виникнення раси і національності. Та якщо виник­нення рас датується від стародавніх часів..., то сучасні народності сформувалися впродовж тисячі років...”.

<...> Щоб не ускладнювати термінологію, я замість “народність” вживаю “народ”, протиставляючи цьо­му поняттю “націю” для означення сучасного довер­шення народотворчого процесу. Свідомість виступає істотною і головною ознакою нації. Завдяки їй етніч­на сировина викристалізовується в модерний націо­нальний колектив. Чим ширше і глибше поширена ця свідомість, тим краще скристалізований національний колектив, тим більше той чи інший народ наближа­ється до поняття сучасної нації. Але від чого це зале­жить? Що впливає і зумовлює темп і ритм народотвор­чого розвитку? Словом, яка механіка і динаміка цього процесу? Такі питання природно виникають перед нами. Треба, отже, дати на них бодай загальну відпо­відь, щоб мати засадничі підстави для аналізу.

Зорієнтуватися у цій справі допоможе нам суспіль­на структура народу, бо головним чином від неї зале­жить як темп, так і ритм народознавчого розвитку і, отже, перебіг етногенезису та інтенсивність націоге-незису та, зрештою, й ступінь самовизначення кож­ного народу, його більше чи менше визволення або поневолення. Та передовсім мусимо ще з'ясувати одне термінологічне питання.

Дата добавления: 2015-05-26