Рідна і чужа мова

Звісно, ніхто не буде заперечувати основної різни­ці у ставленні до рідної і чужої мови. Кожен її при­родно відчуває. По-своєму без труда думається. За­своїти чужу мову нелегко. Опанувати її досконально майже неможливо. Лише діти швидко її навчаються, але так само й швидко забувають. В старшому віці з великим трудом можна опанувати вимову і наголос чужої мови. Бо в кожній мові інакше вимовляються голосні та приголосні звуки. Майже кожна мова має свої специфічні звуки, які чужинець не може добре ви­словити, бо його мовні органи до цього не присто­совані...

Та це лише один бік справи, пов'язаний із фізіоло­гією мови. Є й другий бік, не менш важливий, на це звернув увагу видатний український лінґвіст і націо-філософ О. Потебня, а саме - психологічний. “Різні мови - це різні інструменти”, - навчав він, і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і відчування. Вір­туозно можна опанувати лише одним інструментом, в даному разі рідною мовою. Бо “знання двох мов у ранньому віці, - згідно думці О. Потебні, - це не є опа­нування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що утруднює досягнення цілісного світогляду і науко­вої абстракції”. Саме тому недоцільний і шкідливий з національно-культурного погляду утраквізм або дво­мовність навчання у школах. Педагогічний досвід новітньої доби цілком підтвердив цю думку. Зазнав краху білінгвізм (двомовність) у бельгійських школах. Так само, як мало вдовольнили його результати в Швейцарії. Ейстен у спеціальній праці “Думка і ба­гатомовність” констатує, що кожен швейцарець знає другу крайову мову, але дуже “недосконало”. Отже, має рацію Ол. Вірт, коли у своїй книжці “Раса і на­род” зауважує з цього приводу: “Кожна чужа мова -це начебто вбрання, до якого людина не звикла та якого вона не вміє носити з приємністю”. Міжнарод­ний конгрес у Люксембурзі (1928), де ця справа роз­глядалася фахово, рішуче відкинув двомовність, ви­словившись за рідну мову навчання в школах.

Національна мова має переваги як засіб літератур­ної творчості. Історія літератури знає, щоправда, ви­нятки щодо цього. Багато письменників фламанд­ського походження писали французькою мовою... М. Гоголь своїми російськомовними творами заклав новий напрям в московський літературі. Проте, саме з погляду мови твори цих національне “двуєдумних” авторів викликали справедливу критику. Проф. Ман-дельштам, наприклад, констатував на підставі доклад­них студій творів М. Гоголя, що автор “Тараса Буль­би”, пишучи російською мовою, думав по-українсь­ки, і, отже, фактично перекладав свої писання з рід­ної мови на чужу.

Немає нічого дивного в тому, що російська мова Гоголя була далекою від класицизму, і що редактори докладали багато зусиль для усунення з його творів “малоросійщини”. І у творчості Шевченка російською мовою надто відчутно, наскільки чужа вона психіці автора “Кобзаря”. Недаремно поет так не любив “ро­сійське слово” і своїх кореспондентів просив, щоб писали до нього “по-нашому”. Т. Шевченко чудово розумів і відчував значення рідної мови як головного знаряддя та підвалини національної культури. Тому він з таким захопленням вітав батька новоукраїнсь-

кої літератури в своїй поезії...

Національним генієм Т. Шевченко міг стати, пи­шучи тільки українською мовою. Російською мовою “Кобзар” не міг бути написаним... З іменем Шевчен­ко завжди буде пов'язане національне воскресіння українського народу, як з іменем Б. Бернсона само­стійність Норвегії, а з іменем Фр. Містраля - мовно-літературне відродження Провансу.

Так рідна мова стає невичерпним джерелом націо­нально-культурної творчості, а чужа мова - лише су­рогатом. Ось чому навіть найкращий переклад не пе­редає цілком красу і зміст оригіналу, як це влучно під­креслює вислів: “Ігааиііоге - Ігааиіоге” (перекласти -зрадити). К. Каутський в розвідці “Сполучені Штати середньої Європи” (1916) тонко вхопив таке значен­ня рідної мови: “Тільки мова, якою людина від най­молодшого віку ділиться усіма своїми враженнями з оточенням, дає нам ту силу, ту чистоту відтінків, ту різноманітність висловів, які потрібні для розвитку не лише літературних понять, а й для відтворення пов­ноти конкретного життя. Політикою та наукою мож­на займатись й мовою, вивченою в школі, але мис­тецький твір може виникнути тільки рідною мовою”. Виходячи з такого розуміння, О. Потебня вважав, що мова - “це не лише один з елементів народності, а й найбільш досконале її відбиття”.

Дата добавления: 2015-05-26