Нація не тотожна з мовою

Соціологія, а за нею націологія, ще не мають своїх аксіом, правил без винятку. Скоріше - навпаки. Адже проблема нації належить до найсуперечливіших, бо в дискусіях щодо неї доводиться раз-у-раз стикатися з різними винятками. Так і у даному випадку. Якщо для одних дослідників мова - це найповніша, об'єктивна ознака нації, то для інших - вона виступає зовнішньою й мінливою прикметою. Так, наприклад, згідно думці Фр. Рацеля, “цілі народи відкидають одну мову й при­ймають іншу, подібно до того, як людина скидає одне вбрання й одягає інше”. Таке ставлення етнолога до цієї справи. Поділяє цей погляд славетний фран­цузький лінгвіст А. Мейє (А.МеіІІеІ), який в своєму огляді “Мови в Новій Європі” (1918) підкреслює, що майже усі народи Європи змінили свою мову один чи більше разів, усі виявили хист до вивчення інших мов. На підтвердження цього можна навести чимало при­кладів з історії Європи, не кажучи вже про інші час­тини світу, де процеси етно- і націогенезиса дуже запізнилися. Отже, йдеться про болгар, євреїв і, особли­во, про ірландців. Та не слід забувати, що євреї - це національна аномалія. Болгари - це, мовляв, націо­нальна археологія. Цим хочу сказати, що їхній сло­в'янський етногенезис пізніший, аніж євро-азіатське автохтонство. Мова ж стає народотворчим фактором у зв'язку із етногенезисом і остаточно (а саме - літе­ратурно) фіксується на етапі націогенезиса. Ірландці почали масово втрачати свою рідну мову ще на по­розі свого націогенезису. Але вони не втратили по­чуття національної самостійності, зумовленого, з од­ного боку, їхньою географічною ізоляцією на острові, і релігійним та соціальним протиірландським похо­дом Англії в нову добу, - з іншого. Так територія, ре­лігія, політика і економіка компенсували в Ірландії втрату рідної мови, захищаючи її національну відок­ремленість, допоки в боротьбі за самостійність вона стала на шлях свого націогенезису, водночас розпо­чинаючи заходи в напрямі реставрації кельтської (галльської) мови, що занепадала.

В кожнім разі приклад ірландців засвідчує умов­ність і відносність так званих зовнішніх ознак нації. Жодна з них не має абсолютного значення для нації. Так само і мова. Нація - це щось ширше і більше за мову, як це підкреслюють чимало дослідників (Й. Ной-ман, Е. Ренан, О. Бауер, В. Старосольський, Ф. Ра-цель, П. Мілюков, Є. Рад, М. Вебер та інші). Нація не може утворитись, не маючи своєї національної мови. Наприклад, індуський націогенезис з кінця минулого століття послуговується англійською мовою, як сво­го роду “койне” (об'єднуючою), бо дуже пошматова­на у лінгвістичному відношенні Індія не має й досі власної спільної мови. Всенаціональні індуські конґреси, які збираються щорічно (від 1885 р.) і є найви­щим національно-політичним органом руху, й досі послуговуються англійською мовою. Це явище в іс­торії національного відродження “приспаних народів” не є чимось надзвичайним. Бо на початку відроджень навіть каменярі й ідеологи не завжди добре знали мову, за яку боролися...

Це один бік справи, яка нас цікавить. Та вона має й іншій бік, не менш гідний уваги. Бо якщо є випад­ки, коли народ, втративши свою мову, не перестає існувати, то можна навести чимало прикладів, коли два або більше народів мають одну й ту саму мову. Скажімо, серби і хорвати, фламандці, голландці та бури (африканери) або спочатку - американці й ан­глійці, португальці та бразильці, південно-амери­канські народи (понад десять) та іспанці; амери­канські негри і американці, австралійці й англійці тощо. Щоправда, з плином часу в цій спільній мові двох чи кількох народів виникають різниці щодо ви­мови, словника, складів, і вони починають розмежо­вуватись, як, приміром, американська та англійська, або американсько-іспанська та європейсько-іспансь­ка; іноді їх відрізняє абетка (наприклад, хорватську і сербську), іноді - правопис (фламандську і голланд­ську), часом історична стадія розвитку: французька в Канаді, бурська в Африці, що є давнішими етапами розвитку своїх європейських прототипів. Проте в жодному із цих випадків не виключене взаєморозу­міння. Та з різних причин (історичних, географічних, культурних, релігійних, політичних, господарських тощо) на підставі однієї спільної мови згодом вини­кали та утворювалися два або більш окремих наро­дів чи націй.

Не тільки у житті народів, а й окремих людей мова не завжди постає критерієм національності. Бо, ска­жімо, як бути з німими, що не мають дару мови вза­галі, але належать до того чи іншого народу? Що ро­бити з людьми, що народилися у національне зміша­них родинах і від дитинства говорять не тільки мо­вою матері, а й батька? Відносити їх до двох народів? Чи їхня двомовність означає двонаціональність? Чи подвійна національність взагалі можлива? Або, може, дво- і більшомовність веде до анаціональності? По­стає питання, чи можуть бути люди без національ­ності. Відомий польський лінгвіст і поліглот проф. Бо-дуен де Куртене заявляв, наприклад, що він людина “без віри і нації”. Серед прихильників космополітиз­му трапляються люди, що вважаються безнаціональ­ними. Часто це пов'язано з їхнім поліглотизмом.

Цим не вичерпуються питання, що можуть вини­кати на цьому грунті. До них можна віднести, скажі­мо, таке: якщо людина втрачає рідну мову і приймає іншу, то чи означає це також й зміну її національної приналежності? Переважно так, але не завжди. Ір­ландці або шотландці, наприклад, мовно англізува­лися, але національне - ні. Ельзасці, анексовані Ні­меччиною в 1917 році, безсумнівно, німецького поход­ження, їхня рідна мова - німецький діалект, проте на­ціональне вони лишилися французькими патріотами і прихильниками протинімецького “реваншизму”. Так само багато литовських патріотів, які забули вже рід­ну мову, не денаціоналізувалися політичне, з громад­ського боку.

Це останнє питання має два аспекти: теоретичний і практичний. Як теоретичне, воно належить до націо-софії, а практичне - до етнополітики. В обох випадках йдеться про право на національне самовизначен­ня людини... Конкретно проблему взаємин між нацією і мовою намагалася розв'язати статистика... Та їй не пощастило це зробити, хоча вона поглибила розумін­ня природи та значення мови, розрізняючи основні її типи, а саме: мову матері, мову родинну, мову розмов­ну й мову щоденного вжитку...

Дата добавления: 2015-05-26